Раді Вас бачити!

Щойно Вікторія переступила поріг замку, вона не зупинилась ані на мить — одразу рушила до бібліотеки. Її кроки були легкими, майже беззвучними. Вона йшла обережно, хоча й знала — зараз її ніхто не шукає.

Угорі, десь далеко над нею, Хелена вже здіймалась у повітрі, кружляючи між вежами. Вона розсіювала навколо невідому сріблясто-сіру пилюку, що стелилась над перевертнями, маскуючи їхню присутність та заплутуючи нюх Чорного Братства.

Ворони були сліпі. Глухі. Зайняті. І саме тому — зараз ніхто не звертав уваги на Вікторію. Вона це знала. І користувалась моментом.

Вікторія тихо відчинила старі, важкі двері бібліотеки. Їх завіси зітхнули від часу, а петлі скрипнули, мовби протестуючи проти вторгнення. Усередині було темно, але повітря — живе. Запахи пергаменту, пилу й старих трав обволокли її. Вона знала, що зілля тут. Воно кликало її.

Вікторія зупинилася посеред бібліотеки та повільно закрила очі. Вона стояла так, ніби слухала щось невидиме, вловлюючи кожен шелест повітря навколо. Серце тріпотіло хвилюванням, змішаним з радістю.

Зрештою вона обережно простягла руку та потягнула за товстий канат, що звисав із темних дерев’яних балок, відчуваючи, як старовинна люстра повільно оживає, опускаючись униз. У її світлі виблискували металеві ланцюги, а на свічниках лежали старі воскові свічки.

Дівчина швидко, але виважено запалила кожну свічку, і приміщення наповнилося теплим, мерехтливим сяйвом. Потім вона знову підтягнула люстру вгору — канат злегка заскрипів, люстра плавно піднялась, тепер уже зі своїм живим світлом у височині.

Коли світло зі стелі впало на підлогу, Вікторія виразно побачила тінь — силует зайчика, що химерно утворив знак на кам’яних плитах.

Не вагаючись, вона впевнено підійшла до скляної статуетки зайця та з силою жбурнула її об підлогу. Статуя розлетілась на десятки осколків. Серед уламків щось зашаруділо.

Пергамент — пожовклий від часу, з пошарпаними краями, лежав, ніби чекав на неї. Вікторія схилилась, швидко розгорнула його та почала читати. Старослов’янські рядки проступали крізь пил і роки: «Послушай гласъ праотецъ». Це була підказка. І вона знала — шлях тільки починається.

Дівчина довго блукала між високими полицями, але жодна книга не була тією, що їй потрібна. Вікторія відчувала, як впевненість повільно тане, а сумнів усе міцніше стискає серце.

Втомлено вона опустилась за стіл, обхопивши голову руками та зосереджено дивилася на пергамент, який лежав перед нею, шукаючи хоч якусь підказку. Раптом її погляд упав на майже непомітний зелений відтінок стародавніх чорнил, що тихо мерехтів на сторінці.

“Святозара, — радісно прошепотіла Вікторія. — Звичайно, її батько був літописцем”.

Вікторія різко підвелася, очі сповнились рішучості.

“Значить, мені потрібно щось про правління періоду 1025 року. Хто тоді був князь?”

Вона закрила очі, обхопила голову руками й тихо промовила: “1025 рік… Це час правління… Авжеж.”

Вікторія радісно посміхнулась, очі сповнились рішучості. Вона різко підвелась та почала переглядати всі книги зеленого кольору.

Нарешті її погляд зупинився на старій, забутій полиці в глухому кутку, на якій стояла старовинна книга. Вона була темно-зеленого кольору, яка вкрилась товстим шаром пилу.

Вона простягла руку й торкнулася її… і ніби щось затремтіло глибоко в її душі. Книга мала назву — «Звід Ярослава Новгородського». Руки Вікторії затремтіли від хвилювання, коли вона обережно взяла книгу.

Вікторія відкрила її — але сторінок не було. Це була не книга, а коробка. Дівчина відразу відчула яке приємно тепло лилось з неї. Вона повільно розкрила її. З книжки-коробки лилось м’яке золоте сяйво, що розливалось кімнатою, ніби сонячний промінь прорвався крізь густі хмари й розбудив тишу простору.

Дівчина завмерла, переповнена щастям і надією. Нарешті — її порятунок був у її руках. Зараз вона вип'є зілля і знову стане людиною. Вона більше не буде Покликаною. Усе найстрашніше, що могло б статись, просто… не відбудеться. Все завершиться — тут і тепер.

