Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Вікторія сиділа за столом у бібліотеці, оточена морем книжок. Проте її увагу захопила одна — книга з географії рідного краю. Вона гортала сторінку за сторінкою, жадібно вбираючи кожне слово.

Тихий скрип підлоги привернув її увагу — вона помітила Святослава, який увійшов до бібліотеки. Вікторія лише ледь помітно всміхнулась, проте демонстративно не звертала на нього уваги.

Святослав мовчки сів позаду, спостерігаючи за її з лукавою посмішкою. Він нахилився ближче та провів рукою по її спині, відчуваючи холод її тіла крізь тканину сукні, що легкими хвилями спадала до підлоги. Його руки ковзнули вниз, ніжно обійнячи її талію, а потім повільно піднялись вище.

Вікторія продовжувала триматись стримано, ігноруючи його дотики. Але коли Святослав злегка стиснув її груди, вона мимоволі заплющила очі. Її тіло ледь помітно тремтіло під його руками.

Коли ж його губи торкнулися її шиї, залишаючи легкі, майже невагомі поцілунки, Вікторія здалась. Вона відкинула голову назад, дозволяючи собі насолодитись відчуттям. Її пальці занурились в його волосся, а тіло м'яко притиснулось до нього.

— Ти ж наче була зайнята? — Лукаво посміхнувся Святослав.

Вікторія не відповіла. Замість цього вона різко розвернулась, впиваючись у його губи з тією самою пристрастю, що й стискала його волосся.

Святослав відповів їй так само жадібно, занурюючись у відчуття. Вона була для нього бажаною, надто бажаною. Але, пересиливши себе, він з труднощами відірвався від її губ та різко встав. Побачивши розчарування в її очах, він ледь стримав усмішку.

— Напевно, не буду тебе відволікати, — серйозним тоном мовив він, киваючи на відкриту книгу. — Продовжуй далі вивчати свої печери.

Він повернувся до дверей, проте вже за мить Вікторія стояла перед ним. Святослав посміхнувсь, демонстративно роблячи рух, щоб обійти її, але не встиг. Вона вп’ялась в його плечі й штовхнула з усієї сили.

Хлопець втратив рівновагу, вдаряючись об край столу. Проте перш ніж він устиг щось сказати, Вікторія вже була поряд. Її погляд блищав небезпечною рішучістю. Не відводячи очей, вона схопила за його сорочку й одним різким рухом розірвала тканину. Ґудзики відлетіли в різні боки, глухо вдаряючись об підлогу.

— Хочеш погратись? — Роздратовано промовила вона, стискаючи його сорочку. — Давай пограймось.

Вікторія ще сильніше притиснула Святослава до столу. Він сперся руками на поверхню, не зводячи з неї погляду. Йому подобалось, коли вона брала контроль у свої руки. Подобалось підкорятись їй.

Вона підняла на нього свої червоні очі, які за мить потемнішали до глибокого карого відтінку. Її довгі чорні кігті м'яко ковзнули по його оголених грудях, залишаючи за собою тонкі криваві сліди.

Святослав здригнувся від насолоди. Вікторія усміхнулась, спостерігаючи, як кров виступає на його шкірі та схилилась ближче. Її губи доторкнулись до подряпин, її язик злизав червоні краплі.

Хлопець закрив очі, відчуваючи, як тіло наповнює хвиля задоволення. Коли він знову глянув на неї, Вікторія вже облизувала закривавлені губи, хижо всміхаючись. Її ікла блиснули при світлі. Це зірвало з нього останні залишки самоконтролю.

Святослав різко схопив її за талію, розвернув та посадив на стіл. Її ноги вмить обвили його, а він притиснувся ближче, займаючи своє місце між ними. Його губи жадібно увірвалися в неї, а руки міцно тримали її, ніби боячись відпустити хоч на мить. Поцілунки були глибокими, сповненими пристрасті.

— Ти мене з розуму зводиш… — жадібно простогнав він.

Вікторія відчула, як Святослав почав піднімати її сукню, оголюючи її стрункі ноги. Холод його рук палахкотів на її шкірі. Але раптом вона відірвалася від його губ, поклала свої долоні поверх його рук, зупиняючи їх рух та загадково глянула йому в очі.

— Щось не так? — Він розгублено вдивлявся в її обличчя.

— У мене є краща ідея, — солодко прошепотіла вона.

Вікторія стрибнула зі столу й неквапливо підійшла до вікна. Відчинила ставні, в ту ж мить у кімнату ринули крижаний зимовий вітер та сніжні вихори. Її темне волосся здійнялось, наче живе, танцюючи в потоках повітря. Вона повернулася до нього, простягнула руку та усміхнулась.

— Летимо.

Святослав з сумнівом наблизився до неї.

— Але ж скоро світанок… — його голос звучав невпевнено.

Вікторія нахилилася ближче, її погляд був ніжним, майже гіпнотичним.

— Ти ж мені довіряєш? — Тихо запитала вона.

Святослав вагався лише мить. Потім узяв її руку й ступив на підвіконня. Його погляд ковзнув по темному небосхилу, на якому вже тьмяно жевріла передвісниця ранку.

А за мить два чорні кажани зірвалися у небо, зникнувши в вихорі снігової бурі.

• Як ти думаєш, куди вони полетять?
• Що нового та цікавого придумала Вікторія?

Пишіть свої припущення — перед тим як зазирнути в наступну главу перевірте свої здогадки!