Раді Вас бачити!

Розділ 19

«Час казок скінчився – настала залізна реальність.»

Роздуми Михайло Н.

– Що це, в біса, таке? Що ти тут влаштувала, мерзенне дівчисько?! – голос Нагірного вібрував у повітрі, важкий і масний, наче розлите паливо.

Він люто шарпав перед обличчям доньки шматком вугільно-чорного атласу.

– Мій весільний саван, – Софія виплюнула ці слова з гіркою усмішкою, хоча всередині все стиснулося в крижану грудку.

Вона встигла заплющити очі за частку секунди до того, як важка батьківська долоня злетіла в повітрі. Світ навколо завмер. Дівчина втиснулася в оббивку дивана, стаючи маленькою, нікчемною, чекаючи на удар, що мав вибити увесь супротив.

Але замість ляпаса кімнату розітнув скрегіт металу. Нагірний рвучко розвернувся до шафи. Звук «блискавки», що розкривала захисний чохол, нагадав Софії скрегіт ножа по кістці.

– Трясця, – видихнув він, і цей шепіт був страшнішим за крик.

Шикарна біла сукня полетіла на підлогу безформною купою. Понівечена, порізана, заплямована гнівом – тепер вона була лише сміттям, ганчіркою, якою витирають бруд.

Софія не дихала. Вона мовчки рахувала удари власного серця, сподіваючись на рятівну затримку, на те, що місто занадто далеко, аби встигнути. Але Нагірний завжди мав запасний план. Він дістав телефон, не зводячи з доньки свого скляного погляду. Його очі свердлили в ній дірку, випалюючи залишки супротиву.

– Миколо, вези іншу. Зараз же! – Кинув він у слухавку, і в його голосі почулася крижана впевненість. – Так, дрібна шмаркачка таки зіпсувала першу. Мені начхати на ціну і швидкість. Щоб за десять хвилин сукня була тут. Інакше весілля почнеться з похорону.

Він відкинув слухавку і знову навис над донькою – невідворотний, як сама доля. Нагірний схилився, майже втискаючи її в спинку дивана. Його пальці, жорсткі й холодні, наче лещата, зімкнулися на її підборідді, силоміць закидаючи голову дівчини назад. Софія змушена була дивитися в його очі – порожні, як дула пістолетів.

– Запізно схаменулася, Соню. Так чи інакше, сьогодні ти станеш дружиною Соломатіна. І попереджаю одразу: жодних тупих виходок, жодних траурних шматів. Вийдеш до гостей, будеш мило посміхатися, вдаватимеш найщасливішу наречену у світі, а в потрібний момент витиснеш із себе - «так, згодна». Зрозуміла?

Пальці Нагірного стиснулися ще міцніше, коли вона промовчала, впиваючись нігтями в шкіру.

– Я запитав: ти мене зрозуміла? Зрозуміла?!

– Так! – виплюнула Софія, вперто стиснувши губи, щоб не дати голосу здригнутися від болю.

– Це весілля коштувало мені занадто дорого. Там будуть люди, від яких залежить мій бізнес. Не дай Боже тобі щось утнути. Повір, я змушу тебе пошкодувати про кожен подих. Залишитися без кредиток – це дитячі забавки порівняно з тим пеклом, яке я можу тобі влаштувати.

Чоловік гидливо відштовхнув її обличчя від себе і випрямився, споглядаючи доньку з висоти свого зросту, наче на зламану ляльку.

– Скоро привезуть сукню. Нехай твоя подружка допоможе тобі одягнутися. Без фокусів, інакше я змушу Рената сидіти тут і не спускати з тебе очей навіть у спальні. А треба буде – і в туалет з тобою піде.

– Ну, вже ні!

– Тоді будь ласкава: зроби нарешті хоч щось корисне для сім’ї.

– Мама б ніколи цього не дозволила... – пробурмотіла Софія собі під ніс, але батько почув. Це стало іскрою, що підпалила його гнів з новою силою.

