Раді Вас бачити!

Розділ 22

«Та й про який спокій можна було думати, якщо Северин Левицький не просто не виходив із голови — він там господарював»

Думки Юліани Р.

На горизонті глухо гримнуло. Юліана підійшла до вікна. Білі хмари на очах темнішали й наливалися свинцем — явно збиралася злива. У повітрі різко запахло озоном і дощем. Від сильного протягу двері в майстерню рипнули, а ескізи на столі злетіли й розсипалися по підлозі.

— Перша гроза, — Карина кинулася збирати аркуші.

Вона усміхалася так світло, ніби негода була для неї святом.

— Весняна, — м’яко кивнула Юліана і зачинила раму.

Вітер зовні ставав дедалі розлюченішим. Карина повернула папери на місце й застрибнула на стільницю, спостерігаючи, як подруга дбайливо вкриває вологою тканиною незавершені фігури. Кожен жест Юліани був точним, але сповненим якоїсь особливої турботи про камінь.

— Ще не втомилася? — Юліана обернулася. Обличчя дівчинки сяяло — жодного натяку на втому чи нудьгу. — Коли Іван Савелійович знаходить вдячного слухача, він може говорити, поки ти не заснеш прямо на стільці.

— Ти що! Ні. Мені тут неймовірно подобається, — із захватом вигукнула Карина, знову розглядаючи кожен куточок майстерні.

Вона заворожено стежила за роботою подруги. За тим, як брюнетка впевнено приборкувала матеріал. Те, що щойно було холодним і твердим, під її руками ставало пластичним, майже живим. Це нагадувало магію: змусити німий камінь змінити форму, перетворити його на щось прекрасне. І в роботах Юліани справді було чим захоплюватися.

— Невже пил майстерні кращий за блиск танцювальної зали? — ніби між іншим запитала Юліана.

Вона пам’ятала кожне слово Карини про балет. Про те, як та жила сценою, поки нещастя не перекреслило все одним грубим мазком.

— Та з мене звісно художник — як із каменя вата, — Карина спробувала віджартуватися, але тінь минулого миттєво згасила іскру в її очах. Вона все ще сумувала за тим ритмом, за відчуттям польоту, якого її позбавили. — Проте я найкраща ось у цьому.

Вона легко зіскочила зі столу. Витягнулася, мов тонка сталева струна, і торкнулася пальцями стільниці — лише для рівноваги, ледь помітно.

— Це демі-пліє, — Карина м’яко присіла, тримаючи п'яти притиснутими до підлоги. Коліна розійшлися в сторони, малюючи чітку лінію. — Батман тандю.

Сперлася на одну ногу, іншою викреслила ідеальне півколо, ледь торкаючись носком дощок. Рухи були точними, механічними, але в них відчувалася колишня грація.

— Ну, і ще можу ось так.

Вона відійшла в центр, де світло з вікна падало найяскравіше. Піднялася на пальці, здійняла руки над головою і закрутилася у піруеті. Права нога злетіла вгору, розрізаючи повітря. Один оберт, другий...

— Ой! — рівновага зрадила.

Карина спіткнулася, але встигла вхопитися за край столу.

— Ну, якось так. Колись було краще.

— Це було неймовірно. Чому ти не повернешся? Ти ж створена для цього.

— Ага, з моїм обличчям тільки «Привида Опери» танцювати. Причому головну роль — самого привида, — Карина гірко усміхнулася, і ця гримаса різонула Юліану болючіше за будь-який різець. — Краще скажи, а Вал сьогодні буде? Ти казала, він теж учень професора.

— Вал? — Юліана пильно подивилася на неї.

Карина витримала погляд. Жоден м’яз на її обличчі не здригнувся, ніби вона згадала про нього випадково, між іншим. Але в повітрі зависла павза, важка, як хмари за вікном.

— Його не буде. Він тут рідко з’являється. Зазвичай щоп’ятниці Вал збирає своїх людей десь за містом. Своєрідний ретрит для митців.

— Як тоді на причалі? — швидко запитала Карина.

— Так. Але той випадок був винятком. Тепер, коли потеплішало, вони влаштовують свої збори тільки на природі. Подалі від зайвих очей. У них там своє місце. Своя територія.

— І ти там була? — Карина подалася вперед, ловлячи кожне слово.

