Раді Вас бачити!

Ранок настав неприродно тихо.

Надто тихо для дня, який мав остаточно розірвати її життя на шматки, перетворивши на попіл усе, чим вона жила.

Мія сиділа перед великим дзеркалом, дивлячись на своє відображення так, ніби воно їй більше не належало. Обличчя було мертвотно-блідим, очі — скляними й порожніми.

Жодних сліз, жодних емоцій — лише глибоке, тягуче виснаження, що, здавалося, в'їлося в кожну клітинку, оселившись десь глибоко під її шкірою.

Стилістка метушилася навколо неї: говорила тихо, намагаючись заповнити тишу та відволікти дівчину від важких думок.

Вона обережно вкладала волосся, розгладжувала розкішну тканину сукні, ставлячи час від часу звичайні, буденні запитання, ніби це був будь-який інший звичайний ранок.

Але Мія не слухала.

Слова проходили крізь неї, як крізь воду, втрачаючи будь-який сенс і не залишаючи по собі жодного сліду.

Їй було абсолютно байдуже.

Сукня була неймовірною... Бездоганною...

Фата... «Кому це взагалі потрібно?» — і на секунду з порожнього простору піднялася лють, рука потягнулася до волосся, але зависла в повітрі. Свідомість накрило розумінням того, що буде ,якщо вона взбунтує саме зараз. Мія повільно опустила руку.

Вона нічого не відчувала. Ні радості. Ні страху. Лише тупа, задушлива порожнеча, яка висмоктала з неї все живе.

Сама кімната здавалася темнішою, ніж була насправді, ніби ранкове світло не могло дістатися до неї, не могло пробитися крізь той льодяний шар, що намертво засів у її грудях.

Двері тихо відчинилися.

Мія не одразу підняла погляд, але цей голос вона впізнала б миттєво.

— Що ж... наречена.

Меліса ступила всередину. На її губах грала самовдоволена, переможна усмішка. Вона випромінювала абсолютну впевненість і торжество.

Мія повільно повернула голову. І в ту мить щось у ній змінилося.

Порожнеча не зникла — але вона різко стиснулася, зібралася, згорнулася глибоко всередини. Мія затягнула свій біль під товстий шар холоду і байдужості, сховала його під надійний замок, наглухо відгородилася від усього світу.

Її погляд став жорсткішим. Зосередженим. Абсолютно контрольованим.

— Я ж тебе попереджала, — продовжила Меліса, проходячи далі в кімнату. Її кроки були повільними, а на обличчі застигла слабка, глибоко задоволена усмішка переможниці, яка прийшла подивитися на поваленого ворога. — Від самого початку. Ще тоді, коли тільки приїхала. Ти просто вирішила не слухати.

Мія мовчала, спокійно й не кліпаючи спостерігаючи за нею. Її обличчя нагадувало порцелянову маску.

— Ти справді думала, що все буде по-твоєму? — голос Меліси пом'якшав, але в ньому чітко прослизнуло щось гостре, як лезо бритви. Жорстокість, яку вона більше не приховувала. — Що ти можеш просто взяти те, що тобі не належить, і жити далі, ніби нічого не сталося?

Мія ледь помітно схилила голову, розглядаючи її, як під мікроскопом.

— Він ніколи не був твоїм, — рівно сказала вона. Без виклику, лише констатуючи факт.

Цей тихий удар влучив точно в ціль.

На коротку мить переможна усмішка Меліси похитнулася, і з-під ідеальної маски визирнула зла, потворна гримаса, — але жінка так само швидко опанувала себе, натягнувши на обличчя крижану зверхність.

— Все має свою ціну, — холодно й безжально відповіла вона. — І нею стала ти. Розмінна монета. — Меліса оглянула її прискіпливим, зневажливим поглядом з ніг до голови і додала: — Досить вишукана, мушу визнати.

Мія нічого не відповіла. Вона просто продовжувала дивитися на неї.

І тепер у її очах не залишилося навіть тіні болю — лише холодна, мертва незворушність, яка, здавалося, дратувала Мелісу набагато більше, ніж будь-які крики чи суперечки.

— Насолоджуйся, — м'яко, з відвертою отрутою додала Меліса, вже повертаючись до дверей. — Це був твій вибір.

Двері за нею клацнули, відрізаючи її від кімнати. Лише тоді Мія повільно, уривчасто видихнула, відчуваючи, як болісно стискаються легені. Стилістка зі щирим співчуттям в очах подивилася на Мію, але та нічого не відповіла. Для неї нікого тут не існувало.

Сходи будинку здавалися нескінченно довшими, ніж зазвичай.

