Раді Вас бачити!

Замок Вогняного Крила

Сонце повільно хилилось до обрію, кидаючи довгі золотаві тіні на засніжену землю. Мороз поступово набирав сили, вкриваючи все довкола кришталевою крихтою. Вітер підіймався дедалі рішучіше, торкаючись верхівок дерев та приносячи з собою темний подих прийдешньої ночі. А сніг… він і далі падав — тихо, велично, мерехтячи у променях згасаючого дня.

Вікторія обережно прочинила важкі двері замку, намагаючись увійти якомога тихіше, не потривоживши тишу, що панувала всередині. Але щойно вона зачинила за собою двері, залишаючи за спиною сяючі промені сонця, мов з повітря перед нею з’явились вампіри.

— Що, біса, відбулось?! — почала перша Зореслава, її голос прорізав тишу, як лезо. — Якби ти не відстала від нас, ти б не потрапила в цю жахливу халепу!

— Ти знову робиш усе по-своєму! — Вже кричав Лука. — Ти завжди рвешся діяти самостійно, відриваєшся від старших, і потім отаке!

— А якби Чорне Братство тебе вбило?! — Обурено додала Росана, її очі блищали від хвилювання. — Ти могла загинути!

— З тобою все гаразд? — Нарешті долучився Максим, намагаючись прорватись крізь натовп. — Я бачив, як ворони ледь не розірвали тебе на шматки!

Вікторія стояла посеред залу, оточена вампірами, які кричали, з кожною секундою все гучніше. Вона не встигла сказати ані слова — її просто засипали докорами, питаннями, турботою. Гул голосів зливався в одне суцільне звучання, аж поки раптом все не стихло.

Тиша настала несподівано. І в цю мить до неї підійшов Святослав. Він повільно простягнув руку й обережно взяв її за долоню — обережно, без тиску, майже несміливо. Вікторія підвела на нього розгублений погляд. Святослав усміхнувся — щиро, з ніжністю.

— Ти знову… стала людиною? — Тихо, майже пошепки запитав він.

Її пальці здригнулись у його долоні, а на обличчі з’явилась ледь помітна посмішка.

— А й справді… — вигукнула Росана. — Як це сталось?

Інші теж наче тільки зараз отямилися. Вони так захопились докорами й гнівом, що не помітили очевидного — перед ними стояла вже не вампірка, а жива людина.

Лише тепер до свідомості прорвались тонкі, але невідворотні ознаки змін: вони чули, як вона дихає — тихо, але впевнено; чули ніжне, рівне биття її серця, що розносилось у тиші, мов мелодія життя. У повітрі вловлювався ледь відчутний аромат тепла, що випромінювало її людське тіло. Вона більше не належала ночі — вона повернулась до світанку.

— Перевертні дуже заважають Чорному Братству, — спокійно почала вона, ніби продовжуючи раніше обірвану розмову. — Їм потрібні ці землі. А оскільки тут господарюють вовки — вони хочуть прибрати їх за будь-яку ціну.

— У цьому питанні ми їх розуміємо, — усміхнулася Зореслава, кивнувши.

— Коли я допоможу їм вирішити це, — Вікторія поглянула на всіх по черзі, — вони дадуть мені другу частину зілля.

У кімнаті запанувала тиша. Звістка про те, що Вікторія зможе стати повністю людиною, змусила кожного замислитись. Та радості на обличчях було мало. Їх непокоїло інше.

— Але хіба можна довіряти Чорному Братству? Це, м’яко кажучи, не найкраща ідея, — озвався Лука, з тривогою в голосі.

— Мені байдуже на Чорне Братство. І ще більше — як саме вони хочуть розправитися з вовками, — різко відрізала Вікторія, підвищивши голос. — Я хочу лише одного — щоб вампіри цих земель залишились живими. І щоб я змогла повернути собі людське життя.

— Обережність ще нікому не завадила, — нагадала Росана, звівши брови.

— Вам слід було думати про обережність, коли ви повернулись сюди, — з холодною прямотою відповіла Вікторія.

— Це завжди були наші землі! — Вигукнув Лука, підіймаючи голос. — Ще до появи перевертнів! Вони прийшли пізніше та присвоїли собі владу. Ми тільки хочемо повернути своє. Вампіри ніколи не були союзниками ні з ким — і не повинні ними ставати!

