Раді Вас бачити!

Розділ 11.

«Це мій брат»

Карина Л.

Початок квітня, вісім років назад.

Перехопивши однією рукою картонну коробку з попкорном, а іншою ‒ крижану пляшку коли, Карина пірнула в роззявлену пащу кінозалу. Тут панували напівтемрява і гул, прошиті спалахами велетенського екрана. Сеанс щойно розпочався, тіні глядачів ще металися між рядами, шукаючи свої місця. Карина навмисно обрала ряд подалі від усіх ‒ там, де гул натовпу ставав лише фоновим шумом, не здатним порушити її власну герметичність.

Вона начепила 3D-окуляри, і світ на екрані набув об’єму. Транслювали чергову частину «Льодовикового періоду». Зал періодично вибухав реготом, реагуючи на безглузді пригоди білки, і Карина навіть змусила себе посміхнутися. Але ця посмішка була механічною, наче маска, яку вона звикла носити на сімейних обідах.

‒ А коли ти дозволиш мені зустрічатися з хлопцями? ‒ запитало мамонтеня у свого суворого батька Менні. ‒ Коли помру. Плюс три дні, щоб перестрахуватися, ‒ відрізав той.

Зал знову захлинувся сміхом, але всередині Карини щось боляче зачепилося за ці слова. Веселощі глядачів здавалися їй чужими, майже образливими. Вона не бачила в цьому жарті комізму ‒ вона бачила в ньому свій вирок.

Контроль. Це слово було випалене на її шкірі невидимим тавром. Батько, Северин, Влад, нескінченна череда мовчазних «тіней» зі зброєю під піджаками, яких наймали для її безпеки. Після того пекла, через яке вони пройшли, свобода стала для неї недоступним делікатесом. Ні вона, ні мати не робили ні кроку за поріг маєтку без супроводу.

Карина відчувала себе рідкісним звіром у золотій клітці, за яким спостерігають крізь приціл. Вона знала: влада Левицьких тримається на страху і крові, а вороги батька ‒ це не ті люди, які прощають. Вони вичікують, і найпростіший спосіб вдарити по моноліту клану — це зламати його найтендітнішу ланку. Тобто її.

Світ був небезпечним місцем, і ціна «безпеки» була занадто високою — вона коштувала їй життя, якого в неї ніколи не було.

Сьогодні Карина вперше переступила межу. Вона просто розчинилася в натовпі торгового центру, залишивши охорону вивчати порожнечу там, де секунду тому була слухняна донька Левицького. Їй здавалося, що нікому не буде діла до її втечі. Хіба вороги батька витрачатимуть час на тінь? Її життя було настільки прісним і передбачуваним ‒ маршрут «дім-школа-дім», вивчений до останньої тріщини на асфальті, ‒ що стежити за нею було б смертельною нудьгою. Рідкісні виходи «у світ» завжди нагадували конвой: або батько, або брати, або мовчазні цербери зі сталевими поглядами.

Але сьогодні їй захотілося тиші. Втекти від задушливої атмосфери своєї кімнати, від пластикових облич однокласників і, найголовніше, від жалісливих поглядів матері. Карина не могла витримати цієї німої драми в її очах. Северин не жалів її. Влад не жалів. Батько взагалі ставився до неї як до повноцінного гравця їхньої похмурої команди. А мати? Матері було соромно. Соромно за те, якою стала донька, хоча ще нещодавно вона була її головним приводом для гордості. Тепер їхні розмови зів’яли, як квіти без води. Карина змирилася. У неї був Северин ‒ єдина людина, якій вона довіряла без залишку. Хоча були речі, про які не скажеш навіть рідному братові. Він ‒ мужчина, він бачить світ через приціл або чекову книжку, а їй часом так бракувало сестри чи подруги. Хоча б для того, щоб просто бути слабкою.

Карина мляво жувала попкорн, абсолютно втративши нитку сюжету на екрані. Раптом по хребту пробіг липкий, наче сира пліснява, холодок. Вона різко обернулася, відчуваючи на потилиці важкий, майже фізичний погляд. Зняла окуляри, вдивляючись у темряву залу, але не помітила нічого підозрілого. Здалося? Чи це параноя Левицьких нарешті проросла в ній отруйними спорами?

