Раді Вас бачити!

Розділ 20

«Левицькі слів на вітер не кидають.»

Владислав Л.

Кортеж нареченої повільно, наче траурна процесія, в’їхав на територію котеджного містечка. Минувши пост охорони – озброєних церберів у строгих костюмах, – машини вишикувалися перед центральним входом до ресторану. Ряди відполірованих до блиску авто гостей нагадували виставку марнославства. Чорний лімузин нареченого вже чекав біля підніжжя сходів, а сам винуватець урочистостей власною персоною спускався назустріч своїй здобичі.

Софія вийшла з машини, ігноруючи протягнуту руку Давида. Вона підхопила поділ своєї розкішної сукні, яка зараз здавалася їй важкою, наче залізні обладунки, і почала підійматися сходами. Кожен крок був кроком на ешафот. Біля центрального входу їм все ж довелося зупинитися і стати пліч-о-пліч перед об’єктивами камер та лицемірними поглядами натовпу.

– Тільки без фокусів, на нас дивляться батьки, – прошипів їй на вухо Давид.

Сьогодні він був у костюмі-трійці кольору слонової кістки, який мав би підкреслювати його статус, але лише додавав йому блідості.

Він був по-своєму вродливим: густе русяве волосся, зачесане назад, карі майже чорні очі та дещо випещені риси обличчя. Його тонкі губи раз у раз сіпалися в зверхній усмішці, а те, як він постійно поправляв зачіску чи нервово крутив масивну золоту печатку на мізинці, видавало його з головою. Соломатін боявся цього дня не менше за наречену.

Софія вишкірилася, видавивши з себе щось схоже на посмішку. Під важкими, хмурими поглядами батька та нареченого вона слухняно ляснула віями, надійно приклеюючи до обличчя маску щасливої нареченої. Поки красень-наречений виблискував зубами перед гостями, Соня подумки рахувала секунди, питаючи себе: на скільки вистачить її терпіння, перш ніж вона розіб’є цей скляний фарс на друзки?

– А нічого така дупа у твоєї подружки, – чужий, прокурений голос за спиною змусив Юліану здригнутися. – Порозважаємося, крихітко?

Вона обернулася. Свідок Соломатіна – тип із важкою щелепою та хижим розрізом очей – не просто розглядав її, він подумки здирав з неї сукню. Чоловік повільно облизав губи, ніби вже куштував здобич на смак, і цей жест викликав у Юліани напад нудоти.

– Ну, чого мовчиш? – прохрипів він біля самого вуха. – Мову відібрало?

– Давид, скажи своєму приятелю, щоб тримав руки при собі, – Софія втрутилася миттєво, її голос різав повітря, як скальпель.

Соломатін кинув на друга застережливий погляд, але той лише нахабно вишкірився. Схилившись до Юліани так низько, щоб наречені не почули, він прошепотів:

– Відтягнемося після цього цирку? Любиш швидку їзду, лялечко?

Юліана різко крокнула вбік, вчасно ухилившись від його важкої долоні, що вже була готова по-хазяйськи лягти на її талію.

– Вибачте, мені терміново потрібно в дамську кімнату. Софія, підеш зі мною? – Юліана відчувала, як липкий погляд свідка нареченого пропалює їй шкіру крізь сукню.

– Церемонія ось-ось почнеться, – невдоволено процідив Давид, поправляючи манжет. – Потім сходите.

– Почекає твоя церемонія, – огризнулася Софія, чиї нерви були натягнуті, як струни перед розривом. – Звісно, ходімо.

– Тоді я йду з вами, – наполягав Соломатін, і в його очах промайнув параноїдальний блиск.

– Ще чого! Я знаю, що ти збоченець, але не до такої ж міри. Боїшся, що втечу? Тут охорони стільки, що миша не проскочить, а мій наряд надто привертає увагу, щоб скакати в ньому по газонах.

Софія круто розвернулася, владно підхопивши Юліану під руку. Одна з офіціанток вказала їм дорогу до вбиралень на другому поверсі. Петляючи вузькими службовими проходами, Юліана раз у раз озиралася – тіні на стінах здавалися їй живими переслідувачами. Софія, ні про що не здогадуючись, лише люто бурчала під ніс про тупоголових бовдурів, якими оточив себе її батько.

