Раді Вас бачити!

Відділок уже повернувся до свого звичного ритму.

Ніхто більше не бігав коридорами, не кричав у слухавки, ніхто нікуди не поспішав. На тлі цього спокою, гудіння неонових ламп і роботи комп'ютера, відділок здавався майже неприродним. Ніби той шторм, який вони влаштували всього кілька годин тому, пройшов десь в іншій реальності й не залишив тут жодного видимого сліду.

Але це не так.

Адвокати Кеннета працювали як бійцівські собаки, але цього було мало, тому що з такою доказовою базою і "безпрєдєлом", що влаштував за кілька останніх років Кеннет, йому довго доведеться сидіти.

Кейт стояла біля дзеркального скла, спостерігаючи за кімнатою для допитів.

Її спина була ідеально рівною, руки — міцно схрещені на грудях. Але тієї гострої, дзвінкої напруги, яка тримала її на ногах останні кілька діб, більше не відчувалося. Залишилася лише глибока втома, яку вона вперто відмовлялася показувати, та холодний, відточений фокус професіонала.

По той бік скла Кеннет більше не виглядав господарем життя. Він сидів за металевим столом, щось гарячково пояснював, розмахував руками, намагаючись зібрати докупи залишки колишньої гідності і вседозволеності. Але навіть крізь звуконепроникне скло було видно: він зламаний. Його рухи втратили хижу точність, погляд раз у раз блукав порожнечею, а пихата самовпевненість, на якій він будував свою імперію, розсипалася прямо у них на очах.

Стів стояв поруч. Не надто близько, щоб не порушувати її особистий простір, але достатньо, щоб Кейт відчувала тепло його тіла і ледь вловимий запах дорогого парфуму з нотками кедра і апельсина.

Він не втручався. Просто спокійно і уважно дивився крізь скло, ніби намагаючись зловити ту саму секунду, коли людина остаточно приймає свою поразку.

— Здається, він усе ще вірить, що зможе викрутитися, — тихо промовив Стів. Його низький голос вібрував у тиші спостережної кімнати.

Кейт дозволила собі ледь помітну, майже примарну усмішку, не відриваючи погляду від Кеннета.

— Такі, як він, завжди в це вірять. До самого кінця.

Між ними повисла коротка пауза. Вона не була важкою. Це була та рідкісна, комфортна тиша людей, які починають розуміти одне одного без зайвих слів.

— І коли ж настає цей кінець? — запитав він.

Кейт на мить замислилася. Її погляд розфокусувався, ніби вона думала вже зовсім не про злочинця за склом, а про щось значно масштабніше.

— Коли стає занадто пізно щось змінювати, — спокійно відповіла вона. А потім, майже без переходу, повернула голову і подивилася Стіву просто в очі: — А ти... ти змінюєш своє життя? Чи просто пливеш за течією?

Стів на частку секунди заціпенів.

Її пронизливий погляд, здавалося, зазирнув у ті наглухо зачинені куточки його душі, куди він сам останні півроку боявся заглядати. Але він швидко опанував себе, миттєво натягнувши звичну маску непробивної впевненості.

— Ти швидко з цим розібралася. Хороша робота, — відповів він, свідомо ігноруючи її незручне запитання.

Кейт лише ледь помітно знизала плечима, приймаючи його відмову відверто говорити.

— Я просто виконувала свою роботу.

— Але не всі так роблять. Якось я вже приходив сюди... пам'ятаєш нашу зустріч?

Вона не відповіла, лише на мить відвела погляд, ніби не мала жодного бажання ворушити ті спогади.

— Тоді мені тут не допомогли, — тихо продовжив Стів. — Тож ні — не всі так роблять. Але ти зробила все ідеально. Він не вийде звідси найближчим часом.

У цей момент двері в кінці коридору відчинилися. Кроки були рівними, розміреними, позбавленими колишнього поспіху. Першим зайшов Андре, а одразу за ним — Марат.

Марат виглядав зовсім інакше, ніж кілька годин тому. Попри синці на обличчі, від нього віяло глибоким, абсолютним спокоєм. Тим заземленням, яке з'являється у чоловіка лише тоді, коли він нарешті повертає те, що любить найбільше у світі. Його демони спали, заспокоєні близькістю Мії, але під цією розслабленістю все ще відчувалася сталева міць.

Помітивши Стіва поруч із Кейт, Марат ледь помітно підняв брову і, не зменшуючи кроку, нахилився до Андре.