— Кілька разів.

— От би й мені... — видихнула мала.

Вона знову бачила перед очима, як Валентин стискав балончик, як фарба лягала на бетон під його диктування. І той його погляд... У ньому не було жалю до неї. Тільки в той момент вона забувала про шрами. Це було схоже на пожежу, що починається з однієї іскри десь глибоко під ребрами. Карина звикла ховатися в тіні, уникати натовпу, але заради нього вона була готова вийти на світло. Навіть якщо це світло виявиться надто яскравим.

— Твої брати цю ідею не оцінять, — голос Юліани прозвучав протверезно, як холодний душ.

Мрії розлетілися. Брати. Вони звели навколо неї стіни, оберігаючи від світу, який колись її ледь не вбив. Але Карина знала: стіни іноді можна обійти.

— Це точно, — вона невесело всміхнулася. — Особливо Северин. Він перетворив турботу на професію. Опікується мною так, ніби я досі в тій машині, що палає. Хвилюється, часом переходить межу, але в нього така доля — бути старшим. Оберігати те, що залишилося від сім'ї.

Юліана мовчала, намагаючись уявити Северина таким — не жорстким хижаком, чиє слово в їхньому колі було законом, а просто братом, який боїться за свою єдину слабкість. Карина розповіла про вибух коротко, без прикрас, але Юліана бачила шрами — і ті, що на шкірі, і ті, що набагато глибше. Їй хотілося сказати, що страх — це лише ілюзія в її голові, але слова здавалися надто дешевими поряд із такою реальністю.

— Дівчата, ви вже закінчили? — у дверях з'явився Іван Савелійович. — Пиріг Марусі чекає. Гріх дати йому охолонути.

Він зник так само швидко, як і з’явився.

— Йдемо? — Карина вже стояла на порозі, готова бігти.

— Біжи. Я зараз закінчу тут і прийду.

Треба було прибрати різці, зібрати папери, навести лад у думках. Карина зникла за дверима, а Юліана підійшла до своєї останньої скульптури. Пантера. Вона провела пальцями по холодному, вигнутому хребту кішки. Витягнута вперед лапа, напружені м’язи — хижак підкрадався до невидимої здобичі так обережно, наче боявся видати себе бодай звуком. Юліана всміхнулася. Ця фігура була для неї особливою. У кожному вигині, у кожній лінії вона бачила Северина. Тільки у звірячій подобі.

Вона накрила скульптуру вологим полотном, мов ховаючи від світу свою маленьку таємницю. Почала збирати розкидані в хаосі інструменти, але думки вперто поверталися до того, хто став її натхненням.

Тиждень. Вона не бачила Северина сім днів — відтоді, як вони провернули ту божевільну авантюру з весіллям Софії. Сім днів вона намагалася викинути його з голови. Забути, як він жорстко затискав її у своїх обіймах і як від його поцілунку просто зносило дах. Губи досі пам'ятали цей гарячий смак. Це було неправильно, небезпечно, але відкрутити назад уже не виходило.

Розпитувати про нього Софію вона не збиралася. Вистачало й того, що подруга, попри весь свій весільний хаос, щодня кликала її на вечерю парами. Треба бути дурепою, щоб не зрозуміти: Северин чекає. Він просто вистежує її, як ця пантера, навмисно даючи час побігати на волі.

Юліана відмовлялася. Коротко, сухо, ховаючись за підготовкою до іспитів. Вона не була готова до нової зустрічі. Не була готова знову відчути, як контроль вислизає з рук. Поки що.

Навіть від матері цей наелектризований стан не залишився непоміченим. Маргарита бачила доньку наскрізь, фіксуючи кожну занадто довгу павзу в її рухах. Вона запитала прямо, без передмов: чи не завівся у Юліани шанувальник.

— Він не залицяльник. Просто знайомий, — відрізала Юліана.

Голос прозвучав занадто сухо, щоб це було правдою.

— Але ти йому подобаєшся, — Рита не запитувала, вона констатувала факт, пильно спостерігаючи за реакцією доньки.

— Можливо, — Юліана знизала плечима — коротко, нервово.

— А він тобі?

Питання зависло в повітрі і з кожним разом відповідати на нього ставало дедалі важче — навіть собі самій.

— Мам, ну як може подобатися бульдозер, що несеться на тебе на повній швидкості?

