Раді Вас бачити!

Вони їхали мовчки. Тиша в машині була напруженою,густою,ніби її можна було відчути на дотик.Мія дивилася у вікно,але не бачила нічого. Вогні міста ковзали по склу, змінювалися і розчинялися.

А всередині неї штормило.

Злість чи сором? Вона сама не розуміла, що саме відчуває.І ще щось...Вона відчувала його поруч. Його присутність. Його важку чоловічу сексуальну енергію.

I це дратувало занадто сильно, бо вона не розуміла свої нові відчуття. Чи просто боялася їх називати, навіть собі.

Машина зупинилася.

— Ми приїхали, — коротко сказав він. Голос Марата вібрував у закритому просторі авто.

Вона кивнула.

— Дякую, — тихо сказала вона, майже автоматично.

Відкрила двері й вийшла.

Прохолодне нічне повітря вдарило в обличчя, трохи протверезивши. Вона не озирнулася, зачинивши за собою двері.I тільки коли двері будинку закрилися за її спиною — видихнула.Ніби до цього моменту не дихала зовсім.

Піднявшись по сходах, вона повільно зайшла до своєї кімнати.

Зупинилася біля комода, наче забула, навіщо прийшла, і ковзнула поглядом по речах. По звичних дрібницях.

Але думки були зовсім не тут.

Вона відкрила шухляду. Перебирала піжами, торкалася пальцями тканини, але не вибирала.

Мія просто застигла на секунду. Наче щось усередині не відпускало її назад, у звичний світ. Потім різко видихнула, ніби повертаючись до реальності,вибрала білизну і пішла до ванної кімнати.

Світло у ванній було яскравішим. Холоднішим. Вона зайшла. Зачинила двері. Повільно скинула з плечей сукню — тканина ковзнула вниз і залишилася лежати.

На секунду вона завмерла. А потім зробила крок до дзеркала і подивилася на себе прискіпливо,наче бачила себе вперше. Погляд ковзнув повільно по тілу.

Плечі. Вигин талії. Живіт.

Вона дивилася на себе довго і зробила глибокий вдих.Руки самі піднялися повільно провели по шкірі живота, ніби вона намагалася відчути себе по-новому.

Доторкнутися до тієї Мії, яку Марат назвав «булочкою».На мить вона уявила його руки на своєму тілі. Його пальці... Його грубу шкіру на своїх вигинах...

I тіло відгукнулося швидше, ніж вона встигла подумати.

Пульс збився і завмер.

Вона вперше чесно подивилася на себе — як на жінку.

Мія різко вдихнула, ніби схопивши ковток повітря. Відвела погляд, злякавшись власної відвертості і реакції.

Швидко зняла білизну. Зайшовши в душ, вона ввімкнула гарячу воду.Струмені стікали по шкірі. Змивали шум вечора і запах клубу.

Але не його дотик. Не його голос. Не його близькість.

Вона заплющила очі й підняла голову вгору, підставляючи обличчя воді.

— Що це було?.. — тихо прошепотіла вона тихо в порожнечу.

Мія обережно вийшла з душу. Загорнулася в рушник, ніби ховаючись від власних думок.Взяла фен. Тепле повітря обдувало обличчя. Волосся розліталося в сторони.

Але погляд знову зупинився на відображенні.Вона ніби випала з реальності, рука з феном завмерла.

Потім вона різко відклала його і взяла гребінець. Повільно проводила ним по волоссю, не відводячи погляду від себе.

Стук у двері змусив її зватигнутися.

— Ти ще не спиш? — голос батька пролунав із коридору.

— Вже закінчую, — відповіла вона, намагаючись вирівняти голос.

— Добре, лягай спати.

— Добраніч, — тихо додала вона.

Кроки віддалилися. Вона ще кілька секунд стояла, слухаючи тишу, й повернулася до кімнати.

Одягла білизну і лягла в ліжко, натягуючи ковдру до підборіддя. Вона просто хотіла вимкнутися і перестати думати.

Телефон різко завібрував на тумбочці. Мія здригнулася.

Меліса? Так пізно...Вона взяла слухавку.

— Ти не спиш? — голос сестри був тихим, але напрочуд уважним.

— Вже майже спала, — збрехала Мія, перевертаючись на спину.

— Я дзвоню, бо хвилююся. Ти як?

Мія на секунду заплющила очі. Потрібно було виговоритися. Хоч комусь.

— Я... познайомилась з хлопцем...

— I?

— Він дивний... Не такий, як усі.

— В якому сенсі?

— З ним якось не зрозуміло... Він старший... Впевнений... I поводиться так, ніби звик отримувати все, що хоче... Одразу.

— I не отримав? — у голосі Меліси почулася ледь помітна посмішка.

— Ні.

— Тому він тебе зачепив?

Мія мовчала. Довго.

— Я не знаю... Я поруч з ним не розумію себе. Саму себе не впізнаю.

— Це вже відповідь, — тихіше сказала Меліса. — Слухай, у тебе ж завтра бал. Ти готова? Я, до речі, теж там буду.

Мія розплющила очі, вдивляючись у темряву стелі.

— Ні... Але доведеться. Батько не залишив вибору.

— Побачимось там. Спробуй виспатися.

— Добраніч.

Вона поклала телефон поруч і ще довго лежала з відкритими очима. А в голові знову був він.

Його сміх. Його руки. Його сильний магнетизм, який її притягував і тримав.

Ранок прийшов занадто швидко.

День балу.

Вона прокинулася розбитою. І чомусь з самого ранку всередині було неспокійно. Наче в повітрі вже висіло передчуття чогось неминучого.