Вікторія тримала флакон тремтячими руками. З нього все лилось тепле золоте сяйво, розтікаючись кімнатою, мов промінь сонця з іншого світу. Її огортало хвилювання. Ось ця мить — вона настала. Вікторія ледь помітно посміхнулась та вже піднесла зілля до вуст…

Та раптом простір розітнув пронизливий, дикий жіночий крик. У ту ж мить здійнявся шалений вітер — ніби самі стіни здригнулись від його сили. Книги злетіли в повітря, аркуші паперу закружляли в шаленому вихорі, мов живі. Вікторія пригнула голову — в очах потемніло, у вухах задзвеніло. Світ навколо зник у спалахах темряви. Невидима сила раптово штовхнула її. Вона довго не могла нічого розгледіти, ніби між нею та реальністю повстала завіса.

І лише згодом, коли серце трохи вщухло, вона відчула лагідний дотик. Ледве розплющивши очі, вона побачила перед собою Віктора. Він дивився на неї з тривогою в погляді.

Та раптом Вікторія заметушилась, панічно озираючись довкола. Вона крутилась на місці, мов загнана, її рухи були рвучкими, розгубленими.

— Що з тобою? — Розгублено запитав Віктор.

Але сестра не чула його. Вона навпомацки шарила руками по підлозі, щось гарячково шукаючи.

— Де… де воно… — повторювала знову й знову, майже несвідомо.

Віктор спостерігав за нею, сповнений тривоги. Він так довго тужив за нею, мріяв просто обійняти — по-братньому, з теплом, як рідну частинку своєї душі. Та зараз Вікторія була занурена у відчай, така розгублена й самотня, що навіть не бачила, хто перед нею.

Звідки не візьмись у кінці кімнати майнула чорна тінь. Вікторія повільно підняла погляд. Її губи нервово затремтіли. У напівтемряві стояв Темислав.

На його вустах грала задоволена посмішка, а в руці він тримав флакончик — той самий. Усередині нього іскристо переливалося золоте сяйво, мов спіймане сонце. Вікторія повільно підвелась, не зводячи погляду з яскравої рідини. Її темно-карі очі були наповнені тривогою й надією водночас.

— Мені навіть шкода тебе, — промовив Темислав, холодно усміхаючись. — Ти так відчайдушно тримаєшся за життя… за кожну крихту шансу, яка може подарувати тобі зцілення. Але, як бачиш, завжди хтось стає на заваді. - Раптом його голос став холодним. — Як би ти не старалась, ти ніколи не станеш людиною.

— Ні… ні… — прошепотіла дівчина, тремтячими губами. — Ні…

Зненацька руки Темислава почали змінюватись — викривлювались, видовжувались, аж поки не перетворилися на чорні, моторошно глянцеві крила. В одну мить він злетів угору, величезний ворон з пронизливим карканням здійнявся до самої стелі. З кожного помаху його крил у повітрі розліталась густа темрява — мов жива тінь, що поглинала простір навколо.

Єдине, що встигли побачити Вікторія з Віктором — це як зі стелі стрімко зірвався флакончик із золотим сяйвом. Усе відбулось так блискавично, що дівчина навіть не встигла зреагувати.

Чорний ворон уже зникав за вікном, а саме в цю мить флакончик з дзвінким тріском розбився об підлогу. Золота рідина миттєво розтікалась, створюючи химерні візерунки — живі, теплі, мов саме світло, яке востаннє торкалося землі.

Сяйво почало згасати просто на очах. Золота рідина розтікалась по підлозі, утворюючи химерні візерунки — живі, теплі, мов саме світло. Ще мить — і рідина зникла, ніби її ніколи не існувало. Лише кілька золотистих іскор тремтіли у повітрі, згасаючи одна за одною, наче зітхання надії. Ше одна коротка хвиля часу — ні сліду, ні зілля, ні порятунку.

У цю мить до бібліотеки увірвались перевертні. Побачене змусило їх завмерти — сцена, що розгорнулась перед ними, мовчки кричала про втрату.

Вікторія кинулась до вікна та впала на коліна. Її тремтячі руки метушливо збирали уламки розбитого флакончика — ніби ще можна було щось врятувати. Скло різало її пальці.

Кілька секунд — і дівчина застигла, стиснувши осколки в кулаках. Потім із глибини грудей вирвався дикий, нестримний крик болю. Вона почала бити кулаками об холодну кам’яну підлогу, ніби прагнула розтрощити саму реальність, що забрала її шанс на порятунок. Її крик розривав тишу, а голос — лунав у стінах, мов відлуння зламаного серця.

— Ні… Це було останнє… — кричала Вікторія. — Іншого зілля більше немає…

Страшенний крик болю вирвався з її грудей, наче зранена душа не могла більше мовчати.

— Як же це так? — Страшенний біль виривався з неї.

У цю мить над замком пролунали крики воронів. Вони кружляли в темному небі, сиплячи над дахами своїм карканням — різким, зловісним, схожим на кровожерливий сміх, що знущався з чужого болю.

Віктор повільно наблизився до сестри. Вона все ще стояла навколішках з осколками в долонях. Він обережно схилився до неї та бережно провів рукою по її волоссю — ніжно, з тією братерською любов’ю, яку не могли знищити ні час, ні біль.