Вона знову втупилася в екран, поки її увагу не прикували двоє хлопців на передньому ряду. Звичайні студенти, яких у місті тисячі, але щось у їхній манері триматися змусило Карину пригнутися ближче, вловлюючи уривки розмови.

У того, що був із довгим світлим волоссям, на зап’ястях виблискували чорні браслети з шипами. Коли він поправив пасмо, Карина помітила змійку пірсингу, що тяглася від мочки вгору по вушному хрящу. Вона мимоволі торкнулася свого живота. Колись вона теж марила пірсингом у пупку та маленькою тату на спині. Але Северин тоді так «виховав» її, що бажання випробовувати його терпіння зникло разом із синцями на сідницях. Він швидко вибив із неї ці «дешеві фокуси», хоча сам мав кілька татуювань на руках.

Карина ледь помітно усміхнулася, згадуючи той місяць ігнору, який вона влаштувала братові після його «педагогічного заходу». Яка ж іронія: чоловікам у їхньому світі дозволено носити шрами та чорнило як знаки сили, а жінкам залишається лише роль ідеально гладкої, чистої порцеляни.

Дівчина струснула головою, виганяючи привидів минулого, і знову впилася поглядом у потилиці хлопців попереду.

‒ За годину треба бути на набережній, ‒ кинув один із них, не надто піклуючись про тишу. ‒ Вал сьогодні влаштовує своє шоу.

‒ Ага, минулого разу було кльово. Шкода, що він рідко збирає зграю.

‒ Ну, логічно. Мусорам не подобається, коли студенти влаштовують збіговиська. Сцуть, що почнеться бєспрєдєл. Чуєш, котра година? Може, валим?

‒ Молоді люди! ‒ у розмову врізався роздратований чоловічий голос із сусіднього ряду. ‒ Майте совість! Не дивитесь самі ‒ дайте іншим.

‒ Ок, друже, ‒ світловолосий піднявся, зневажливо кинувши через плече. ‒ Без проблем. Дивись свій мультик. Миру-мир, чувак, ‒ він підняв два пальці у глузливому жесті.

Друзі хрипко розсміялися і, пригинаючись, рушили до виходу. Карина, не вагаючись ні секунди, ковзнула за ними. Вона не мала жодного уявлення, хто такий цей Вал, але всередині все затремтіло від азарту. Їй до смерті захотілося побачити інший бік життя. Той, де немає броньованих авто, де повітря не пахне порохом і дорогим парфумом батька, де правила встановлюють не Левицькі. Вона була впевнена: ці хлопці ‒ її квиток у справжній світ.

Передчуваючи авантюру, Карина вперше за довгий час щиро посміхнулася собі. Вийшовши на вулицю, вона накинула капюшон толстовки, ховаючи обличчя в тіні. Хлопець зі змійкою у вусі та його приятель рушили до зупинки й застрибнули в першу ж маршрутку. Дівчина непомітно юркнула слідом, розчиняючись серед пасажирів.

Вона навіть не здогадувалася, що дві злісні темні постаті, які вийшли з кінотеатру одразу за нею, розлючено вилаялися, побачивши, як зачиняються двері автобуса.

‒ Жени тачку, Змію! ‒ проричав високий бритоголовий качок, чиї м'язи ледь не розривали шкіру куртки. ‒ Не можна проґавити дівчисько. Така удача випадає раз на життя, а ця малолітка може злитися в натовпі. Шеф нам голови повідриває, якщо ми її впустимо.

Другий, із обличчям запеклого кримінальника і порожнім поглядом вбивці, лише коротко кивнув. За дві хвилини чорний седан уже висів на хвості в автобуса, що віз Карину назустріч її першій великій небезпеці ‒ туди, де ріка змивала міські гріхи біля старої пристані.

Перші кілька секунд Карина стояла, заціпенівши від подиву, а на її обличчі повільно розповзалася дика, майже божевільна усмішка. Очі гарячково метушилися, намагаючись вхопити кожну деталь цього забороненого світу. Слідом за хлопцями з кінотеатру, які так і не помітили своєї «тіні», вона прийшла в найнайвіддаленіший куточок набережної. Там, під бетонним черевом моста, пульсувало інше життя ‒ грубе, галасливе і вільне від золотих кліток Левицьких.