– А де ця твоя сучка-матуся, про яку ти тут згадуєш? Немає її. Звалила під три чорти туди, де дупі тепліше. Їй начхати і на тебе, і на твої почуття, тож цим ти мене не розжалобиш! А з Давидом живіть як хочете. Станете ви справжнім подружжям чи ні – мені до лампочки. Через чотири роки розлучайся, якщо захочеш, і тоді роби що знаєш.

– Але, тату…

– Я все сказав. Погано, якщо до тебе це досі не дійшло. Мені потрібні гроші Соломатіна і його зв’язки. І щоб ти й надалі могла жити в цих хоромах та носити дизайнерські лахи, будь ласкава – підкоряйся. Я ростив тебе, давав тобі все, що ти просила. Тепер твоя черга бути вдячною донькою.

Розмову було вичерпано. Нагірний кинув останній колючий погляд на доньку. Софія продовжувала сидіти, обхопивши коліна руками, і дивилася в порожнечу перед собою. Бліда, як крейда, вона зараз мало нагадувала ту сонячну, життєрадісну дівчину, якою була ще вчора. Але для нього це не мало значення. Шар косметики та вправні руки візажиста зроблять свою справу. Він доведе цю партію до кінця, і жодне норовливе дівчисько не стане йому на заваді. Інакше – вишвирне геть без копійки за душею, як колись її невдячну матір.

Як же Софія була схожа на неї: ті самі вогняні кучері, той самий зухвалий блиск в очах і нестерпно впертий характер. Що ж, нехай дізнається смак справжнього життя. Час казок скінчився – настала залізна реальність. Заміжжя швидко виб'є з неї всю пиху.

Тихий стукіт розрізав тишу. Не чекаючи дозволу, до спальні увійшла Юліана. Вона на мить забарилася на порозі, занепокоєно глянувши на подругу, а потім на понівечене вбрання – біле й чорне, що валялося на підлозі, наче пошматовані крила. Сама Юліана вже була повністю готова: небесноблакитна сукня, обрана для неї за вказівкою батька Софії, сиділа ідеально. З професійною зачіскою та макіяжем вона нагадувала прекрасну екзотичну квітку, чиї бутони ще не встигли розкритися, зберігаючи в собі крихку, майже болючу красу.

– Юліано, зараз Софії принесуть сукню. Допоможеш їй одягнутися. І ворушіться, о п'ятій ми маємо бути в ресторані.

Щойно Нагірний це промовив, у двері знову постукали. Господар особисто впустив «підкріплення»: свого помічника Миколу, кількох подружок нареченої та візажистку, яка ще кілька хвилин тому чаклувала над образом Юліани.

На ліжку розіслали нову білосніжну сукню. Вона була ще розкішнішою за попередню –іскриста, повітряна, вона змусила подружок захоплено зітхнути. Нове вбрання оцінили всі, крім самої нареченої. Софія навіть не повернула голови.

– Ти як? Все гаразд? – Юліана підійшла ближче і співчутливо стиснула плече подруги, змушуючи ту бодай на мить вийти з трансу.

Нагірний нарешті пішов, і над образом нареченої почали працювати професіонали, наче реставратори над старовинним, але пошкодженим полотном.

– Так, зі мною все нормально, – відчеканила Софія безвиразним, відчуженим голосом. Вона повільно перевела погляд на людей, що метушилися навколо, і додала: – Тягніть уже сюди цю кляту сукню.

За пів години повернувся Нагірний. Окинувши доньку коротким, оцінювальним поглядом, він сухо кивнув і наказав виходити. Софія рвучко підхопила важкий поділ сукні, що тепер здавався свинцевим, і під руку з Юліаною покрокувала до виходу. Подружки дріботіли позаду, розсипаючи навколо фальшиве срібло свого сміху. Ренат, незмінна тінь, мовчки замикав цю процесію.

– Ти б хоч привітав мене, для різноманітності, га? – Софія обернулася, впиваючись гнівним поглядом у непробивне обличчя охоронця. – Чого мовчиш, наче води в рот набрав? Невже не радий за мене? Чи за себе – нарешті позбудешся ненависної підопічної. Чого мовчиш, я питаю?!

