Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Ніч повільно згасала, її останні тіні танули в обіймах світанку. Перші промені сонця розчинили темряву, заіскрившись на білосніжному, недоторканому снігу, що щойно ліг на землю.

Вампіри, задоволені після вдалого полювання, повернулись до замку ще до того, як перші промені сонця почали пробиватись крізь горизонт.

Лука затримався в розмові зі Святославом та Максимом, а Зореслава й Росана, усміхнені та сповнені радості, повільно піднялись на гору по розкішних роздвоєних сходах.

Зореслава тихо увійшла до своєї кімнати. У приміщенні було темно — сонячним промінням не давали шансу щільно зачинені ставні.

Сьогодні вночі вампірам пощастило натрапити на малолітніх бандитів, які планували пограбувати приватний будинок.

Але на щастя, вони навіть не встигли наблизитись до будівлі, тож не потривожили мирний сон родини молодят та немовля. Вампіри напали першими — несподівано і безжально.

Зореславі пощастило особливо: троє з нападників мали четверту групу крові з негативним резусом.

Після солодкої трапези, трохи втомлена, Зореслава задоволено підтягнулась та повільно підійшла до ліжка.

Вона повільно почала скидати з себе одяг, як раптом завмерла. У каміні почувся ледь чутний шкребіт. Дівчина насторожилась. Її вуха загострились, а очі спалахнули червоним блиском.

Запала тиша. Вона не ворушилась, уважно вдивляючись у темряву й переводячи погляд до дверей. І знову — скрип. Тихий, майже невловимий. Цього разу вона не чекала — за мить її тіло змінило форму. Вона перетворилась на чорного кажана. Та раптово густий, мов ніч, туман вихором зірвався в кімнату й відкинув її назад.

Вже її крихке, людське тіло з розмаху вдарилось об стіну й важко впало на холодну кам’яну підлогу. Дівчина злегка захрипла від болю, підвела погляд — і застигла.

Біля дверей стояв незнайомець. Такий гарний, мов витесаний з чарівного сну, з бездонно-чорними очима, що поглинали світло. Його губи вигнулись у задоволену, хижу усмішку. Зореславу пройняло тремтіння — ледь помітне, та зрадливе.

Раптом з димоходу, мов зі спотвореної пащі, вирвалися зграї чорних воронів. Вони закружляли над головами, розсікаючи повітря гострими крилами.

За мить шалений вітер увірвався в кімнату, з гуркотом розчинивши вікна навстіж. Кришталь скла розлетівся по підлозі. Ворони один за одним рвонулись у простір, розриваючи тишу диким карканням, яке зливалось з жахливим сміхом, що лунав невідомо звідки — хрипкий, моторошний, надприродний.

Сонце раптово прорвалось в кімнату — сліпучий промінь розірвав темряву. Тепло охопило простір, заливши його золотим сяйвом.

Але для Зореслави це було не світло — це була смерть. Вона скрикнула. Пекельний біль пронизав її тіло. Шкіра на обличчі й руках почала чорніти й тріскатись, вивільняючи клуби диму. Її крик став розпачем.

Вогонь розгорявся всередині неї, спалюючи плоть, мов сухе листя. Темислав стояв біля дверей. Непорушний. Його чорні очі зловісно блищали, а на вустах грала холодна, майже дитяча посмішка — мов він спостерігав за чимось буденним та цілком звичним.

Зореслава більше не могла рухатись. Вона впала на коліна, затуливши обличчя руками, намагаючись сховатись від променів. Але марно. Вогонь невпинно пожирав її. Перед тим як її свідомість зникала у вирі болю. Останнє, що вона почула — був голос Темислава:

— Передай привіт Покликаній.

І з цими словами його тіло миттєво зникло, обернувшись на великого чорного ворона, що змахнув крилами та зник у розбитому вікні, залишивши по собі лише тінь і запах попелу.

Вампіри враз зреагували. Вони кинулись до дверей, та сонячне світло, що лилося з кімнати, зупинило їх, мов невидима стіна. Вони застигли, шиплячи, з блиском люті в очах.

Святослав міцно тримав Луку, який несамовито рвався вперед, божеволіючи від безсилля. Його крик розсікав повітря кричачи ім’я коханої. Вампіри застигли перед дверима, не насмілюючись зробити крок під палючим сонцем.

З темного коридору, як із туману, почала вимальовуватись жіноча постать. Крок за кроком вона наближалась, кожен її рух супроводжувався сріблястим сяйвом. Її постать виблискувала у світлі

— Розступіться! — Голосно прокричала Вікторія.

Вона рішуче увірвалась до кімнати… Промені сонця танцювали на її постаті — грайливі, живі. Вона не вагалась ані миті. Швидко схопила ковдру з ліжка, одним рухом накинула її на обпалене тіло Зореслави.