Сутінки тільки згущувалися, і Карина звично ховала обличчя, прикриваючи понівечену частину волоссям. Але щойно вона пірнула в натовп, страх розчинився в басах музики. Внутрішній голос волав, що треба тікати, поки не стемніло, бо покарання за цю «невинну» втечу буде швидким і жорстким. Але, дивлячись навколо, вона розуміла: це того варте. Кожна секунда цього повітря вартувала будь-яких синців.

Тут усе кипіло. Грохотала музика, палахкотіли справжні багаття, а біля бетонної стіни на імпровізованих підмостках якийсь хлопець малював нічне місто. Балончики в його руках миготіли, наче реквізит жонглера, а запах фарби змішувався з річковою вогкістю. Графіті. Для Карини це виглядало, як якась магія. Натовп улюлюкав, підбадьорюючи художника, і дівчина сама була готова закричати від захвату.

Бажання розгледіти роботу ближче стало нестерпним. Карина без роздумів штовхнула натовп, пробираючись до центру. Ніхто не звертав на неї уваги, і ця анонімність дарувала ілюзію сили. Вона не почувалася такою живою з того самого дня, коли її світ розлетівся на друзки. Адреналін випалював інстинкти самозбереження, поки по хребту знову не проповз липкий холодок. Той самий, що й у кінотеатрі.

Це було відчуття чужого, брудного погляду. Карина зупинилася, різко обернувшись на обурені вигуки людей, яких хтось грубо розштовхував.

Просто на неї йшли двоє. Бритоголові качки в шкірянках, вони стирчали в цьому натовпі, як іржаві цвяхи в чистому полотні. Великі, важкі, з хижими очима, від яких кров холонула в жилах. Вони нагадували «псів» її батька, але Карина знала кожного охоронця Левицьких в обличчя. Ці були чужими. І вони не прийшли дивитися на графіті. Вони прийшли за нею.

Здоров’яки зрозуміли, що їх викрили, і прискорилися. Карина, не чекаючи, поки сталеві пальці зімкнуться на її плечі, пригнулася і, наче загнане звірятко, юркнула в саму гущу натовпу. Вона не знала, хто вони, і знати не хотіла. Це були вороги. А від ворогів у їхній родині або тікали, або стріляли в них першими. Стріляти їй було нічим, тож залишалися лише ноги.

Вона мчала вперед, не розбираючи дороги, петляючи між людьми, намагаючись злитися з підлітками в худі. Їй здавалося, що потилиця ось-ось вибухне від їхнього погляду. Продираючись до самого центру, де творив художник, Карина на мить озирнулася і з усього розмаху врізалася в дівчину, яка саме фотографувала процес. Від удару телефон незнайомки вислизнув із рук і беззвучно потонув у піску біля сцени.

‒ Вибачте! ‒ випалила Карина, миттєво згинаючись, щоб підняти мобільник, який з її вини щойно здійснив свій останній політ.

Але перш ніж її пальці торкнулися корпусу, хтось із натовпу важким черевиком наступив прямо на екран. Почувся хрускіт скла, що остаточно поховав надію на порятунок апарата.

‒ Чорт... ‒ Карина підняла уламки і винувато подивилася на незнайомку, яку щойно позбавила зв'язку зі світом.

На неї дивилася вродлива брюнетка з глибокими блакитними очима. Вона переводила погляд з розбитого пластику на Карину без явної злості, хоча в повітрі й відчувалося роздратування. Вона забрала з рук дівчинки цей непотріб і криво усміхнулася. А потім у її погляді майнула гостра цікавість, і Карина з жахом зрозуміла: під час бігу капюшон злетів. Останні промені сонця безжально висвітили її понівечене обличчя. Вона смикнулася, гарячково ховаючи шрами під пасмами волосся та натягуючи тканину назад на голову.

‒ Мені шкода. Я куплю вам новий, чесно, ‒ кинула Карина, нервово озираючись.

Ті двоє були десь поруч, вона відчувала їхній сморід навіть крізь запах фарби.

‒ Ти тут сама? ‒ несподівано запитала брюнетка.

