Раді Вас бачити!

Розділ 29

«Северин не знає, що таке кохання. Не тіш себе марними ілюзіями, дівчинко.»

Марк’ян З.

Юліана повільно повернула голову, відірвавшись від споглядання різнокольорових риб, що байдуже кружляли у величезному вбудованому в стіну акваріумі. Марк часто казав, що подібні іграшки заспокоюють нерви, але, як на Левицького, ніщо не втихомирювало внутрішнього звіра краще за міцні сигарети, хорошу бійку й повний контроль над ситуацією.

Дівчина сиділа на масивному шкіряному дивані, забравшись туди з ногами. Її туфлі сиротливо лежали на підлозі. Юліана випрямилася, підібгавши губи, і знизу вгору спостерігала, як він повільно, майже невагомо скорочує дистанцію. Вона бачила в ньому хижака, що підкрадається до здобичі. Кумедно, дівчина знову порівнювала його зі своєю пантерою, досконало розуміючи, що справжній звір перед нею куди небезпечніший за будь-який начерк на папері.

— Що смішного? — запитав Северин, помітивши ледь вловиму, блукаючу посмішку на її губах.

Він зупинився біля самого дивана, але сідати не поспішав. Він хотів височіти над нею, відчувати свою перевагу кожною клітиною тіла.

— Нічого, — відмахнулася дівчина, намагаючись повернути обличчю маску байдужості. — Я… ем… у мене немає для тебе подарунка. Не люблю приходити на свято з порожніми руками.

— А якщо я скажу, що мій найкращий подарунок уже тут? — голос Левицького став низьким, вібруючим від прихованої напруги. — Причому запакований саме так, як я люблю. В червоне і заборонене.

— У якому сенсі? — вона напружилася, її витончені брови зійшлися на переніссі.

Замість відповіді Северин, схилившись, провів пальцями вздовж її руки, від плеча до самої долоні. Його дотик до внутрішньої сторони зап’ястя змусив Юліану затамувати подих. Наступної миті шкіру обпекло холодним металом.

Сухе клацання застібки пролунало в тиші кабінету.

Діамантовий браслет у платиновій оправі ліг на зап'ястя крижаним кільцем. У світлі акваріума камінці спалахували гострими відблисками. Це не була просто прикраса — це було тавро. Коштовна мітка, якою він закривав доступ до неї для будь-кого іншого. Юліана дивилася на діаманти, але відчувала лише його пальці — вони продовжували повільно тиснути на її пульс, який скажено бився під його шкірою.

— Це занадто, Северину… — прошепотіла вона, але власний голос зрадив її, прозвучавши хрипко й спрагло.

Він лише вишкірився у своїй фірмовій нахабній манері й підняв її руку до своїх губ, не зводячи з неї пронизливого погляду. На внутрішній стороні застібки вона помітила крихітне гравіювання — напис «Без початку і кінця», що зациклювався сам на собі, наче нескінченний ланцюг. Символ його маніакального бажання володіти нею вічно.

— Для тебе не існує «занадто», Юліано. Це твій подарунок. Невеличкий знак моєї присутності на твоєму тілі, який ти не знімеш. Ніколи.

Він провів великим пальцем по її вишневих губах, змушуючи голову дівчини трохи відкинутися назад. Юліана відчула, як по спині прокотилася хвиля слабкості, а всередині все стислося в тугий вузол. Близькість Левицького, аромат його парфумів та холод діамантів на зап’ясті створювали коктейль, від якого паморочилося в голові.

Северин присів поруч і Юліана не встигла й писнути, як уже опинилася в нього на колінах. Його пальці миттєво в’їлися в її стегна, зминаючи червоний атлас, наче папір. У цю мить йому хотілося лише одного: щоб, окрім цього браслету, на ній зараз не було абсолютно нічого. Щоб вона, оголена й покірна, танула в його руках. Гола, готова і повністю приналежна йому одному. З його горла вирвалося глухе, тваринне гарчання, і Северин накинувся на її губи, наче зголоднілий звір на здобич, яку вистежував тижнями.