— Вставай! Швидко, вставай!

Зореслава, обпалена, з димом у волоссі, затремтіла, але з останніх сил підвелась. Вікторія обережно, але впевнено загорнула її в рятівну тканину, обняла за талію й повела до виходу.

Лука в ту ж мить кинувся до коханої. Його руки торкнулись сонячного світла — шкіра почала диміти, але він не зупинився. Він обійняв Зореславу, забрав її з обіймів Вікторії, немов тримав саму душу.

Вікторія ще раз озирнулась, потім рвучко зачинила двері за собою. Світло лишилось по той бік. Коридор знову оповила темрява. Запала тиша. Тиша після крику. Після порятунку. Після вогню.

Усі завмерли. Мовчання було глибоким. Тільки тихе, розпачливе схлипування Зореслава порушувало тишу. Вона сиділа на колінах, пригорнувшись до Луки та тремтіла від болю та жаху, що ще досі жив у її очах. Лука обережно обіймав її. Його губи шепотіли їй слова, наповнені теплом і ніжністю.

Коли Росана з жахом в очах присіла поруч, її тремтлива рука ледь відчутно погладила Зореславу, як мовчазним жестом підтримки. Лука, дбайливо передавши свою кохану Росані, зусиллям волі звівся на ноги.

Його постава змінилася миттєво: зелені очі спалахнули яскраво-червоним, а вуха видовжились, мов у хижака. Від нього виходила шалена, майже нелюдська лють.

— Це все через тебе! — Панічно вигукнув він та кинувся вбік Вікторії.

Вікторія зі смутком у погляді мовчки дивилася на Зореславу. Та коли Лука кинувся на неї, дівчина навіть не зрушила з місця.

Святослав став перед Лукою стіною.

— Лука, заспокойся, — твердо сказав він, відштовхуючи його назад.

— Це вона! — Не вгамовувався той. — Це через її темні ігри з Чорним Братством усе сталось! Через неї Зореслава могла загинути!

До Святослава долучився Максим, разом стримуючи Луку, який намагався прорватися до Вікторії.

— Чорне Братство тепер буде мстити! Це лише перше попередження! — Вигукував він, захлинаючись від гніву.

— Заспокойся, вона тут ні до чого! — Голос Святослава вже зривався на крик. Він став перед Лукою, стримуючи того руками. — Зореслава житиме! Її рани загояться — Вікторія встигла вчасно!

Лука продовжував гарчати, а його червоні блищали від люті. Його постать напружилась, неначе хижак перед стрибком. Але саме в цю мить спокійно, майже лагідно, пролунав голос Вікторії.

— А ти не подумав, що в усьому цьому винен саме ти? — Її слова прозвучали несподівано тихо, але враз заглушили весь шум.

Настала гнітюча тиша. Усі присутні наче завмерли, їх погляди одночасно звернулись до Вікторії. Навіть поранена Зореслава, напівсхована в обіймах теплої ковдри, з цікавістю підняла очі.

Вікторія стояла рівно, склавши руки на грудях, з легким, майже недбало-переможним усміхом.

— Згадай нашу розмову на дорозі, перед вашим голосуванням, — вона загадкова посміхалась. — Я попереджала: якщо повернешся — твоя кохана може згоріти в цьому вогні. Саме так й сталось.

Лука розгублено зупинився. У його очах промайнув сумнів, потім — біль.

— Я вас усіх попереджала, — продовжувала Вікторія холодно. — Повертатись було небезпечно. Але ви — горді, вперті, впевнені у своїй правоті — рвались назад. Тож тепер не скигліть.

Ще мить вона дивилась на них з презирливою усмішкою. Потім розвернулась та спокійно пішла в бік бібліотеки, залишивши за собою тишу, важку й напружену.

Усі мовчки проводжали поглядом Вікторію, поки її постать не зникла у темряві, залишивши по собі лише шлейф тривоги. Максим здивовано кліпав, ніби намагався зрозуміти, що щойно сталось. Інші лише переглядались, не знаходячи слів.

Після довгої, напруженої паузи мовчанку порушив Лука:

— Я ж казав вам? З самого початку казав, що вона щось приховує. Вона знає набагато більше, ніж говорить, — голос його тремтів, у ньому звучали то роздратування, то тривога.

— Та це й не дивно, — проговорила Росана з гірким розчаруванням. — Вона ж одна з Покликаних...

Лука обережно допоміг підвестися Зореславі, притис її до себе, ніби намагаючись закрити від усього світу.

А Святослав мовчки стояв осторонь, похмуро втупившись у порожнечу, де щойно зникла Вікторія. Його думки вирували — щось у цій історії не давало йому спокою.

В коридорі ще довго висів запах попелу, крові… і загадки.

Зберігайте книгу в бібліотеці, щоб не пропустити продовження!
Попереду ще багато несподіванок)))