Раді Вас бачити!

Росана тихо постукала в кімнату та не дочекавшись відповіді, наважилась увійти. Вона обережно відчинила двері та зазирнула всередину. Святослав стояв перед каміном, мовчки спостерігаючи за мерехтливим вогнем, який обдаровував кімнату теплом й світлом.

— Що, на твою думку, я можу тут такого робити, що ти стукаєш? — Спокійно мовив він, не повертаючись до неї, його голос не виказував жодних емоцій.

— Я подумала, що ти з Вікторією, — сказала Росана з невеликою усмішкою.

Святослав навіть не змінив виразу обличчя, але в його голосі з’явилася нотка роздратування.

— Ти ж знаєш, що вона зараз в бібліотеці. До чого цей невдалий жарт?

— Знаєш чому вона зараз в бібліотеці, а не у твоїх обіймах? — Її посмішка стала ще більш загадковою.

Святослав різко повернувся до неї, його погляд став пронизливим, наче він намагався зрозуміти, що ж вона має на увазі.

— Вона не довіряє тобі, — сказала Росана, її голос був тихим, але точним. — І не довіряє тому, що ти не підтримуєш її насправді. Якби ти проголосував на нараді так, як хотіла б вона...

— То це було б неправильно, — перебив він її, але в його голосі вже прозвучала якась тінь сумніву.

— Яка різниця, правильно чи неправильно? — Її усмішка була все ще загадкова, але в очах з'явилася наполегливість. — Ти повинен підтримувати її, навіть коли вона не права. В цьому і є справжня підтримка. Інакше, як ти хочеш, щоб вона тобі довіряла?

Святослав задумався, його погляд став далеким. Він повільно повернувся до каміна, немов намагаючись знайти відповідь у танці полум'я. Росана підійшла до нього та провела руками по його спині, її дотики були м’якими, але в них відчувалась невимовна рішучість.

— Ти ж знаєш, я бажаю тобі лише щастя, — промовила вона, її слова звучали тихо.

— Знаю, — тихо відповів Святослав, його голос став м’якшим, але він усе ще не міг позбутись роздумів, що роздирали його душу.

І раптом вони обидва почули, як двері знову злегка скрипнули, і в кімнату обережно увійшла Вікторія. Вона зайшла, не впевнено, але побачивши Росану поруч зі Святославом, її погляд різко змінився. Відразу ж побачивши здивування на обличчі Святослава, Вікторія різко повернулась та вибігла з кімнати. Її кроки лунали в тиші, наче ехо відчуттів, що тільки-но вибухнули. Святослав, не встигаючи зрозуміти, що сталось, миттєво ринув до дверей.

— Вікторія... — закричав він у слід.

Він був готовий погнатись за нею, поки Росана не схопила його за руку.

— Не зараз, — сказала вона тихо, але з рішучістю. — Зараз вона не буде тебе слухати.

Святослав обернувся до неї, його погляд був сповнений гніву й розчарування.

— Я обіцяю, що поговорю з нею, коли вона заспокоїться, — її слова звучали як запевнення.

— Ти зробиш лише гірше, — роздратовано сказав Святослав.

— Я знаю, які слова її заспокоюють, — впевнено прошепотіла Росана.

***

Росана обережно переступила поріг бібліотеки. Вона була впевнена у своєму намірі поговорити з Вікторією, але відчувала певний страх. Вікторія, здалось, відгородилась від усього світу, занурившись у книгу. Вогонь у каміні трохи потріскував, створюючи затишну атмосферу, але напруга, що панувала в кімнаті, була дуже відчутною.

Коли Росана наблизилась до столу, вона помітила червоні очі Вікторії, які здавалось, відображали не лише біль, а й гіркоту. Це відчуття настільки її охопило, що впевненість, яку вона мала на початку, раптом почала танути. Але Росана була рішуча не показувати свої хвилювання.

— Я б хотіла поговорити з тобою, — сказала вона, намагаючись не видавати своє нервове занепокоєння. Голос її звучав тихо, але чітко.

Вікторія, не підводячи голови, просто перегорнула сторінку книги, ніби не чуючи її. Росана замовкла, стоячи, не знаючи, що робити. Вона ще кілька разів спробувала зустрітись з її поглядом, але Вікторія була відсторонена.

— Те, що ти побачила… — почала вона, роблячи крок уперед. — Все не так, як здається. Між нами немає того, про що ти подумала.