Але біля сходів на другий поверх простір раптом вибухнув рухом. Юліану рвучко підхопили сильні руки, притискаючи до стіни, а чиясь широка долоня надійно закрила їй рот, гасячи крик у зародку. Дівчата заціпеніли від жаху.

Брюнетка опинилася в пастці між холодним каменем і гарячим, масивним тілом. Її очі зустрілися з темним, глузливим поглядом, який вона впізнала б із тисячі.

– Тихо, мала, – прошепотів Северин, і від вібрації його голосу по її тілу пройшла хвиля, що не мала нічого спільного зі страхом.

Він повільно прибрав руку від її губ, але продовжував тримати в кільці свого тіла.

– Северине? – Софія дивилася на Левицького, безпорадно відкриваючи й закриваючи рот, наче викинута на берег риба.

Вона ніяк не могла второпати, що робить брат її Влада тут, у лігві ворога.

– Слава Богу... – з полегшенням видихнула Юліана.

Вона всміхнулася, вчасно придушивши шалене бажання кинутися йому на шию – настільки сильною була її радість від появи цього небезпечного чоловіка.

Левицький заціпенів. На частку секунди всі його вивірені схеми й заготовлені фрази злетіли до біса, розсипавшись порохом. У черепі пульсувала одна-єдина скажена думка: вона що, всміхнулася? Йому? Сама, без примусу, без тієї звичної крижаної зневаги, якою зазвичай його пригощала? Ця усмішка вдарила під дих сильніше за кастет, миттєво вибиваючи повітря з легень. Вона чекала на нього. І неважливо, що це лише через кляту справу – сам факт п’янив і злив одночасно, розганяючи кров до критичної позначки.

Северин несвідомо стиснув її талію, майже втискаючи дівчину в холодний камінь стіни, наче намагався затаврувати її своєю присутністю. Судячи з того, як швидко згасло світло в її очах, поступившись місцем звичному колючому вогню, Юліана оговталася першою. Вона почала сіпатися, намагаючись відштовхнути його, але ця близькість уже стала нестерпною для обох. Її серце гупало так шалено, що Левицький відчував цей ритм кожним нервом, кожним міліметром своєї шкіри.

Йому вкотре довелося здати назад. Долоні буквально горіли від контакту, а брудні, розпусні образи атакували мозок із силою шторму, не залишаючи шансу на розсудливість.

– Довго щось ви, – Северин окинув її поглядом з ніг до голови, ледь стримуючи хрипкий свист задоволення.

Йому вистачило секунди, щоб помітити все: як блакитний атлас підкреслив кожен вигин її тіла, і як стриманий макіяж виділив бездонну глибину очей. Вона йому подобалася. Просто й безжально, всупереч усім планам. Ця стримана врода в поєднанні з темними локонами, що ідеальними кільцями спадали на плечі, била по рецепторах точніше за будь-який дорогий парфум. Северин відчув, як усередині напружилася якась невидима струна. Хотілося торкнутися, перевірити цю шовковистість на дотик, але він лише міцніше стиснув щелепи. Не тут і не зараз. Він заштовхав це раптове захоплення глибше під замок контролю, повертаючи собі холодний вираз обличчя.

– Я перепрошую, – делікатно втрутилася Софія, спостерігаючи за цією німою сценою з неоднозначною усмішкою. Здавалося, ці двоє взагалі забули про її існування. – Хто-небудь мені щось пояснить?

– Тебе викрадають, Соню! – радісно промовила Юліана, нарешті оговтавшись від заціпеніння під важким поглядом Северина.

– Може, за всіма канонами – з мішком на голову? – цинічно віджартувався Левицький.

– Ну ні, – Софія нарешті зрозуміла, що відбувається, і видала важкий подих полегшення. – А як ми... а куди... і де Влад?

– Ходімо, поки нас не запеленгували. Влад уже на позиції.

Северин рушив уперед, і дівчата слухняно пішли за ним, наче за провідником у підземеллі.

