Раді Вас бачити!

Розділ 26

«Цей колір пасував їй ідеально — колір гріха, колір виклику, колір свіжої крові на снігу.»

Думки Северина Л.

Влад знову закурив. Пальці нервово перебирали запальничку, висікаючи іскри, що миттєво гасли в наелектризованому повітрі салону. Нерви були натягнуті, як струни перед розривом — час уже зав’язувати з цією пагубною звичкою. У легенях пекло, а в голові й так дурману було через край. Він ледь прочинив вікно, і рвучкий струмінь вітру, увірвавшись всередину, збив із кінчика сигарети сірий попіл разом із розсипом багряних іскор.

— Лайно, — вилаявся Влад, гарячково струшуючи рештки жару з дорогої тканини костюма.

— Ще раз так зробиш — змушу оббивку міняти, — кинув Северин, не відриваючи погляду від екрана. — Та ні, це я не тобі, — додав він у слухавку, продовжуючи розмову.

Влад викинув недопалок у вікно й повернувся до брата. Той висів на телефоні з Марком, паралельно вивчаючи цифри на планшеті, що світилися холодним неоном. Зосереджений на чомусь важливому, Северин грізно хмурив брови, а жорстка лінія його підборіддя не залишала сумнівів: старший брат знову вирішує чиюсь долю або затягує зашморг чергової «угоди століття».

А Влад? Влад був лише стороннім спостерігачем, декорацією в цій виставі, що чекав на свою жінку під дверима весільного салону.

Софія, мила Софійка. Його руда невгамовна дівчинка. Він перевів погляд на вивіску салону, за склом якого зникла його наречена. Молодий чоловік гірко усміхнувся. За всіма канонами жанру, він мав би зараз задихатися від щастя, але в цій карамельно-ванільній атмосфері майбутнього свята щось нестерпно фальшивило. Наче в дорогий десерт підмішали дрібку щурячої отрути. Владу це не подобалося, а ще більше дратувало те, що він чітко знав, де саме проходить тріщина в його ідилії.

Він знову скосив очі на брата. Северин завжди знав, як бити першим і як приймати вірні рішення. Справжній старший брат. Моноліт. Захисник, за чиєю спиною можна було сховатися від будь-якого шторму. Його авторитет у вовчій зграї батька був незаперечним, залізобетонним.

А ким був Влад для решти? Тінню? Молодшою копією з дефектом? Поки Северин будував імперію на крові та розрахунку, Влад намагався втиснути себе в рамки нормальності, купуючи білосніжну сукню жінці, якої, можливо, він зовсім не вартий.

— Гаразд, Бісе, закінчимо, коли повернуся. Так, завтра на дев'яту. Квіти не забудь… ха-ха-ха! — Северин коротко розсміявся якомусь грубому жарту Зорича і відключив зв'язок.

Екран планшета згас, але Левицький ще кілька секунд вдивлявся в темний пластик, наче бачив там щось, недоступне іншим.

Влад заплющив очі, втомлено масажуючи перенісся. Зараз вони були наодинці — вперше з того моменту, як прогриміла новина про його весілля. Найкращий момент, щоб виплюнути цю отруту. Посповідатись, наче в церкві перед іконами. Він розповість братові все, і вони разом розчавлять тих щурів, що наважилися посіяти зраду в родині Левицьких. Бо сім'я — це моноліт. Це бетон, який не дає тріщин. Влад зобов’язаний їх захистити. Хіба не так?

— Блін, уже майже дві години минуло, скільки можна возитися? — Северин недбало кинув планшет на заднє сидіння і глянув на годинник.

Метал його браслета холодно блиснув у напівтемряві салону.

Ось він! Той самий момент. Шанс перестати бути тінню, стати корисним, отримати пораду від людини, яка не знає слова «страх».

— Север, я… — Влад затинався.

Він заколивався лише на частку секунди, але саме ця мить згодом переверне догори дриґом усе їхнє життя, пускаючи під укіс долі найближчих людей.

— Що? — Северин повернув голову.

Чоловік питально глянув на брата, чекаючи, що той скаже у відповідь.