Юліана лукавила, і мати це бачила. Вона лише ледь помітно всміхнулася кутиком губ, помітивши, як щоки доньки зрадницьки спалахнули густим рум’янцем.

— Бульдозер, значить... — задумливо промовила Рита. — Ну, якщо при ударі цей бульдозер зачепить твоє серце, можливо, не все так погано.

Ці слова ще довго не давали Юліані спокою. Та й про який спокій можна було думати, якщо Северин Левицький не просто не виходив із голови — він там господарював. Його образ переслідував її всюди: у запаху дощу, у холоді каменя під пальцями, у кожному різкому звуці, що змушував серце збиватися з ритму.

Очікування п’ятничної зустрічі з його сестрою випалило залишки сну. Юліана розуміла: це не просто візит, це зворотний відлік до неминучого зіткнення із Северином. Цікавість, що зародилася десь під серцем, пускала коріння, наче бур’ян крізь бетон — повільно, але невблаганно. Він проростав тривогою, нервовим очікуванням і нав’язливим бажанням нарешті розібратися, що вона насправді відчуває. Особливо після того поцілунку, спогад про який досі змушував губи німіти, а кров — закипати.

«Це якась мана», — картала себе Юліана.

Чому саме він? Чому цей наполегливий, часом грубий і абсолютно «неправильний» чоловік загарбав усі її думки? Від Левицького не знаєш, чого чекати наступної миті. Він не кидає слів на вітер — сам про це казав. Такий, як він, не відступає. Якщо намітив ціль, то йтиме до кінця, поки не отримає своє.

«Маячня», — щоразу обривала вона власні роздуми.

Для нього вона — лише черговий епізод. Переспить і забуде наступного ж ранку, як стертий запис у блокноті. То до чого ці дрижаки в руках? Треба просто викинути його з голови. Тільки от як це зробити, вона й гадки не мала.

Та коли за нею приїхала машина Левицьких, розчарування накрило її холодною хвилею. Северина не було. За кермом сидів один із охоронців Карини — незворушний мов камінь. Власне, він і не обіцяв, що супроводжуватиме сестру особисто. То чому всередині все так боляче стиснулося?

Юліана миттєво взяла себе в руки. Вже за мить вона привітно усміхалася Карині й спокійним голосом пояснювала водієві, куди тримати шлях.

Рипіння дверей розірвало тишу майстерні, наче лезо по склу. Різко, пронизливо. Юліану висмикнуло з думок. Схаменулася — засиділася, геть забула про час. Певне, Іван Савелійович прийшов квапити.

— Іване Савелійовичу, я вже йду! — крикнула вона, не повертаючись.

Жбурляла пензлі в шухляди, наводячи лад механічно, по-солдатськи. За спиною почулися кроки. Вони наближалися повільно, мірно. Юліана продовжувала свою роботу, вперто ігноруючи те, як раптово й часто забилося серце. Вона не хотіла вірити цьому ритму, списуючи все на втому.

— Я вже закінчила. Тільки ось…

Юліана різко розвернулася — і ледь не впустила папку з малюнками, яку збиралася забрати додому. Миттєвий спалах. Гроза влучила десь зовсім поруч, удар грому струсонув стіни майстерні. І в цьому мертвому, білому світлі вона побачила його.

Северин.

Він стояв прямо перед нею, схрестивши руки на широких грудях. Усмішка ледь торкалася його губ, але погляд... погляд не відпускав ні на секунду. Повітря в приміщенні раптом забракло, а стіни ніби стиснулися, залишаючи їм лише кілька кроків вільного простору. Таких, коли присутність іншого відчуваєш кожною клітиною шкіри.

Левицький мав вигляд справжнього господаря ситуації — впевнений у собі, задоволений, небезпечно привабливий. Справжній хижак. Живе втілення тієї кам’яної кішки, що ховалася під вологим саваном полотна. Весь у чорному: обтисла футболка на тренованому тілі, джинси, масивне взуття. З-під короткого рукава темнів край татуювання. Юліана мимоволі закусила губу, згадуючи, за яких саме обставин вона побачила його вперше.

— Міг би бодай кашлянути для годиться. Або дзвіночок на шию почепити, — дівчина намагалася вгамувати серце, що калатало в горлі.

