Раді Вас бачити!

Розділ 4.

«Таким панянкам, як ця Юліана, в його координатах було не місце»

Роздуми Северина Л.

Весна того року прийшла зарано. Навіть занадто. 

Зима ніби просто здалася без бою — без жодного фінального удару, злила свої позиції та й усе. Її останні тижні промайнули блякло й тихо: ні тобі нормального снігу, ні хуртовин. Тільки нічні заморозки інколи нагадували, що вона ще остаточно не здохла, але й ті слабшали з кожним бісовим днем.

Северин любив цю пору. І зовсім не через сонячне тепло чи свіжу зелень на голих деревах. Йому заходило інше — люди. Навесні цей людський потік різко змінювався, наче прокидався після затяжного наркотичного забуття. Вони піднімати голови, розправляли плечі й починали посміхатися випадковим зустрічним — ніби це кляте сонце реально могло змити з них усе те лайно, в якому вони борсалися цілими роками.

Його це завжди відверто веселило. Люди — напрочуд наївні створіння. Їм вистачало буквально кількох теплих днів, щоб знову увірувати в щось хороше. Северин не вірив.

Він сидів у салоні тачки, впершись ліктями в кермо, і спокійно сканував площу перед академією. Погляд технічно ковзав по обличчях, рухах, моториці жестів. Біомаса проходила повз, навіть не відбиваючи дупля, що їх читають, мов відкриті дешеві брошури. Він бачив наскрізь усе: ледь помітне напруження щелепи, нервовий посмик пальців, занадто швидкий погляд убік. Цього дріб'язку вистачало з головою. Брехня, тваринний страх, гниле лицемірство — його перше враження майже ніколи не давало осічки. Цьому свого часу жорстко навчив старий. У їхньому бізнесі це вміння рахувалося куди важливішим за тупу силу чи преси бабла. Ти міг просрати крупну угоду, міг втратити бійців, але якщо не вмів з першої секунди прораховувати виродка, який стоїть навпроти — довго на цьому світі не затримувався. А батько Северина затримався надовго. І зробив своє ім’я таким, що його в місті вимовляли значно тихіше, ніж будь-яке інше.

У ніс різко вдарив запах тютюну.

Влад, що сидів поруч, запалив сигарету і видихнув густий дим. Вони чекали вже понад пів години.Чорний позашляховик стояв біля старої будівлі академії образотворчих мистецтв. Важкі двері відчинялися і зачинялися, випускаючи студентів, але тієї, за ким вони приїхали, досі не було.

Северин тихо клацнув язиком. Дурна справа. Це був перший раз, коли він погодився допомогти братові через те, що його авто було в ремонті. До того ж йому було по дорозі. Але з власної волі Северин нізащо на світі не приїхав би сюди, а тим більше не чекав би біля воріт якусь там дівку.

Він лише на секунду відвів погляд від дверей академії, мазнувши очима по циферблату важкого годинника. Без двадцяти чотири. О п’ятій належало бути у Гаєвського — скинути «посилку». Час ще дозволяв, тож можна було не рвати з місця.

Северин відкинувся на шкіряне сидіння, ліниво скануючи площу. Кілька пацанів ганяли між лавками, горланячи так, ніби щойно самотужки виграли війну. Вони дико розмахували руками, щось кричали один одному і зрештою сполохали зграю голубів, які мирно товклися на заляпаному асфальті. Сіра пташина маса різко зірвалася в небо. Крила залопотіли так глухо й уривчасто, що на долю секунди цей звук тригернув у голові зовсім інше — суху автоматну чергу, розпечений бетон полігона, їдкий запах порохових газів і характерний металевий присмак на язиці. Пальці мимоволі сильніше вп’ялися в кермо. Він провів поглядом птахів, що заходили на віраж над дахами, і раптом зачепився очима за невисоку дівочу постать, яка щойно виринула з дверей навчального закладу. У компанії подруги брюнетка впевнено тримала курс до воріт. Вона щось емоційно доводила супутниці, паралельно намагаючись утримати велику папку та сумку, яка раз у раз норовила злетіти з її плеча.

