Раді Вас бачити!

«Такі чоловіки не вміють кохати.»

Юліана Р. про Северина Л.

— Я в місто.

— Так швидко? — Карина недовірливо примружилася.

Її очі — гострі й уважні — швидко пройшлися по сумці, яку Юліана стискала до білих кісточок, по неохайно зібраному хвосту й зблідлому обличчю. І у цьому швидкому погляді відчувався фірмова, скануюча уважність Левицьких.

Натрапити зараз на сестру Северина було найгіршим, що могло статися. Карина вміла ставити прямолінійні запитання, від яких складно було відкрутитися. Під цим вивчальним поглядом Юліана відчула, як її починає заливати пекучий сором за все, що сталося цієї ночі.

— Ти ж його дівчина, — кинула Карина так просто й буденно, ніби це був факт, який не потребував жодних підтверджень.

— На жаль, — пирхнула Юліана, і миттєво пошкодувала за свої слова.

Вираз обличчя Карини миттєво змінився. Вона склала руки на грудях, а в очах з'явилася гостра, не за віками доросла здогадливість.

— Навіщо тобі в місто? Ти навіть з Софією та Владом не попрощаєшся? Вони сьогодні їдуть у медовий місяць.

— Я ще встигну повернутися, — збрехала Юліана, відчуваючи, як язик стає дерев'яним. — Вал попросив, щоб я привезла йому дещо. Це недовго.

— Вал?

В очах Карини на мить спалахнув той самий щирий, чистий вогник, який вона так ретельно намагалася приховати за своєю підозрілою холодністю. Чиста й відверта закоханість умить збила з неї всю пиху. Дівчинка несвідомо потягнулася рукою до щоки, ховаючи шрам за пасмом темного волосся, а на блідих вилицях виступив гарячий, збентежений рум'янець.

— Він дзвонив?

— Так.

— Я їду з тобою! — відрізала вона тоном, що не передбачав жодних «ні».

— Що? Ні. Карино! — Юліана відчула, як паніка підступає до горла холодними щупальцями. Тільки цього бракувало. — Якщо Северин дізнається…

— То що? — Карина зухвало підкинула підборіддя, і в цей момент вона була копією свого брата — така ж непохитна й небезпечна. — Він сам десь вештається, не питаючи нікого. Я маю право на власні рішення. Або ти береш мене з собою, або я зараз же телефоную до батька і кажу, що ти тікаєш, бо Северин тебе образив. Повір, він влаштує такий скандал, що таксі не встигне доїхати до воріт.

Юліана заціпеніла. Пастка закрилася з металевим клацанням. Вона дивилася на цю дівчинку і бачила в ній ту саму породу Левицьких, яка спочатку приручає поглядом, а потім просто підминає під себе.

Втім, яка їй тепер різниця? Почуття все одно на нулі. Вони більше ніколи не побачаться, а Карина й сама чудово вміє дбати про себе серед зграї вовків у власному домі. Дівчинка точно не зізнається братові, що бачилася з людиною, яку той на дух не зносив. Придушивши тривожне передчуття, Юліана вагалася лише мить.

— Юлю, ти ж сама сказала — це недовго, — Карина вхопилася за її лікоть, і в погляді промайнуло щось відчайдушне, майже дитяче. — А мені до смерті хочеться вирватись з цього позолоченого гнізда.

«Або просто побачити того, по кому ти так таємно сохнеш», — подумки додала Юліана, дивлячись, як дівчинка звично поправляє волосся, ховаючи свій шрам.

— Гаразд, — здалася вона, відчуваючи, як ситуація остаточно летить у прірву. — Але тримайся поруч. Це не прогулянка парком, це — інший світ. І обіцяй, що не змусиш мене про це пошкодувати!

— Обіцяю! — Карина ледь не підстрибнула, очі засяяли божевільним вогнем.

Вона рвучко схопила Юліану за руку і потягнула до парковки, наче боячись, що та отямиться і передумає.

