Раді Вас бачити!

Ранок почався тихо і незвично розмірено.

Марат сидів у салоні автомобіля, стискаючи в пальцях порожній стаканчик від кави.

Авто стояло на узбіччі, неподалік від знайомого корпусу університету, але він не поспішав рушати. Його погляд застиг на лобовому склі, абсолютно розфокусований, а думки все ще блукали в зовсім іншому місці й часі.

Півгодини, які вони щойно провели наодинці з Мією, пролетіли мов одна коротка мить. Усе відбулося настільки легко, природно, без жодного звичного для його життя тиску, що він і сам не встиг зорієнтуватися, як цей час вичерпався.

Цього моменту йому було мало... катастрофічно мало.

Всередині ворушилося глухе роздратування від того, як швидко доводиться повертатися до реальності.

Він повільно видихнув крізь зуби, відставив стаканчик у підстаканник і нарешті впевненим рухом завів двигун.

Години летіли невплинно, залишатися тут довше не було жодного сенсу. Марат знав правила цієї гри занадто добре: варто втратити контроль бодай на секунду, розслабитися чи відволіктися — і все навколо почне стрімко тікати з рук, розсипаючись на порох.

В офісі все миттєво повернулося на свої звичні місця.

Жорсткий контроль, шалений ритм, суха математична точність у кожному рішенні. Це був його природний стан — територія, де ніколи не залишалося місця для зайвих емоцій, рефлексій чи банальної слабкості. Але попри гору паперів та безперервні дзвінки, його думки раз у раз поверталися до однієї й тієї ж проблеми, яку потрібно було закривати негайно. Кеннет.

І чим більше Марат міркував про цього чоловіка, аналізуючи його останні кроки, тим ясніше ставало: справа тут далеко не в амбіціях одного гравця. За Кеннетом чітко проглядалася тінь когось із середини системи. Хтось дуже впливовий, із серйозними важелями в руках, вправно і головне — вчасно замітав будь-які брудні сліди, не залишаючи зачіпок для чужих очей.

Вплив... Влада...

Люди, які зазвичай рухали фігури на цій дошці, воліли робити це мовчки. Вони формували потрібні їм результати чужими руками і ніколи не виходили на світло. Питання для Марата полягало вже не в тому, чи існує взагалі цей таємничий важіль тиску.

Питання було в іншому — де саме він захований і як до нього підібратися.

Він саме переглядав папки з фінансовими документами, коли масивні дубові двері кабінету відчинилися без жодного попереднього постуку. До приміщення швидким, нервовим кроком зайшов Стів.

— У нас проблеми, — коротко кинув він прямо з порога, повністю проігнорувавши будь-які правила ввічливості.

Марат повільно підняв очі, акуратно відкладаючи ручку на стіл.

— Слухаю.

Стів утомлено провів широкою долонею по обличчю, на мить затримавши пальці на скронях, ніби ретельно підбирав слова, які б точно передали його злість.

— За Кеннетом дійсно хтось стоїть усередині системи. Це не випадковість, Марате. Я був уранці у відділку, намагався вийти через одного з давніх знайомих мого батька... — він важко, шумно видихнув і замовк, стиснувши щелепи. — Той закрив тему миттєво. Навіть не дав мені договорити до кінця, просто обірвав на півслові.

Марат не перебивав його, лише сильніше підібгав губи. Це було саме те, про що він і сам здогадувався останні кілька днів. Стів продовжував, і в його зазвичай спокійному, холодному тоні тепер чітко проступало глибоке, різке роздратування:

— Він подивився на мене, як на ідіота, і прямо сказав: «Навіть не намагайся туди лізти, Стіве. Тут тобі не допоможе твій тесть із прокуратури. Занадто багато серйозних людей зав'язано ».

У кабінеті миттєво запала важка, майже фізично відчутна тиша. Чути було, як за вікном приглушено гуде міський трафік.