– Господи, я почуваюся героїнею бойовика, – гарячково шепотіла Софія. – Прямо бачу: в останню хвилину нас засікають, починається стрілянина, і я, як у кращих голлівудських фільмах, кидаюся за коханим під кулі...

– З твоєю фантазією можна власні трилери знімати, – обірвав її Северин, штовхаючи важкі двері, що вели на інший бік будівлі, у сутінки парку.

На задньому дворі, у густих тінях дерев, на них чекав розкішний чорний лімузин. Біля дверцят завмер Влад. На ньому була форма водія – точно така ж, як і на Северині. Обидва виглядали занадто небезпечно для звичайного персоналу, але в цьому хаосі ніхто не вдивлявся в обличчя під кашкетами.

– Владе! – видихнула Софія, кидаючись в обійми коханого.

– Ти що, чекала тут побачити когось іншого, Руда? – він криво усміхнувся і владно притягнув її до себе, втискаючи у свої груди. – Дідька лисого їм усім, а не тебе! Ти моя, зрозуміла? Тільки моя.

– Боже, чому ви мені нічого не сказали?! – Софія задихалася від суміші люті та полегшення.

Весь той жах, який вона пережила за день, здавався тепер марним катуванням.

– Якби ти знала все заздалегідь, то світилася б на цьому святі яскравіше за софіти. Твій папаша – старий лис, він би миттєво зчитав твій тріумф і перекрив усі кисні. Нам потрібна була твоя щира істерика.

– Влад! – Софія буквально повисла на його шиї.

Він хрипко засміявся, підхоплюючи її, і впився в її губи жадібним, жорстким поцілунком, абсолютно ігноруючи присутність брата та Юліани.

Юліана відвернулася, ніяково всміхаючись, і на мить її очі зустрілися з темним вогнем у погляді Северина. Він підмигнув їй – зухвало, по-хазяйськи, і дівчина відчула, як щоки спалахнули густим рум'янцем.

– Це ж машина нареченого... – вона кивнула на лімузин, намагаючись опанувати себе.

– Саме так. А ми з Владом – його «найняті» водії, – відповів Левицький, ледь стримуючи переможний оскал. – Добре, що Соломатін тут чужий. Не знає в обличчя ні тих, хто його возить, ні тих, хто його грабує.

– Ага, нам ще довелося везти цього виродка сюди, – гнівно виплюнув Влад, відриваючись від Софії. – Кожні дві хвилини хотілося розмозжити йому череп об кермо.

– Рушаємо, – скомандував Северин, його голос знову став сталевим. – Бо фантазії Софії про перестрілку можуть стати реальністю швидше, ніж ми покинемо цей район.

Всупереч усім побоюванням, важке авто безперешкодно виїхало за межі котеджного містечка. На посту охорони Северин, навіть не підводячи очей, пред’явив перепустку і кинув коротке: «Наказали відігнати назад у місто». За густим чорним тонуванням ніхто не зміг розгледіти білу сукню нареченої-втікачки. Охоронці навіть не подумали перевіряти салон – для них це був лише черговий порожній лімузин.

Тривога пролунала набагато пізніше, коли покинуті гості були вже далеко, а лімузина і слід прохолов у вечірніх сутінках.

Северин привіз їх до себе. Спроби Юліани вблагати відвезти її додому розбилися об глуху стіну байдужості – ніхто й слухати не став. Головною перепоною стала Софія. Подруга буквально всі вуха продзизчала, наполягаючи, що свободу треба відсвяткувати негайно і гуртом. Вона вперто вмовляла залишитися хоча б на ніч, лякаючи тим, що люди Нагірного вже можуть чатувати під під’їздом, виявивши зникнення «нареченої».

Софія довго гіпнотизувала поглядом екран мобільного в руках Влада, вагаючись, чи варто дзвонити батькові. Та поки вона зважувала всі «за» і «проти», завмерши над кнопкою виклику, Влад просто вихопив апарат у рудоволосої і сам набрав номер Нагірного.

Софія затамували подих, вслухаючись у кожне слово розмови.