Вона явно зчитала тваринний страх у погляді дівчиська і зрозуміла, що справа не лише в розбитому екрані.

‒ Н-ні. З чого ви взяли? ‒ Карина спідлоба вивчала незнайомку.

Це була перша людина на її пам'яті, яка не відвернулася з огидою і не розпливлася в липкій жалісливості, побачивши її обличчя.

‒ Ти не схожа на тусовщицю з набережної. Скільки тобі років?

‒ Це допит? ‒ огризнулася Карина, різко відвертаючись до сцени. Їй не потрібні були рятівники, їй потрібен був вихід.

Але в цей момент натовп вибухнув. Рок-музика вгатила по вухах з новою силою. Хлопець із балончиками в руках завершував свій шедевр. Тепер його було видно чітко. Яскраво-червоні блискавки на скронях пульсували в такт світлу. Він наніс останні штрихи на бетон, розвернувся і переможно підняв руки вгору.

Карина заціпеніла, буквально вростаючи поглядом у цю постать. Він вражав. Він був втіленням усього, що їй забороняли: вільного духу, зухвалості та дикої краси. Вал розтягнув повні губи в усмішці й, підмигнувши натовпу, відшвирнув порожні балончики, наче відпрацьовані гільзи.

‒ Вал, я хочу тебе! ‒ верескнула якась дівчина, і він лише хрипко розсміявся у відповідь.

Серце Карини збилося з ритму. Вона притиснула руки до грудей, відчуваючи, як пульс б’є в самі кінчики пальців. Усі її колишні дитячі захоплення здалися порохом порівняно з цією стихією. Він був досконалим у своїй недбалості: розхристана чорна шкіряна жилетка поверх білої майки, низько спущені на стегна джинси та татуювання на передпліччях, що вигравали м’язами.

Його руки по лікті були в фарбі, на обличчі блищав піт, а важке дихання видавало, наскільки йому зараз жарко, попри холодну річкову ніч. Карина дивилася на нього і вперше відчувала не страх, а щось інше ‒ небезпечне і п’янке, як перший ковток віскі з батькового бару.

‒ Хочеш, познайомлю? ‒ пролунав біля самого вуха голос тієї самої брюнетки.

Вона привітно усміхалася, киваючи в бік молодого чоловіка.

‒ А ти... можеш? ‒ на мить в очах Карини спалахнув азартний вогник, але він тут же згас, придушений залишками здорового глузду.

Для неї це було занадто. Занадто близько до справжнього життя.

‒ Ні. Не хочу.

Для переконливості дівчина навіть заперечно мотнула головою, втискаючи підборіддя в комір толстовки.

‒ Та чого ти? Не бійся, він не кусається. Мене, до речі, Юліана звати.

Брюнетка лукаво підмигнула і, перехопивши руку Карини, впевнено повела її до самої сцени. Дівчина навіть не чинила опору, заціпенівши від суміші жаху та передчуття. Долоні змокріли, вона гарячково мучила край капюшона, намагаючись забарикадуватися від світу волоссям.

‒ Гей, Вал! ‒ Юліана помахала красеню з червоними блискавками на скронях.

Побачивши її, він розплився в такій щирій усмішці, що Карині на мить стало боляче.

«Ну звісно, ‒ гірко подумала вона, ‒ як інакше. Ця Юліана вродлива, а Вал точно не з тих, хто страждає від самотності».

‒ Привіт! ‒ він прийняв з рук брюнетки рушник і витер спітніле обличчя, важко дихаючи після роботи. ‒ Радий, що ти прийшла.

‒ Я теж. Класно вийшло, ‒ вона кивнула на свіже графіті, де фарба ще виблискувала вологою. ‒ Сподіваюся, у тебе не буде проблем із владою через цей шедевр.

‒ Не буде, ‒ усміхнувся він, оголюючи рівні зуби, і раптом перевів погляд на Карину. ‒ А хто це в нас тут ховається?

‒ Вал, дозволь познайомити тебе з... ‒ Юліана зам'ялася, раптом зрозумівши, що дівчинка так і не назвалася. ‒ Е-е... а як тебе звати, сонечко?

‒ Карина, ‒ несподівано дзвінко випалила та, кидаючи швидкий погляд на хлопця і тут же опускаючи очі.