Юліана затамувала подих. Реальність розлетілася на друзки; вона просто перестала дихати, не очікувавши такого дикого, руйнівного напору. Северин і раніше цілував її, але ніколи — так. Зараз усе було інакше: грубо, владно. Чиста, нерозбавлена хіть. Левицький прагнув її з такою силою, що це межувало з фізичним болем, і це не було новиною, але, схоже, його залізному терпінню настав остаточний край. Шляху назад не існувало. Вона просто не змогла б його відштовхнуть. Навіть намагатися не варто — він не дасть. Не відпустить.

У грудях розлилося важке, задушливе тепло, чи це її власне тіло розжарилося від нових, заборонених відчуттів? Стало млосно і нестерпно жарко. Юліана прислухалася до себе, усе ще не довіряючи власним реакціям. Тіло перестало її слухатися: руки самі потягнулися до його широких плечей, обвили шию, а пальці вп’ялися в жорсткий, короткий «їжачок» волосся на потилиці, притискаючи його обличчя ще ближче.

Северин миттєво відчув той самий момент, коли напруга, що сковувала її, луснула, і дівчина обм’якла в його обіймах. Його рука ковзнула по стегну вгору, безцеремонно задираючи атлас сукні. Отже, вириватися не буде. Втім, він би й не дозволив. Не цього разу.

Він прагнув цілувати її, не відриваючись від ніжного шовку шкіри. Заритися пальцями в густі темні кучері, притиснутися до жіночого тіла й увійти в нього. Потужно. Жорстко. До самого кінця. Так, щоб задихатися від інтенсивності й нарешті насититися цією спрагою. Щоб подих злився в єдине ціле, щоб розчинитися один в одному. З нею все буде інакше, ніж з іншими. Вона була іншою. І він хотів свою Юліану — тож сьогодні піде до кінця.

Але, дідько, як же багато на них було одягу! Юліана у своїй кривавій сукні, хоч і була несамовито спокусливою, але водночас — надто одягненою для його спраги. Його пальці зачепилися за тонкі бретельки, невагомо, але безкомпромісно стягуючи їх із плечей. Дівчина видихнула — різко, протяжно, майже судомно, — коли вологі чоловічі губи торкнулися оголеної шкіри її грудей. Язик мазнув по соску, і Юліану наче прошило електричним розрядом; м’язи миттєво зсудомило від несподіваної, гострої слабкості. Її груди ідеально лягли в його гарячі долоні, наче створені для цього грубого катування. Северин стиснув їх сильніше, без жодного натяку на ніжність, вириваючи з її горла новий, хрипкий скрик, що потонув у його черговому, нещадному поцілунку.

У паху палило вогнем, і він, не приховуючи цього, притискався своєю значною ерекцією до дівчини. Нехай знає, що її чекає, нехай відчуває кожним нервом.

Рука чоловіка повільно ковзнула вздовж її стегна, пробираючись під червону тканину сукні. Пальці владно стиснули ніжну шкіру, і Юліана здригнулася, накривши його долоню своєю. Спроба зупинити його була кволою, майже примарною. Він відчув її тремтіння, але цього разу жодна сила в світі не змусила б його припинити цей штурм.

Сотні разів... сотні клятих разів у її голові прокручувалася ця сцена. Його руки на її оголеному тілі. Важкі. Владні. Юліана намагалася уявити, як це — відчувати його справжню вагу, коли він усім тілом притискатиме її до ліжка, не залишаючи простору навіть для вдиху. Це було безумство. Те, що роблять лише за зачиненими дверима, там, де зникають імена та пристойність. І це нестерпно, лякаюче манило її.

Голова йшла обертом. Невже вона... справді? Її пальці самі вчепилися в його широкі плечі мертвим хватом, наче намагаючись втриматися на краю прірви. Їй було страшно. Боже, як же їй було страшно і як... добре водночас. Це було неправильно. Це ламало її вщент. Чи ні? Вона зовсім загубилася між тим, ким вона була, і цими дикими відчуттями. Зрадити все, у що вірила, заради тіла, яке вже давно визнало в ньому свого господаря? Слухати серце? Її розум кричав «біжи», а пульс... пульс вибивав його ім’я.