Юліана.

Здається, так Софія представила свою подругу того вечора. Минуло достатньо часу, щоб Северин встиг забутиі ім’я, і обличчя. Та він і не намагався пам’ятати. Звичайна дівчина. Таких тисячі, мільйони. Навколо нього завжди крутилися інші — яскравіші, хитріші, ті, що знали правила гри. А ця? Навіть не з їхнього кола. Не з їхнього світу.

Дівчина щось сказала рудоволосій подрузі й кумедно зморщила носа. Засміялася — і на її порожевілих щоках з’явилися ямочки. Вітер розтріпав пасма темного волосся, що вибилися з товстої коси. Юліана швидко поправила пальто, застібаючи останні ґудзики. І саме тоді Северин упіймав її погляд.

Очі.

Ось що змушувало дивитися довше. Пронизливо блакитні, майже крижані. Вони дивилися спокійно, але в їхній глибині жевріло щось насторожене. Наче вона вже встигла побачити трохи більше, ніж мала б у своєму віці. Такий погляд буває у тих, хто рано зрозумів: світ не ділиться на чорне і біле.

Юліана раптом повернула голову в бік машини. З такої відстані вона не могла роздивитися, хто сидить у салоні. Але великий чорний позашляховик вона помітила. І цього вистачило. Її брови ледь зійшлися, веселість зникла з обличчя. Замість неї з’явилася настороженість - інстинкт. Северин ледь усміхнувся.

Правильна реакція. Дуже правильна.

Того вечора, у клубі, коли вони з Владом витягли дівчат із лап п’яних покидьків, він звернув на неї увагу майже випадково. Але потім ловив себе на тому, що дивиться на неї знову. І знову. Йому подобалося спостерігати - як вона ніяковіє, як опускає погляд, як робить вигляд, що не помічає його. Наче він справді міг не помітити тих крадькома кинутих поглядів. Северин помічав усе. Завжди.

Йому сподобався її голос — тихий, трохи стриманий. Її манера триматися — без награності, без тієї липкої кокетливості, до якої він давно звик. У ній було щось інше. Щось… не з його світу.

Цікаво, що їх поєднувало з Нагірною? Северин мимоволі задумався. Ні, Софія не була поганою. Швидше — легковажною. З тих дівчат, що живуть швидко і не надто думають про завтра. Гучна, яскрава, завжди в центрі уваги. Такі люблять нічні клуби, дорогі напої, гучні компанії й небезпечні розваги. Їх тягне до людей із грошима, владою і ризиком. Хоча гроші рудій були не потрібні. У цьому й полягала іронія. Вона й сама могла купити половину тих людей, що крутилися навколо її столика. А якщо не купити — то принаймні змусити поводитися так, ніби вже заплатила.

Софія належала до тих, хто народився всередині цієї гри. Вона розуміла правила і вміла ними користуватися. Такий світ її не лякав. Навпаки — був для неї природним. Світ, подібний до того, в якому жив Северин.

А от Юліана… Ця мала виглядала так, ніби чисто випадково переступила поріг пекла, просто переплутавши двері. А потім увімкнула єдине, що в ній реально працювало — інстинкт самозбереження. І дала драпака.

Просто підірвалася з місця і зникла, розчинившись у нічному смогу, аби тільки не дихати з ним одним повітрям. І, бляха, правильно зробила. Северин і не думав її гальмувати. Навіщо вона йому? Ляльки, з якими він звик мати справу, крутилися за зовсім іншим цінником. Вони з першої секунди зчитували хижі правила його гри і ще швидше вмикалися в азарт, розраховуючи зірвати куш.

