Раді Вас бачити!

Розділ 17

«…у нашому світі свобода – це лише красива ілюзія для бідних.»

Софія Н.

Під кінець тижня Юліані нарешті вдалося прорватися до Софії. Подруга останнім часом нагадувала натягнуту тятиву, що ось-ось лусне і шмагане по очах. Її настрій метався, як загнаний звір у клітці, а колишня легкість дівочих теревень випарувалася, залишивши по собі лише липку тривогу.

Біля входу Юліану перехопив Ренат. Він мовчки конвоював її вглиб будинку, і дівчина, хоч і знала дорогу назубок, воліла не сперечатися. Охоронець сьогодні був подібний до застиглої лави – похмурий, важкий, із обличчям-маскою, на якому не здригнувся жоден м'яз. Справжня непробивна стіна. Від його присутності повітря ставало густішим, нагадуючи, що в цьому домі навіть стіни мають вуха.

Він коротко постукав. Двері відчинилися миттєво – Софія ніби чатувала за ними, ловлячи вібрації кожного кроку в коридорі.

– Вільний, – відрізала вона, кинувши Ренату коротку команду, наче собаці.

Навіть не глянула в його бік, просто затягнула Юліану в кімнату, відсікаючи зовнішній світ важким клацанням замка.

– Соню, що трапилось? – запитала Юліана, щойно вони опинилися наодинці.

Подруга присіла поруч на ліжко, ховаючи обличчя, але коли нарешті підняла погляд, Юліана мимоволі здригнулася.

– Що з тобою? Ти що... плакала?

– Юлько, Юліанко... – Софія вчепилася в неї, наче потопельник у рятівне коло. Притиснулася лобом до плеча, здригаючись усім тілом. – Мені так паршиво. Я задихаюся, розумієш? Не знаю, куди бігти і що з цим усім робити...

– Та що сталося?

Софія судомно схлипнула, але вчасно прикусила губу, не даючи сльозам знову взяти гору. Вона глибоко втягнула повітря, намагаючись вгамувати гарячку в грудях, і виплюнула три слова, які за останній місяць стали для неї отрутою:

– Я заміж виходжу, Юліано. Ось що сталося!

Брюнетка заціпеніла, дивлячись на подругу так, наче та щойно озвучила дату власної страти. Юліана спершу подумала про Влада, але згаслий, мертвий погляд Нагірної говорив про інше. Софія не була схожа на наречену – вона була схожа на бранку, якій щойно затягнули кайдани на зап’ястях, перекриваючи кисень.

– Як це сталося? Хто наречений? – прошепотіла Юліана, відчуваючи, як холодна липка тривога заповзає під шкіру.

– Батько змовився із Соломатіним. Стара школа: злиття капіталів, обмін ресурсами, гарантії лояльності. Мене просто поставили перед фактом, як меблі, які переставляють у новий офіс. Жодного права голосу, жодного шансу на апеляцію. Лише суха констатація: ти товар, і тебе продано.

– Як? Коли? Але ти ж з Владом

– Владу я ще нічого не казала. – Софія різко схопилася, її рухи були рвучкими, наче в пораненого звіра, що метається в пастці.

Вона підійшла до вікна, і сухе, різке клацання запальнички розірвало тишу кімнати, наче постріл у закритому просторі.

– Він відчуває, що щось не те, але правди ще не знає. І я не знаю, як це зробити.

– Соню, ну як же так? Хіба так можна? – Юліана не могла в це повірити.

Вони ж не в середньовіччі, де жінку міняли на землю чи худобу. Зараз панують вільніші звичаї, і кожен сам обирає, з ким ділити ліжко й життя. Хіба ні?

– Можна, Юліано. Ще й як можна. Коли треба будувати бізнес, і злиття двох кланів обіцяє шалені гроші та владу.

Софія глибоко затягнулася, і вогник цигарки спалахнув яскравіше, відбиваючись у її очах хижим, відчайдушним блиском. Вона випустила цівку сизого диму, яка миттєво розчинилася в холодному повітрі, забираючи з собою залишки надії.

– Софійко... і ти батька зовсім-зовсім не зможеш відмовити?

Руда скривилася, болісно підібгавши губи. Кілька секунд вона мовчала, вдивляючись у сіру далечінь і випускаючи в повітря гострі цівки тютюнового диму. А потім байдуже знизала плечима:

– А я й не намагалася. Та він і не став би слухати. Знаєш, як він зиркнув, коли я спробувала вивалити все, що думаю про цю затію? Рената приставив і наказав ока з мене не спускати. Тепер я під тотальним конвоєм. Крок вліво, крок вправо – і ланцюг натягується, впиваючись у шию. Знаєш, Юліано, у нашому світі свобода – це лише красива ілюзія для бідних. Для нас це розкіш, яку в нас забирають, щойно ми стаємо вигідним активом у чужій грі.

– А Давид? Невже він теж на це пішов?