«Господи, дай мені сил прийняти хоч якесь рішення...» — але це вже було просто безсиле благання в порожнечу. Запізно. Його руки вже безжально здерли ці тонкі бретельки, оголюючи її груди для його розправи. А потім... чий це стогін? Невже її власний? Цей звук, що вирвався з самого горла, коли його губи накрили сосок, а язик мазнув по самій вершині — це не могла бути вона. Це був хтось інший всередині неї.

Але ні, це була вона. Її інстинкти, її тваринна суть таки розтоптали всю логіку та виховання. Вони опинилися в точці неповернення. Позаду — порожнеча, попереду — тільки він. Питання кількох хвилин. Питання кількох шарів одягу, що заважали їм стати одним цілим. Її тіло їй більше не належало. Воно зраджувало її з кожним його рухом, відгукувалося так відверто, що хотілося заплющити очі від сорому... і розплющити їх, щоб бачити, як він забирає її собі. Їй було жарко. Соромно… і нестерпно… мало…

Це було охреніти, як добре. Матір твою, це було найкраще, що коли-небудь із ним траплялося. З ним трапилася Юліана — і він ще навіть не почав брати головне, лише куштував її на смак, наче вишукану отруту. Северин відчував її тремтіння, і це було солодше за будь-який тріумф.

— Хочу тебе, — прохрипів він, впиваючись зубами в ніжну шкіру біля ключиці, залишаючи гарячий, вологий слід власності. В очах палало скажене, маніакальне бажання володіти нею цілком. — Боїшся мене?

— Ні... — видихнула дівчина, навіть не усвідомлюючи питання, повністю розчинена у власних неправильних відчуттях.

Раптом Северин рвучко перехопив її, одним рухом повалив на диван і розсунув коліном стегна, змушуючи розкритися. Юля плавилася під ним, повністю втрачаючи контроль. Він уже був готовий одним ривком стягнути з неї це червоне шмаття, щоб нарешті взяти своє, коли в двері кабінету вгатили — голосно, нахабно й наполегливо.

Того, хто так вперто намагався перешкодити, Северину хотілося розірвати власноруч. Якщо це виявиться порожня дрібниця або хтось із гостей просто переплутав двері в пошуках усамітнення — за годину цей невдаха вже б слугував добривом у кущах біля парковки «Данте».

— Якого дідька?! — гаркнув Левицький, випльовуючи слова, наче гільзи.

Він неохоче відірвався від гарячого тіла, яке ще секунду тому розчинялося в його руках. Підвівся — стрімко, наче зведений курок, — і попрямував до дверей. Юліана гарячково обсмикувала червоний атлас, хоча зім’ята тканина, розпатлане волосся та розпухлі губи надто красномовно свідчили про те, що тут ледь не відбулося.

— Север, у нас облава. Менти з собаками, шмон влаштували, — пролунав з того боку тривожний голос Біса.

За мить він увійшов до кабінету, важко дихаючи.

— Чорт... Хто старший? — мізки Левицького ввімкнулися миттєво.

Юліана вперше почула цей голос: сталевий, неживий, тон людини, яка звикла одним словом викреслювати імена зі списків живих.

— Полковний Фурса.

— Падлюка. Цей вишкребок уже в полковники вибився? Добре, розберемося, — Северин обернувся до Юліани.

Його проникливий погляд на мить завмер на її обличчі, і в ту ж секунду на дівчину глянув Марк’ян. Біс щиро сподівався, що звірине власництво друга згасне, щойно той отримає своє, і він викине цю блакитнооку красуню з голови. Для них усіх це було б найкращим варіантом. З такою лялькою в їхньому брудному світі проблем не оберешся — вона була занадто чистою, занадто крихкою.