Вона пройшла повз нього з максимально байдужим виглядом, наче його присутність не вибивала ґрунт із-під ніг. Їй просто треба було забрати сумку й нарешті піти в будинок — туди, де безпечно, де люди.

— Гаряче вітання, мала.

— Яке є. І я б попросила наступного разу не підкрадатися зі спини. Це починає скидатися на погану звичку, — Юліана здригнулася, коли важкі долоні Северина лягли їй на плечі.

Тілом миттєво пройшов розряд, а шкіру під його пальцями почало поколювати, наче від слабкого струму. Левицький розвернув її до себе, змушуючи дивитися прямо в очі — без шансу на втечу.

— Значить, ти все ж допускаєш, що цей «наступний раз» колись настане? — він усміхнувся власному висновку. Думка явно припала йому до душі. — Я скучив. Зізнайся, думала про мене?

— З якого це дива? У мене повно інших справ, — Юліана зухвало вигнула брову, намагаючись втримати маску роздратування.

Вона відступила, скидаючи його руки, і притисла папку до грудей, як щит. Вона чекала, що він просто піде за нею, але Северин не поспішав покидати майстерню.

— То ось де ти працюєш, — він окинув поглядом стелажі, камінь та інструменти. Його увага зупинилася на найближчій стійці, накритій білим полотном. — Що тут у нас?

Він простягнув руку до тканини, і Юліана різко вигукнула:

— Ні! — вчепилася в його зап’ястя, зупиняючи рух.

Северин завмер, здивовано глянувши на її пальці, що стискали його руку.

— Не треба. Вона ще не готова.

— А що там? — він помітив, як дівчина миттєво відсмикнула руку й опустила очі, не наважуючись зустрітися з ним поглядом.

Цікаво, що вона там так відчайдушно ховала. Северина це відверто забавляло — йому подобався цей опір, цей раптовий спалах захисного інстинкту. Юліана застулила собою своє творіння, наче боялася, що він зірве полотно одним рухом і забере її таємницю собі.

Її пальці нервово сплелися в замок. Здавалося: варто йому глянути на ту пантеру бодай мить — і він одразу впізнає себе. Кожен вигин каменю дихав його загрозою та силою. Він не мав цього бачити. Ніколи.

— Ти їсти хочеш? — питання вилетіло раніше, ніж вона встигла його зважити.

Юліана подумки вилаяла себе. Більшої дурниці й не придумаєш. Яка вечеря, коли треба тікати звідси, поки повітря остаточно не вибухнуло від напруги? Але відступати було пізно.

— У Марії Семенівни чудовий полуничний пиріг... і чай... — голос зрадницьки обірвався.

Вона нарешті підняла очі й зустріла його погляд. Северин не просто слухав — він насолоджувався її розгубленістю.

— Добре, — кивнув він, не зводячи з неї очей. — Раз запрошуєш — не відмовлюся. Веди.

Він відступив, даючи їй дорогу. Юліана вислизнула з майстерні, мов загнана лань, що відчула шанс на порятунок. Та сама жертва великої чорної кішки, про яку вона думала лише хвилину тому.

Кухня зустріла їх надто яскравим світлом і домашнім затишком. Карина сміялася, Іван Савелійович про щось жваво розмовляв із дружиною. Тільки кам’яна постать охоронця біля дверей нагадувала, хто саме зараз увійшов у цей дім. Юліана підійшла до столу, збираючись представити Левицького, але слова застрягли в горлі.

— Вітаю, Северине, — Вагилевич звернувся до нього першим, наче до давнього знайомого.

Юліана завмерла. Вона чекала на що завгодно — на подив, на офіційні представлення, але не на цей спокійний, майже родинний тон.

— Северине, Юліано, приєднуйтесь. Дружина сьогодні вирішила побалувати мене своїм фірмовим пирогом, — професор кивнув на вільні стільці.

— Не тебе, а гостей, — пирхнула Марія Семенівна, виставляючи на стіл горнятка з духмяним чаєм та тарілки з щедрими шматками випічки.

— Дякую, — кивнув Северин.

Юліана не могла не помітити, наскільки по-господарськи він почувався в цьому домі. Жодної напруги, жодної зайвої офіційності. Наче він був тут частиною інтер’єру, а не небезпечним гостем із іншого світу.

