Раді Вас бачити!

Розділ 6.

«Сім’я — це єдине, що має ціну в цьому блядському світі. Заради своїх ти зробиш усе. Вб’єш, розірвеш горлянку, здохнеш сам…»

Адріян Л.

Шлях назад розтягнувся, вимірюючись не кілометрами, а кількістю викурених цигарок. Северин дав відбій супроводу — друга машина розчинилася в червоному мареві задніх ліхтарів на першій же розв'язці. Йому була потрібна ця тиша. Лише він, важкий німецький позашляховик і густа, наче нафта, ніч.

Машина ковзала порожніми автострадами, що повільно занурювалися у забуття. Сутінки остаточно втратили колір, перетворившись на вугільно-чорне полотно, прошите неоновими голками вуличних ліхтарів. Нічне місто завжди подобалося Северину більше за денне. У темряві фальш втрачала свою силу. Люди менше прикидалися, менше брехали, ховаючи свої справжні обличчя за шторами та в тінях підворіть.

Рівний, приглушений рокіт двигуна діяв як анестезія — глушив зайві шуми, дозволяючи думкам текти рівно й упорядковано. Попереду з нічної темряви вже вимальовувався батьківський маєток. Величезна кам’яна фортеця, яка стояла осторонь міської метушні, наче тримала дистанцію від решти світу. Важкий, похмурий дім, витесаний із самого характеру його господаря. У цих стінах ніколи не знали гучного сміху, тут не кидалися словами на вітер і не прощали слабкостей. Тут панував один єдиний культ — культ справи.

Рано чи пізно цей дім стане його. Разом із землею, людьми та всіма брудними грошима, які вони заробляли. Батько ніколи не говорив про це прямо — старий Левицький взагалі не любив сентиментальних розмов про спадщину, — але Северин давно все зрозумів без слів. І що старшим він ставав, то важчим робився вантаж відповідальності, який батько методично перекладав на його плечі.

Люди на вулицях поважали його. Але Северин чудово знав реальну ціну цій повазі — вона по краплі була замішана на первісному, тваринному страху. І справа була далеко не в гучному прізвищі батька чи армії відморожених бойовиків за спиною. Ті, хто мав нещастя зіткнутися з ним особисто, швидко засвоювали інше правило: Северин са́ме по собі був аномалією. Він ніколи не кричав, не бив кулаком по столу і не намагався доводити комусь свою силу. Йому це було непотрібно — його присутність сама по собі висмоктувала кисень із кімнати, змушуючи опонентів задихатися від власного безсилля.

Ті виродки, які переходили дорогу їхньому клану, робили фатальну помилку, наївно вважаючи, що воюють лише зі старим, який поступово здає позиції. В їхньому бізнесі все працювало інакше. На амбразурі завжди стояли двоє — батько і син. Єдиний, монолітний фронт, для якого інтереси сім’ї завжди були вищими за будь-які чеки з дев’ятьма нулями. І цей фронт не збирався відступати ні на крок.

Северин міцніше стиснув обтягнуте шкірою кермо. Саме цю істину батько вбивав у нього з дитинства, наче загартовував клинок у горнилі.

Він досі відчував той запах, що закарбувався в пам'яті на все життя — нудотна суміш іржі, сирої плісняви та густого, липкого тваринного страху. Батько тоді не вагався. Тих, хто наважився посягнути на святе – його сім’ю - знайшли за лічені години. Він привіз сина в покинутий барак на околиці промзони. Кати підвісили чоловіка на гаки, наче тушу на бойні, і батько змусив хлопця дивитися. Не просто дивитися — всотувати кожну деталь. Дивитися, як повільно стікає життя на бетонну підлогу, як виглядає розплата за божевілля торкнутися того, що належить Левицьким.

— Сім’я — це єдине, що має ціну в цьому блядському світі, — примовляв батько, спокійно змиваючи густу багряну кров із рук, наче звичайний бруд. — Заради своїх ти зробиш усе. Вб’єш, розірвеш горлянку, здохнеш сам. Бо якщо дозволиш їм зникнути на твоїх очах — краще вже гнити в сирій землі самому.