— Виведи її звідси. Непомітно. Я все влагоджу, — кинув Северин.

Це був не наказ, але й не прохання. Це була вимога власника.

— А ти не забув, що це мій ресторан? І рішення тут за мною, — нагадав Зорич, якому зовсім не хотілося грати роль няньки під час рейду.

— Ресторан твій, а свято — моє. Дізнаюся, хто мені такий «сюрприз» підкинув на день народження — власноруч горло перегризу. Вези її додому і щоб жодна погань не торкнулася. Чув мене?

Марк незадоволено стиснув щелепи, але кивнув. Юліана теж не хотілося йти з ним, але вона відчувала: не час для протестів. Левицький зло стискав кулаки, і вона інстинктивно зрозуміла — зараз краще дійсно зникнути. Коли Біс простягнув їй руку, дівчина випрямила плечі й рушила до виходу. Але біля самих дверей залізна хватка на локті зупинила її.

Северин притягнув її до себе. Обняв за плечі, зариваючись пальцями в густе волосся, і притиснувся губами до самого вуха.

— Пробач. Я все поясню пізніше. Зараз іди з Марком. Він відповідає за тебе головою, — прошепотів він так тихо, що звук здався їй шелестом змії.

Юліана лише кивнула, відступаючи на крок і миттєво втрачаючи його тепло.

Зорич вів її темними коридорами, що нагадували холодні бетонні кишки будівлі. Десь за спинами, у парадній частині «Данте», лунали розлючені крики правоохоронців і гавкання службових собак — звуки облави, що розривали ніч. Там залишався Северин, і серце Юліани, яке билося об ребра, наче загнаний звір, чомусь відмовлялося кидати його. Поліція... а вона що, тікає через чорний хід, наче злочинниця? Господи, у що вона влипла? Кожен крок по цьому холодному кахлю вбивав у неї усвідомлення: вона більше не в романтичній казці. Вона в епіцентрі брудної війни.

— Що відбувається? — наважилася запитати Юліана.

Поруч із Марком їй завжди було не по собі, а зараз, коли Левицький буквально всунув її в руки другу, цей холод тільки посилився.

Біс деякий час ішов мовчки, не обертаючись. Здавалося, він ігнорує її існування, але біля самих дверей на задній двір він різко зупинився.

— Добре, красуне. Север буде лютувати, як скажений, але так навіть краще. Слухай сюди, — Марк розвернувся, нависаючи над нею своєю масивною фігурою, затуляючи світло ламп. — Менти шукають наркоту. Не дриґайся, вони її не знайдуть. Тут усе зачищено до блиску.

Він зробив паузу, прискіпливо вдивляючись у її зблідле обличчя, і криво усміхнувся. Судячи з того, що вона навіть не здивувалася, Северин уже «просвітив» дівчину щодо того, що на неї чекає. Зорич зробив крок ближче, змушуючи її відсахнутися до стіни.

— Тобі потрібно піти від нього. Тікати, як омога далі. Северин не знає, що таке кохання. Не тіш себе марними ілюзіями, дівчинко. Таких, як ти, у нього було й буде легіонами. Він грається тобою, недоторко, поки йому цікаво ломати твій опір. Подумай добре, чи воно тобі треба? Життя ж дорожче, правда? Знайди собі звичайного роботягу і зникни з радарів. Це моя тобі порада, поки ти ще можеш вийти звідси на своїх двох.

Юліана заціпеніла. Слова цього чоловіка лягали на душу брудними плямами. Марк лише зневажливо знизав плечима й штовхнув двері, навіть не перевіряючи, чи йде вона слідом. А Юліана йшла, зовсім не розбираючи дороги.

Вони вийшли на задній двір і тут же були засліплені різким, білим світлом прожекторів. З темряви, наче привид, вийшов сивочолий мент із важким поглядом.

— На ловця і звір біжить, — вишкірився він, даючи знак підлеглим затримати парочку. Сталь наручників холодно й невідворотно блиснула в променях. — Милостиво прошу проїхати зі мною.