Вікторія не підняла голови, але її пальці ковзали по сторінках, ніби шукали якийсь спокій у словах книги. Росана сіла поряд, уважно спостерігаючи за її рухами.

— Я ніколи не розповідала свою історію життя. Навіть не знаю, чому я вирішила розповісти її тобі, — її голос став тихим. — Я народилась у 1648 році. Була донькою графа. Вийшла заміж у шістнадцять. Мій шлюб був по коханню, що на той час було рідкістю, я була безмежно вдячна своїм батькам, що вони прийняли вибір мого серця. Мій чоловік не був багатим, але він був чесною та гарною людиною. Ми любили один одного, наше життя було таке чарівне, як у казці. Наше щастя було в нас, в нашій дитині, нашій доньці.

Вікторія зупинила очі на Росані. Вона уважно слухала кожне її слово. А Росана продовжувала.

— У 1665 році ми переїхали до Англії, бо справи чоловіка пішли вгору. А в 1666 році почалась чума. Вона забрала його, не залишивши нам шансів. Я залишилась сама… з маленькою донечкою, яка не могла зрозуміти, чому її батька більше немає.

Росана на мить замовкла, пригнічена спогадами. Вікторія, не підводячи погляду, залишалась мовчазною, але її погляд став м'якшим, немов вона дійсно розуміла те, що Росана намагалась сказати.

— Через деякий час я захворіла… чума не відпускала. Я відчувала, як сили покидають мене, — її голос став ще тихішим, а сама вона опустила голову, втрачаючи контроль над емоціями. — Я благала небо, щоб я пережила це, щоб я змогла вижити заради своєї дитини. Не могла залишити її саму. Я не могла…

Росана закрила очі, намагаючись вгамувати сльози, які тиснулися на очі. Вікторія, не кажучи жодного слова, просто слухала її.

— Одного вечора я йшла додому. Моє тіло було виснажене, я не мала сил, щоб ступати рівно. Я продала останні свої сережки, щоб купити їжі. І тоді, в темному провулку, на мене напали два чоловіки. Вони хотіли мене зґвалтувати. Я не мала сил боротись, я вже майже здавалась, коли з темряви вийшов він. Молодий чоловік, який швидко та безжально перерізав горлянки тим нападникам. Коли він пив їх кров, я не могла повірити своїм очам, я думала, що збожеволіла від хвороби. Коли чоловік хотів піти я кинулась перед ним на коліна, благаючи, щоб він подарував мені вічне життя.

— Ти добровільно стала вампіром? – Вікторія не вірила власним вухам.

— Я помирала та готова була піти на все, щоб жити заради своєї дитини. – Росана опустила голову. – Я вдячна йому. Він дав мені шанс … шанс на життя. Я змогла побачити, як моя донька виросла, як стала жінкою, вийшла заміж та народила дітей. Це було моє велике щастя — бачити її щасливою.

Вікторія стиснула губи, її очі змінили колір на блакитний.

— І ти бачила, як твоя донька старіє, як вона помирає? — Запитала Вікторія тихо, ніби не бажаючи дізнатись відповіді.

— Але її душа живе в наших правнуках. І це дає мені сили жити. Я живу, щоб бачити їх очі, а коли дивлюсь на них, я відчуваю, ніби знову переживаю ті моменти, коли моя донька була маленькою.

Вікторія мовчала, але вона була іншою, хоча й не показувала цього. Її погляд залишався сумним, але глибоким.

— Святослав дав мені цей шанс. І я вдячна йому, більше ніж за будь-які інші подарунки. Те, що ти побачила між нами, — почала Росана м'яко, підсідаючи ближче, — це зовсім не те, що ти подумала. Це не кохання, не пристрасть, як тобі, можливо, здалось. — Вона на мить зупинилась, вдивляючись у Вікторію, яка вперто не підводила погляду. — Це… особлива дружба. Зв’язок, який не зрозуміє ніхто, окрім нас.

Вікторія лише опустила очі ще нижче, ковзаючи пальцями сторінками книги, яку навіть вже не читала.

Росана встала, нахилилась до Вікторії та лагідно торкнулась її плеча.

— Він дійсно відноситься до тебе особливо... Повір мені, я знаю його багато років... І ніколи, — вона зробила паузу, вдивляючись у Вікторію, — ніколи ще не бачила, щоб він дивився так на когось, як дивиться на тебе. У його очах — усе: турбота, ніжність, страх тебе втратити. Просто… дозволь йому бути поруч.