«Скажи це. Просто вичави з себе цю правду. Север — твій брат… він зрозуміє…»

Але замість зізнання Влад почув власний голос, охриплий від напруги, що звучав чужо і фальшиво:

— Давай поквапимо наших красунь, чи що.

Боягуз! Брехун і нікчемний боягуз! Він не зможе. Ніколи не зізнається. Він… він сам усе вирішить. Так, саме так. Без батькового тиску, без сталевого кулака брата. Він прийме власне рішення. Це буде його перша самостійна перемога.

Надихнувшись цією раптовою, гарячковою думкою, Владислав витиснув із себе посмішку, що більше нагадувала гримасу.

— Не потонули б вони там у вороху того мережива.

— А як щодо того, що бачити наречену в сукні до весілля — погана прикмета? — іронічно підмітив Северин, хоча пропозиція брата йому явно припала до душі.

Пора було розім’яти затеклі м’язи, а ще більше — хотілося нарешті побачити Юліану. Левицький знав, як жінки вміють губитися в лабіринтах шопінгу, тому свідомо витратив цей час на справи. Але тепер терпіння вичерпалося. Його власний інстинкт мисливця вимагав бачити свою здобич поруч, а не за скляними вітринами весільного звіринця.

— Прикмети — для слабаків, Север. Ми самі пишемо правила, — Влад намагався звучати впевнено, але рука, що тягнулася до ручки дверей, ледь помітно тремтіла.

В салоні на першому поверсі Владислав миттєво вихопив поглядом руду шевелюру своєї нареченої. Софія пурхала навколо Юліани, яка завмерла перед високим дзеркалом, скептично розглядаючи власне відображення. Северин мимоволі притишив крок і ледь чутно свиснув. Матір Божа… Його дівчинка в цьому вбранні була не просто сексуальною — вона була зброєю масового знищення.

Яскраво-червоний атлас ладно облягав її фігуру, виписуючи кожен вигин із безжальною точністю. Тонкі бретельки запліталися на спині подвійним хрестом, залишаючи оголеною шкіру до самого попереку. А коли Юліана ледь відставила ногу, розріз до самого стегна різанув по очах Северина, наче лезо. Цей колір пасував їй ідеально — колір гріха, колір виклику, колір свіжої крові на снігу.

— Охреніти, — озвучив думки старшого брата Влад, застигнувши в дверях.

— Тут потрібна висока зачіска, — продовжувала Софія, не помічаючи чоловіків.

Вона підняла волосся подруги, оголюючи витончену шию. І в цей момент темні вії Юліани зметнулися вгору. Її очі зустрілися в дзеркалі з палаючим поглядом Северина. Вона різко обернулася, і чорна шовкова хмара волосся розсипалася по її плечах, ховаючи оголену спину.

— Юліанко, ну що, беремо його? — перепитала Соня, намагаючись повернути увагу подруги.

Юліана моргнула, вириваючись із полону очей Левицького.

— Ем… давай іншим разом, Софіє, — кинула вона і, не озираючись, майже втекла в напрямку примірочних.

— Хлопці, по-моєму, ви помилилися магазином, — руда з усмішкою підійшла до чоловіків і пригорнулася до Влада, який одразу ж замкнув її в обіймах.

— А по-моєму, ви занадто зловживаєте нашим терпінням, — парирував Влад, впиваючись у губи нареченої поцілунком, який мав би здаватися пристрасним, але віддавав гіркотою його внутрішніх сумнівів.

— Ваші покупки, — симпатична продавчиня простягнула Софії оберемок пакетів.

Северин лише засміявся, бачачи, як Влад у вдаваноному жаху закотив очі. Молодший брат явно оплатив половину асортименту, але головного трофея тут бракувало.

— Ми беремо і ту червону сукню, — відрізав Северин, простягаючи картку.

Продавчиня розцвіла в усмішці й побігла до каси.

— Ти думаєш, вона його прийме? — Софія хитро примружилася.

— Ти зробиш так, щоб прийняла, — тоном, що не терпів заперечень, викарбував Северин. — Я хочу, щоб завтра вона одягла його.