— Я просто об’їлася, — Карина задоволено відкинулася на спинку стільця. — Все було неймовірно смачно. Дякую!

— На здоров’я, — відказала Марія Семенівна, розквітаючи в усмішці. — Ми завжди раді гостям. А ти, Юліано, і слова не мовила, що в тебе є такий хороший друг.

— Ми не...

— Скоріш за все, просто не було нагоди згадати, — перебив її Северин.

Його голос звучав м’яко, але в ньому відчувалося залізо. Юліані хотілося вигукнути на всю кухню, що вони ніякі не друзі, але він продовжував, дивлячись прямо на неї:

— Знаєте, наша Юліана — така скромниця.

Карина хихикнула, переводячи зацікавлений погляд з одного на іншу. Юліана ж від обурення була готова виплеснути свій ще гарячий чай йому в обличчя.

— Це правда, — підхопив професор, абсолютно не помічаючи бурі, що розгорталася в душі учениці. — Погоджуюся з вами. Юліано, а ти знала, що Северинспонсорує нашу школу?

Юліана заціпеніла, так і не проковтнувши шматочок пирога. Школа мистецтв для обдарованих дітей із незаможних родин та інтернатів була головною гордістю професора, його дітищем, яке він плекав двадцять років. Сама Юліана мріяла колись там викладати. Але Левицький і благодійність? Ці поняття в її голові ніяк не складалися в один пазл. Це був шок. Чому саме ця школа? І як він про неї дізнався? Через неї?

— Ти не казав, Северине! — захоплено вигукнула Карина. — Це справді так?

Юліана теж завмерла в очікуванні, впиваючись поглядом у його обличчя.

— Ти взагалі багато про що не здогадуєшся, поки я сам не вирішу тобі сказати, — парирував він, але дивився при цьому не на сестру, а на Юліану.

Подружжя Вагилевичів, спостерігаючи за цією німою дуеллю поглядів, миттєво зчитало напругу. Вони професійно змінили тему, і вже за хвилину кухня наповнилася сміхом — Карина в деталях розписувала свій перший досвід за гончарним колом. Усі розслабилися, крім Юліани. Всередині клекотіло обурення. Вона лише чекала зручного моменту, щоб вичитати Северина за все: за школу, за «скромницю» і за цей самовпевнений вигляд.

— Це було так круто! — завершила Карина, сяючи від захвату. — Глина крутиться, а ти пальцями просто вихоплюєш форму з нічого. Северине, тобі теж треба спробувати.

Левицький глухо кашлянув, прикриваючи кулаком скептичну усмішку. Уявити себе — здорового мужика, який копирсається в мокрій багнюці біля гончарного кола, — було вище його сил. Це ніяк не в’язалося з його світом. Йому було куди звичніше ламати хребти та «строїти» своїх бійців, ніж виліплювати куличики з багнюки. Робота руками в його розумінні мала приносити або гроші, або кров, а не глечики для квітів. Не чоловіча це забавка, принаймні для такого, як він.

— Карино, будь-що, тільки не це, — він хитнув головою, продовжуючи іронічно мружитися, і глянув на циферблат масивного годинника. — Ну що, панянки, нам час. Маю ще купу справ сьогодні.

Він підвівся, коротко подякував господині за десерт, а професору — за теплий прийом.

— Уже ж темно, які справи можуть бути вночі? — щиро дивувалася Карина, піднімаючись слідом.

— Карино, там, де в одних робочий день закінчується, у інших він тільки починається, — загадково відкинув брат, виходячи на ґанок.

За ним тінню рушив охоронець. Поки дівчата прощалися з Вагилевичами, Марія Семенівна встигла прошепотіти:

— Який цікавий молодий чоловік. Ех, де мої вісімнадцять...

Іван Савелійович лише невдоволено буркнув щось у відповідь і, побажавши дівчатам щасливої дороги, випроводив їх за поріг.

Надворі на них чекали два важкі позашляховики, що матово відблискували під вуличним ліхтарем. Охорона збилася в купу біля одного, другий — хижий, вугільно-чорний звір — належав особисто Левицькому. Северин якраз вичитував одного зі своїх бійців. Від нещодавньої м’якості за столом не залишилося й сліду.

