Раді Вас бачити!

Мія прокинулася пізніше, ніж зазвичай, із дивним відчуттям порожнечі та виснаження.

Ніби ніч не принесла відпочинку, а лише залишила по собі щось важке. Вона навіть не чула будильника — якоїсь миті просто розплющила очі й зрозуміла, що не спить, але сил піднятися не було. Вона лежала, дивлячись у стелю. Минулий вечір усе ще був із нею — але вже не як тепло, а як тиха напруга, що стискалася десь глибоко всередині.

Слова батька, його погляд, холодна усмішка Меліси — усе це осіло тягарем, якого вона не могла позбутися. Біль від цієї зради Меліси був гірше, ніж батьківський гнів.

Вона ж повірила їй.

Впустила назад у своє життя, поділилася своїм щастям, наївно сподіваючись, що між ними нарешті з'явилося хоч щось справжнє. А Меліса просто використала її щирість як зброю, холоднокровно вдаривши в найуразливіше місце.

Це було більше, ніж просто розчарування — це було остаточне знищення ілюзії про те, що в неї є сестра.

Повільно Мія сіла, провела долонями по обличчю, ніби намагаючись зібратися, і змусила себе підвестися. Сьогодні їй потрібно було бути лише в одному місці, і зарадити її порожнечі могла лише одна людина.

Він уже чекав, вона знала.

Водій відвіз її до університету й провів аж до самої аудиторії, але щойно почалася лекція, Мія тихо відпросилася і, не озираючись, попрямувала до парковки.

Вона навіть не встигла підійти, як двері його машини відчинилися.

— Привіт, моя солодка дівчинко...

Його голос був теплим, і це тепло різко контрастувало з тим, що вона несла в собі. Мія ковзнула на сидіння, і тільки тоді подивилася на нього — цього було достатньо.

Він зрозумів усе без слів.

Марат потягнув її до себе, посадив на коліна і міцно обійняв, ховаючи її від всього світу, ніби тримав, щоб вона остаточно не розсипалася.

— Що сталося? — тихо запитав він, торкнувшись губами її скроні.

Мія на мить відвела погляд, а потім тихо видихнула:

— Він знає.

Марат не перебивав, лише обійняв трохи міцніше, даючи їй опору.

— Він знає все... про клуб... про тебе.

Його щелепа ледь помітно стиснулася.

— І?

— Він не залишить це просто так. Вже ні... Сьогодні мене під «конвоєм» провели до самої аудиторії... — вона зробила коротку паузу. — І Меліса... це була вона.

Її голос ледь помітно здригнувся. Марат це помітив і лише кивнув.

Зовні він здавався спокійним, ніби ця інформація його зовсім не здивувала, але всередині вже розгоралося холодне полум'я: а щодо того, що Меліса зробила боляче його дівчинці, він ще подбає, щоб та отримала по заслугах.

— Я так і думав. Дай мені кілька днів. Лише кілька днів, і я все владнаю. Або переїжджай до мене прямо зараз. Там ти будеш у безпеці.

Він обережно підняв її підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.

— Подивись на мене.

Вона зустрілася з ним поглядом, але замість відповіді лише ледь помітно похитала головою.

— Добре, я розберуся з цим. Тобі просто треба ще трохи потерпіти.

У його голосі не було тиску — лише тиха впевненість. І одне це поволі послабило вузол тривоги усередині неї, дозволяючи знову дихати.

День минув швидко, але думки не відпускали. В університеті все злилося в суцільну пляму. Вона не сказала Марату про все, що відчуває, і це мовчання залишалося з нею, важче за будь-що інше.

Коли вона вийшла з аудиторії, її вже чекали. Знову водій батька.

— Мені це не потрібно, — рівно сказала вона.

— Це наказ.

Мія завагалася, а потім направилася на вулицю і важко сіла в машину. Зараз це був не її вибір.

Будинок зустрів її тишею — важкою, напруженою. Вона зупинилася в передпокої, прислухаючись. Щось мало статися — вона відчувала це в самому повітрі. Мія намагалася відволіктися звичними справами, але напруга не зникала.

Коли вона розігрівала вечерю, у дверях з'явився охоронець:

— Містер Кеннет тут.

По спині пробіг холод. Мія миттєво схопила телефон і набрала Марата:

— Кеннет тут... і більше нікого немає вдома.

— Я вже їду. Я близько.

Тільки після цих слів їй вдалося зробити вдих. Вона почекала кілька хвилин, збираючись із силами, і вийшла в коридор.

Кеннет уже був там. Спирався на стіну і гортав щось у телефоні так, ніби був тут господарем.

— Вам не можна тут бути без дозволу, — холодно сказала Мія.

Він підняв очі й усміхнувся — спокійно і холодно.

— Так він у мене є, — сказав він із легкою посмішкою, ніби вона бовкнула щось нерозумне. — І зовсім скоро дозвіл мені не знадобиться.

Він ступив ближче, змушуючи її відступати.

— Зупиніться! — крикнула Мія.

Він не зупинився. Його рука різко вирвалася вперед, він схопив її за потилицю і притягнув до себе.

— Не ускладнюй, — кинув він, ніби йшлося про погоду.

Вона вирвалася:

— Не торкайся мене!

Удар був раптовим. На секунду все потемніло.

— Ти не хочеш по-доброму, — холодно сказав Кеннет. — Тепер це не має значення... Я дуже давно тебе хочу... І зараз візьму те, що скоро буде моїм по закону.

Він схопив її за волосся, смикнувши на себе. Мія боролася, штовхалася, діяла на інстинктах, але це нічого не дало. Він жбурнув її на диван і навалився зверху. Паніка проковтнула її цілком.

*Марате... де ж ти...*

Вона не почула, як відчинилися двері — лише відчула, як їй раптом стало легше дихати. Він був тут.

Марат рухався блискавично, йдучи на крик Мії. Тієї миті, коли він побачив її на дивані під Кеннетом, щось усередині нього остаточно зламалося.

Він не сказав ні слова, просто віджбурнув Кеннета від неї і вдарив. Сильно.

Ще раз. І ще.

У цьому не було хаосу — лише холодна, контрольована лють професійного бійця.

— Марате... зупинись... — її голос зірвався.

Він не чув. Кожен наступний удар був важчим за попередній.

— Ти вб'єш його! Зупинись, Марат, тебе посадять!

Тільки це — страх за нього — змусило його завмерти. Його дихання було рваним, очі — майже чорними від люті. В цей момент увірвалася охорона і вивела закривавленого Кеннета геть.

Марат провів рукою по обличчю, змушуючи себе повернути контроль, а потім повільно опустився перед Мією на коліна. Він обережно взяв її за тремтячі руки.

— Подивись на мене.

Вона підняла очі, повні сліз.

— Я кохаю тебе... Ти моя. І це не обговорюється.

Це було сказано просто, без пафосу, і саме тому вдарило так глибоко.

Мія видихнула, і сльози нарешті ринули градом. Вона сама потягнулася до нього і поцілувала — ніжно, вкладаючи в цей жест усю свою вдячність і любов.

Марат відповів напоцілунок, а потім відсторонився і тихо, але безапеляційно сказав:

— Збирай речі. Ти тут більше не залишаєшся.

І цього разу вона не сперечалася.