Він кинув хлопцеві пістолет. Важкий метал обпікав пальці Северина, наче розпечене вугілля.

— Ну ж бо! — голос батька зірвався на хрипкий крик, що відбивався від бетонних стін.

Северин підняв погляд. В очах смертника навпроти була лише порожнеча, затягнута червоною пеленою.

— Я сказав — стріляй! — прогарчав батько.

Северин звів руку. Мить. Повітря застрягло в легенях. Він відвернувся в останню секунду і натиснув на курок. Стогони припинилися. Настала тиша, яку розрізали лише важкі кроки. Батько жорстко, до болю схопив його за волосся на потилиці й силоміць змусив дивитися на пошматований труп.

— Дивись на діло рук своїх. Ніколи не відвертайся, чуєш? Дивись в очі страхам і ворогам. Знищуй їх, поки останній подих не вийде з їхніх розірваних легень…

Гарна батьківська наука. Северин закарбував її під шкірою на все життя. З того самого дня він завжди стригся коротко, майже під корінь — ніби намагався назавжди позбутися самої можливості відчути ту чужу, владну хватку на своїй потилиці.

Дорога додому пролетіла спалахом. Коли він переступив поріг батьківського маєтку, темні тіні минулого неохоче відступили, даючи місце іншій, більш вишуканій темряві.

У їдальні панувала крижана, стерильна атмосфера. Адріян вечеряв зі своєю дружиною в цілковитій тиші — механічно, сухо, наче два чужинці, що випадково опинилися за одним столом. Христина, його мачуха, поправила бездоганну зачіску й усміхнулася Северину. Це була відрепетирована, пластикова посмішка, в якій не було ні краплі тепла.

Але очі… В них кипіла сліпа, давня ненависть, чорна й глибока, як зморшки, які вона так старанно ховала під шарами дорогого макіяжу.

Вона була красивою й холодною, як мармурова статуя в саду. І такою ж мертвою всередині. Просто дорогий елемент інтер’єру, стильний і доглянутий, але позбавлений будь-якого сенсу. Вона наївно вважала, що тримає батька за яйця, та для Северина вона була ніким. Продажна тварина, чиєю єдиною заслугою стало народження доньки. Вона подарувала батькові омріяну спокуту, але водночас ненавиділа і чоловіка, і дитину.

Це був її обмін. Її квиток до золотої клітки, де замість повітря — розкіш, а замість спокою — жовч. Вона захлиналася власною злістю, бо батько назвав доньку на честь матері своїх синів — тієї єдиної жінки, яку він справді кохав.

Христина шкірилася, граючи роль турботливої дружини, створюючи ілюзію ідилії, але Северин бачив її наскрізь. Вона б із радістю позбулася і його, і Влада, але кишка була тонка. Звичайна змія: може шипіти, може плести павутиння в кутках, але напасти боїться. Бо знає — після першого ж укусу її просто розчавлять важким чоботом, не помітивши супротиву.

 - Добрий вечір, — кидає Сергій, ледь глянувши на мачуху, і тисне батькові простягнуту руку. — Де Карина?

Карині було всього чотирнадцять. Брати любили малу тією рідкісною, глухою любов'ю, на яку взагалі були здатні їхні зачерствілі душі, хоч ніколи й не були в захваті від її матері. Презирство до мачухи — то було окреме, особисте питання, але саму дівчинку Северин і Владислав тримали за недоторканну. Свою. А за своїх у цьому домі рвали глотки без зайвих запитань.

- Добрий вечір, - озвалася Христина і кивком голови вказала у бік сходів, що вели на другий поверх. - Вона у себе в кімнаті, сказала, що до вечері не спуститься.

- Чому? - Северин здивовано підняв брову, хоча подібний протест був цілком у дусі сестрички.

- Вона заявила, що не вийде з кімнати, доки ти не прийдеш, - відповів за дружину Адріян.

– Зрозуміло. Піду до неї.