— Я зроблю все, щоб зберегти життя для своїх, — тихіше, але з не меншою рішучістю промовила Вікторія. — Ми здолаємо вовків. Або самі, або з допомогою Чорного Братства, або ще когось. Але влада повернеться до нас. Як було колись.

— Все потрібно ретельно обдумати! — Вигукнув Лука. — Не можна зараз вирішувати на емоціях!

Вікторія глибоко зітхнула. Її плечі опустилися, а очі потьмяніли від утоми.

— Все інше — потім, — сказала вона тихо. — Мені треба відпочити.

Вона повільно рушила сходами нагору, не озираючись. Вампіри мовчки дивились їй услід — жоден не наважився зупинити її. Бо всі дійсно бачили: Вікторія була виснажена до краю.

Вікторія зайшла у свою кімнату, різко зачинивши за собою двері. Ледве вона встигла зробити кілька кроків вперед, як двері знову відчинились та Святослав увірвався слідом за нею. Вікторія обернулася на гучний гуркіт, її очі блиснули роздратуванням.

— Ти ще й зі своїми повчаннями! — Роздратовано вигукнула вона, повернувшись до нього. — Ти залишився мені на десерт?

Вона хотіла ще щось сказати, але раптово замовкла. Святослав дивився на неї з такою теплотою, що її зухвалість миттєво згасла. У його очах не було докору чи гніву — лише лагідність, щира й глибока.

Він підійшов ближче та не вагаючись, обійняв її. Його руки були такими обережними, а дотик — ніжним й лагідним. Від цього несподіваного жесту Вікторія затримала подих.

— Я так хвилювався за тебе… — прошепотів він, проводячи пальцями по її волоссю. — Я боявся, що втратив тебе назавжди.

Його голос звучав приглушено, майже благально, в цьому зізнанні було стільки щирості, що вона не змогла не відчути тепло в грудях.

Хлопець обережно взяв її обличчя в долоні, заглядаючи у схвильовані карі очі. Його погляд був теплим, сповненим турботи, а коли він нахилився ближче, Вікторія відчула, як її серце шалено забилось

Його поцілунок був настільки ніжним, що здавалось, ніби весь світ зник, залишаючи лише них двох. Вона несміливо притиснулась до нього, її пальці м’яко лягли на його груди й повільно піднялись до плечей.

Коли їх губи роз’єдналися, Вікторія ледь помітно посміхнулась. Хлопець узяв її руки, уважно оглядаючи рани. Його пальці обережно торкнулись подряпин, Вікторія здригнулась.

Раптово вона вирвала руки та нервово почала закутуватись у свою порвану куртку. Її рухи були метушливими, майже панічними. Вона боялась, що серед усіх ран, залишених воронами, Святослав помітить укуси Віктора.

— Рани дуже скоро загояться! — Невпевнено сказала вона, опускаючи погляд.

Святослав не відповів одразу. Він знову обережно взяв її обличчя в долоні, вдивляючись у її втомлені, затуманені карі очі. В його погляді не було докору чи осуду — лише ніжність й м'якість.

— Ти дуже втомилася за ці дні, тобі потрібно відпочити, — тихо промовив він, проводячи великим пальцем по її щоці.

Вікторія зітхнула, її плечі трохи опустились, ніби слова Святослава зняли частину важкої ноші, яку вона несла.

— Крихітко, якщо хочеш, я залишусь з тобою? — Його голос був спокійним, лагідним, в ньому читалась неприхована дбайливість.

Вікторія розгублено опустила погляд. Святослав помітив невпевненість у її очах та вже зробив крок назад, але вона раптово схопила його за куртку.

— Святе, не йди… — її голос затремтів, проте в ньому вже не було сумнівів. Вона знову підняла на нього очі. — Залишся …

Святослав усміхнувся, поглядом огортаючи її з ніжністю. Він простягнув руки до її куртки, дбайливо розстібаючи її, тканина була вся в крові, місцями порвана, але хлопець намагався зняти її дуже обережно. Вікторія несміливо зробила крок назад та сіла на ліжко. Вона зняла лише взуття, боячись оголити свої поранення, які приховувала під одягом.

Вона повільно підвела на нього погляд, в ту ж мить помітила, що Святослав вже скинув куртку та відкинув її вбік. Його рухи були швидкими та впевненими — чорна футболка полетіла на підлогу, оголюючи його тіло.

