Раді Вас бачити!

Після тієї зустрічі в супермаркеті щось у Мії змінилося.

Не різко.

Не очевидно для інших, але достатньо, щоб вона почала відчувати цей новий, неспокійний ритм усередині себе. Вона прискіпливіше вибирала одяг. Довше затримувалася перед дзеркалом. Кінчики пальців торкалися уст, наносячи блиск, якого раніше уникала. Крапля рум'ян на щоки.

Їй раптом перестало подобатися те, що вона «кругленька», а не струнка і витончена, як моделі на екранах. Адже саме через це Марат назвав її «булочкою».

Це мало б бути образливим. Мало б розгнівати. Але десь глибоко всередині цей нахабний комплімент пустив коріння.

Він їй... сподобався.

Вона намагалася повернутися до звичного ритму. Лекції. Конспекти. Порожні розмови в коридорах, які не вимагали від неї нічого, окрім мовчазної присутності.

Але думки розсипалися. Не трималися купи. І що б вона не робила — час від часу перед очима спливав його погляд.

Нахабний. Впевнений.

Такий, ніби він бачив її наскрізь. Глибше, ніж вона сама дозволяла собі зазирнути. І це дратувало... Бо водночас — нестерпно чіпляло.

Дім зустрів її тишею. Але не тією, до якої вона звикла. Не пустою і розміреною.

Ця тиша була тривожною. Настороженою. Наче щось уже сталося — і просто чекало в тіні, поки вона це помітить.

Мія повільно зайшла у вітальню, знімаючи куртку.

Вона завмерла на місці, не вірячи власним очам.

— Нарешті.

Голос був знайомий до болю. Біля вікна стояла її сестра — Меліса. Така ж впевнена. Така ж красива. І така ж лицемірна.

— Ти?.. — слово застрягло в горлі.

Мія не знала, чого в ній зараз більше: шоку від появи сестри чи глухої напруги, що розливалася в грудях.

— Сумувала? — Меліса запитала це м'яко, майже ніжно. Ніби не було тих років прірви між ними. — Багато часу минуло з нашої останньої зустрічі.

«Наче вічність», — подумала Мія. Роки мовчання, які сестра зараз намагалася стерти одним легким словом.

Мія зробила кілька кроків вперед, не відводячи погляду. Серце в грудях калатало об ребра.

— Що ти тут робиш?

— Прийшла подивитися, як ти живеш. І чи наш дорогий батько ще не звів тебе з розуму, — Меліса кинула це так легко, ніби йшлося про погоду. — Все ж таки ми сім'я. Я переживаю за тебе. А ситуація, що зараз складається... вона мені дуже не подобається.

Це слово — «ситуація» — різануло слух. Холод пройшов по спині.

Яка ситуація? Що вона знає? — Мія відчула, як м'язи напружилися.

У пам'яті почали спливати спогади, які вона роками ховала під замок.

Колись Меліса була іншою. Гострою, мов лезо, але справжньою. Живою. Можливо, це життя з батьком навчило її бути такою жорсткою.

Вона сміялася батькові в обличчя. Сперечалася. Йшла напролом. Була хитрою і лицемірною.

Тоді Мії це здавалося неймовірною силою.

А потім усе змінилося.

Люди, яких батько ненавидів і конкурував з ними. Угоди, про які говорили за зачиненими дверима. І одного дня Меліса просто перейшла межу. Обрала не сім'ю, а обрала гру.

Брудну. Небезпечну.

З тими, кого батько вважав ворогами. Тоді він вигнав її.

Жорстко. Назавжди.

Мія пам'ятала той день. Ту жахливу тишу в домі. Тишу, яка кричала голосніше за будь-який скандал.

— Ти не відповіла, — голос Мії прозвучав тихо. — Чого ти хочеш? Чому ти повернулася?

Сестра ледь усміхнулась. І ця усмішка була як попереджувальний знак.

— Допомогти, — прошепотіла Ліса. Надто солодко.

Мія видихнула. У грудях не було радості, лише важкість.

— Ти?

— Саме я. Хто ж іще подбає про тебе? Батько? Пфф... — вона гидливо скривилася. — Навряд. Він рятує свій зад.

Меліса зробила крок ближче. Повільно.

— Ти навіть не уявляєш, Мія, у що він тебе втягнув.

Мія заціпеніла. Повітря стало густим.

— Про що ти говориш?

— Про борги. Про людей, які не вміють чекати. І ніколи не пробачають, — голос сестри став тихим. — І про те, що наш батько вже нічого не контролює.

Ці слова впали мов каміння. Чомусь вмить постав липкий погляд містера Кеннета.

— Чому ти з'явилася саме зараз? — запитала Мія.

Сестра подивилась на неї пильніше.

— Бо зараз це вже не гра, — м'яко сказала Меліса.

І в її голосі вперше проскочило щось інше.

Не холод. Не насмішка.

Щось давно забуте. Наче відлуння того, чому колись можна було довіряти. Або ж Мія просто так сильно хотіла вірити, бо розраховувати більше не було на кого.

У цей момент двері вітальні різко відчинилися. У кімнату влетів батько. Його погляд миттєво знайшов Мелісу. Очі потемніли від люті.

— Ти що тут робиш?! — він майже проричав це, не стримуючи себе.

Меліса навіть не обернулася одразу. Вона чекала на це. Насолоджувалася моментом.

— Прийшла поговорити. І захистити свою сестру.

— Я сказав тобі ніколи не повертатися! Ти ніхто в цьому домі! Тобі немає місця в нашому житті!

Жорстко сказав він, навідмаш вдаривши словами. - Без права на виправдання.

Вона повільно розвернулася до нього. Їхні погляди зіштовхнулися.

— Часи змінюються. А ти як був лицемірним і самодуром, так ним і залишився.

Мія затамувала подих.

— Не для тебе! — вигукнув він. — Ти небажаний гість у моєму домі! Геть!

Пауза затягнулася.

Напруга у повітрі стала майже фізичною. Вона стояла між ними двома — і раптом усвідомила: вона нічого не контролює.

Її життя вирішують за неї. Її бажання — це просто ніщо. Сльози навернулися від цієї жахливої безвиході, від того, що вона ніколи нічого не контролювала.

— Ти зробив свій вибір ще тоді. Потрібно було бути просто батьком, а не суперником, — тихо кинула сестра. — Тепер живи з наслідками.

— Я сказав — пішла геть!

Меліса лише усміхнулась. Наче його слова були лише шумом.

Вона пройшла повз неї. На мить зупинилася і обняла її міцно. Мія завмерла, заплющивши очі. На секунду вона відчула тепло, якого їй так бракувало.

— Ми ще поговоримо, — прошепотіла Меліса. І вийшла.

Двері зачинилися і повернулась тиша. Важка. Свинцева.

Мія стояла нерухомо. Пульс бив у скроні.

— Що вона тобі сказала?

Голос батька був гострим, як уламок скла.

Вона повільно вдихнула і тихо відповіла:

— Нічого.

Він дивився на неї кілька нескінченних секунд. Намагався відчути правду поглядом. А потім просто розвернувся і пішов.

Вона піднялася до себе, зачинила двері на замок і притулилася спиною до холодного дерева.

На секунду заплющила очі.

В голові крутилися слова Меліси. Борги. Люди, які не прощають. Відчуття було тривожним. Липким. Наче вона вже потрапила у вир, який затягує на дно. І виходу немає.

"Про що вона говорила?"

Вона ще не знала, що сестра повернулася не з любові. А що за її «допомогу» доведеться платити — саме Мії.