Северин тим часом із недбалою байдужістю господарював на кухні. Він стояв спиною до присутніх, і Юліана, користуючись моментом, жадібно ловила кожен його рух. Вона бачила його владний спокій у тому, як впевнено він переставляв предмети, миттєво повертаючи їх на місце, щойно зникала найменша потреба. Під тонкою тканиною сорочки виразно перекочувалися тугі м’язи, видаючи приховану, первісну міць, від якої перехоплювало подих. Глухий стук джезви об скляну панель сенсорної плити розрізав напружену тишу, і за мить кімнату заповнив густий, терпкий аромат кави – такий само міцний і безжальний, як і чоловік, що її готував.

Юліана навіть заплющила очі від задоволення, відчуваючи дивну, майже заборонену легкість. Їй було… затишно. Вона спіймала себе на думці, що цей момент їй подобається. Подобається спостерігати за Владом і Софією – та все ще була у весільній сукні, що додавало сюрреалістичності тому, як вони загравали одне з одним, обмінюючись багатозначними поглядами, зрозумілими лише їм двом. Навіть Северин, який нарешті відкинув свої цинічні витівки й поводився як гостинний, хоч і холодний господар, викликав у неї значно більше симпатії, ніж зазвичай. І так само як і Софія, вона була в захваті від його квартири.

Це житло більше скидалося на пентхаус, що коронував хмарочос, зведений за останнім словом архітектурної зухвалості. Простір вражав масштабами, займаючи ледь не половину поверху, але перше, від чого в Юліани перехопило подих – це вікна. Точніше, суцільна скляна стіна, крізь яку нічне місто розгорталося перед нею, наче на долоні – розпечене, мерехтливе, приборкане висотою.

Інтер’єр дихав дорогим, стерильним хай-теком. Холодний блиск срібла, глибокий чорний та безкомпромісний білий колір меблів створювали відчуття вишуканої в’язниці для естета. На стінах замість банального декору застигли полотна – сучасний абстракціонізм із різкими, рваними мазками, що нагадували чи то застиглу кров, чи то спалахи божевілля.

Проте справжнім серцем цієї скляної фортеці був величезний штучний камін. За масивним склом шаленіло полум’я, настільки реалістичне, що хотілося простягнути руки до вогню. Його руді відблиски танцювали на холодних поверхнях, додаючи цьому крижаному простору хижого, ілюзорного затишку. Юліана дивилася на язики вогню і розуміла: ця квартира – точне відображення Северина. Бездоганна зовні, технологічна, позбавлена зайвих емоцій, але з прихованим, приборканим полум’ям у самому центрі, яке могло б зігріти, якби не було таким небезпечним.

– З вашою донькою все гаразд… Не бачу сенсу в істериках. Завтра вийдемо на зв’язок і все обговоримо, – продовжував Влад, роблячи короткі паузи, щоб дати опонентові виплеснути чергову порцію жовчі.

На його обличчі блукала зверхня усмішка – гнівна тирада Нагірного його явно забавляла.

– Не хвилюйтеся, весілля відбудеться, просто з більш гідним претендентом. Дочку ви побачите, але не скоро. Левицькі слів на вітер не кидають.

Він сухо кинув останню фразу і вимкнув телефон, обриваючи зв’язок. Сяюча від щастя Софія миттєво кинулася в його обійми, втискаючись у міцне тіло, наче шукала там прихистку від усього світу.

– Це правда? – нетерпляче видихнула вона, зазираючи йому в обличчя. – Те, що ти сказав? Ти справді хочеш зі мною одружитися?

– Я ж сказав, що не звик кидатися словами, Руда, – Влад усміхнувся і, підхопивши її за підборіддя, змусив дивитися прямо в очі, не залишаючи шляху для відступу.

– Не називай мене так, – спробувала обуритися вона, хоча голос зрадницьки тремтів. – Ти ж знаєш, я терпіти не можу, коли ти кажеш «Руда»…

Договорити їй не дали. Влад схилився і накрив її губи довгим, владним поцілунком, ставлячи крапку в суперечці.