‒ Валентин, ‒ коротко кинув він і відважив Карині витончений, майже театральний уклін. ‒ Приємно познайомитися, красуне.

Дівчина, згораючи від сорому, все ж таки протягнула йому руку. Коли його міцна, тепла долоня злегка стиснула її пальці, Карині здалося, що повітря навколо загорілося.

‒ Що ти там ховаєш, га? ‒ він грайливо простягнув руку до її голови.

Карина не встигла навіть здригнутися, як Вал одним легким рухом відкинув її «щит» назад. Дівчина охнула, до крові закусивши губу. Вона миттєво притиснула долоню до понівеченої щоки, відчуваючи під пальцями нерівні рубці. Їй стало нестерпно соромно. А коли вона побачила, як нахмурилися брови хлопця, а губи здивовано витягнулися, Карині захотілося просто розчинитися в цьому брудному піску під ногами. Зрадницькі сльози застелили очі, перетворюючи світ на каламутну пляму. Вона відчайдушно мотнула головою і почала задкувати.

‒ Карино! ‒ покликала Юліана, але дівчина вже нічого не чула.

Різко розвернувшись, вона кинулася в натовп, за секунду повністю розчинившись у тінях.

‒ Ну ти й бовдур, Вал! ‒ вилаяла його дівчина і, вхопивши за руку, потягнула за собою. ‒ Давай, рухайся! Треба її знайти, поки вона не вляпалася в халепу. Щось мені підказує, що її рідні навіть не здогадуються, де вона зараз.

‒ Та що я такого зробив? Я ж і слова не сказав! ‒ не розумів хлопець, проте слухняно слідкував за Юліаною крізь натовп.

‒ Я тобі потім поясню! ‒ дівчина намагалася не втратити з виду рюкзак із білим черепом, що миготів попереду.

‒ Де ти взагалі її відкопала? ‒ Вал намагався не відставати, хоча його раз у раз смикали знайомі, намагаючись привітати з фіналом шоу.

‒ Це вона мене знайшла, ‒ Юліана обернулася через плече і раптом різко загальмувала. ‒ Чорт!

‒ Що таке?

‒ Я її загубила.

Юліана і Валентин завмерли, вдивляючись у людське море, що штормило під мостом. Брюнетка й сама до кінця не розуміла, якого біса вона вчепилася в це дівчисько. Карина влетіла в її життя, розтрощивши телефон, але залишивши в пам'яті дещо значно тривожніше — погляд зацькованого звірка. Фіолетові пасма у волоссі, великі карі очі, повні дикого, первісного страху, і цей шрам... Блідо-рожева лінія на щоці хоч і була доволі помітною, не псувала її обличчя, Юліана навіть здивувалась, що не помітила його одразу. Але саму дівчину він напевно дуже хвилював.

Їй було років чотирнадцять–п’ятнадцять, не більше. «Що школярка забула в цьому кублі? ‒ пульсувало в голові Юліани. ‒ Втекла з дому? Чому озирається так, наче за нею йде сама смерть?» Інтуїція підказувала: допомога цій малій вилізе боком, але Юліана вже не могла просто розвернутися і піти.

‒ Он вона! ‒ вигукнув Сагаль і рвонув уперед так, що дівчині довелося майже перейти на біг.

Вони вилетіли на причал. Сутінки остаточно проковтнули місто, ліхтарі залишилися десь позаду. Тут, на відшибі пристані, панувала густа, липка темрява, яку прорізав лише один самотній прожектор на парковці. Знизу долинало відлуння музики, але тут, нагорі, повітря здавалося мертвим.

Юліана вже готова була визнати поразку, аж раптом на парковці почалася якась метушня. Серце пропустило удар: двоє здорових громил силоміць тягли Карину до чорної автівки. Дівчисько відчайдушно борсалося, і ця сцена обпекла Юліану спогадом про ту зловісну ніч у клубі. Вона хотіла щось запитати у Валентина, але той уже летів до машини, наче випущена стріла.

‒ Гей! ‒ гаркнув він, і обидва виродки обернулися, наче за командою. ‒ Відпустіть малу!