— Віка… — прошепотів він м’яко. — Не варто так себе мучати…

Коли ворони почали відлітати, а їх зловісні крики віддалялись, затихаючи десь у небі, Вікторія раптом підвелася. Рух був різкий, майже хижий. Сльози на її щоках ще блищали, та вона вже не плакала.

Миттєво змахнувши сльози з обличчя, вона підняла голову. Очі… змінились. Її темно-карі зіниці поступово затягнуло чорною безоднею — глибокою, холодною, мов ніч без зірок. У її постаті більше не залишилось розпачу. Лише рішучість. І щось ще… небезпечне.

— Вони не повинні були вийти з замку… — тихо, майже шепотом промовила Вікторія. — Хелена тримала б воронів всередині… допоки остання пташка не впала б мертва.

Її голос був спокійним, але в ньому відчувалась напруга — як у струні, що от-от лусне.

Раптом вона різко повернулась до перевертнів, її погляд обпалював. Та серед усіх вона бачила лише одну — Марину. Та стояла осторонь, стиснута від страху, ще тремтіла від пережитого.

— Якби не ти… — Вікторія зробила крок вперед. Її голос став крижаним, кожне слово — мов лезо. — Якби ти не поперлась у тронну залу… Якби не розвіяла чари Хелени — я б була зараз людиною. Я б більше не була б Покликаною! Через тебе Пророцтво може здійснитись!

Слова падали, як удари. У кімнаті запала напружена тиша, а мороз, що пройшов по спинах усіх присутніх, був не лише від холоду — від сили, яка щойно прокинулась у Вікторії.

— Через тебе… усе через тебе! — Закричала Вікторія, голос її зривався від болю й люті. — Я вирву твоє серце!

Вона зробила крок уперед. На очах її руки почали змінюватися — шкіра темніла, видовжувалась, формуючи чорні крила, що тремтіли від напруги.

Але повністю перетворення не здійснилось. Раптово ззаду Віктор кинувся до сестри й міцно обійняв, притискаючи її спину до своїх грудей.

— Віка, зупинись! — Прохрипів він, тримаючи її щосили.

Дівчина виривалась, кричала, билась, немов дика істота, якій відібрали останню надію. Вона простягала вперед руки, з яких стирчали чорні, хижі кігті. По пальцях все ще стікала кров — свіжа, червона, від уламків скла.

Її крик розривав простір, а очі світились темною люттю, здатною спопелити. Але Віктор не відпускав. І саме ця незламна братня ніжність тримала її на межі — між людиною й чудовиськом.

— Відпусти мене! — Кричала Вікторія, вириваючись з останніх сил.

— Заспокойся! — Вигукнув Віктор, міцно тримаючи її.
— Я вб’ю її! — Шипіла вона, вся в люті й сльозах. — Я вб’ю цю погань!

Її очі палали темрявою, рухи були несамовиті. Та раптом Віктор різко розгорнув її до себе й подивився прямо в її обличчя, збурене гнівом і болем. Він обережно торкнувся її щік, взяв її обличчя в долоні й промовив тихо, майже пошепки — як колись, у дитинстві:

— Тихіше… — його голос був м’який, теплий. — Ми щось вигадаємо. Разом. Як завжди. Пам’ятаєш, Віко? Ми ж домовились ще тоді — ніколи не здаватись.

Очі Вікторії здригнулись — темрява відступила. Карі зіниці повернулись. Тіло перестало пручатись. Віктор ніжно обійняв її, провів рукою по волоссю, втихомирюючи біль, який рвав її зсередини.

Вона притулилась до нього, стомлена, змучена, мов зламаний птах, і застигла. У тиші було чути лише її тихий, приглушений плач — такий справжній, щемливий, беззахисний.

Перевертні завмерли, розгублені й збентежені. Просто на їх очах вампір першим кинувся на одного з членів їхньої зграї. Але ніхто не рушив із місця. Жодного поруху, жодної спроби захистити свого. Вони не мали права на відповідь — почуття справедливості, закарбоване в їх правилах, сковувало волю.

Марина ховалась за спиною Мстислава, все ще тремтячи від пережитого жаху. Її очі були широко розплющені, руки — стиснуті в кулаки, ніби намагалась вгамувати внутрішню бурю страху.

Мстислав стояв напружено, мов камінь, та все ж відчував на собі важкі, осудливі погляди побратимів. Його щелепи зціпились, дихання стало важким — кожен подих ніби випалював з нього рештки стриманості.

• Як це — бути вже так близько до порятунку, якого так чекаєш і про який так мариш?
• І що відчуває людина, коли його виривають з твоїх рук?
• Чи переживе цю втрату Вікторія?
• І чи пробачить вона це Марині?

Попереду ще багато несподіванок...