Ці двоє геть забули, що в кімнаті є ще хтось. Юліана, яка й так не знала, куди подіти погляд від цієї інтимної сцени, почувалася зайвою. Вона мовчки підвелася з глибокого дивана і, немов під гіпнозом, рушила до кухонного острова, де Северин саме розливав каву по тонких порцелянових горнятках.

На мармуровій стільниці вже чекали страви, які він замовив з ресторану ще по дорозі додому – сервіровані так ідеально, ніби шеф-кухар щойно покинув цю кухню. Замість звичайних закусок тут були скибочки в’яленої качиної грудки з інжирним конфітюром, плато з декількох видів елітних сирів, прикрашене трюфельним медом, та витончене тартар-асорті. Жодних домашніх бутербродів – лише холодна, вишукана естетика.

Поставивши джезву на місце, Северин узяв ніж і дістав із вази велике зелене яблуко. Юліана завмерла поруч, не в силах відвести очей від його рук. Вона задивилася на його пальці – довгі, сильні, з акуратними нігтями. У кожному русі відчувалася абсолютна впевненість. Те, як він тримав руків'я і як легко лезо розрізало соковитий фрукт, просто гіпнозувало. Ці руки могли ламати й бути безжальними, але зараз вони діяли з хірургічною точністю, від якої серце Юліани чомусь пропускало удари.

Северин не обертався, але вона була певна: він відчуває її погляд. Відчуває кожен її занадто гучний подих у цій кімнаті.

– Тобі допомогти? – запитала Юліана.

Северин повільно підвів голову, і вона наткнулася на його погляд. Жодної насмішки. На неї дивилися очі, в яких застигла важка, непроглядна темрява. Це був погляд-сповідь – такий прямий і пронизливий, що під ним хотілося миттєво зізнатися в усіх своїх гріхах, навіть тих, про які вона ще сама не здогадувалася. Він немов вивертав її душу навиворіт, випалюючи все зайве і залишаючи лише цей нестерпний, внутрішній жар.

Щойно він відволікся від свого заняття, зморшка на його чолі розгладилася, поступившись місцем хижій зосередженості. Вечеря з ресторану була ідеально розкладена – холодна, вишукана, бездоганна, як і чоловік навпроти.

– Немає в чому допомагати. Я вже закінчив, – його голос став нижчим, майже оксамитовим.

Він повільно простягнув руку до цукерниці й, не розриваючи їхнього зорового контакту, запитав:

– Солодка з молоком?

– Чорна, без цукру, – ледь чутно відказала вона, намагаючись не відвести очей, хоча серце вже вибивало шалений ритм у горлі.

– Не надто гірко для тебе? – у його голосі прокинулися низькі, майже вібруючі нотки, від яких по спині пробігли сироти.

Юліана відчула, як напруга в кімнаті підскочила до межі. Вона мимоволі взяла відрізану скибочку яблука, притиснула до губ — вони досі горіли, як після поцілунку — і, ледь усміхнувшись на його запитання, відкусила шматочок. Солодка кислинка фрукта була єдиним, що зараз повертало її до тями в цій величезній скляній кухні.

– Якраз те, що треба, – запевнила вона, відчуваючи, як його погляд продовжує вивчати кожну лінію її обличчя.

Забравши своє горнятко, Юліана обійшла масивний острів, який більше нагадував барну стійку з чорного мармуру, і вмостилася на високий стілець навпроти господаря.

– Гляди не захоплюйся, – кинув Северин, ставлячи перед нею плато з сирами та делікатесами. – А то гасатимеш усю ніч по будинку, як заведена.

Він нарешті відвів погляд і обернувся до пари, що все ще перебувала у своєму власному інтимному коконі. Його голос знову набув звичного цинічного забарвлення:

– Гей, збоченці, у вас ще вся ніч попереду. Сідайте вже.

– Мені треба зняти цю сукню, – оголосила Софія, поправляючи незручний ліф, який раз у раз намагався сповзти донизу. – Допоможеш, Юліано?

– Давай я допоможу, – Влад підмігнув своїй дівчині, владно притягнувши її за талію, але рудоволоса вперто скинула його руки.

– Якщо мені допоможеш ти, то я сьогодні з кімнати вже точно не вийду. Так що обійдешся. Юлю?

