Раді Вас бачити!

Замок Сірого Клинка

Квітана і Ярослав увійшли до замку перевертнів через чорний вхід. Мов тіні, вони прокрались крізь порожні коридори та попрямували до закинутої кімнати, захованої в глибині замку — подалі від сторонніх очей та зайвих вух.

Ярослав одразу посунув старий, припалий пилом стіл ближче до Квітани. Дівчина хутко зняла з плечей невеличкий мішечок та висипала його вміст на потріскану дерев’яну поверхню. Обережно, ніби розкладаючи коштовності, вона виклала маленькі білі квіти з пом’ятими пелюстками та сріблястим листям. Тіло ледь зберегли форму — надто довго пролежало під снігом.

Зібрати їх було непросто. Ця рідкісна квітка росла весь рік, навіть у люті морози, та саме взимку добути її було найважче. Їм довелось піднятись до найвищих точок лісу, ближче до сонця та відгрібати сніг у пошуках цієї примхливої рослини.

— Їх потрібно віднести на кухню, добре промити водою, а потім заварити, як звичайне чайне листя, — промовив Ярослав, уважно вичитуючи рядки зі старої книги, яку тримав у руках.

— Якщо після цього чаю нічого нового перед очима не відкриється, і ця п’явка нам збрехала — я власноруч встромлю срібло їй у серце, — проричала Квітана.

— Знаєш… щось я починаю сумніватись, що вона бреше, — задумливо мовив Ярослав, розглядаючи маленькі квіти, що в його руках почали світитись сріблястим відтінком, зігріваючись після морозу.

— Ти справді віриш, що Марина затуманила нам розум? — Квітана не приховувала скепсису.

— Якщо чесно… мене вже нічого не здивує, — твердо відповів Ярослав.

***

Ніч повільно огорнула землю. Це була їхня ніч — ніч вовків, ніч перед повнею. Ніч, коли небо належить місяцю, а земля — вовкам.

За великим столом зібрались перевертні після патрулювання. Ніч видалась похмурою — важкі хмари раз по раз затуляли місяць, і ніхто з них так й не зміг набрати вовчої подоби.

На столі вабили око щедрі яства — соковите запечене м’ясо, просочене запашним соусом, поруч — золотиста риба, щойно з вогню, ще з ароматом диму. Поруч стояли глиняні глеки з темним вином та тарелі з дичиною, горіхами та свіжим хлібом.

Перевертні трапезували у мовчазній зосередженості, дотримуючись спокою та майже ритуальної вишуканості, властивої високому товариству. Фінальним акордом цієї витонченої вечері стали солодощі: великий фруктовий пиріг із золотистою скоринкою та дрібні, акуратні тістечка з ніжним кремом.

На завершення вечері Квітана з Ярославом принесли з кухні кілька прозорих чайників та обережно поставили їх на стіл. Усередині, мов у танці, повільно кружляли маленькі сріблясті квіти, наповнюючи повітря ніжним квітковим ароматом. Усі з задоволенням розливали собі запашний чай та продовжували чемно перемовлятися між собою, підтримуючи м’яку, майже урочисту атмосферу вечора.

Квітковий аромат заповнив кімнату, сплітаючись у повітрі з теплом свіжозавареного чаю. Запах проникав у свідомість, накочувався м’якою хвилею.

Раптом Віктор, який сидів на чолі столу, стривожено озирнувся на присутніх. Щось було не так.

В одну мить усі завмерли — ніби потрапили в якийсь дивний транс. Їхні тіла почали світитись м’яким срібним сяйвом, що, мов дрібні краплі світла, розсипалось по залі. Очі перевертнів спалахнули тим самим холодним блиском.

Ніхто не міг поворухнутись. Усі сиділи мов паралізовані, втупивши погляди в порожнечу. Потім, майже водночас, кожен із них почав важко дихати — наче серце билось у грудях удвічі швидше. І раптом… сяйво згасло. Різко, як і з’явилось.

Віктор тривожно глянув на присутніх, очікуючи вибух гніву. Перевертні насторожено переводили погляди один на одного, мов шукаючи винного, але ніхто не наважувався зрушити з місця.

Раптом Павліна різко підвелась. Її очі палахкотіли люттю — ще мить, і вона кинулася б на Марину, та Віктор опинився поруч перш ніж вона встигла зробити крок. Він міцно схопив її, відводячи в інший кут зали.

— Відпусти мене! Відпусти! — Кричала Павліна, намагаючись вирватись, але Віктор міцно її стримував.

Мстислав різко підвівся, схопив Марину та став перед нею, ставши їй щитом від розлюченої Павліни.

Та вже за мить всі перевертні, сповнені осуду, почали наближатись до Мстислава й Марини. Їхні погляди були холодними і непримиренними.

Марина, не витримуючи тиску, міцно вчепилася руками в спину Мстислава, її тіло тремтіло від страху, а серце шалено билось. Вона відчувала, як навколо зростає загроза, і ні на хвилину не відпускала захисту свого єдиного порятунку.

— Не чіпайте її! — Прокричав крізь зуби Мстислав.

— Не можу повірити... — з розпачем прошепотіла Квітана. — Вікторія була права. Вона завжди говорила нам правду й жодного разу не збрехала.

— Як ти посміла? — Різко вигукнув Ярослав, його голос тремтів від гніву. — Ти обдурила свою зграю!

— Ми робили це заради зграї, — твердо промовив Мстислав, продовжуючи затуляти собою Марину. — Ми захищали вас від вампірів.

—Ваші виправдання жалюгідні! — Закричав найстарший і найдосвідченіший перевертень. — Вампіри виявились благороднішими за наших власних членів зграї. Не пригадую такого сорому.

— Через тебе… через тебе ми всі можемо загинути! — Продовжувала кричати Павліна. — Ти обернула Віктора на перевертня, всупереч його волі, всупереч рішенню зграї. Через тебе Покликаний став перевертнем! Через тебе здійсниться Пророцтво!

— Ти ж усе знав із самого початку, — звернувся Ярослав до Віктора.

Всі перевели погляди на нього. Віктор стояв спокійно, невимушено дивлячись на присутніх. Коли його погляд зупинився на Марині, в очах не було засудження — лише холодний, невідворотний спокій.

— Вікторе, у тебе благородне серце, — зі щемом у голосі почала Марина. — Ти ніколи мене не видавав, навіть коли я брехала. Але я зробила це заради всіх нас, щоб зберегти єдність зграї. Благаю тебе…

— Я пішов проти рідної сестри заради тебе, — спокійно відповів Віктор, — бо ти член зграї. Я не міг піти проти тебе. Але тепер, коли правда відкрита всім, я більше нічого не можу для тебе зробити.

Він повільно розвернувся.

— Ні… ні… Не підходьте до мене! — Кричала Марина, біль виривався з її серця.

Перевертні повільно почали наближатись, їх погляди стали холодні та осудливі.

Мстислав миттєво знову став перед Мариною. Вона тремтячи прижалась до його плеча, тихо ридаючи, ніби весь світ звалився на її крихкі плечі.

Дякую, що разом зі мною крокуєте цим світом та переживаєте кожну його емоцію )))