Раді Вас бачити!

Після пар Мія ще кілька хвилин сиділа в аудиторії, дивлячись у вікно, поки коридори поволі порожніли. Софі побігла на роботу, а вона просто сиділа і чекала.

День ніби був звичайним, але всередині щось надломилося — зникло відчуття безпеки.

Після вчорашньої розмови із сестрою залишився дивний післясмак, двояке відчуття — ніби хтось відкрив двері, за якими було темніше, ніж вона очікувала.

І тепер ці двері вже не закрити.

Хотілося вірити в щирість Меліси, але пам'ять не дозволяла просто вимкнути розум повністю.

Мія піднялася, зібрала речі і вийшла на вулицю.

— До офісу батька, — сказала водієві, коли сіла в машину. — Подзвоніть йому, будь ласка.

Чоловік кивнув і набрав номер.

— Добре, — відповів він, поклавши слухавку. — Вас чекають.

Мія лише кивнула, дивлячись у вікно. Їй здавалося, що вона робить правильну річ. Вона запитає в батька, що відбувається насправді.

Офіс зустрів її знайомою стриманістю.

Скло. Холодний метал.

Тиша, в якій кожен звук здавався зайвим і занадто гучним.

Вона пройшла коридором, постукавши, відкрила двері і одразу пошкодувала про це. В кабінеті, окрім батька, був містер Кеннет.

Мія завмерла на порозі, не знаючи, що робити. Липкий страх миттєво пробрався під шкіру, паралізуючи волю.

Він обернувся повільно, і його погляд так само повільно, майже фізично, ковзнув по її тілу.

Мія ледве стрималася, щоб не обхопити себе руками, намагаючись сховатися від цього брудного оцінювання.

— А ось і ти, — сказав він спокійно. — Добре, що ти до нас завітала.

Батько підняв на неї очі. Мія бачила, що йому не подобається, як цей чоловік дивиться на неї, але він... промовчав.

Ця мовчанка вдарила боляче.

— Що ти тут робиш? — спокійно і холодно запитав батько.

— Я... просто хотіла поговорити, — тихо відповіла Мія, відчуваючи, як горло стискає спазм напруги, який вона старалася проковтнути.

Вона відчула Кеннета поруч ще до того, як він підійшов. Він був занадто близько.

Провівши її вглиб кабінету, він легко обійняв її за плечі. Його пальці торкнулися підборіддя і підняли її обличчя вгору. Насильно змушуючи дивитися на нього.

Мія різко відвернулася і хотіла зробити крок назад, але її плечі міцно затиснули, змушуючи залишитися.

— Не варто так лякатися. Я хотів запросити тебе завтра на вечерю, — тихо сказав Кеннет. У його голосі не було ні тепла, ні агресії. Лише залізна впевненість людини, яка звикла отримувати все, що захоче. — Я не ворог тобі, — додав він м'якше.

Його погляд затримався на її губах. Занадто довго. Вона відчула, як починає задихатися в цьому кабінеті. Але батько все ще мовчав.

— Я можу бути тобі другом... — Кеннет ледь нахилився ближче до її обличчя. — А можу і ворогом. Тобі вирішувати, яким шляхом ми підемо.

Пауза. Божевільний ритм серця розривав зсередини.

— Будь розумною.

Мія стиснула губи, відчуваючи, як пульс б'є в скронях.

— Мені не потрібна ваша дружба. І я взагалі не хочу мати з вами справ, — тихо, але чітко сказала вона.

Він усміхнувся. Ледь помітно.

— Я тебе почув. Сподіваюсь, ти теж почула мене.

Він відступив, ніби нічого не сталося.

І вона навіть не відчула, як його рука ковзнула вздовж її жакета. Дотик був настільки швидким, що загубився в адреналіні та бажанні втекти.

— Я піду, — сказала Мія, вже не дивлячись на нього.

Вона зверталася до батька.

Їй хотілося піти звідти якнайшвидше. Залишити це місце. Цих сильних і водночас гнилих чоловіків. Батько нічого не сказав у відповідь. І це було гірше за будь-яку лайку...

Це була зрада.

Вона швидко спустилася вниз, вдихаючи повітря глибше, ніж потрібно. Наче тільки зараз легені знову згадали, як працювати. Вона зробила ще один глибокий вдих, намагаючись заспокоїти серце. Ще кілька кроків — і вона вже на вулиці.