Хоча вся ця її свята невинність — теж товар, причому найчастіше просто грамотно зрежисований. Якщо баба не давала, значить, ти або запропонував замало, або підкотив не з тим підкатом. Інакше в цьому житті не бувало. Северин знав це краще за будь-якого святенника, що молиться на засмальцьовані ікони моралі. Продавалися всі. Без винятків. Питання залишалося лише в ціні та валюті.

То яка ж була ціна цієї малої шмаркачки, що так старанно вдавала з себе порцелянову ляльку? Чому вона дивилася на нього так розгублено — майже по-дитячому, з цим безглуздим, диким переляком в очах? Ніби справді не відбивала дупля, що відбувається навколо, куди її занесло і хто, чорт забирай, стоїть перед нею.

Гордість? Не смішіть його. Праведні Северину ще не траплялися. Святі — тим паче. Усі вони, без жодного винятку, були сповнені блядської жаги до бабла, дешевого кайфу або розваг, від яких зривало дах і відмовляли будь-які гальма. Люди трималися за свої пороки, як самогубці за край прірви, боячись лише одного — протверезіння.

Хижачки з його світу спочатку корчили з себе неприступних королев, посміхалися, кліпали віями, вмикали режим грайливої цнотливості… а потім розсували ноги за однією його командою, за один лише важкий погляд чи за правильну пачку купюр. До чого тут взагалі мораль? Якщо дають — бери й не думай. У його світі все було простіше і, як не парадоксально, набагато чесніше. Ніяких рожевих шмарклів про почуття — ніяких гнилих зобов’язань. Чиста, жорстока арифметика виживання. Так було влаштоване життя. Його життя. Криве, заляпане кров'ю та брудом дзеркало, в якому всі зрештою виглядали однаково потворно.

Таким панянкам, як ця Юліана, в його координатах було не місце. Занадто чиста на перший погляд. Занадто… світла. Як нічний метелик, що летить на вогонь, не підозрюючи, що той його спопелить.

Його світ таких швидко зжирав — пережовував без жалю і випльовував під ноги обгризені кістки. Скільки їх уже пройшло через його руки. Янгольські обличчя, невинні погляди… а всередині — та сама хтива, смердюча гниль, що й у привокзальних повій. Загорнуті в яскраві обгортки вишуканого шмаття, вони судомно чіплялися за нього, намагалися до крові загнати нігті в його шкіру. Жадали мати над ним бодай якусь владу. Але ніколи її не мали. Насправді цим сучкам було потрібне лише одне — щоб їх жорстко трахали й платили за це стільки, скільки вистачало на утримання їхньої дешевої ілюзії власної особливості. Вони висмоктували з чоловіків гроші так само жадібно, як сперму з члена, і при цьому примудрялися щиро вірити, ніби вони вищі за весь цей бруд.

Северин тихо, майже беззвучно всміхнувся. Десь, можливо, і є справжні. Чисті. Душею, якої в нього ніколи не було. Ті, що невинні не лише зовні, а й до самого стержня. Та щойно його світу торкнуться — він їх на бруд перетворює, ламає хребти їхнім ідеалам, ніби звільняє від марева вдаваної чистоти, оголюючи справжню, сучу природу.

Його погляд знову повернувся до дівчини. З цією теж так буде? Можливо. Бруд притягує чистоту, щоб очорнити її. Але Северин про це вже не дізнається. Він вирішив – не чіпатиме її.

Голос Владислава різко вирвав чоловіка з думок. Дверцята відчинилися різко — і той уже вийшов із машини.

Попрощавшись із Софією, Юліана попрямувала до автобусної зупинки. Лише раз озирнулася — її погляд ковзнув по лобовому склу автомобіля. Дівчина швидко відвела очі й, майже не зупиняючись, зникла у дверях тролейбуса, що саме під’їхав до зупинки.