— Що він тут забув? — Марат тихо хмикнув, кивнувши на Стіва. Його голос звучав іронічно. — Проводить майстер-клас із суворих поглядів на життя? Чи просто шукав привід потертися поруч із найнебезпечнішою жінкою в поліції? Ой, Кетрін, Кетрін... ти попала, якщо Стів запав на тебе. — Він тихо засміявся, на секунду обернувшись до Андре.

Андре теж усміхнувся і легко ляснув друга по плечу.

— Ти багато пропустив. Може, наш Стів нарешті переключиться на нормальну жінку, замість тієї суки, що останні пів року п'є його кров.

Марат промовчав. Він чудово знав, про кого говорить Андре, і знав, чого Стіву вартувало це рішення. Вони підійшли ближче. Кейт обернулася. Її погляд ковзнув по Марату — швидкий, чіпкий, оцінюючий.

— З тобою все добре? — спокійно запитала вона.

— Тепер так. Дякую.

Марат зробив крок уперед і коротко, але міцно притягнув її до себе. Кейт на секунду закам'яніла від несподіваного жесту. Вона не звикла до тактильності, але потім невпевнено відповіла на обійми — сильно і водночас ніжно, як колись у далекому дитинстві. Між ними був той самий невидимий зв'язок людей, які разом виживали і вийшли в світ переможцями, і це не потребувало жодних слів.

Марат відсторонився і став поруч із нею, дивлячись крізь скло. Всередині Кеннет раптом зірвався на крик, щось агресивно доводячи слідчому. Його обличчя почервоніло, а вени на шиї небезпечно надулися.

— Усе ще намагається тримати фасон, — з жорсткою іронією промовив Марат.

— Це ненадовго, — рівно відповіла Кейт. — Як Мія?

— Андре привіз до неї Софі. Вона вдома, відпочиває. З нею все буде добре.

Кейт ледь помітно кивнула, і на її обличчі майнуло щире полегшення.

— Це добре. Вона... дуже мила дівчина. Не забудь запросити мене на весілля. — Вона коротко засміялася, майже як у дитинстві, але сміх згас миттєво, щойно вона відчула на собі важкий погляд Стіва.

Стів спостерігав за їхніми обіймами трохи довше, ніж вимагала ввічливість. У його грудях ворухнулося щось темне, гостре і абсолютно незнайоме. Ревнощі. Йому захотілося підійти і буквально відтягнути Марата від Кейт.

Звісно, він розумів: між ними лише спільне минуле і довіра. Це було природно. Але те, як її завжди напружена спина розслабилася в чужих руках, залишило всередині нього неприємний слід.

Стів миттєво стиснув щелепи, силою волі задушивши це відчуття.

«Це не має значення», — наказав він собі. Він не мав права нічого до неї відчувати. Він взагалі не шукав серйозних стосунків і точно не був у тому становищі, щоб запропонувати цій принциповій жінці щось більше, ніж роль коханки.

Він закрив ці емоції. Спокійно і рішуче. Так, як робив завжди. За секунду його обличчя знову стало непроникним, а увага повернулася до того, що відбувалося за склом. Вони постояли ще трохи в тиші, спостерігаючи за фінальною агонією Кеннета. Тепер ця тиша була живою і правильною.

Андре першим порушив її:

— Нам усім треба видихнути. Приїжджайте до мене на вихідних. Я наберу ще Кевіна. Кейт, — він поглянув на дівчину, — ти теж запрошена.

— Дякую... Я подумаю і наберу тебе.

Те, як вона це сказала, звучало інакше. Тихіше, м'якше. Майже по-товариськи. Ніби щось усередині неї нарешті виключилося. Кейт кинула останній, байдужий погляд на скло, а потім повернулася до Стіва.

— Думаю, на сьогодні з мене досить.

На його губах з'явилася легка, ледь вловима усмішка.

— Ти збираєшся зупинитися? Невже?

Вона витримала його погляд трохи довше, ніж дозволяв професійний етикет.

— На сьогодні — так. Це був надто важкий тиждень. Навіть для мене.

— Я відвезу тебе.

Вона не відповіла одразу. Просто кивнула і пішла збирати свої речі. Марат з Андре вже прямували до виходу, тихо переговорюючись.

— Чув? Підвезе він її... — засміявся Марат, штовхнувши Андре ліктем. — Головне, щоб вона йому по дорозі догану чи штраф не виписала.

У коридорі пролунав розкатистий сміх Андре, і вони вийшли.

А відділок поліції продовжував жити своїм звичним ритмом. Так, ніби нічого особливого тут щойно не сталося. Вечір за вікнами був спокійним і теплим. Всі роз'їхалися по своїх справах, забираючи з собою залишки адреналіну цього дня.