Вікторія не змогла стримати погляду. Очі мимоволі затримались на його рельєфних м’язах та пресі, на її обличчі промайнула легка, майже непомітна усмішка. Їх погляди зустрілись. Святослав з цікавістю та легкою насмішкою спостерігав за її реакцією. Дівчина одразу ж відчула, як жар пробіг по її щоках. Вона ніяково відвела погляд, а хлопець лише посміхався, насолоджуючись її збентеженням.

Вона влаштувалась в ліжку та відвернулась до вікна. Крізь щільно закриті ставні пробивались тонкі промені світла, ніби намагаючись пробратися до кімнати, принести трохи тепла. Дівчина спостерігала за цими слабкими відблисками, що тремтіли на стіні та ледь чутно зітхнула.

За кілька секунд вона відчула, як ліжко злегка прогнулось – Святослав тихо ліг поруч. Він ретельно вкрив її, а потім обережно обійняв ззаду, м'яко притискаючи до себе.

Вікторія цінувала цей жест. Він не дозволяв собі зайвого, не змушував її відчувати себе незручно. Просто обіймав, даючи відчуття захисту, якого їй так давно не вистачало. Вона повільно розслабилась. Напруга, що сиділа в її плечах, поступово розчинилась. Вперше за довгий час вона відчувала себе в безпеці.

Вона різко повернулась до нього та пригорнулась до його холодного тіла. Її тепле дихання торкнулось його шкіри, змушуючи серце прискорити свій ритм. Святослав зустрів її погляд – у глибоких карих очах не було ані страху, ані сумнівів, лише тиха доброта, якої він так давно прагнув.

Дівчина ніжно посміхнулась, а потім торкнулась його губ своїми. Поцілунок був таким м’яким, таким лагідним, що Святослав ледь не втратив контроль. Він жадібно відповів їй, ще сильніше стискаючи в обіймах.

Раптом вона здригнулася від болю. Святослав відчув, як вона напружилась, й одразу зрозумів причину – його рука випадково торкнулись рани на її плечі, залишеної укусом Віктора.

— Прости… Пробач, я не хотів… — він схвильовано вдивляючись у її обличчя. — Дуже боляче?

Вікторія на мить злякалась, що він зараз почне оглядати її поранення й неодмінно помітить сліди від укусу вовка. Її серце прискорено закалатало, але хвилювання швидко розсіялось, коли вона побачила, як Святослав нервово відсахнувся, винувато відводячи погляд.

— Все добре. Не хвилюйся так. — Лагідно усміхнулась вона, намагаючись його заспокоїти. — Іди до мене.

Вона знову пригорнулась до нього, поклала руки йому на плечі та заплющила очі. Втома накочувала хвилею, змушуючи тіло важчати, а свідомість розпливатись в дрімоті.

Святослав посміхнувся, він тихо натягнув ковдру вище на її плечі й ніжно провів рукою по її волоссю.

— Ти так пахнеш… — прошепотів він.

— Як? — Вікторія усміхнулась, її голос звучав м'яко й трохи сонно.

— Весняними квітами…

— Скоро сяде сонце і я вже так пахнути не буду, — вона тихо засміялась, торкаючись його руки.

— Коли сяде сонце, ти будеш пахнути ще краще, — Святослав знову ніжно провів долонею по її волоссю.

Вікторія вже майже не чула його слів. Сон повільно затягував її у свої обійми. Її рука ковзнула вниз по його оголеній спині, Святослав відчув це ледь помітне, мимовільне погладжування.

— Віка… — тихо покликав він.

Але дівчина не відповіла. Її дихання стало рівним та глибоким. Святослав відчув, як її серце б’ється спокійно. Посмішка не зникала з його обличчя.

Він так довго чекав цього моменту — миті, коли вона довіриться йому настільки, щоб заснути поруч без жодних побоювань. Нарешті цей момент настав. І він був прекрасним.

Вікторія пообіцяла Чорному Братству одне.
Вовкам сказала інше.
А вампірам — зовсім протилежне.

• Що ж вона задумала насправді?
• І на чиєму вона боці?

А головне — чи сподобалася вам чуттєвість між Вікторією та Святославом?

Чи чекаєте ви чогось більшого, ніж просто обійми й поцілунки?