«Боже, у що я знову влипла», — промайнуло в голові, коли вони вдвох попрямували до виходу, залишаючи позаду розкіш готелю й усе, що сталося цієї ночі. Ранок переставав бути спокійним, і всередині наростало виразне відчуття, що ця поїздка ще відгукнеться їй неприємностями.

Питання з транспортом вирішилося швидко й без зайвих слів — у найкращих традиціях цієї родини, де все завжди відбувалося так, як зручно їм. Щойно вони з’явилися на краю майданчика, перед ними моментально, немов за командою «до ноги», випірнув вчорашній новий знайомий Матвій.

— Юліано Вікторівно, — кивнув він, знімаючи сонцезахисні окуляри.

Цей офіціоз різав слух, наче скальпель. Юліана завагалася, відчуваючи, як повітря стає в'язким, але Карина випередила її з істинно Левицькою діловитістю:

— Матвію, запрягай коней. Нам із нареченою Северина треба в місто. Справи.

Юліана мало не захлинулася обуренням. «Наречена»? Це звучало як знущання — публічно, вголос, ніби вона справді належить цьому клану. Вона вже відкрила рота, щоб заперечити, але вчасно прикусила язика. Зараз було байдуже, ким її називають, аби тільки швидше забратися звідси геть.

— Не питання, підвезу. Сідайте, — Матвій кивнув в бік масивного чорного позашляховика, що виблискував на сонці, як броньована капсула.

Але перед тим, як відчинити двері, він насторожено глянув на юну господарку:

— Шеф у курсі? Ти повідомила комусь про свої плани? Не хочу знову шукати тебе з собаками по всьому місту, а тим паче за його межами.

Юліана напружилася, чекаючи на відповідь. Самій було б легше — за нею ніколи не тягалася охорона, її не намагалися викрасти. З таким нав’язливим супроводом поїздка до Вала ризикувала перетворитися на суцільну проблему. Салон машини миттєво здався їй затісним, а повітря — важким і тривожним.

— Я ж із тобою. Батько і так десь на своїх переговорах, до вечора мене ніхто не шукатиме, — безапеляційно заявила Карина.

Її впевненість мимоволі передалася і Юліані. Можливо, усе й справді пройде гладко. До вечора дівчинка повернеться додому, а вона нарешті поставить крапку в цій історії. Забуде Северина, як нічний кошмар, і просто житиме далі, ніби його й не було.

— Ну гаразд, — нарешті здався охоронець. — Тільки обов’язково комусь зателефонуй і повідом, де ти.

— Окей, — кивнула Левицька, дістаючи з кишені шортів мобільний. — А ти Северину сказала, куди їдеш? — запитала вона Юліану, попутно набираючи комусь повідомлення.

— Так, — збрехала та, відвертаючись до вікна, щоб не видати себе.

Але Карина була занадто зайнята власним передчуттям — вона вже горіла зустріччю з Валом, наче в лихоманці. Телефон коротко пискнув, сповіщаючи, що абонент отримав повідомлення, і задоволена собою Карина всілася поруч, випромінюючи дивну, хворобливу радість.

Коли вони дісталися міста, Матвій пригальмував біля монументальної споруди торговельного центру — скляної гори, що тиснула своєю величчю. Кілька нескінченних хвилин Юліана спостерігала, як Карина намагалася позбутися хвоста.

— Зі мною вона в безпеці, — сухо запевнила охоронця Юліана. — Тут повно натовпу.

— Так. Тут же ціла армія татових церберів, — піддакнула Карина з «невинною» напівусмішкою на обличчі. — Ми пізніше зробимо йому сюрприз.

Юліана відчула, як ремінець сумки впивається в плече сильніше.

— Армія церберів? Ти про що?

— Ти хіба не знала? — Карина обвела рукою скляний хол. — Ця будівля, належить татові.

Дівчина заперечно похитала головою, мимоволі озираючись. Їй здалося, що тіні в кутах холу почали рухатися, і сам Северин може вийти їм назустріч прямо з дзеркальних стін.

— Чекатиму тут. Година — і назад, — Матвій відпустив їх, наче спустив з повідка.

