Раді Вас бачити!

Суботній ранок відчувався інакше. Повітря в кімнаті здавалося прохолодним, але всередині Мії розливалося тепло.

Мія прокинулася раніше, ніж зазвичай. Кілька хвилин вона просто лежала в тиші, дивлячись у білу стелю. У голові не було звичної метушні. Лише м'яке, майже тягуче відчуття, що щось усередині неї незворотно зрушилося, хоча вона ще не до кінця цього розуміла.

Збираючись на практику в компанію батька, вона витягла з шафи прості широкі джинси та об'ємне сіре худі. Груба тканина стала її бронею на сьогодні. Він ненавидів цей стиль. І саме тому вона його одягла.

Її думки знову й знову поверталися до вчорашнього ранку з Маратом. До того, як мало часу в них було. До тих коротких миттєвостей, які чомусь здавалися вагомішими за цілий прожитий день.

Це відчуття все ще жило всередині неї. Тепло. Спокій. Його голос. Його сильні руки. Ледь помітна усмішка торкнулася її губ.

А потім різкий, сухий стукіт у двері розбив цей крихкий спокій ущент.

— Збирайся. Виїжджаємо за десять хвилин, — пролунав з-за дверей батьків голос. Холодний... Нетерплячий...

Реальність різко стала на місце, нагадавши про себе липким холодком по спині.

— Я вже готова, але ще не снідала, — тихо відповіла вона.

— Поїси по дорозі.

Мія міцно стиснула губи і більше нічого не сказала.

Машина рухалася плавно, майже безшумно, відрізаючи їх від зовнішнього світу тонованим склом. Водій зосередився на дорозі, батько, насупившись, гортав щось у телефоні. Мія дивилася у вікно, майже не помічаючи сірих вулиць міста, що пропливали повз.

Ніхто не проронив ні слова.

Але напруга в салоні була відчутною на дотик — густа, важка, така, яку неможливо ігнорувати, ніби повітря раптом стало бракувати.

Практика поглинула її повністю.

Запах свіжого друку, рівні колонки цифр, нескінченні проєкти та монотонні пояснення — вона кинулася в цю рутину з головою, ніби це був єдиний спосіб не думати. Сховатися за логікою. І це спрацювало.

День минув швидко, навіть занадто легко. Тут усе мало сенс. Структуровано. Чітко. Без жодних емоцій.

Того ж вечора зателефонувала Меліса.

Розмова почалася напрочуд легко, ніби між ними ніколи нічого не ставалося. Ніби Меліса справді змінилася і стала тією сестрою, яку Мія пам'ятала з дитинства.

«Вона допомогла тобі з поліцією», — нагадала собі Мія, намагаючись прогнати внутрішні сумніви.

— Як ти? — спокійно запитала сестра.

— Нормально. А ти?

— І я добре.

Вони говорили про дрібниці — університет, плани, звичайні, нешкідливі теми. І на якусь мить Мія дозволила собі повірити, що все стало простіше.

«Чому вона не хотіла розповідати, що зустрічається з Маратом?» — Мія сама цього ще не до кінця розуміла, але ці питання не давали їй спокою. Її внутрішній радар тихо сигналізував про небезпеку. Та зустріч у кафе була їй неприємна і дивна. «І чому Меліса промовчала, що колись із ним зустрічалася? Чому?»

Багато питань залишалося в повітрі й невидимою напругою нависали над нею.

Але вона не шукала прихованого сенсу, а просто спокійно вчилася довіряти сестрі, адже сподівалася, що вона дійсно змінилася.

Вечеря у величезній, холодній їдальні повернула все назад. Дзвін столових приборів об порцеляну здавався занадто гучним.

— Тобі варто придивитися до Кеннета, — спокійно сказав батько, хоча тиск у його голосі нікуди не зник. — Він непоганий варіант. Дуже вигідна партія.

Мія різко підняла на нього очі.

— Для кого саме? Для мене?

— Для тебе. Так. У нього є влада. Гроші. Люди його поважають. Його бояться.

— Мені не потрібні ні влада, ні гроші. І я не вийду заміж за старого чоловіка, який викликає в мене огиду.

— Подумай хоча б про свою безпеку! — гаркнув він. Його кулак з гуркотом ударив по столу, змусивши посуд здригнутися.

Вона заціпеніла. Безпека?.. Про що він говорить?

«Це мій батько мені погрожує... чи Кеннет?» Думка промайнула в голові, гостра й тривожна, залишаючи по собі гіркий присмак.

— Я сама можу про себе подбати, — твердо сказала Мія, різко відсунувши стілець, і вийшла з кімнати.

У своїй кімнаті вона довго не могла заснути. Темрява огорнула її, але не принесла звичного спокою. Слова батька крутилися в голові, ніби шукаючи її найслабше місце.

Безпека!?

Від цього слова по шкірі пробігли мурашки. У виконанні батька це не звучало як захист. Це звучало як жорстке, неприховане попередження.

Вона перевернулася на бік, натягнувши ковдру вище, ніби намагаючись фізично сховатися від власних тривожних думок.

А потім, крізь цю липку напругу, в пам'яті раптом виринув він.

Марат.

Його голос. Його погляд. Його тиха, непохитна впевненість: «Тут ти будеш у безпеці». З ним це слово означало щось зовсім інше. Щось тепліше. Надійне. Справжнє.

Вона міцніше заплющила очі.

Може, варто йому подзвонити. Просто почути його голос. Лише на мить. Щоб переконатися, що це відчуття їй не здалося і вона дійсно в безпеці.

Але ні... ще зарано...

Вона не була готова підпустити його настільки близько. І все ж її думки знову й знову поверталися до нього, наче до єдиного світлого в цій темряві. І десь між страхом і виснаженням з'явилося ще одне почуття.

Довіра... Тиха, несмілива і все ще дуже крихка — але вже справжня.

І з цією думкою вона нарешті заснула.