— Тебе що, в дитинстві не вчили слову «ні»? Я знаю Юліанку, вона не захоче такого подарунка від тебе.

— Софіє, я знаю, що в твоїй світлій голівці, — він підійшов до неї впритул і торкнувся вказівним пальцем її скроні, від чого Влад напружився і похмуро зціпив зуби, — криється неабиякий розум. Нехай це буде подарунок мені на день народження. Від тебе. Юліана не повинна знати, чия це ідея.

«Зараза така», — подумки вилаялася Софія, але сперечатися з Северином було собі дорожче. Вона лише сподівалася, що ця маніпуляція не вилізе їй боком.

— Я готова, — з примірочної випорхнула Юліана.

Знову в джинсах і футболці, вона здавалася собі захищеною, хоча Северин продовжував роздягати її поглядом, уже бачачи на ній той червоний атлас.

Юліана підійшла до нього тихо, майже невагомо, і без жодного слова заперечення дозволила йому замкнути обійми навколо себе. Левицькому, звісно, хотілося більшого — набагато більшого. Хотілося втиснути її в себе так, щоб вона відчула кожну напружену лінію його тіла, щоб зрозуміла: під цим одягом зараз б'ється серце хижака, який занадто довго тримав пост.

— Ти втомилася? — прохрипів він їй у маківку, заплющивши очі.

Дівчина ледь кивнула, дозволяючи йому пригорнути себе ближче. Він вдихнув аромат її волосся, і на мить увесь цей ванільний дурман бутика зник, наче розвіяний вітром. Крізь сторонні запахи дорогих парфумів, що висіли в повітрі, пробивався її власний аромат: ледь помітний, квітковий, нестерпно ніжний. Це був запах весни, яка ще не знала заморозків, запах чистоти, яку він так відчайдушно намагався приручити, не розчавивши при цьому.

Роками він вчився безжально ламати ворогів, а тепер йому доводилося затягувати вузол самоконтролю на самому собі — на власній одержимості цією дівчиною.

Зовсім скоро настане завтра. Його день народження. Дата, яка для інших була приводом для порожніх веселощів, для Северина була рубіконом. Він уже точно знав, який подарунок хоче отримати від своєї дівчини. І це не були годинники, машини чи акції підприємств. Йому потрібна була вона — у тому червоному атласі, що пахне кров'ю та капітуляцією. Її згода, її добровільний крок у його персональне пекло.

Влад, спостерігаючи за цією сценою, відвів очі. У повітрі між братом і Юліаною висіла така густа напруга, що її можна було різати ножем. Левицький-старший маркував свою територію навіть мовчанням.

— Ходімо вже, — кинув Северин, нарешті відпускаючи Юліану, але продовжуючи тримати її за руку так, ніби вона була його єдиним якорем у цьому світі фальшивого білого мережива.

Вони вийшли з бутика, залишаючи позаду задушливий шлейф примірок. Попереду був вечір, наповнений тишею перед бурею. Северин знав: завтра він забере свій трофей. І жодна сила у світі не змусить хижака відступити, коли здобич уже відчула смак його обіймів.

***

— Ну, і як воно тобі — у статусі дівчини Северина Левицького? — Софія грайливо витягнулася на ліжку в спальні Владислава.

Чоловіки тактично залишили їх наодинці, роз’їхавшись у своїх справах, і в квартирі нарешті запанувала крихка тиша, не отруєна запахом дорогого тютюну та важкою чоловічою енергією.

— Краще не питай, Соню, — відмахнулася Юліана, розглядаючи власні пальці.

Вперше в житті вона не знала, що розповісти подрузі. Що взагалі можна було сказати про стосунки з настільки владною людиною? Вона досі не могла ні звикнути, ні повірити, що дала на все це згоду. Левицький провернув усе так спритно, наче професійний ілюзіоніст: розставив пастки, перекрив виходи й не залишив їй жодного шансу прийти до тями.

— Я… це все так складно. Я зовсім заплуталася, — зітхнула вона.

— Складно? — Софія здивовано підняла брову. — Чоловік або подобається тобі, або ні. Все інше — лірика.