– Софія, припини, – Юліана, яка вже встигла пірнути в оксамитову темряву розкішного лімузина, потягнула подругу за руку всередину.

– Вітаю, – пролунало так несподівано і глухо, що Софія на мить заціпеніла, напіввідкривши рот від подиву.

Ренат схилив голову, вдивляючись їй прямо в зіниці. У цьому погляді було щось таке важке й розпечене, що дівчина не витримала – першою відвела очі, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Вона до крові закусила губу, переводячи погляд з будинку, де минуло її дитинство, на холодний метал автомобіля, що мав назавжди вивезти її з колишнього життя. Ось і все. Міст за спиною палав, попіл осідав на білий атлас. Біль став майже фізичним, перехоплюючи дихання. На мить перед очима виплив образ Влада. Їхня остання розмова. Він ніколи не пробачить їй цієї зради. Вона відчула себе останньою дурепою, бо власноруч вирвала в нього право боротися за них.

– Ненавиджу, – процідила вона крізь зуби, і це слово призначалося Соломатіну та всій його мерзенній родині.

Звідки він тільки взявся на її голову? Все було прозорим і легким: навчання, нічні клуби, безтурботне марнотратство батьківських грошей. Вона навіть встигла закохатися – по-справжньому, до тремтіння, так, як ніколи раніше. Влад став для неї єдиним, хто знав справжній код до її душі. «Кохаю», – пошепотіла вона і їх останню ніч. Тоді вона була живою. Тоді вона була вільною.

На порозі будинку з’явився Нагірний у щільному кільці своїх людей. Вони, як і зграйка подружок нареченої, мали слідувати за білосніжним лімузином окремим кортежем. Зустріч із нареченим була запланована вже в ресторані – батько орендував цілий заміський готельний комплекс. Закрита територія, номери для «особливих» гостей, вишукана кухня – усе це мало стати мастилом для механізму налагодження нових зв’язків. Весілля було лише ширмою, дорогою декорацією для потрібних людей, а не святом для двох. І вже точно не тим днем, про який колись мріяла Софія. Усе в її житті мало бути інакше.

– Соню, я впевнена, все буде добре, – тихо підбадьорила її Юліана, дивлячись на зблідле обличчя подруги.

Візажисти виклалися на повну, але жоден тональний крем чи рум’яна не могли приховати тіні страждання, що проступали крізь грим.

– Чому ти так упевнена, Юліано? – різкіше, ніж хотіла, кинула Софія. – Тобі легко казати, це ж не тебе тягнуть під вінець силоміць. – Побачивши, як спохмурніла подруга, вона миттєво одумалася і винувато додала: – Пробач мені, Юліанко. Ти моя найкраща подруга і єдина, хто не дав мені остаточно з’їхати з глузду в цьому дурдомі.

– Нема за що вибачатися, Соню, ти мене не образила, – Юліана слабко всміхнулася і притягнула дівчину до себе. – Я ж розумію, як тобі зараз важко.

– Ех, Юліанко, ти в мене така чуйна, така світла, – обійнявши подругу у відповідь, Софія важко зітхнула. – Я тепер не уявляю, як буду без тебе. А ще цей клятий медовий місяць... Знаєш, поки я збиралася, весь час думала: а раптом мого благовірного в якомусь Гангу алігатор зжере? От було б ідеально.

– Софіє, ти невиправна, – мимоволі пирхнула Юліана.

– Ось скоро і мій майбутній чоловік про це дізнається. Як думаєш, йому сподобається сюрприз?

– Я думаю, він ще до кінця не усвідомлює, на що підписався.

– І я так гадаю, – кивнула Софія, випрямляючись. – Зі мною все буде гаразд, Юль.

– Обов'язково. І я чомусь вірю, що все пройде не так вже й погано.

Софія не стала допитуватися, звідки в подруги така впевненість. Сама вона готувалася до найгіршого, але дала собі обіцянку: якщо їй зараз паршиво, то і її новоспеченому чоловікові точно не бачити спокійного життя.