– Цей виродок учора вирішив перевірити свою «власність» на міцність. Хотів підкотити після вечері, продемонструвати свої права. – Софія небезпечно оскалилася, згадуючи, як холодна сталь канцелярського ножа холодила пах її новоспеченого нареченого. – Я обіцяла каструвати його на місці, якщо він бодай пальцем мене торкнеться без мого дозволу. Його перекошене обличчя... це було єдине світле, єдине справжнє за весь цей чортовий, проклятий тиждень.

Вона знову затягнулася, намагаючись задихнути в собі цей пекучий розпач, що випалював нутрощі.

– Його матуся вже почала марити здоровими онуками. Сказала мені кинути курити й забути про характер, стати зручною та покірною. Ні, ну ти чула? Хрін їм, а не онуків. Я, може, і програла бій батькові, бо його воля – це закон, який я не в силах зламати. Але цю війну із Соломатіним я випалю дощенту. Я не буду покірною інкубаторкою для його дегенератів. Я змушу їх ненавидіти той день, коли вони вирішили мене купити.

Софія вже не плакала. Тепер у ній прокинулася та сама руда фурія, загнана в кут, але готова вигризати право на власну лють, на власний біль, на власне, нехай і понівечене, майбутнє.

– Коли Владу скажеш? – голос Юліани прозвучав глухо.

– Не знаю. Він обриває телефон щодня, а я просто дивлюся, як світиться екран. Я тепер у маєтку під замком, дорога сюди йому замоввлена. Господи, як же мені остогидло ця петля з брехні. Навчання, справи батька... я вже сама не пам'ятаю, що йому наговорила. Він лютує. Обіцяє вкрасти мене, – Софія гірко хмикнула, і тінь відчаю промайнула на її обличчі. – Каже, що йому плювати на охорону й татів бізнес. Якби ж то...

– Соню, але мовчання – це ще гірше. Сказати доведеться.

– Розумію. На словах усе просто, а в реальності – наче тятиву перерізати. Але я скажу. Мушу. – Нагірна відкинула недопалок у вікно, зачиняючи раму з різким звуком, і зіскочила на підлогу. Погляд її миттєво став іншим – розпач змінився колючою впертістю. – Ну, годі про моє пекло. Що з тобою, Юліано? Що там Захар? Лапи розпускав?

Вона сіла поруч, заглядаючи подрузі в очі з тією прямотою, від якої хотілося сховатися.

– А мав би? – Юліана трималася до останнього, але під цим хижим поглядом все ж відвела очі.

– Хто його знає, – Софія недбало знизала плечима. – Репутація у нього брудна, як застояна вода.

– Ти тому з ним така різка? – Юліані хотілося витягнути з неї кожну дрібницю про викладача, але страх дізнатися забагато стримував язик.

– І тому теж. А ще я донька свого батька – мені дозволено бути стервом.

Сперечатися з цим було марно. Нагірна з дитинства звикла купувати лояльність і відбиватися від няньок протестом. Вона була оточена охороною, але задихалася від браку справжньої близькості. Можливо, саме цей голод за щирістю і прибив їх одна до одної – тиху Юліану та вибухову Софію.

– Облиш, Соню, ти ж знаєш, що під цією маскою ти інша, – Юліана обняла подругу, наче дитину, намагаючись заколисати її біль.

– Ага, «інша», — огризнулася Софія, але від обіймів не відсторонилася. – А щодо Захарчика... все прозаїчно. Він просто трахає студенток, а ті раді старатися. Мужик породистий, молодий – чому б не розсунути ноги за п'ятірку в заліковці? Добровільний, брудний симбіоз. Питань ніхто не має, всі задоволені.

Юліана відчула, як усередині все похололо. Вона згадала його доторк, те, як він нависав над нею... Відраза підкотилася до горла.

– Юліанко, якщо ця скотина до тебе підкочує свої яйця – дай знати. Я свисну Ренату – він йому ноги переламає або пику підправить так, що жодна студентка не гляне.

Юліана витиснула з себе усмішку, хоча всередині все тремтіло.

– Я врахую.

Але думка про те, що викладач купує тіла за оцінки, не відпускала. Це було гидко. Вона знову відчула ту небезпечну близькість у кабінеті й здригнулася. Вона точно не з таких. Ніколи.

– Просто знай: ми тебе в образу не дамо. Озабочені маніяки – це не твоя ліга, подружко.

Юліана притягнула Софію до себе. Зараз підтримка була потрібна, як кисень у розрідженому повітрі маєтку. Їм обом потрібна була підтримка одна одної. А за словом «маніяк» у пам’яті миттєво виплив образ Северина. Ось хто був справжнім звіром. Хижаком, який не просить – бере.

Хотілося розпитати про Левицького детальніше, але Юліана вчасно прикусила язика. Вона зачепила його тоді за живе, і той крижаний, порожній погляд чітко дав зрозуміти: вона вільна йти на всі чотири сторони. І від цього усвідомлення всередині чомусь стало порожньо. Не тому, що вона шкодувала за втраченим «принцом», а через той короткий, як спалах блискавки, біль у його очах, коли вона згадала про матір. У цьому шматку граніту все ж було щось живе. Можливо, поранене.