— Ти справді думаєш, що Северин змирився б, якби він мені просто «не подобався»? Хіба його хвилюють такі дрібниці?

— Ех, твоя правда, — руда відкинулася на подушки, дивлячись у стелю. — Але ви так ефектно виглядаєте разом. Наче з обкладинки свіцької хроніки. Слухай, ти вже дозволила йому… ну… ви вже були близькі?

— Ні! Ти що! — обурилася Юліана, відчуваючи, як до щік підливає жар.

Для самої дівчини те, що відбувалося між ними, залишалося загадкою, від якої холонуло в грудях. Вона чітко відчувала: Левицький затіяв якусь свою, витончену й незрозумілу гру. Він не перестав її хотіти — його погляди, що обпікали шкіру крізь одяг, і його важке, рване дихання щоразу говорили про зворотне. Він жадав її з тією самою звіриною інтенсивністю, що й раніше, але чомусь тримав дистанцію, наче вичікував слушного моменту для вирішального кидка.

— А що такого? Враховуючи темперамент Северина, я б не здивувалася, якби він отримав своє ще на першому побаченні. Він не з тих, хто чекає на дощ у четвер.

— Давай закриємо тему. Добре? — відрізала Юліана, насупившись.

Але всередині все стислося. Софія мала рацію. Він не з тих хто чекає. Северин просто дав їй ілюзію безпеки, щоб вона розслабилася, щоб сама звикла до його присутності, поки невидима петля на її шиї затягувалася все тугіше.

— Можеш віднекуватися скільки хочеш, але ти його однозначно підкорила, люба, — Нагірна хитро підмигнула, не помічаючи, як Юліана здригнулася від цих слів. — Що несказанно мене радує. Такі, як Северин, рідко зупиняються на комусь одному. Зазвичай вони просто проходять наскрізь.

— Ось це мене і лякає, — кивнула дівчина. — Я не вірю йому. І не знаю, чи зможу колись повірити. Мені не подобається те, чим він займається. Люди, які його оточують… цей Марк, чи Біс, як його всі кличуть. У нього погляд вбивці, який щойно закінчив роботу.

— Ти перебільшуєш, — запевнила Соня. Вона сіла поруч і обняла Юлю за плечі, намагаючись передати свою впевненість. — Зрозумій: із Северином ти будеш, як за кам’яною стіною. Він може бути… як би це сказати… приголомшливо чуттєвим, коли захоче. Такою собі «оксамитовою сталлю». Хоча ти й сама вже могла в цьому переконатися.

«Так, він може бути таким», — подумки погодилася Юліана. Вона згадала його гаряче дихання на своїй шиї та майже невагомі дотики до волосся. Але вона ніколи не забувала, що Левицький — майстер маніпуляцій. Він знав, як натиснути, щоб людина зламалася, і як погладити, щоб вона сама підставила шию під ошийник.

Юліана ловила себе на тому, що її думки стали небезпечно частими й тягучими, наче нуга. Вона здригалася щоразу, коли оживав її телефон, і це неймовірно дратувало. Але згодом прийшло жахливе усвідомлення: вона чекає. Чекає цих коротких, владних дзвінків, чекає кожної наступної зустрічі, щоразу сподіваючись і водночас боячись побачити його чорне авто під вікнами.

Можливо, він просто притупляв її пильність? Грався з нею, як досвідчений кіт із мишкою, дозволяючи відбігти на сантиметр далі, лише щоб потім одним ударом пазурів повернути на місце. Він затягував її в якісь невидимі тенета, де кожна її спроба вирватися лише дужче заплутувала павутину навколо зап’ясть.

Невже її непокірність так розпалювала Северина? Заборонений плід завжди солодкий. І цей плід був недосяжним, як для Левицького, так і для самої Юліани. Вона не була готова поступитися йому, хоча, якщо бути чесною з собою, встояти було неймовірно важко. Цей досвідчений хижак точно знав, на які важелі тиснути, щоб розпалити в дівчині пристрасть, яка загрожувала поглинути їх обох, не залишивши навіть попелу.