За день до цих подій

Юліана вискочила з дверей академії, на ходу запихаючи зошити та книжки до сумки. Останні дні перед сесією змушували її крутитися, наче в гарячці. Нескінченні заліки нарешті лишилися позаду, попереду маячив перший іспит, але зараз це хвилювало її найменше. Усі думки були зайняті Софією та тією пасткою, у яку потрапила подруга.

Дівчина поспішала додому, щоб залишити рюкзак і забрати речі, зібрані для поїздки до Нагірних. Софія благала її переночувати в них, і Юліана, звісно, не змогла відмовити – вона була єдиною опорою для зломленої подруги. Мати знала про від’їзд і не заперечувала. А на п’яну маячню вітчима, який з ідіотським реготом патякав, що Юліана, як остання повія, їде розважатися з багатіями за гроші, а не на весілля, дівчині було байдуже. Його слова давно перестали її ранити, особливо коли він був у такому стані. Нехай захлинається власною жовчю – це його право.

Минувши важку залізну хвіртку академії, Юліана не одразу помітила чорний позашляховик, що чатував біля входу. Швидким кроком вона попрямувала до тролейбусної зупинки, занурена у свої важкі думи, і лише коли леть не врізалася в когось у натовпі, нарешті отямилася.

– Виб… – слова застрягли в горлі, так і не злетівши з губ.

Юліана заціпеніла, натрапивши на зухвалий, усміхнений погляд Северина. Серце здригнулося, зробило різкий кульбіт і помчало навскач, прискорюючи темп із кожною секундою, аж поки пульс не почав відбивати у скронях.

– Привіт! – дружньо привітався Северин, і в його голосі почулася оксамитова впевненість хижака.

– Привіт, – кивнула дівчина, на мить опустивши очі, а потім знову підвела їх, намагаючись дивитися більш впевнено, хоча коліна вже почали зрадницьки тремтіти.

Юліана зиркнула кудись поверх його плеча і насупилася – її автобус щойно рушив з зупинки, обдавши тротуар сизим димом. Прокляття. Можна було б дочекатися іншого, але тоді доведеться пхатися пішки ще хвилин п'ятнадцять, а вона й так катастрофічно не встигала.

– Я хочу поговорити. Приділиш мені кілька хвилин? – Северин ігнорував її роздратування, продовжуючи впиватися поглядом у дівчину, наче намагався випалити її образ на сітківці ока.

– Я взагалі-то поспішаю, – вона нервово смикнула ремінець сумочки, перебираючи його тонкими пальцями.

– Це не забере багато часу. До того ж, я підвезу тебе, куди скажеш. Ну, то як?

– Можу я дізнатися, у чому справа? – цікавість, що промайнула в її очах, і ледь підняті брови розважили його.

Вона була схожа на маленьку пташку, яка зацікавилася пасткою.

– Це стосується твоєї рудоволосої подруги.

– Софії?

– Вгадала. То ти мене вислухаєш?

– Добре, але якщо це справді ненадовго. Софія чекає, а мені ще треба заскочити додому.

– Без питань.

Северин лише коротко кивнув, пропускаючи її вперед. Поки Юліана йшла до позашляховика, його погляд, важкий і липкий, сканував кожен її рух. У бузковій сукні, що ледь торкалася колін, та на тонких підборах вона виглядала до біса тендітною. Крихка лялька, яка ледь діставала йому до підборіддя, але в кожному повороті її голови він бачив той самий опір, який хотів зламати.

Юліана пройшла повз, і Северина накрило її шлейфом. Це не був квітковий аромат – для нього це був як запах крові для хижака. Тонкий, солодкуватий, він вдарив у ніздрі, миттєво кидаючи розпечений свинець у вени. Кров закипіла за частку секунди, випалюючи залишки здорового глузду.

«Здохнути можна, я таки схибнувся», – прошипів він про себе.

Його розсудливість, його витримка – усе пішло під три чорти через одну-єдину дівку. Вона в’їлася під шкіру глибше за будь-який шрам, застрягла там інфекцією, яку не виведе жоден антибіотик. Він сподівався, що час і справи витруть цю мару з пам'яті, але реальність виявилася куди бруднішою. Один погляд – і всі його внутрішні запобіжники злетіли до біса. Почуття загострилися, перетворюючись на болюче нервове збудження.