Голос накочувався низьким, приглушеним громом, у якому чітко чулося залізо. Погляд — важкий, свинцевий, що не обіцяв нічого доброго. Але варто було Северину розвернутися до дівчат, як крижана маска миттєво злетіла. Риси обличчя розгладилися, хижий прищур зник, поступившись місцем звичній, майже лінивій впевненості.

— Карино, — почав він, але сестра перебила на пів слові.

Вона надто добре знала брата, щоб не здогадатися, до чого він хилить. Не просто ж так він пригнав сюди дві автівки — точніше, розрахував усе на двох.

— Так-так, я все зрозуміла. Мене відвезуть додому твої красені.

— Саме так, — він притягнув її до себе, коли дівчинка поривчасто обхопила його за талію, і стиха прошепотів їй на вухо: — Будь ласка, не називай їх «красенями». Це охорона, а не збіговисько топмоделей.

— Ну, не називати ж мені їх «качками» чи «амбалами», інших ти не тримаєш, — засміялася Карина, а потім уже серйозніше додала: — Ти тільки дивись, Юліану не ображай.

— Не ображу, — пообіцяв він і, поцілувавши сестру в маківку, відпустив.

Каріна на прощання махнула Юліані й миттю пірнула на заднє сидіння позашляховика. Важкі двері зачинилися з глухим гуркотом, залишивши дівчину на одинці з живим втіленням своїх безсонних ночей.

Різкий порив вітру розпатлав волосся й смикнув одяг Юліани. Вона звела очі до темного неба, жадібно вдихаючи наелектризоване повітря. Денна спека нарешті відступила під натиском вечірньої прохолоди. За кілька днів червень — він завжди починається з грозових розрядів. Дівчина заплющила очі, підставляючи обличчя під різкі удари вітру, і розплющила їх лише тоді, коли небо знову розітнув сліпучий спалах.

— Поїхали? — пролунало за спиною. Юліана обернулася до Северина. — Чи чекатимемо, поки нас промочить до нитки?

— Дощу може взагалі не бути, — відрізала вона і, проігнорувавши його простягнуту руку, сама сіла в авто.

Левицький лише криво всміхнувся. Він помітив її підібгані губи й приготувався до чергового «виносу мозку». А він же розраховував, що крига нарешті скресла, і ця поїздка дозволить їм поговорити спокійно. Якщо в їхньому випадку це слово взагалі мало сенс.

— Послухай, навіщо тобі все це? — запитала вона, щойно машина рушила з місця.

— Що саме? — Северин спокійно крутнув кермо, не відриваючи погляду від нічної дороги.

— Ця благодійність. Допомога школі, — уточнила Юліана.

Вона не зводила з нього напруженого, прискіпливого погляду, наче намагалася знайти підступ у кожній рисі його обличчя.

Северин навіть не повернув голови, лише міцніше стиснув пальці на кермі. Його профіль у світлі зустрічних фар здавався висіченим із граніту.

— А ти проти? — кинув він коротко, і в цьому питанні відчувся небезпечний холод.

Наче він щойно виклав на стіл останній козир і тепер чекав, чи наважиться вона його бити.

— Ні, я зовсім не проти, — Юліана рвучко видихнула, відчуваючи, як у грудях усе стискається від незрозумілого сорому й водночас люті. — Просто... це не в’яжеться з тим, що я про тебе знаю.

— А що ти взагалі можеш про мене знати? — у його голосі проковзнула жорстка іронія.

Юліана лише сильніше стиснула губи. Та й дійсно. Вона абсолютно нічого про нього не знала.

— Батько щороку зливає чималі суми на благодійність, — кинув Левицький. — У нас є фонд, заснований ще за життя матері. Я просто перенаправив потік. Тепер щомісяця частина цих грошей падатиме на рахунок твоєї школи. Яка тобі різниця, навіщо я це зробив? Головне — вони працюють. Сподіваюся, тепер у тебе не залишилося сумнівів, наскільки серйозно я налаштований?

— Більш ніж, — коротко кивнула Юліана.

Сперечатися було безглуздо. Тій школі та дітям ці гроші були потрібні як чистий кисень, і вона не мала жодного права перекривати їм цей кран через власну гордість. Але всередині все одно скребло. Добрими намірами вимощена дорога до пекла, а Северин не з тих, хто робить подарунки просто так. Рано чи пізно він виставить рахунок. І він зажадає від неї чогось значно дорожчого за гроші.