— А потім, — Стів скривився, криво і зло посміхнувшись, — до кабінету зайшла якась дівчина... Справжня лялька. І взялася мені з порога, холодним тоном пояснювати, що я не маю жодного права використовувати свої «особисті зв'язки» у власних інтересах.

Ледь помітна, хижа посмішка на мить торкнулася кутиків губ Марата.

— І що ти?

— Вона не боялася ні краплі, уявляєш? Сказала все вголос, при інших, абсолютно рівно. Дивилася прямо в очі й повчала мене, як якогось зеленого школяра. Ти уявляєш? Мені! — він на секунду обурено підняв брови.

Марат мовчав, але десь глибоко всередині ворухнулося дивне, майже задоволене визнання. Хтось нарешті зумів пробити броня Стіва і залізти йому під шкіру так глибоко, що той досі не міг заспокоїтися.

— Коротше, — підсумував Стів, миттєво скидаючи емоції й повертаючись до ділового тону. — Кеннета ми так просто, в лоб, через офіційні канали не дістанемо. Там глуха стіна. Потрібно діяти максимально тихо, в обхід.

— Тоді діємо тихо, — спокійно підтвердив Марат, і його голос став холодним. — Але швидко. Ми не знаємо, скільки у нас взагалі залишилося часу. Кеннет щось задумав.

День затягнув їх у свій вир задовго до того, як вони встигли це помітити. Переговори, які почалися по обіді, виявилися виснажливими: цифри, відсотки, жорсткі терміни — усе злилося в один суцільний потік.

Кожна сторона тиснула до останнього, вигризаючи виключно власну фінансову вигоду.

Марат рухався в цьому хаосі з холодною точністю. Розраховано і чітко. Він бив туди, де суперник виявляв слабкість, і миттєво відступав, якщо це давало стратегічну перевагу. Повільно, крок за кроком, усе вибудовувалося в єдину, потрібну йому лінію.

Зрештою, коли сонце вже сіло за хмарочоси, важливий контракт на було підписано.

— Це треба відсвяткувати, — втомлено прохрипів Стів, із гучним звуком закриваючи важку шкіряну папку з документами. — І терміново випустити пару, бо я когось пристрелю.

Марат мовчки дістав із кишені телефон, швидко перебираючи контакти. Кевін виявився зайнятим, його телефон навіть не відповів на виклик — очевидно, знову розгрібав черговий завал в супермаркеті. Андре... той вагався лише кілька секунд, перш ніж зняти слухавку.

— Досить гнити в офісі, — коротко сказав йому Марат, паралельно поправляючи комір піджака перед дзеркалом у кабінеті. — Ми закрили велику угоду й їдемо в клуб. Ти з нами?

— Ні. Не сьогодні, — глухо відповів голос із динаміка.

Марат ніколи не питав зайвих пояснень і не любив випитувати деталі.

— Окей, — коротко кинув він і першим відключив виклик. Повернувся до друга: — Андре не буде.

— Тоді йдемо без нього, — знизав плечима Стів, розстібаючи ґудзик піджака. — Партнери вже чекають на місці.

- Ніч обіцяє бути довгою для тебе, а я лише один келих — і відразу додому, бо голова розколюється.- Спокійно сказав Марат.

Нічний клуб зустрів їх звичним, важким звуком басів, від яких вібрувало в грудях, хаотичними спалахами неонового світла та сотнями голосів.

Усе це миттєво змішувалося в задушливому, наелектризованому алкоголем мареві. Але вже за кілька хвилин після того, як вони сіли за свій столик, Марат чітко відчув, як уздовж хребта пройшов знайомий холодок.

Щось було не так.

Це було ледь помітне, але липке відчуття тривоги десь на рівні інстинктів.

Його уважний, чіткий погляд ковзнув по натовпу на танцполі в пошуках джерела цього занепокоєння... і в ту ж мить застиг.