‒ Ти що, нефор, неприємностей захотів? ‒ бритоголовий гігант залишив Карину напарнику і вийшов наперед, розминаючи кулаки. ‒ А ну вали звідси, поки я тобі ноги не повідривав і в дупу не засунув.

‒ Відпусти її, гнидо, або буде гірше, ‒ Вал насувався на них із такою крижаною впевненістю, ніби це він був двометровою скелею, а не цей качок.

Юліана з жахом спостерігала, як бугай повільно йде назустріч хлопцеві.

‒ Це що за моська тут гавкає? ‒ чоловік навис над Валентином.

Хлопець не поступався йому в зрості, але виглядав значно тоншим на фоні цієї гори м'язів.

Юліана похолола. Тут, на пустирі, поліція не матеріалізується за помахом чарівної палички. Проте все, що сталося далі, нагадувало швидку і жорстоку розправу. Вал рухався невловимо. Кілька точних, блискавичних рухів ‒ і верзила вже корчився на асфальті, виючи від болю в зламаній руці.

Але розслаблятися було рано. На хлопця вже летів другий качок. У тьмяному світлі прожектора Юліана побачила, як у його руці хижо блиснуло лезо. На відміну від напарника, він був готовий до випадів, тож завалити його, та ще й з ножем, виявилося непросто. Сагаль лише дивом зміг вибити зброю, і бійка перейшла в глуху рукопашну.

Поки вони гатили один одного, Юліана підбігла до тремтячої Карини.

‒ Ти як? Жива? ‒ вона вхопила дівчину за плечі, відтягуючи в бік від епіцентру бійки.

Карина лише змогла коротко кивнути, дивлячись на те, як Вал б’ється за її життя.

‒ Треба викликати поліцію! ‒ Юліана автоматично потяглася до кишені, але згадавши, що її телефон перетворився на шматки пластику та скла, тихо й розпачливо вилаялася.

‒ А він? ‒ Карину тіпало, наче в лихоманці, але вона зціпила зуби, намагаючись втримати залишки самовладання. Дівчина кивнула в бік Вала. ‒ Треба йому допомогти. Він же...

‒ Дідько! ‒ Юліана не стрималася.

Валентин явно здавав позиції. Тепер він лише встигав ухилятися від важких, м’ясистих ударів качка, не маючи змоги нанести свій. Повітря навколо них здавалося густим і залізним від запаху крові та поту.

Допомога з’явилася так, ніби доля нарешті вирішила повернутися до них обличчям, а не оскалом. Повз майданчик, ліниво розрізаючи темряву синіми спалахами мигалок, проїжджав патрульний екіпаж. Напис «поліція» на борту машини в ту мить здався Карині найпрекраснішим текстом у світі.

Побачивши чужих, громили миттєво згорнули «шоу». Качок підхопив свого побитого напарника під пахви і буквально закинув його на заднє сидіння седана. Двигун заревів, і машина з пронизливим вереском шин зірвалася з місця, зникаючи в нічних лабіринтах промзони. Їм явно не посміхалося пояснювати ментам, що саме вони збиралися робити з неповнолітньою дівчиною.

‒ Допоможи йому, а я покличу на допомогу! ‒ Юліана побігла до патрульного авто, що якраз пригальмувало неподалік.

Карина схилилася над Валентином. Він стояв на колінах, важко дихаючи і міцно стискаючи ліву руку.

‒ Ти як? Живий? ‒ її голос тремтів, але в ньому вже чувся той самий залізний тон, притаманний усім Левицьким. ‒ Сильно вгатили?

‒ Терпимо, ‒ Валентин підняв голову.

Спроба посміхнутися вийшла жалюгідною через розбиту губу, що миттєво набрякла. Він скривився від болю і витер кров тильною стороною долоні, залишаючи на обличчі червоний слід упереміш із фарбою.

‒ Що з рукою? ‒ Карина помітила, як вона неживо звисає, а хлопець намагається тримати її нерухомо.

‒ Дрібниці. До весілля заживе. Сама ціла?

‒ Нормально, ‒ коротко відповіла вона, вперше не намагаючись сховатися від його вивчаючого погляду. Темрява набережної стала її союзницею, надійно приховуючи шрами. ‒ Дякую тобі.

‒ Нема за що. Знаєш, хто це був? Чого вони хотіли? ‒ Сагаль спробував піднятися, і Карина миттєво підставила своє плече, даючи йому опору.