– Звісно, – поставивши горнятко з недопитою кавою на мармурову стільницю, Юліана зістрибнула з високого стільця і рушила слідом за подругою.

– Сподіваюся, ви захопили мої речі? – поцікавилася Софія вже в дверях.

– Звісно, Руда. Твоя подружка люб’язно погодилася допомогти нам і в цьому, – Влад знову підморгнув їй, і Соня, зніяковіло всміхнувшись у відповідь, зникла разом із Юліаною в темряві довгого коридору.

Щойно кроки дівчат стихли, атмосфера в кухні миттєво змінилася. Вона стала важкою, позбавленою напускної гостинності.

– Вона тобі подобається? – Владислав поставив запитання в лоб, коли вони з братом залишилися наодинці під холодним світлом софітів.

– Ну, якщо відкинути ці дитячі вибрики та манірність, то Софія цілком пристойна дівчина і…

– Та облиш, Северине, – перебив його брат, примруживши очі. – Ти чудово знаєш, що я зараз зовсім не про Соню.

– Ну, і що там старий верз? – Северин не став грати в делікатність, різко закривши тему жінок. Лезо ножа з тихим хрускотом пройшло крізь яблуко.

Авантюру вони прокрутили брудну, але ефективну. Зважаючи на контингент, що зібрався на тому фарсі під назвою «весілля», половина гостей вже мала б сушити сухарі. Хоча яке там весілля – звичайна сходка головорізів, де наречена була лише розмінною монетою. Софія, попри свою непроглядну наївність, була під протекцією брата. А своє Левицькі звикли вигризати зубами, не залишаючи шансів конкурентам.

– Заткнувся, щойно почув моє прізвище. Вже прораховує, скільки вигоди витисне з цього союзу. Старий лис швидко зважив усі «за» і «проти». – Влад коротко кивнув, оцінивши рішення брата не чіпати тему Юліани.

Северин ніколи не пускав сторонніх у своє ліжко, а тим паче – у думки. Він не належав до тих, хто розпускає язика про власні слабкості.

– Боюся тільки, батько на гнилі схеми Нагірного не підпишеться, – Северин відсунув порожнє горнятко, його погляд став крижаним. – Хоча для того виродка це квиток у вищу лігу, де йому навіть поруч дихати раніше забороняли. Ти впевнений, що воно тобі треба? Сім'я – це не просто спільна територія. Це ярмо, яке ти добровільно вішаєш собі на шию. Відповідальність, брате.

– Я до цієї відповідальності готовий, – відрізав Владислав.

У його голосі не було сумнівів – лише залізо.

Северин ледь помітно кивнув. З них двох тільки Влад, попри статус молодшого, і ще «не нагулявся», як сказав би Марк, міг настільки вперто триматися за одну жінку. Для Северина секс завжди залишався сексом, а для Влада це було питання власності та вірності. Тому Северин завжди знав: якщо хтось і здатен продовжити рід Левицьких, не розгубивши залишків лузду, то це саме Владислав.

Колись, по малолітству й дурості, брат відчайдушно рвався в те саме пекло, у якому щодня варилися батько й Северин. Проте останній особисто перекрив йому кисень. Він власноруч витиснув молодшого з усіх брудних схем, у яких по вуха загруз сам. Нехай хоча б у Влада совість залишиться стерильно чистою – Северин якось перетопчеться, йому не вперше відмивати руки від чужої крові та чужого лайна.

Софія повернулася до вітальні сама. На коротке кинуте Владом «де вона?», відповіла, що в Юліани розболілася голова і дівчина вирішила прилягти.

Вечеря пройшла на диво спокійно, майже на мінорній ноті. Софія, сп’яніла від раптової свободи, не вщухала ні на мить. Її щебетання заповнювало стерильний простір кухні, розбиваючись об холодні стіни пентхаусу. Вона вихлюпувала емоції таким бурхливим потоком, що під кінець вечора навіть у загартованого Северина почало ломити у скронях. Голова гула не від алкоголю, а від цього нескінченного свята життя, яке так різко контрастувало з його внутрішнім вакуумом.

