Раді Вас бачити!

Віктор мчав дорогою, гнів пульсував у скронях. Він стискав кермо так, ніби хотів зламати його. Ще мить — і він міг би втратити контроль.

Хлопець різко загальмував, вивернув на узбіччя та заглушив двигун. Вийшов, грюкнув дверима, ніби бажаючи вивільнити бодай частину люті, що нуртувала всередині. Відійшов кілька кроків від машини й жадібно вдихнув морозне повітря.

Перед ним розкинулось безмежне засніжене поле, біле й мовчазне. Над ним нависало важке сіре небо, затягнуте свинцевими хмарами — без промінчика світла, без надії на розраду. Шалений вітер проносився над рівниною, зриваючи сніг із кущів та закручуючи його в примарні візерунки. Цей вітер, нестримний і дикий, втілював його емоції — хаос, злість, біль.

Віктор стояв нерухомо, втупившись у білу безодню, наче шукав у ній відповідь, заспокоєння, порятунок. Але довкола була лише зима — холодна, байдужа, така сама, як небо над ним.

Раптом Віктор відчув приємне, несподіване тепло, що м’яко розливалось тілом, наче хтось ніжно торкнувся до самого серця. Біло-золоте світло почало народжуватись десь поблизу, спершу ледь помітне, мов тремтливий подих світанку, а потім — дедалі яскравіше, аж поки не огорнуло все навколо теплим сяйвом.

Хлопець повільно обернувся на джерело цього сяєва. Воно било променями, які пробивали сірість неба, розривали хмари на шматки. Що ближче воно ставало — то більше світлішала земля, мов сама зима поступалась перед ним.

Білий сніг, що вкривав поле, раптом ожив — його поверхня спалахнула райдужними відблисками, мерехтіла то ніжно-рожевим, то блакитним, то золотистим, немов самоцвіти були розсипані по засніженій рівнині.

— Я відчула, що тобі було дуже зле, — лагідно усміхнулась Янголіна, поглядаючи на нього з турботою.

Віктор важко зітхнув, опустивши плечі.

— Вона… вона ніколи мене не пробачить, правда? — Його голос був тихим, а погляд опустився до снігу.

— Вітю, — твердо заговорила дівчина, — ти ж сам знаєш, вона простила тебе вже давно. Це не її прощення ти чекаєш… ти досі не можеш пробачити самого себе.

Віктор мовчав, вдивляючись у тремтливе світло, що лилось від Янголіни й продовжувало золотити все довкола. Воно ніби намагалось торкнутися його зболеної душі.

— До сьогоднішнього ранку я думав, що зможу все повернути… Що ще є шанс повернути час назад, до тієї миті… — його голос затремтів, він не наважився завершити думку.

— До появи Червоного птаха, — тихо, майже пошепки, завершила за нього Янголіна.

Він мовчки схопився за голову, стиснувши пальці в скронях, звів погляд до сірого неба, яке згущувалось над ним, ніби повторювало його внутрішній морок.

— Мене страшенно мучить думка, що заради Хелени… я знову зроблю вибір не на користь сестри, — прошепотів Віктор. — Це ж знову повториться, правда?

Янголіна відвела свої небесно-блакитні очі вбік та подивилась на широке зимове поле, яке розстилалось до обрію. Воно вабило своєю крихкою красою. Шалений вітер ущух, змінившись на лагідний подих повітря, що м’яко розвіював її золотисте волосся.

— У ту ніч, коли ви пішли до Чорного братства... — тихо почала Янголіна, — ми розуміли, що повного зцілення не буде. Ні ти в це не вірив, ні я. — Вона сумно подивилась кудись у далечінь. — Але Вікторія, так вперто торочила мені, що все вийде. Що вона знайде послання Місячної мавки, отримає зілля — і все знову буде добре.

Янголіна на мить замовкла.

— Хоча ніхто з нас не вірив, що вона зцілиться повністю...

— Так, — задумливо мовив Віктор, — я знав, що цього не буде.

— І вона знала. Але її боротьба за життя була такою завзятою... Вона хапається за кожну можливість, навіть коли істина була просто перед очима. Вона ж пам’ятає, як саме може стати людиною. І якою ціною.

— Іншого способу немає… тільки… — Віктор урвав думку, погляд опустився.

— Але вона все одно бореться, — лагідно посміхнулась Янголіна. — Її віра така сильна, що навіть я іноді починаю вірити разом із нею. Вона не хоче бути Покликаною. Вона хоче просто жити... бути собою.

Янголіна різко розвернулась, її погляд зустрів темно-карі очі Віктора.

— Вона хотіла поділити зілля Місячної мавки між вами двома, — сказала вона тихо. — Щоб зцілитися разом із тобою.

Віктор застиг. Ніби в нього влучила блискавка. Він не міг повірити в почуте. Стояв, мов скам’янілий, дивлячись на Янголіну. Жоден м’яз не здригнувся — ні в тілі, ні в душі. Усе всередині ніби завмерло, зупинилось, перестало існувати.

Янголіна підійшла до нього й заглянула в очі, які ледь стримували сльози. Без слів, лагідно обняла його за плечі. Віктор обійняв її у відповідь і пригорнув до себе так міцно, ніби тримав у руках найцінніше, що мав у житті.

— Ти знаєш, як сильно я вас люблю... обох. Ви для мене — найголовніше в цьому світі, — прошепотіла вона.

Хлопець мовчав. Лише ще сильніше притис її до себе. Його обличчя занурилось у її м’яке золотисте волосся, а легені жадібно вдихали знайомий аромат літніх квітів, що завжди супроводжував Янголіну — мов спогад про щось втрачене, світле і незворотне.

— Вітю, прийми її вибір, її світ, її оточення, — лагідно прошепотіла Янголіна.
Вона на мить замовкла, а потім додала ще м’якше:
— Я знаю, як боляче це може бути. Але повір, так буде краще. Насамперед для тебе.

У цю мить крізь хмари пробилось сонце — тепле, ніжне. Сніг засяяв, ніби хтось розсипав на нього крихти світла.

І Віктор уперше за довгий час відчув, як щось важке з грудей поволі починає танути — так само як тане лід під променями весни.

• Як ви вважаєте, чи правильно, що Вікторія пробачила брата?
• А якщо він підставить її ще раз — чи наважиться вона пробачити його знову?

Читайте твір далі: попереду ще багато подій, які не залишать вас байдужими.