‒ Поняття не маю, ‒ збрехала вона, хоча всередині все кричало про те, що це лише початок.

За пів години вони вже сиділи в стерильно-білому, холодному коридорі приймального відділення лікарні. Юліана, втомлена і знервована, закінчила розмову з патрульними і підсіла до Карини. Дівчинка сиділа, сховавши обличчя в долонях, занурена у власне пекло. Коли Юліана підбадьорливо стиснула її руку, Карина підняла на неї погляд, повний такої щирої вдячності, що в Юліани стислося серце.

Їй було соромно. Дико, нестерпно соромно за те, що вона, сама того не бажаючи, втягнула цих людей у розбірки свого клану. Юліана і Вал могли загинути тут, на брудному піску біля річки, просто тому, що вона вирішила погратися в свободу.

«Господи, якби я не була такою дурепою... якби не втекла від охорони...» ‒ ця думка зациклилася в її голові. Але водночас вона розуміла: якби не ця втеча, вона б ніколи не зустріла Вала. Хлопець сидів навпроти, відкинувши голову на холодну лікарняну стіну. На його оброблене антисептиками обличчя було боляче дивитися, а еластична пов’язка на руці виглядала як вирок. Руки для художника ‒ це все. Це повітря. І зараз Карина молилася всім відомим богам, щоб рентген не показав перелому.

А за мить дівчинка здригнулася, вирвана з думок різким звуком. Далеко в кінці коридору здійнявся шум. Голос медсестри, що намагалася когось зупинити, перекрив низький, вібруючий бас. Кожне слово невідомого відлунювало від кахляної підлоги, наче удари молота. Карина витягнулася в струну, її обличчя зблідло до синяви. Вона знала цей голос занадто добре. Коли брат був у такому стані, повітря навколо нього вигорало.

‒ Чорт... я думала, він зайнятий. Я ж Владу дзвонила, ‒ ледь чутно прохрипіла вона собі під ніс.

Юліана почула це бурмотіння і мимоволі простежила за поглядом дівчини. Вона на секунду заплющила очі, сподіваючись, що це лише галюцинація від утоми, але коли розплющила їх ‒ марево не зникло. Цей нестерпний, небезпечний тип справді матеріалізувався посеред лікарняного коридору.

Юліана заціпеніла. Весь світ раптово стиснувся до цієї єдиної постаті в дорогому пальті, що так безцеремонно вривалася в стерильну тишу, просякнуту чужим болем і запахом ліків. Северин ішов коридором, наче розпечений ніж крізь масло, і від його крижаної люті повітря в приймальному відділенні здавалося густим, як кисіль.

‒ Ти... ти знаєш, хто це? ‒ запитала Юліана, відчуваючи, як серце зрадницьки вдаряється об ребра.

Карина підняла на неї погляд, повний такого відчаю, ніби Юліана була її останньою барикадою перед неминучим розстрілом. Дівчина здригнулася, коли важкі кроки брата відлунили зовсім поруч.

‒ Так, ‒ на автоматі прошепотіла Карина, і її голос ледь не зірвався на хлип. ‒ Знаю. Це мій брат.

Карина миттєво забула про наближення брата, заціпеніло спостерігаючи за реакцією своїх супутників. Щойно вона вимовила, що Северин ‒ її кров, повітря навколо наелектризувалося до тріскоту.

Вал весь напружився, повільно підводячись із крісла. Він притискав понівечену руку до грудей, але його погляд... Очі звузилися, спалахнувши недобрими, майже звіриними іскрами. Здавалося, перед ним матеріалізувався найбільш ненависний ворог на світі, і цей вогонь у зіницях художника не віщував нічого доброго.

Юліана зреагувала інакше. Вона до болю підібгала губи, не зводячи очей із постаті Северина. Що меншою ставала відстань між ними, то сильніше її пальці впивалися в підлокітники стільця, аж поки кісточки не побіліли. Карина, яка звикла бачити, як жінки тануть під хижим шармом її брата, була приголомшена. Невже знайшлася та, чию броню не пробила його важка, чоловіча краса?

Думки дівчини обірвалися, коли коридор струсонув окрик, схожий на розкат грому в закритому просторі.

