Раді Вас бачити!

Понеділок почався ще до того, як місто встигло прокинутися.

Кейт уже була в русі. Документи, які вона збирала по крихтах усі вихідні, тепер мали перетворитися на зброю. Не на слова чи припущення, а на залізобетонні факти. На те, що неможливо буде проігнорувати чи зручно «загубити» в архівах.

Вона швидко й точно пересувалася між кабінетами, уникаючи зайвих розмов.

Антикорупційний відділ. Податкова. Суд.

Підписи, печатки, реєстрації.

Її дії виглядали механічними, але під цією холодною оболонкою пульсувала гостра, холодна концентрація. Кожен крок був прорахований, кожен документ — перевірений двічі.

Вона не мала права на помилку.

До полудня фундамент був закладений. Доказів ще не вистачало для фінального удару, але їх було достатньо, щоб запустити незворотний процес.

Її телефон вивібрував у кишені жакета.

Стів.

— Ти ще жива? — його голос пролунав спокійно, але під цією недбалістю вона чітко вловила напругу.

— Поки що, — коротко відповіла вона, виходячи з будівлі під холодне весняне повітря. — Я майже закрила першу частину.

— «Майже» — це зовсім не те слово, яке я зараз хочу чути, — втомлено, але з ноткою роздратування сказав він.

Вона ледь усміхнулася.

— Знаю. Саме тому я працюю швидше, ніж дозволяють інструкції.

У слухавці повисла коротка тиша.

— Де ти? — нарешті запитав він.

— Біля суду.

— Добре. За квартал від тебе є тихий ресторан. Зустрінемося там через десять хвилин.

— У мене немає часу на обід, Стіве.

— Це не обід, — його тон став м'якшим, але таким, що не терпів заперечень. — Це розмова. І перепочинок, який тобі необхідний.

Вона хотіла відмовити, але відчула, як від втоми і ритму злегка паморочиться в голові.

— Де саме?

Він уже чекав на неї.

Щойно Кейт переступила поріг, вона одразу його помітила. Стів сидів за дальнім столиком, спокійний, розслаблений і впевнений у собі, ніби світ за вікном не летів шкереберть.

Вона підійшла ближче, намагаючись тримати звичну дистанцію.

— У нас десять хвилин, — сказала вона замість привітання.

— Побачимо, — він підвівся, його очі ковзнули по її блідому обличчю, фіксуючи кожну тінь від недосипу.

Він обійшов стіл, щоб відсунути для неї стілець. І коли Кейт вже збиралася сісти, його широка долоня ніби випадково лягла їй на спину.

Цей дотик обпік її навіть крізь цупку тканину піджака.

Він був надто коротким, щоб здатися навмисним, але надто відчутним і гарячим, щоб його можна було проігнорувати.

Кейт завмерла на долю секунди, відчуваючи, як по спині пробіг легкий мандраж. Вона звикла стикатися з чоловічою агресією, маніпулюванням, звикла захищатися, але ця раптова, мовчазна підтримка вибила землю з-під ніг. Її тіло, виснажене стресом, зрадницьки потягнулося до цього тепла.

Стів помітив її заминку. Його погляд потемнів, коли він повертався на своє місце, але він не сказав ані слова, насолоджуючись тим, що нарешті знайшов тріщину в її ідеальній броні.

Кейт сіла навпроти, поспішно відкриваючи папку, щоб сховати розгубленість за роботою.

— У мене вже є частина справи. До вечора буде повний пакет, — сказала вона, свідомо не піднімаючи на нього очей.

Стів не дивився на папери. Він невідривно дивився на неї.

— Ти взагалі не зупиняєшся, так?

— Немає часу на зупинки і пусті розмови. Після всього відпочину.

Він подався вперед, скорочуючи відстань між ними.

— Настає момент, Кейт, коли ти ламаєшся. А після цього вже нічого не контролюєш. Навіть ти повинна знати свої межі.

Вона різко підняла погляд, зустрівшись із його темними очима.

— Я не ламаюся. І я завжди все контролюю.

Ледь помітна, хитра усмішка торкнулася його губ. Він знав, що зараз вона бреше сама собі.