Вона боялася його. Хотіла б викреслити той вечір, але доля вже вплела його в її життєву лінію. Северин вибив ґрунт у неї з-під ніг одним ривком. Нахабний, впертий, самовпевнений до одуру – він був усім тим, що вона намагалась уникати в чоловіках.

Що він там казав? «Якщо я вирішу, що ти моя – ти будеш моєю».

Ці слова в’їлися в пам’ять іржавими гаками. Бути його. Юліана здригнулася, уявляючи цей сценарій. Це не означало романтичні вечері чи прогулянки під місяцем. Бути «його» в розумінні Северина – це стати частиною його особистого пекла. Це означало віддати йому ключі від власного тіла, думок і страхів. Це означало змиритися з роллю здобичі, яку хижак милостиво вирішив не вбивати одразу, а залишити для довгих, виснажливих ігор.

Бути його – це звикнути до постійного запаху небезпеки. Жити під прицілом важкого погляду, який препарував її щоразу, коли вона намагалася здаватися незалежною. Це означало знати, що твій світ може злетіти в повітря будь-якої миті, бо людина, яка тримає тебе за руку, сама є епіцентром вибуху.

Вона знову й знову поверталася до того першого поцілунку. Не цілунок – напад.

Але найстрашнішим було не його нахабство. Найстрашнішим було те, як її власне тіло – зрадницьке, некероване – на мить завмерло у відгуку на цю дику первісну силу. Жіноче єство, всупереч логіці та вихованню, затремтіло під натиском його впевненості. Він бачив це. Він читав її реакції, як розкриту книгу, і це давало йому ще більше влади.

«Ти вляпалася в реальність», – його хрипкий голос досі вібрував у вухах.

Його наміри були прозорими, як гірський лід: він ішов напролом, не визнаючи відмов. Він не збирався завойовувати її серце – він збирався зламати її супротив.

І хоча він дав їй піти на всі чотири сторони, Юліана відчувала на шиї невидимий нашийник. Колесо було запущене. Він не відпустив її – він просто дав довшу мотузку, щоб спостерігати, як вона сама заплутається в ній, намагаючись втекти від того, що вже стало неминучим.

Северин позбавив її спокою. Він кинув камінь у її тиху заплаву, і хвилі ніяк не вщухали.

– Ти просто дурна, – повчала Софія, випускаючи дим. – Тобі що, треба, аби він червонів і квіточки дарував? Це для шмаркачів. Северин – дорослий самець. Жінки готові загризти одна одну за його увагу, а він затягнув додому тебе. Могла б прибрати його до рук, він ще нікому не давався.

– Я не збираюся бути дресирувальницею, – відрізала Юліана, хоча десь глибоко всередині її жіноче єство зрадницьки відгукувалося на спогад про його обійми.

Вона вірила, що все скінчилося. Що колесо зупинилося. Але доля вже зробила свій оберт.

Тиху розмову подруг обірвав сухий, владний стукіт. Двері відчинилися миттєво, впускаючи в кімнату важкий запах дорогих парфумів та холодної впевненості.

– Добридень, Михайле Володимировичу, – привітала Юліана господаря будинку.

Вона мимоволі випрямила спину під його важким, скануючим поглядом. Нагірний мав вигляд тріумфатора. На його обличчі розпливлася задоволена усмішка, але очі залишалися холодними, як розрахункові таблиці. Він добродушно кивнув притихлій брюнетці, наче милостиво дозволяв їй бути присутньою при його маленькій перемозі.

– О, Юліано, здрастуй. Вчасно ти. Наскільки я розумію – роль почесної дружки вже закріплена за тобою?

– Так, – коротко відгукнулася дівчина, відчуваючи, як у кімнаті стає затісно.

– Чудово. Значить так, дівчата, згортайте свої теревені. Шофер уже прогріває двигун. Поїдете в місто – оберете весільну сукню, таку, щоб Соломатін язика проковтнув від заздрощів до власного щастя. Ну і все інше, що там належить до образу ідеальної нареченої. Гроші – не питання, головне – результат.

Юліана відчула, як після цих слів долоня Софії перетворилася на крижані лещата, до болю стиснувши її руку. Важке, надривне зітхання подруги та її до крові закушені губи залишилися непоміченими для Нагірного. Він не звик дивитися на деталі, якщо загальний план його влаштовував. Михайло не затримався ні на секунду – розвернувся і зник так само стрімко, як і з’явився, залишивши по собі шлейф беззаперечної волі.

– Я ще маю вбиратися в цей саван для цього виродка? – процідила Софія, ледь двері зачинилися.

Її голос вібрував від люті, але вона вже хапала речі, гарячково приводячи себе до ладу. Сперечатися з батьком, коли механізм уже запущений, було самогубством.

– Ну, нічого... – Соня різко мазнула помадою по губах, наче наносила бойове розфарбування. – Ми ще подивимося, чия шия першою відчує цей зашморг. Я йому влаштую свято, яке він пам'ятатиме до скону.