Вона спускалася ними повільно, і кожен крок давався важче за попередній. Її тіло ніби налилося свинцем і пручалося; щось глибоко всередині кричало, намагаючись зупинити її, благаючи розвернутися і втекти.

Але вона продовжувала йти мовчки.

Вона не озиралася довкола. Вона більше нічого не шукала в цих стінах. Вибір уже було зроблено, вирок — підписано.

Поруч, як тіні, йшла охорона, але вона їх майже не помічала. Світ навколо неї втратив свою чіткість, розмиваючи контури реальності.

Машина їхала плавно, без різких поворотів, везучи її на ешафот.

За затонованим вікном пропливало місто — люди поспішали кудись у своїх справах, рух був скрізь, життя продовжувалося. Але все, що колись мало для неї сенс, виглядало тепер чорно-білим, далеким і чужим.

Ніби вона йому більше не належала.

Мія дивилася прямо перед собою, не відчуваючи нічого, окрім тієї самої неприродної, всепоглинаючої порожнечі, що, мов чорна діра, розросталася всередині неї.

Будівля мерії зустріла її холодною, бездушною формальністю. Світлі стіни. Контрольована тиша. Приглушені кроки й голоси. Усе виглядало надто правильним, надто впорядкованим для того жаху, що відбувався насправді.

Вона повільно піднімалася мармуровими сходами, відчуваючи, ніби кожен крок назавжди віддаляв її від тієї Мії, ким вона була ще у четвер, в його обіймах.

Дихати ставало дедалі важче, корсет сукні нещадно стискав ребра.

Але вона не зупинилася.

Вони вже чекали всередині просторої зали.

Її батько стояв трохи осторонь. Його обличчя було спокійним, абсолютно нечитабельним, лише нервово і сильно стиснута щелепа видавала внутрішнє напруження.

Кеннет стояв поруч із ним. Він випромінював самовпевненість, що межувала з нахабством. Зібраний, ідеально одягнений, з гордовито піднятим підборіддям — він стояв так, ніби весь цей світ належав тільки йому. Це був його день. Його абсолютний тріумф. Він дивився на Мію не як на майбутню дружину, а як на свій найдорожчий підкорений трофей.

Меліса спостерігала за процесією з іншого кінця кімнати. Холодна і зверхня.

І більше нікого не було на цьому святі лицемірства і байдужості.

Жодного знайомого обличчя.

Жодної підтримки.

Усвідомлення своєї абсолютної самотності боляче вдарило під дих, але Мія лише міцніше стиснула зуби, проковтнула гіркоту і зробила ще один крок уперед, наближаючись до своєї нової золотої клітки.

Реєстраторка підняла на неї погляд — уважний, трохи обережний. Жінка, вочевидь, відчувала напругу в кімнаті і бачила, що з нареченою щось не так — але вона промовчала, лише завагалася на коротку мить.

— Починайте, — голос Кеннета втрутився, не терплячи затягувань і зволікань — різко, владно і холодно. Він контролював тут усе.

Слова почали лунати в ідеальній тиші зали: Формальні... Точні... Завчені... Вони заповнювали кімнату луною, але не несли для Мії жодного сенсу.

Мія стояла нерухомо, не відчуваючи своїх рук, відчуваючи лише, як усе живе всередині неї повільно, невідворотно затихає.

Вона не слухала. Вона не реагувала.

Десь глибоко всередині, під ребрами, щось ламалося — тихо, неухильно, з глухим хрускотом.

Ось що було потрібно, щоб дозволити йому залишитися на волі. Вона змусила себе згадати, заради чого вона тут. Вона просто чекала, коли все це закінчиться.

— Чи згодні ви...

Вона не одразу зрозуміла, що запитання адресоване йому.

— Згоден, — пролунав голос Кеннета. Без жодних вагань, з твердою, власницькою гордістю.

Його важкий погляд миттєво перемістився на неї, ніби огортаючи важким кільцем шию, від чого стало важко дихати.

Між ними повисла нестерпна, важка тиша, від якої дзвеніло у вухах. Мія дивилася прямо перед собою, але нічого не бачила. Перед очима все пливло.

У голові, наче поранений птах, билася лише одна думка — це кінець.

Невже справді немає виходу?

Невже все дійсно отак закінчиться?

Чому вона? Чому саме так?

Щось гаряче і болісне стиснулося в грудях, скручуючись вузлом, ніби її власна душа пручалася, намагаючись вирватися назовні з цього мертвого тіла.

— Ваша відповідь? — м'яко, але наполегливо нагадала реєстраторка.

Мія повільно розімкнула стислі губи. Повітря застрягло в горлі.

І саме в цю мить масивні двері зали розчахнулися з різким, оглушливим гуркотом, що нещадно розрізав мертву тишу навпіл.