До джипа з легкою усмішкою на обличчі прямувала Соня. Вона майже підбігла до Влада і буквально застрибнула на нього. Той одразу підхопив дівчину на руки і закружляв, а її заливистий сміх розлетівся площею. Сонячні промені заграли в її волоссі, роблячи його яскравішим — у деяких пасмах спалахнуло руде золото. У цю мить Софія здавалася легкою і безтурботною, майже повітряною — як саме життя.

Деякий час Северин мовчки спостерігав за парочкою у дзеркало заднього виду. Софія ледве встигла привітатися, як Владислав одразу притис її до себе. За мить її сміх стих — він уже заволодів її губами, цілуючи з таким запалом, ніби вони не бачилися цілу вічність, а не якихось два дні. Северин відвернувся до лобового скла, перевівши погляд на дорогу. Кутик його губ ледь смикнувся, коли він почув, як дівчина, тихо сміючись, намагається відсторонитися.

Вона подобалася йому. Така, як Софія — жива, вогняна, непередбачувана — ідеально пасувала Владиславу. У ній не відчувалося тієї засклянілої холодної зверхності, яка зазвичай проростає в доньках заможних батьків, наче бур’ян на доглянутому газоні. Хоча саме те, чиє прізвище вона носила, не викликало в Северина жодного ентузіазму.

Нагірний. Їхній старий уже кілька років перебував із цим типом на ножах. Колись вони капітально не поділили територію. Справжню причину того замісу знали всього кілька людей, але результат залишався очевидним: відкритої війни між ними не велося, проте й миром там навіть не пахло. Швидше — паршива холодна війна. При випадкових перетинах вони спокійно тиснули один одному руки, обмінювалися черговими посмішками й штовхали правильні слова. Збоку цей цирк виглядав цілком пристойно. А всередині вирувала чиста ненависть. Холодна, стара й гнила, як і весь їхній спільний бізнес.

Северин лише сподівався, що татко Софії ніколи не дізнається, з ким саме просаджує життя його донька. Бо тоді серйозних проблем було б не уникнути. Він не раз прямо говорив про це Владиславу. Хоча, якщо чесно, хто він такий, щоб вказувати братові, як жити і кого тягнути у ліжко. Та й, судячи з того, як дико іскрило між Владом і цією рудою бестією, звичайний флірт у них давно переріс у щось небезпечно серйозне. Северин у цьому навіть не сумнівався. Схоже, для когось із них той фатальний зимовий вечір справді став точкою неповернення.

- Гей! До готелю не втерпить? - Дивлячись на парочку в дзеркало заднього виду, промовив Северин.

Зауваження спрацювало як постріл. Софія й Влад відсахнулися один від одного, наче їх обдали крижаною водою. Владислав лише тихо, роздратовано пирхнув, а дівчина, зустрівшись із холодним поглядом Северина в дзеркалі, миттєво опустила очі. По її щоках, аж до самих вух, розлився густий, зрадницький рум’янець.

Северин мимоволі всміхнувся. Треба ж… Виявляється, у цьому прогнилому світі дівчата ще не розучилися червоніти від сорому.

— Якщо вам так не терпиться усамітнитися, — спокійно зауважив він, — то, може, даремно ви вирішили йти в кіно?

— Не дарма, — відразу відгукнувся Влад.

Він знову притягнув Софію до себе і, кивнувши братові, додав:

— Поїхали. А то сеанс почнеться без нас, а я обіцяв їй цей фільм.

Северин тихо хмикнув.

— Ну так, звісно. Ви тільки іноді на екран дивіться, — кинув він через плече. — А то вийдете із залу і навіть не взнаєте, про що там була мова.

Його короткий сміх викликав новий приплив фарби на обличчі дівчини. Северин перевів погляд на дорогу, одним різким рухом перекинув селектор автомата в режим драйву й утопив педаль газу. Двигун відгукнувся низьким, ситим гуркотом. Чорний джип, наче хижак на полюванні, плавно зірвався з місця, розрізаючи бампером залите білим денним світлом повітря й моментально вливаючись у нескінченний потік міського трафіку.