Майже в безпеці.

Поліцейська машина різко загальмувала прямо перед нею, обдавши пилом.

— Мія Зеленберг? — голос був сухий, мов наждак.

Вона не встигла навіть злякатися.

— Пройдемо з нами.

— Що? — вона розгублено зробила крок назад. — Ви щось плутаєте.

— Не думаю. Нам зателефонували і проінформували.

Руки схопили її швидко. Занадто жорстко.

Сумку вирвали з рук. І почали перевіряти кишені її жакета.

— Зачекайте! Ви не маєте права! — голос зірвався на крик.

Один із поліцейських вже тримав у руці маленький прозорий пакет з білим порошком.

— А це що? Скажете, не знаєте?

Мія заціпеніла. Світ раптом став глухим і холодним.

— Я... я не знаю...

— Серйозно? — хмикнув офіцер.

— Це не моє... — прошепотіла вона.

Слабо. Невпевнено. І абсолютно беззахисно.

Вона не помітила, що з вікна офісу за нею спостерігають. І цей погляд залишився задоволений результатом.

У відділку було холодно. Не від кондиціонерів — від ситуації. Від липкого страху, що обплутував ноги і піднімався до самого горла.

Її посадили на стілець, і все навколо закрутилося занадто швидко.

Питання. Папери. Чужі, байдужі голоси.

— Прізвище?

— Зеленберг, - тихо прошепотіла вона.

— Голосніше!

Вона ковтнула клубок у горлі. Сльози запекли в очах.

— Я нічого не робила...

— Всі так кажуть. Але вирішуємо тут ми.

Хтось із присутніх гидко усміхнувся.

Мія стиснула край сукні. Вона відчувала, як щось всередині ламається — різко, боляче, без можливості це зупинити. Контроль над життям вислизав із рук.

— Ти вперше тут? — раптом пролунав інший голос.

Вона підняла очі.

Молода жінка-офіцер зі спокійним поглядом дивилася на неї. Без звичної для цього місця насмішки.

— Я... — Мія не змогла вимовити й слова.

— Дихай, — тихо сказала та. — Якщо ти не винна — це з'ясують. Повір.

Ці слова не заспокоїли, але дали крихту опори в цьому хаосі.

— У вас є право на один дзвінок.

Мія взяла телефон. Руки тремтіли так, що вона ледь не впустила його.

— Треба подзвонити батькові... — прошепотіла вона собі під ніс. Це було логічно і правильно.

Але...

Вона заплющила очі, згадуючи його мовчання під поглядом Кеннета. І натиснула інший номер.

— Слухаю, — голос сестри був спокійним, майже буденним.

— Мелісо... — голос Мії зламався. — Мені потрібна допомога...

— Де ти? Кажи адресу.

Все вирішилося занадто швидко. Занадто легко. Настільки, що це навіть лякало більше за сам арешт. Дзвінки в кабінетах почали лунати один за одним.

Тон розмов навколо Мії миттєво змінився. Погляди стали майже ввічливими. І вже за пів години двері до кімнати очікування відкрилися.

— Ви вільні, — сказала та сама дівчина і ледь усміхнулася. — Більше до нас не потрапляйте.

Мія піднялася повільно, наче не вірила власним ногам. Наче чекала, що її зараз зупинять.

На вулиці було вже темно і незвично тихо. Меліса стояла біля своєї машини, наче нічого не сталося.

Впевнена. Спокійна. Розкішна. Вона дивилася відкрито, як Мія повільно йшла до машини.

— Я ж казала, що ти можеш на мене покластися... — вона ледь усміхнулась, дивлячись на злякану Мію. — Завжди.

Мія дивилась на неї кілька секунд. І вперше за довгий час відчула справжнє полегшення. Вона кинулася до сестри і міцно обійняла її.

— Дякую...

Меліса відповіла на обійми, погладивши її по волоссю.

— Це між нами, — тихо прошепотіла вона. — Батькові не потрібно знати про твої пригоди. Домовилися?

Мія кивнула, навіть не задумуючись про наслідки цієї таємниці.

Вона ще не знала, що саме в цей момент зробила помилку. І що ціна за цей «порятунок» буде значно вищою, ніж один вечір у холодному відділку.

Ціна, яку вона не зможе виплатити, не втративши себе.