Хоча... що він міг забрати понад те, на що й так зазіхав щоразу, коли опинявся поруч? Тільки її свободу. І серце, яке він уже почав потроху випалювати своєю присутністю.

— Дякую, — промовила вона, нарешті трохи заспокоївшись. – За дітей. За допомогу – це дуже важливо.

— Ну що? Не такий уже я й жахливий, як ти собі малювала? — Левицький навіть не повернув голови, але в його голосі проковзнула зневажлива іронія.

— А ти провидець, щоб знати, що я там собі малюю? — Юліана рвучко підняла підборіддя, викликом зустрівши його профіль. — І ми не друзі, що б ти там собі не навигадував.

Вона хотіла, щоб ці слова прозвучали як ляпас, щоб відсікли будь-яку надію на зближення. Але серце зрадницьки калатало в горлі.

— Правильно. Я теж гадаю, що ми не друзі, — згодився Северин.

Голос став тихішим, опустився до небезпечного рокоту, від якого вібрувало десь під ребрами. Він не дивився на неї, але вона відчувала його увагу кожною клітиною шкіри.

— Мені, знаєш, зовсім не дружити з тобою хочеться, — кинув він, і ці слова зависли в повітрі, як знята з запобіжника зброя.

Не даючи Юліані вставити чергову шпильку чи заперечити, він одразу добив, коротко й по справі:

— Які плани на завтра?

— Є плани, — відрізала вона, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією.

— Хочу, щоб ти повечеряла зі мною.

Це не було проханням. Це був наказ, загорнутий у тонку обгортку світської пропозиції.

— Не можу. Вибач, але в мене зараз кожен день розписаний по хвилинах. Сесія, — Юліана знизала плечима, ховаючись за цим словом, наче за бетонною стіною.

Вона сподівалася, що цей аргумент зніме всі питання, але за іронічним прищуром Левицького зрозуміла — для нього її графіки важать не більше, ніж пил на лобовому склі.

— Сесія, значить, — Северин коротко штовхнув усмішку кутиком губ.

Він не виглядав людиною, яку здатен зупинити залік чи печатка в заліковці. У його світі перепони вимірювалися калібром або ціною, а не академічними боргами.

— Сесія. Причому найважчий іспит — під завісу. А ще заняття у професора, весілля Софії та Владислава...

Юліана раптом заткнулася, усвідомивши, що виправдовується. Це було безглуздо й принизливо. Яке йому діло до її графіків? А вона просто видихалася. До навчання додався хронічний недосип, про що нагадала різка пульсація у скронях, яка відбивала такт її втоми.

— Весілля Влада наступного місяця. Не думаю, що твоя сесія триватиме вічність, — відрізав Северин.

Голос звучав сухо, без тіні співчуття, але з несподіваним рішенням: він почекає, поки вона звільниться від своїх дрібних турбот.

«Це якщо я її взагалі складу», — похмуро подумала дівчина, згадуючи масні натяки препода. Від цих думок коробило і опускалися руки.

Левицький не став тиснути далі. Він просто замовк, і ця тиша в салоні діяла на барабанні перетинки сильніше за будь-які вимоги. Юліана шкірою відчула: наступного разу він уже не гратиме в джентльмена. Не питатиме дозволу. Просто приїде й забере, не зважаючи на розклад, іспити чи здоровий глузд.

Але десь глибоко в підсвідомості вона вже викинула білий прапор. Юліана погодиться. За інших обставин, коли в голові перестане гудіти від термінів, а вона сама перестане почуватися загнаною заучкою, чиє життя обмежене стінами авдиторій.

Кілька хвилин вони мовчали. Дорога заколисувала, втома чавунним вантажем тиснула на повіки. Щойно в’їхали в місто, по склу вдарив дощ. Біля її будинку він переріс у справжню стіну води — люту, некеровану. Лило так, що до під’їзду не добігти: вимочишся до кісток за першу ж секунду.

Позашляховик завмер, але двигун продовжував низько гарчати. Северин розвернувся до Юліани. У напівтемряві салону його погляд здавався надто важким, майже фізично відчутним.

— Дай мені відповідь на одне питання, — голос Левицького вібрував десь на низьких частотах, перекриваючи шум зливи. — Чого ти хочеш, дівчино?

