Раді Вас бачити!

Дорога до притулку пройшла в незвичному мовчанні.

Мія все ще відчувала на шкірі той дивний, нахабний погляд Марата, але її увага швидко переключилася на подругу.

Софі була сама не своя. Вона зосереджено дивилася у вікно, і в її напруженій позі Мія помітила прихований смуток і втому.

— Софі, що сталося? — тихо запитала Мія, торкнувшись її руки. — Ти сама не своя відтоді, як ми вийшли з магазину. Це через того чоловіка? Що сталося на вихідних?

Софі здригнулася і нарешті повернула голову. Вона деякий час мовчала, ніби вирішуючи, чи варто ділитися своїми думками.

— Не зовсім через нього, — нарешті видихнула вона. — Пам’ятаєш, я розповідала, що на вихідні ми мали йти на вечерю? Так от, я не пішла, а поїхала після роботи на дачу.

Мія кивнула.

— Я знайшла там чоловіка... У лісі, зовсім поруч із будинком. Він був поранений, голова у крові... Я не знала, що робити, тому просто затягла його до себе і... допомагала йому всі ці дні.

Мія затамувала подих. Сама думка про те, що її подруга рятувала якогось незнайомця в лісі, здавалася божевіллям.

— А потім у неділю приїхав Марат і забрав його, — продовжила Софі, і її голос ледь помітно затремтів.

Мія уважно вдивлялася в обличчя подруги. Смуток в її погляді був занадто очевидним.

— Він тобі сподобався? — прямо запитала Мія.

Софі спочатку промовчала, прикушуючи губи. Потім важко зітхнула:

— Я не знаю. Він дивний. Дуже закритий, небезпечний... але з ним було якось... Якось спокійно... Розумієш? Знаєш, ніби в тому маленькому будиночку світ завмер. Було затишно, попри все те божевілля і страх.

Вона на мить заплющила очі, ніби знову поверталася в той ранок.

— Це так... — замріяно сказала Мія. — Відчайдушно. Я б злякалася когось вести додому.

— Зараз удома стає зовсім важко, — Софі скривилася, згадуючи мачуху. — Постійні причіпки, сварки... Я планую ще трохи попрацювати, доробити ремонт у будинку бабусі, щоб мати хоч щось своє, де мене ніхто не чіпатиме і не вказуватиме ,що я маю зробити.

Мія співчутливо стиснула її долоню. Вона знала, що дім для Софі давно перестав бути захистом, від тоді,як помер її батько і все стало власністю мачухи.

— Але і це ще не все, — Софі розстроєно відкинулася на сидіння. — У мене тепер немає чим їздити на роботу і навчання. Мій електросамокат... я сховала його в лісі в кущах, коли намагалася дотягти того чоловіка додому. А коли повернулася — його вже не було. Уявляєш, вкрали. Ось, зробила добру справу, отримай «подяку», — сумно усміхнулася Софі.

— Ооо, Софі! Мені так шкода, — тихо сказала Мія.

Вона бачила, як подруга засмутилася. Самокат був для неї не просто технікою, а способом бути незалежною від розкладів автобусів чи настрою мачухи.

— Нічого, — Софі спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла гіркою та натягнутою. — Головне, що він живий. Мабуть, це була ціна за його життя.

Мія знову замислилася. Її дивувало, як Софі могла так легко жертвувати собою заради інших. Але водночас вона відчувала: ця історія з пораненим чоловіком ще далеко не закінчена.

Якось не вірила вона в кінець такого цікавого і в той же час моторошного початку.

— Побачиш, Софі, я чомусь думаю, що це ще не кінець цієї казки.

Софі сумно посміхнулася, відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.