Але Вікторія залишалася мовчазною. Вона не відповідала, лише опустила голову ще нижче, ховаючи очі за темними пасмами волосся. Її пальці мимоволі стискали книгу, ніби та могла дати відповіді на всі запитання, що вирували у її серці.

Перед тим як вийти, Росана ще раз озирнулася через плече, її погляд зупинився на Вікторії — мовчазній, замкненій у собі. Можливо, вона хотіла сказати ще щось, але зрозуміла, що зараз — не час.

Двері бібліотеки зачинялися м’яко, залишаючи Вікторію на самоті з її думками. В кімнаті запанувала тиша, яку порушував лише легкий шелест сторінок, коли вітерець, що прослизнув у щілину дверей, розгорнув книгу перед нею. Вікторія сиділа нерухомо, опустивши голову, лише її очі, наповнені роздумами, втуплено дивились в рядки книги, не бачачи змісту.

По щоках Вікторії покотились сльози, що одна за одною падали на старий дерев’яний стіл. Її плечі здригались від тихого, але глибокого ридання, яке раптом вирвалось назовні страшенним криком болю. Цей крик розірвав тишу кімнати, мов громовиця, що пробилась крізь нічне небо.

Вона поклала тремтячі руки на стіл, схиливши голову так низько, ніби хотіла заховатись від усього світу. Її розпач заповнив усю бібліотеку, здавалось, навіть стіни відчували її біль.

— Не потрібно так знемагати себе, — пролунав раптом лагідний, ніжний голос, легкий й дзвінкий, немов весняний дзвіночок.

Вікторія здригнулась. Вона повільно обернулася та побачила перед собою Янголіну. Вся у білому, осяяна м’яким світлом, вона здавалась ніби явленою з небес.

Не стримуючи більше себе, Вікторія кинулась до неї й міцно обняла, захлинаючись від сліз.

— Янголіна… — прошепотіла вона з болем у голосі.

Вікторія не могла заспокоїтись. Вона обнімала її за плечі та плакала ще голосніше, наче хотіла виплакати всі ті страждання, що зібрались у її серці. Янголіна обережно обняла її та м’яко гладила по голові, ніби заспокоювала налякану дитину. Її тонкі пальці торкались чорного волосся Вікторії, даючи їй хоч трохи тепла та спокою. Вікторія обняла її так, ніби боялась, що Янголіна зникне. Вона плакала, не в змозі стримати свої емоції.

— Я не хочу нікуди летіти! — Крізь сльози вигукнула вона, тремтячим голосом, що ламався від болю. — Не хочу!

Янголіна опустила очі, але на її вустах залишалась м’яка, лагідна усмішка.

— Хіба тобі подобається сидіти тут, у цьому старому будинку, серед пилу, темряви й спогадів? — Лагідно спитала вона, нахиляючись ближче до Вікторії.

Вікторія підвела на неї заплакані очі, ще вологі від сліз.

— Так... Тут я у безпеці... — з надривом прошепотіла вона. — А якщо я повернусь... я можу загинути.

Янголіна посміхнулась та лагідно торкаючись її щоки, прошепотіла:

— Але якщо ти повернешся... ти зможеш знову стати людиною.

Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Вікторія раптом завмерла. Її очі широко розкрились, наче вона вперше почула щось неймовірне.

— Стати людиною?.. — Ледь чутно перепитала вона, ніби не вірячи.

Янголіна мовчки кивнула, її усмішка стала ще яскравішою, а навколо неї розлилось ще більше золоте світло, що наповнило бібліотеку м’яким сяйвом. Всі темні кути кімнати розтанули у цьому світлі, а Вікторія, вперше за довгий час, відчула щось, схоже на надію. Вона випрямила спину, витираючи рукавом обличчя, стираючи останні сліди сліз. Її очі вже не були сповнені болем — тепер у них палав вогник рішучості та надії.

— Скоріше б сонце сіло, щоб ми могли вже полетіти… — з легкою, трохи невпевненою, але щирою посмішкою сказала Вікторія.

• Чи вразила вас історія життя Росани?
• Чи слід Вікторії довіряти Росані?
• Можливо, вони стануть найкращими подругами…
• А може, все-таки Росана стане її головним конкурентом у любовних пригодах?
• А можливо, саме від неї Вікторії слід чекати удару в спину, коли настане найважчий момент у її житті?

Пишіть свої думки в коментарях!