Коли нарешті всі розійшлися по кутах, настала благословенна тиша. Влад із Софією окупували гостьову зону, а Северин уже знав: його власна територія захоплена. Та сама темноволоса дикунка зараз спала в його ліжку, навіть не підозрюючи, чиїх простирадл торкається її шкіра.

Северин криво всміхнувся, малюючи в уяві її вигини під невагомим шовком ковдри. Передчуття обпікало, але тепер йому світив лише диван у вітальні. Одним різким рухом він зірвав із себе сорочку – тканина жалібно тріснула, оголюючи напружені м’язи спини. Сон був зайвим. Щоб приборкати внутрішній жар і вгамувати пульсуючий біль у голові, Северин дістав кейс.

Метал пістолета зустрів його приємним холодом. Він почав розбирати зброю – звично, механічно, з тією ж хірургічною точністю, з якою звик вирішувати будь-які проблеми. Тільки цей крижаний спокій воронованої сталі міг зараз втихомирити його розпечену уяву.

Юліана не брехала – скроні справді стискало лещатами. Весь цей божевільний гармидер, адреналіновий відкат та липкий осад пережитого нарешті наздогнали її, вибухнувши тупим болем у голові. Їй хотілося лише одного: зачинитися, зникнути, викреслити цей вечір. Вона обрала першу-ліпшу спальню, де побачила ліжко та масивний замок на дверях. Поворот ключа – і пентхаус залишився десь там, за межею її тимчасового сховища.

Кімната тонула в сизих сутінках, розрізаних лише вогнями нічного міста. Юліана лише мигцем озирнулася, відразу наткнувшись поглядом на величезне ліжко. Воно височіло на подіумі, немов якийсь язичницький вівтар, оточений суцільною скляною стіною. За склом дихала безодня нічного мегаполіса. Дівчина не стала вмикати світло – темрява зараз здавалася надійнішою подругою. Помітивши двері, що вели до ванної кімнати, вона втомлено рушила туди, стискаючи в руках сумку з речами.

Стерильно-біле світло на мить засліпило, але босі ступні відразу відчули приємний, майже інтимний жар підлоги з підігрівом. Юліана скинула одяг і ступила в душову кабіну. Окріп бив по плечах, змиваючи втому, але не тривогу.

Висушити волосся так і не вдалося – фен вона не знайшла, натомість завмерла перед монументальною чашею джакузі, якої не помітила спочатку. Втім, виснаження виявилося сильнішим за цікавість. Натягнувши довгу футболку прямо на голе тіло і загорнувшись у шовковий халат, Юліана повернулася до спальні. Вологі пасма холодно лоскотали шию, а кімната зустріла її тишею, що була занадто важкою для звичайного спокою.

Вона підійшла до ліжка, і в ніс відразу вдарив ледь невловний, але виразний аромат. Дерево, шкіра і щось гостре, небезпечне. Запах Северина. Він був скрізь – на простирадлах, у самому повітрі. Юліана завмерла, усвідомлюючи: вона не просто в гостьовій кімнаті. Вона в самому серці його лігва.

Чорний шовк простирадл манив до себе, обіцяючи фантомне забуття, і Юліана, не вагаючись, примостилася на самому краю, згорнувшись калачиком. Вона так і залишилася лежати – з рушником на вологому волоссі, навіть не спробувавши накинути на себе край важкої ковдри.

Але сон не йшов. Замість відпочинку навалилася задушлива, липка тиша пентхаусу. Кожен шерех за дверима здавався кроком, кожна тінь від нічного міста за скляною стіною – його силуетом. Юліана лежала, затамувавши подих, а серце гупало в грудях так шалено, що, здавалося, його стукіт чути навіть у вітальні. Їй ввижалося, що замок на дверях – лише ілюзія захисту, і Северин ось-ось зайде прямо сюди, на свою територію, щоб зажадати плату за притулок. Це очікування неминучого вторгнення обпікало зсередини, не даючи розслабитися ні на секунду.

Тільки за дві години виснажений мозок нарешті здався, і важкий, схожий на безпам’ятство сон таки охопив її.