— У якому сенсі? — вона намагалася тримати голос рівним, хоча серце вже почало збиватися з ритму.

— Чого ти хочеш від життя, Юля? Усі в цьому світі на чомусь схиблені. Гроші, влада, дешевий блиск слави. А ти?

— А ти? — викликом кинула вона.

— Тебе. — Відповідь була короткою, як постріл упритул. — Я хочу тебе.

— Не треба… — видихнула дівчина, відчуваючи, як захист тріщить по швах.

— Чому «не треба»? — він скоротив дистанцію одним рухом, витискаючи повітря з простору між ними. — Ми не в дитячому садку, і я не збираюся грати в піжмурки. Я хочу, щоб ти була моєю. Повністю. Без залишку. І ти викреслила одну суттєву деталь — тебе тягне до мене з такою ж силою, як залізо до магніту. Думаєш, я сліпий? Думаєш, не бачу, як ти починаєш дихати, коли я просто заходжу в кімнату?

Северин перехопив її підборіддя. Жорстко, без натяку на ніжність. Його пальці відчувалися на шкірі як залізні лещата — владні й холодні.

— Варто мені зараз тебе поцілувати — і ти потечеш. Зламаєшся. Станеш м’якою, як віск, що плавиться під пальцями. І тоді я зліплю з тебе все, що мені буде потрібно. Будь-яку форму. Будь-яку примху.

Він повільно схилився до її шиї, зупинившись буквально за міліметр від пульсуючої жилки. Юліана задихнулася. Вона відчула жар його дихання на шкірі плеча — Северин навис над нею, важкий і владний, але так і не торкнувся її губами. Дівчина заціпеніла. Вона була затиснута в кут між тваринним страхом і диким бажанням просто здатися й зробити крок назустріч.

— Чи я не бачу, як здригається жінка, коли її кров закипає? — прошепотів Северин прямо в її губи, майже торкаючись їх своїми. — Можеш зараз послати мене до біса. Маєш таке право. Тільки я тобі цього права не даю. І не дам. Ніколи. Поки сам не вирішу, що з мене досить.

— Звик отримувати все, на що поклав око? — вона майже виплюнула ці слова, намагаючись зібрати до купи залишки гордості, що розсипалася в прах.

— Не сумнівайся, — він коротко кивнув, і в його очах проковзнув холодний блиск задоволення. — Приємно, що ти почала це розуміти. Ти ще зовсім зелена дівчинка, яка не знає, на що витратити свій ресурс. Але не хвилюйся, я допоможу тобі зробити правильний вибір. Будь певна.

— Значить, ти знаєш, чого я хочу? — в її голосі забриніла остання лінія оборони.

— Я на це розраховую.

Юліана була впевнена: зараз він її поцілує. Кожне слово, кожен дотик і це гаряче дихання, від якого шкіра вкрилася сиротами, не залишали сумнівів — близькість неминуча. Повітря між ними було наелектризоване так, що здавалося — торкнися металу, і вб'є струмом. Але Левицький цього не зробив. Він різко відсторонився, обриваючи напругу на самому піку — жорстко й без фіналу. Достатньо — він уже залишив свій слід під її шкірою, і тепер просто чекатиме, поки отрута подіє.

Северин перегнувся через сидіння, дістав свою важку шкіряну куртку й накинув їй на плечі — майже вкриваючи з головою, наче маркував свою власність.

— Одягни. Якщо промокнеш і зляжеш — Карина мені живцем шкіру здере за те, що не вгледів. А тепер іди. Мати зачекалася.

Та навіть у рятівних стінах власної кімнати Юліана не почувалася спокійно, здавалося холодна сирість в’їлася під саму шкіру. Вона відчувала, як тремтять пальці — не від холоду, а від напруги, яка ніяк не відпускала. Тиша кімнати не заспокоювала, вона тиснула, як бетонна плита.

На спинці стільця висіла його куртка. Важка, чорна, вона продовжувала домінувати в просторі, наче Левицький сам стояв там, у тіні, і спостерігав. Спеціально чи ні, але він просочувався в її життя, як отрута, проти якої немає антидоту. Його запах — тютюн, шкіра та сила — стійко тримався в повітрі. Він оселився в її думках без дозволу. І найгіршим було те, що вона вже не була впевнена, чи хоче виганяти його звідти.