Вдавши, що розчиняються в натовпі, дівчата непомітно прослизнули до виходу на інший бік будівлі. За десять хвилин таксі вже виривало їх із гучного, забитого машинами центру, несучи туди, де скроплений ранковою росою ліс розливав у повітрі густий, свіжий аромат хвої.

Поки Карина захоплено роздивлялася краєвиди за вікном, Юліана нарешті провалилася у власні думки. Всередині панувала важка, гнітюча тиша. Вона знову і знову прокручувала в голові події останньої доби. Юліана не шкодувала про скоєне — жаліти було б дурницею. Все просто скінчилося. Швидко, цинічно, без зайвих реверансів.

Ось тільки вона, наївна дурепа, десь у глибині сподівалася, що їй бодай подивляться в очі. Хоча б для того, щоб напряму сказати: «Ти мені більше не потрібна, бувай». Це було б чесно. Але чесність і Левицький — це абсолютно паралельні речі, які ніколи не перетинаються. Добре, що не встигла закохатися. Та й хіба це можливо з таким, як Северин? Такі чоловіки не вміють кохати. Вони просто вивертають усе всередині, беруть своє й спокійно йдуть далі, навіть не озираючись.

Він ніколи не змінить своїх звичок. Тим паче — заради неї. Жінок навколо нього завжди вистачало, вона ж не сліпа, бачила це сама. Северин просто переситився їхньою готовністю віддаватися й легко переступав через чужі ілюзії. А тут виникла - перешкода. І це його завело. Ввімкнуло мисливський азарт: зламати, підкорити, забрати собі.

Тепер вона сама розуміла той потяг. Северин умів бути привабливим, умів розсмішити чи збентежити одним рухом брів, легко затягуючи в свою гру. І Юліана не звинувачувала його — вона ж бачила, з ким лягає в ліжко. Боялася цієї ночі як вогню, знаючи, як це буде боляче, й водночас прагнула її — прагнула цієї небезпечної, божевільної близькості, від якої перехоплювало подих.

Усе те безумство, яке він творив із її тілом... Згадувати про це було соромно й гаряче. Северин не був ніжним. Інколи грубий, абсолютно упевнений у собі, нестерпно вимогливий — він не просив дозволу, він просто брав. Але досить. Він пішов не озирнувшись? Що ж, вона зробить те саме.

Попри кондиціонер, що працював у салоні на повну, тіло вкрилося липким, душним жаром, а дихання збилося. Вона витерла вологі долоні об джинси, намагаючись опанувати себе й не бачити його обличчя в своїй голові щойно заплющувала очі.

Кожному своє. Він отримав свій трофей, вона — гіркий досвід. Час ставити крапку. Вона переспала з Левицьким. Вона пішла. Але щось усередині підказувало — це ще не фінал. Северин, схибнутий на контролі та безпеці власної родини, навряд чи просто так подарує їй цю втечу разом із його сестрою.

— Ми приїхали! — радісно вигукнула Карина і першою вискочила з авто, сяючи від передчуття зустрічі.

Юліана повільно вийшла слідом, вдихаючи густе, прохолодне лісове повітря. Біля воріт бази відпочинку, звідки вже долинав сміх, жвава музика і брязкав метал, їх зустрів Валентин.

Він стояв у своїй звичній, трохи замурзаній футболці — такий простий і зрозумілий, що Юліані раптом стало не по собі. Після хворобливої, темної енергії Северина це звичайне, мирне життя здавалося чужим, майже несправжнім. Наче фальшиві декорації, які ось-ось розсиплються від найменшого подиху вітру.

Вона почувалася так, ніби на ній висить невидима мітка. Наче від неї все ще тхнуло Левицьким — цим його важким парфумом із відтінком тютюна та нічного гріха який, здавалося, в’ївся прямо в шкіру й мовчки попереджав усіх навколо: «Не підходь. Не твоє».

Юліана стиснула кулаки, змушуючи себе ступити крок назустріч друзям і всміхнутись. Вона ж сама цього хотіла. Вона вирвалася. Але чомусь замість полегшення всередині залишався лише панічний, холодний острах. І відчуття, що Северин ось-ось з’явиться знову, тепер не залишило її ні на мить.