Він не став чекати відповіді Розвернувся і швидким кроком попрямував нагору. Коли він піднявся на другий поверх, коридором уже котився глухий гуркіт музики. Важкий рок. І судячи з усього — на повну гучність. Северин ледь посміхнувся. Він добре знав цю її звичку. Карина вмикала таку музику тільки у двох випадках. Коли їй було дуже погано. Або коли вона на когось серйозно злилася. Схоже, сьогодні на нього чекала непроста розмова.

Він зупинився біля дверей із табличкою. На чорному пластику красувався симпатичний череп, а під ним великими червоними літерами було написано: KEEP OUT. Северин мимоволі хмикнув. Попередження було швидше для сторонніх. Для нього ці двері ніколи не були зачинені.

Він взявся за ручку. Стукати не став — у цьому не було сенсу. Музика за дверима гупала так, що Карина все одно нічого б не почула. Двері тихо відчинилися. Кімната зустріла його оглушливим гуркотом гітар і напівтемрявою. Важкий рок заповнював кожен куток, вібрував у стінах, у підлозі, навіть у повітрі. На кілька секунд очі не могли звикнути до темряви. Северин потягнувся до вимикача і за секунду яскраве світло осяяло кімнату.

Картина перед ним була далекою від ідеалу. Речі валялися всюди — на підлозі, на ліжку, на стільцях. Кілька сувенірних статуеток жалібно хруснули під його важким черевиком, коли він спробував пройти всередину. Самої Карини в цьому хаосі все також не спостерігалося.

- Гей, я ж просила дати мені спокій! - сердиті нотки долинули з боку вікна, лише викликали у Северина легку усмішку.

Дівчина ще встигла кинути кілька міцних слів у бік порушника свого спокою, перш ніж зіскочити з підвіконня. Схоже, знову сиділа на даху. Її улюблене місце, коли настрій котився кудись у темну прірву. Там вона могла годинами дивитися на місто, слухати музику і робити вигляд, що її нічого не хвилює. Але щойно вона побачила, хто стоїть у дверях, злість на її обличчі зникла так само швидко, як і з’явилася. Карина миттю вимкнула музику.

— Ну, нарешті!

Вона кинулася до нього. Северин легко підхопив її на руки, наче вона все ще була тією малою дівчинкою, яка колись бігала за ним коридорами будинку. Разом із нею він опустився в невелике крісло, яке, як і більшість речей у кімнаті, було завалене одягом та книжками.

Карина тільки тихо засміялася.

- Сумувала, маленька бешкетниця? - посміхнувся він, цілуючи сестру в чоло.

Северин недбалим жестом розкуйовдив її темно-русяве волосся з фіолетовими пасмами, від чого викликав обурений протест. А коли його пальці ненароком торкнулися шрамів на лівій щоці, Карина навіть і не подумала відсторонитися, а тільки довірливо глянула в очі брата. Северин нахмурився, помічаючи розбиту губу, але не поспішав з питаннями.

- Звісно, сумувала. Де ти був? Чому так довго не заходив у гості? Я на тебе так чекала.

- Ну, якщо чекала, то могла б і прибратися, - спокійно зауважив він, кивнувши на хаос у кімнаті.

Карина тільки пирхнула.

 - У тебе тут тайфун пройшов чи що? І що із губою?

Дівчина скривилася, наче він змусив її з’їсти скибку лимона. Різко смикнулася, збираючись відвернутися, але Северин не дав їй цього зробити. Двома пальцями легко, але залізно потягнув за підборіддя, змушуючи дивитися прямо собі в очі. І Карині не залишалося нічого іншого, окрім як підкоритися його волі.

- Я запитав.

У його голосі не було злості. Але саме через це він звучав ще жорсткіше. Карина добре знала цей тон. Від нього хотілося згорнутися маленькою грудкою і зникнути кудись подалі від усіх проблем.

- Я побилась, - сміливо заявила Каріна.

— Причина?

— І навіщо тобі ця причина?