Двоє міцних чоловіків, не ховаючись, силою тягли якусь дівчину крізь натовп у бік закритої ВІП-зони. Вона відчайдушно пручалася, впиралася ногами в підлогу, намагалася вирвати руки і щось кричала, кличучи на допомогу. Але п'яний натовп навколо взагалі не реагував.

Люди просто відверталися або стояли поруч, удаючи, ніби це звичайна сімейна сварка і нічого не відбувається.

Марат заціпенів, коли прожектор на секунду вихопив її обличчя з темряви.

Наступної миті він упізнав ці риси. Софі...

Дівчина Андре.

Його голос миттєво втратив будь-які емоції, ставши тихішим, але набувши тієї самої небезпечної, сталевої ваги:

— Бачиш? Це дівчина Андре.

Стів уже дивився в той самий бік. Його обличчя миттєво перетворилося на сувору, нерухому маску.

— Бачу. Йдемо.

Жодних зайвих обговорень, планів чи вагань.

Натовп перед ними інстинктивно, відчуваючи чисту загрозу, розступався в сторони, коли вони впевнено пробиралися вперед.

Важкі двері ВІП-кімнати миттєво, з тріском піддалися під потужним, точним ударом плеча Стіва.

Все, що відбувалося всередині далі, тривало лічені секунди.

Різкі, доведені до повного автоматизму рухи. Контрольована, абсолютно холодна лють.

Один чіткий удар Марата в щелепу першому виродку, який тримав дівчину, потім миттєве перехоплення Стіва — швидкий, точний випад наповал, який звалив другого на підлогу.

Жодного зайвого хаосу чи криків — тільки чиста, професійна точність чоловіків, які вміють вирішувати питання силою за мить.

Софі сиділа на краю ліжка, тремтячи від сильного шоку.

Вона тихо, судомно плакала, не приховуючи сліз, і намагалася втримати на собі залишки розірваної на грудях тканини сукні.

Марат швидко, не втрачаючи часу, дістав телефон і набрав знайомий номер.

— Софі у «Феніксі». Ми витягли її з ВІП-залу, але все погано. Поліція скоро буде тут.

— Вже їду. Не треба поліції, я сам, — коротко відповів Андре.

За якихось двадцять хвилин Андре вже буквально влетів до приміщення клубу. Марат мовчки відійшов ,спостерігаючи, як друг швидким, важким кроком заходить всередину, різко зупиняється біля ліжка і дивиться виключно на Софі.

І в цей самий момент, дивлячись на друга, всередині Марата сильно і незворотно змістилося.

«Невже я так само дивлюся на Мію?» — раптом промайнула в його голові .

Андре мовчки, без жодного слова, зняв свій піджак і обережно накинув його на плечі дівчини і міцно, захищаючи від усього світу, притиснув до себе.

— Дякую, — тихо сказав він, на мить піднявши голову і глянувши на друзів важким поглядом. — Далі я сам.

Марат коротко кивнув у відповідь. Вони зі Стівом розвернулися і без зайвих слів вийшли на вулицю через чорний хід.

Нічне повітря за межами задушливого клубу здалося набагато прохолоднішим і майже свіжим.

Стів повільно дістав із кишені сигарету, клацнув запальничкою і глибоко, затягуючись втягнув дим.

— Світ гниє набагато швидше, ніж ми взагалі встигаємо його лагодити, — тихо, майже філософськи промовив він. — Хоча ми самі теж ще ті покидьки, якщо чесно... але таке — це вже за межею...

Стів знову втягнув гіркий дим і повільно випустив його через ніс прямо в нічну темряву.

Марат нічого не відповів на цей монолог. Його погляд застиг десь у темних переулках міста, аналізуючи все, що сталося.

— Ходімо звідси. Мені вже точно сьогодні не до нічних метеликів та алкоголю, — додав Стів, точним рухом викидаючи недопалок на асфальт.

І цього разу вони розійшлися в різні боки. Кожен із них швидко зник у суцільній ночі, несучи в собі власні, занадто важкі думки про те, що чекає на них попереду.