Це було не просто бажання – це був дикий, тваринний голод, який неможливо втамувати сурогатами. Йому було начхати на піддатливих ляльок, якими можна було забити ефір на одну ніч. Северин чітко розумів: йому треба трахнути саме її, цю темноволосу дикунку, а не будь-який інший жалюгідний замінник. Тільки тоді цей внутрішній звір нарешті замовкне. Тільки тоді його попустить. Мабуть…

Він прагнув взяти своє, загнати її в кут, відчути, як вона тремтить під його долонями – не від страху, а від того ж пекельного струму, що прошивав і його самого. Первісні інстинкти, матір їхню, виявилися куди сильнішими за будь-які стратегії та холодні розрахунки. Северин усвідомлював власну вразливість: варто цій дівчині опинитися на відстані витягнутої руки – і він остаточно втрачав контроль над реальністю. Це була проклята хімія, вибухова суміш бензину та іскри, де фінал завжди був один – нищівна пожежа, в якій він згорить із задоволенням.

Вони сіли в авто. Щойно двері захлопнулися, відсікаючи шум вулиці, Юліана здригнулася і відсахнулася до вікна – Северин раптом навис над нею, скорочуючи дистанцію до небезпечного мінімуму.

– Гей, ти чого? – її голос здригнувся, видаючи паніку.

Він лише криво усміхнувся, впиваючись поглядом у її недовіру, але не зупинився. Його пальці на мить торкнулися її волосся, і він повільно витяг з пучка олівець, покрутивши ним прямо перед її симпатичним носом.

– Що, у сумці місця не знайшлося, художнице?

Юліана спалахнула, вириваючи олівець з його рук. Ця безглузда звичка – запихати пензлі та олівці у волосся під час занять скульптурою – зараз здавалася їй дитячою та недоречною під його важким поглядом.

Северин хмикнув і завів мотор. Позашляховик м’яко рушив, вливаючись у потік, наче акула в мутну воду.

– Хочеш допомогти подружці? – спитав він, не відриваючи очей від дороги, але Юліана відчувала, що його увага цілком зосереджена на ній.

– Так.

– От і чудово. Союзники нам із Владом не завадять, – напівусмішка в кутиках його губ змусила її мимоволі розслабити плечі.

– А ви... ви справді хочете зірвати весілля?

– А ти хіба ні?

– Дуже хочу. На Софію боляче дивитися, вона сама на себе не схожа.

– Що ж, схоже, у них із Владом один діагноз на двох, – сухо констатував він.

– Кохання? – Юліана запитала це так щиро, що Северин видав тихий, хрипкий смішок.

– Скоріше – відсутність мізків, – відрізав він. – Втім, це до справи не стосується. Ми з Владом вирішили, що без «своєї» людини у ворожому таборі не впораємося. Старий Нагірний перестрахувався так, ніби везе не доньку заміж, а золото в банк. Але є одна умова: Софія не повинна знати нічого. Зможеш тримати язик за зубами?

– Так, звісно, я впораюся! – Юліана, запалена цією раптовою надією, несподівано навіть для самої себе схопила Северина за руку, міцно стиснувши її пальцями. – Клянуся, я зроблю все, що скажеш. Тільки витягніть її звідти... Благаю. Не дайте цьому виродку її зламати.

– Гей, обережніше, мала, а то ще відірвеш на радощах, – Левицький кинув на неї швидкий погляд, у якому промайнуло щось гостре й темне. – Твій ентузіазм мене лякає.

Дівчина миттєво відсмикнула руку, відчуваючи, як долоня досі пече від контакту з його гарячою шкірою. Вона різко відвела очі до вікна, намагаючись приховати тремтіння пальців.

– Вибач... я не хотіла.

– Та я, власне, не проти, – Северин ледь помітно підмигнув їй. – Ну, то слухай: план дій такий...