Їй нарешті вдалося вислизнути з його рук. Вона одразу підскочила і почала нервово ходити по кімнаті — від столу до вікна, від вікна до шафи.

— Все як завжди. Ти ж знаєш.

— Ні, не знаю, — спокійно відповів він.

Северин схрестив руки на грудях і трохи зсунув брови, уважно спостерігаючи за нею.

— Може, розкажеш? І перестань меготіти перед очима, — сухо додав він. — У мене від цього починає боліти голова.

Дівчина зупинилася. Ображено надула губи, але протрималася недовго. У цьому домі не було людини, якій вона могла б довіряти більше.

— Це знову Уляна, — буркнула вона. — Наша місцева королева краси. Я просто не можу спокійно дивитися на її єхидну пику.

— Вона чіплялася до тебе?

— Ні. — Карина фиркнула. — Цього разу я почала першою. Просто дістала вже. Постійно крутиться перед усіма, підлещується, вихваляється своєю неземною красою.

Карина перекривила обличчя.

— Ах, я така вся принцеска…

Вона передражнила однокласницю і сердито піджала губи. Потім важко плюхнулася на ліжко.

Більше вона нічого не хотіла розповідати, очі защипало від непролитих сліз і, дівчина поспішила відвернутися, щоб брат нічого не помітив. Але Карина відчувала цей погляд ще до того, як підняла голову. Він різав її, мов лезо бритви, пробирався під саму шкіру й змушував миттєво напружитися. Брат бачив усе. Від нього неможливо було сховатися, не вдавалося пробурмотіти щось невиразне й просто відмахнутися. Северин знав її краще за будь-кого іншого — читав, немов відкриту книгу, і це дико бісило.

Злість розпеченим вугіллям жевріла десь під ребрами. Чому? Чому вона не така, як усі? За що їй це покарання? Ці шрами, що роблять її огидною. Через них у неї немає друзів, її стороняться однолітки, вона не подобається хлопцям… Через них вона мусила кинути балет, яким жила з шести років. Як же гірко усвідомлювати, що твоє життя зламалося в одну мить. І тепер ти нікому не потрібна. Жалюгідне, потворне створіння.

Та й Северин не поспішав її втішати. Він, як і всі в родині, ніби не помічав її шрамів і завжди намагався зробити так, щоб і вона про них забула. Але це було важко зробити, навколишній світ часом був надто жорстокий, - це вона знала, як ніхто інший.

- Хочеш, я поговорю з нею? - Запропонував Северин, чим викликав подив на обличчі сестри. – Або мої хлопці?

- З Уляною? Ти що здурів?! Звісно ж, ні!

- Тоді розповідай далі. Адже це не всі причини, через які ти полізла в бійку.

І знову цей його погляд. Той самий — тихий, уважний, від якого нікуди не сховаєшся. Інколи Карині навіть здавалося, що брат вміє читати думки. Він надто добре її знав. Занадто легко відчував, коли щось не так. Але саме зараз їй зовсім не хотілося говорити правду. Не хотілося зізнаватися, що хлопець, який давно їй подобався, раптом почав дивитися на Уляну, найвродливішу дівчину в класі. І найгірше було навіть не це. А те, як вони удвох сміялися з неї. Це й зірвало гальма. Карина все ще відчувала той спалах злості, який накрив її тоді. І, якщо чесно, ні про що не шкодувала. Колишній «принц» тепер ходив із переламаним носом. А у тієї сучки залишилося кілька довгих подряпин на обличчі. Чесний обмін.

— Север… — тихіше промовляє вона. — Я б розповіла. Але ти все одно мене не зрозумієш.

— Це ще чому? — спокійно відгукнувся він.

Северин підвівся з крісла і підійшов ближче. Опустився на край ліжка поруч із нею.

— Тому що ти чоловік, — буркнула Карина. — І у тебе завжди поруч дівчата, які виглядають як моделі з журналів. - Вона глянула на нього спідлоба. — Ти ж не зустрічаєшся з такими, як я. У тебе завжди тільки найкращі.