— Юлю, що б там не було, — Софія раптом стала серйозною, і в її очах промайнуло щось гостре, як сталь. — Ані Северину, ані комусь іншому я не дозволю тебе образити. А якщо Левицький дозволить собі щось таке… що ж, я знайду на нього управу. Власноруч яйця в баранячий ріг скручу.

Юліана завмерла на кілька секунд, перетравлюючи почуте, а потім несподівано вибухнула сміхом. Чорт забирай, тільки Соня була підвладна ця магія — завершувати будь-яку важку розмову так, що ти ще довго вагався: вона жартує чи справді готова до кастрації кримінального авторитета. Подруги реготали, уявляючи цю сюрреалістичну картину в усіх кольорах веселки, поки напруга останньої години нарешті не почала спадати.

Коли веселощі вщухли, Софія піднялася з ліжка й заклопотано заходилася біля своєї весільної сукні. Юліана ж, блукаючи кімнатою поглядом, несподівано помітила нерозпакований пакунок із того самого салону.

— А це що? Ти купила ще щось? — Юліана підійшла до пакунка й перевернула його.

На ліжко, наче потік розпеченої лави, впала яскраво-червона тканина.

— Це що, Соню? — дівчина підняла ту саму сукню, яку сьогодні міряла.

Ту саму, що обпекла погляд Северина.

— Е… з днем народження! — випалила Софія перше, що спало на думку. — Ну, я розумію, що він завтра, але це подарунок заздалегідь. Завтра одягнеш його і все…

— Ні, ніколи! — Юліана ледь не відсахнулася від атласу, що холодив пальці.

Господи, як на неї дивився Северин... Повітря навколо них тоді наелектризувалося до тріскоту. Навіть уявляти не хотілося, які картини він намалював у себе в голові, поки роздягав її поглядом у тому дзеркалі. Прийняти цю сукню означало підписати капітуляцію.

— Як це? — Софія насупилася й стала перед подругою, вперши руки в боки.

— Соню, я тебе люблю, і дякую, звісно... Блін. Але ти ж мене знаєш: я не зможу її прийняти. Це занадто дорого і… просто не варто робити мені такі подарунки.

— Чому? — щиро дивувалася руда. — Ти моя найкраща подруга. Я просто хотіла, щоб ти побачила, якою красунею ти будеш…

О, Юліана чудово це бачила. Вона не бачила нічого, крім палаючих очей Левицького. Сукня їй безумовно подобалася, але вона відчувала в ній приховану загрозу.

— Гаразд, — Софія раптом різко змінила тактику. — Не хочеш — не бери. Справа твоя. Я хотіла як краще.

— Соню? — Юліана відчула укол провини.

Образити подругу — це останнє, чого їй зараз хотілося.

— Та все нормально, кажу ж. Ну, подумаєш — ганчірка якась. Ти була б у ній королевою завтрашнього вечора, а тепер… — вона зітхнула. — Я ж багато про що тебе прошу? Просто хотіла порадувати. Вона ж просила не казати Северину про день народження — я так і зробила. А коли захотіла подарунок подарувати — бачте, він їй не подобається.

— Соню…

— Ні, мене просто ніхто не слухає. І ніхто ж нічого від тебе не вимагає — це просто сукня! Блін, та я її сама вдягну! — Софія різко підхопилася, намірившись забрати сукню, але Юліана миттєво сховала її за спину.

— Ти поводишся, як маленька, — усміхнулася Юліана.

— А ти сама нерозумна дитина, — відрізала Софія. — Звичайний одяг, а ти розіграла тут драму.

— Це я розіграла драму? По-моєму, актриса у нас тут тільки одна, і це не я, — дівчина не витримала й тихо розсміялася.

— Подумаєш, — відмахнулася руда, бачачи свою перемогу. — Ну то як? Готова приголомшити всіх так, щоб мову відібрало?

— Невгамовна, — Юліана знову поглянула на червоний шовк у своїх руках. — Допоможеш мені її вдягнути…

Що ж завтрашній вечір обіцяв бути або тріумфом, або повною катастрофою. Але шляху назад уже не було. Червоний шовк чекав своєї години, як і сам Северин.