— Звичайно.

Пауза заповнилася запахом кави та тихим гулом ресторану.

— Ти принесла документи? — запитав він, змінюючи тему.

Вона мовчки простягнула йому папку. Стів повільно перегорнув кілька сторінок, його обличчя стало жорстким, зосередженим.

— Цього вже достатньо, щоб вдарити по ньому.

— Цього достатньо, щоб притягнути його до відповідальності, — спокійно, але з металом у голосі сказала Кейт. — І я зроблю так, щоб Кеннет втратив усе.

Їхні погляди знову зустрілися. І цього разу Стів дивився на неї не просто з повагою — у його очах читалося відверте захоплення цією жінкою.

— Добре, — тихіше відповів він. — Тоді закінчи це. Це буде його кінець.

Вона кивнула, забираючи папку, і вже збиралася підвестися, коли він раптом зупинив її.

Його пальці обхопили її зап’ястя.

Цього разу дотик був абсолютно навмисним.

Міцним, але обережним.

Великий палець Стіва м'яко, майже заспокійливо погладив пульсуючу жилку на її шкірі. Кейт різко втягнула повітря. Відчуття його гарячої шкіри на її зап'ясті змусило серце збитися з ритму. Вона хотіла вирвати руку, показати, що їй це не потрібно, але чомусь пальці ослабли.

— Кейт, — його голос прозвучав низько, проникаючи кудись під шкіру.

Вона змусила себе подивитися йому в очі.

— Ти не одна в цій справі. Якщо тобі щось потрібно — просто скажи. Ми теж працюємо, ми поруч. Не тягни все на собі, дозволь тобі допомогти.

Вона дивилася на нього, розриваючись між звичкою бути самотньою і непереборним бажанням спертися на це надійне плече.

— Я знаю... дякую. Розберіться з векселями її батька і підставними фірмами, які їх викупили.

Її голос прозвучав набагато м’якше і вразливіше, ніж вона хотіла.

Стів повільно розтиснув пальці, відпускаючи її. І коли він прибрав руку, Кейт відчула порожнечу. Відсутність його дотику вдарила по ній сильніше, ніж сам дотик.

До вечора пакет документів був повністю готовий.

Маховик системи зі скреготом запустився.

І тепер його неможливо було зупинити.

У вівторок відділок виглядав спокійно, занадто тихо для того, що мало статися.Кейт швидко йшла холодним коридором до камери. Вона точно знала, куди йде.

Металеві двері тихо відчинилися. Усередині, на жорсткій лаві, сидів Марат. Його обличчя було вкрите синцями, але він більше не виглядав як людина, на яку тиснуть. Від нього віяло прихованою, небезпечною силою.

Він підняв голову, коли вона зайшла.

— Довго тебе не було.

— Я працювала, — спокійно відповіла вона, зупиняючись навпроти. — Тут усе виявилося набагато бруднішим, ніж ми думали. Але я хочу вирвати це з корінням.

Вона підійшла на крок ближче, знизивши голос:

— У мене хороші новини. Ти виходиш завтра.

Марат завмер, його очі звузилися.

— Добре. Ще щось?

— У мене тепер достатньо підстав і доказів. Завтра все стане офіційним, і ми покінчимо з Кеннетом.

Він довго й уважно дивився на неї, його щелепи стиснулися.

— Добре, — коротко, з лякаючим холодом сказав він. — Тоді закінчи це офіційно. А я зроблю так, щоб Кеннет більше ніколи не дихав з нами одним повітрям.

— Я працюю над цим, Марате, я не одна, твої друзі допомагають. А ти маєш пообіцяти, що коли вийдеш, то не будеш геройствувати і лити кров рікою. Я знищу його, але офіційно і за законом.

Марат стиснув щелепу, але ледь помітно кивнув.

— Добре. Я не вбиватиму його, якщо ти про це. Мої хлопці прикриють тебе, якщо буде потрібно.

Вона кивнула у відповідь.

— Я знаю.

Більше вона нічого не сказала. Розвернулася й вийшла, залишивши його чекати.

Завтра все вибухне.

І Кейт уже відчувала запах цього пороху.