Северин мовчки подивився на сестру. Тепер усе стало зрозуміло. Хлопець. Перша дурна закоханість і купа комплексів через зовнішність. Він тихо видихнув. Це було водночас смішно… і боляче. Колись вона була зовсім іншою. Раніше Карина була найжиттєрадіснішою і найвеселішою дівчинкою, любила займатися спортом, легко заводила друзів. Але два роки тому вона мало не загинула в автомобілі батька, в який хтось із давніх ворогів підклав вибухівку. Дівчинці дивом вдалося врятуватися, водій, який її супроводжував, на жаль, помер на місці. Карину вчасно виніс із пожежі охоронець, Але полум’я встигло залишити свій слід. Шрами на руках майже зникли після операцій — лише тонкі білі лінії нагадували про ту ніч. А от обличчя… ще потребувало довести до досконалості.

 І тепер Карина ховала половину обличчя за пасмами волосся. Стригла його до плечей, фарбувалася у найрізноманітнішікольора райдуги. Носила тільки джинси й шкіряну куртку. Не фарбувалася, як інші дівчата і принципово не вдягала спідниці. Колись вона навіть хотіла зробити татуювання на плечі, щоб закрити помітніші рубці. Але Северин заборонив, і сперечатися вона не стала. Бо для нього це виглядало інакше. Він бачив не шрами - він бачив сестру. У свої чотирнадцять вона вже майже сформувалася. Струнка, з чіткою лінією плечей, з округлими жіночими рисами, які тільки починали проявлятися. Трохи незграбна — як усі підлітки її віку. Але навіть зараз у ній уже читалися обриси майбутньої красивої жінки.

— Хм… мої дівчата й мізинця твого не варті, — спокійно сказав Северин. — До того ж у мене є тільки одна найулюбленіша жінка.

Карина підняла на нього очі. На її обличчі повільно розквітла усмішка.

— Справді?

— Звісно, — хмикнув він. — Ти ж знаєш, жодна з моїх дівчат довго поруч не затримується.

— І це добре, — задоволено сказала Карина, а потім трохи подумала і скривилася. — А що з цією твоєю… як її… Вероніка?

 — А що з нею?

Карина невдоволено скривила губи.

— Вона мені не подобається. - Сказала це з таким виглядом, ніби винесла остаточний вирок.

 І прекрасно знала, що брат завжди прислухається до її думки.

— Ти ще довго з нею зустрічатимешся?

Северин знизав плечима.

— Якщо тобі не подобається… значить, не довго.

Посмішка Карини стала ще ширшою. Його маленька бунтарка виглядала абсолютно задоволеною. А він навіть не став питати, чим саме Вероніка їй не догодила. Чесно кажучи, йому було байдуже. Вероніка, Марія, Дарина… У його житті вони змінювалися швидше, ніж пори року. Та й з Веронікою він і так збирався розпрощатися ще минулого тижня.

— Бачу, настрій у тебе вже кращий, — сказав він, підводячись із ліжка.

Він потягнувся і глянув на сестру.

— Ходімо вечеряти. Я з дороги і голодний, як вовк. – Він нахилився до неї і загрозливо примружився. — Ще трохи — і почну їсти маленьких неслухняних дівчаток.

Карина голосно засміялася. Вона шалено любила брата. І їй було приємно знати, що для нього вона важливіша за всіх тих красивих і дорогих метеликів, які іноді з’являлися поруч із ним. Для неї він завжди був одним. Її захисником. Її лицарем. Найкращим братом у світі.

— Ходімо, — сказала вона, підхоплюючи його під руку. - І раптом згадала: — До речі… маму знову викликають до школи.

Вона глянула на нього трохи винувато.

— Може… ти сходиш замість неї?

Северин лише тихо видихнув.

— Схожу.

Він знову розкуйовдив її коротке волосся.

— Але це в останній раз.

Карина тільки хитро посміхнулася.

Того вечора він справді дозволив собі розслабитися і вперше за довгий час просто провести кілька годин із сім’єю.