‒ Карино! Трясця твоїй матері! Де ти була?!

Дівчина здригнулася всім тілом. Важка долоня Северина лягла їй на плече, залізна хватка примусила розвернутися. Карина лише зойкнула, зустрівшись із його поглядом. Вона не помилилася: очі брата метали блискавки, на скулах гуляли жорсткі жовна, ніздрі роздувалися від стримуваної люті. Не треба було бути пророком, щоб зрозуміти — попереду на неї чекає пекло.

‒ Гуляла, ‒ видавила вона, не в змозі вигадати бодай щось пристойне для виправдання.

Карина прикусила губу, бачачи, як між його зсунутих брів пролягла глибока, небезпечна складка. Це було найгірше пояснення з усіх можливих.

‒ Гуляла?! Гуляла! Бляха… ‒ вибухнув він і струсонув дівчину так, що в неї клацнули зуби. ‒ Ти хоч розумієш, що з тобою могло статися? Батько підняв усіх, хлопці гасають містом, ми з ніг збилися, вивертаючи кожен підвал! А ти мало того, що втекла, так ще й телефон відрубила!

‒ Але ж нічого не сталося...

‒ Це ти називаєш «нічого не сталося»?! — Северин різко розвів руки, вказуючи на стерильні стіни лікарні, на запах хлорки та крові.

Сама присутність тут була вироком її словам.

‒ Я не постраждала, ‒ Карина вперто схрестила руки на грудях, закриваючись у свою звичну мушлю оборони.

‒ Не постраждала вона... Бляха... ‒ Северин обірвав себе на півслові.

Лайка рвалася назовні, обпікаючи горло. Він ніколи не дозволяв собі брудних слів при сестрі, але сьогодні хотілося послати до біса весь цей світ. Він ледь не зірвав угоду, на яку поклав місяці праці, щойно почув, що вона не повернулася зі школи. Кинув усе. Розтрощив графіки, плани, спокій ‒ аби тільки знайти її живою. Аби тільки вона дихала.

‒ Це ще не пізно влаштувати, ‒ пообіцяв він, змірявши сестру важким, недобрим поглядом, від якого повітря навколо, здавалося, замерзло.

‒ Що ти маєш на увазі? ‒ Карина опасливо відступила на крок, мимоволі обхопивши себе руками, ніби захищаючись від невидимого удару.

Їй до останнього не вірилося, що улюблений брат справді здатний на таку холодну жорстокість.

‒ Що мій ремінь уже зачекався на твою сраку. Пора перевірити його на міцність.

‒ Ні! Ти не зробиш цього! Я вже доросла, щоб мене пороли, як дитину!

‒ Доросла? ‒ Северин хрипко засміявся, і в цьому звуці не було ні краплі веселощів. ‒ Поводишся, як немовля, а хочеш поваги? Дорослі відповідають за свої вчинки, Карино. А ти просто граєшся з вогнем, який тебе спопелить.

Чоловік нервово провів обома руками по своєму короткому волоссю, намагаючись вгамувати лють, що клекотала в грудях. Ця мала засранка примудрилася втекти. Як? Це не вкладалося в голові. Вона ж терпіти не може чужих місць і натовпу, а тут ‒ вислизнула прямо з-під носа професійної охорони. І головне ‒ подзвонила не йому. Вона набрала Влада. Певно, боялася його гніву, і правильно робила. Але це її не врятувало: Северин був поруч із братом, коли пролунав дзвінок. Він чув, як Карина тремтячим голосом благала Владислава нічого не казати йому і якнайшвидше приїхати в лікарню. Щойно Северин почув слово «лікарня», світ навколо нього потемнів. Він зірвався з місця з єдиною метою: переконатися, що вона дихає, а потім виховати її так, щоб вона місяць не могла сісти на дупу. Може, хоч біль навчить її не кидатися в авантюри і не змушувати людей сивіти від страху.

Коли він побачив її тут ‒ цілою, хоч і наляканою, ‒ гора звалилася з його плечей. Хотілося водночас і придушити її в обіймах, і розірвати від злості.

‒ Ну, Севере... я не хотіла, щоб ви хвилювалися. Чесно. Я збиралася бути вдома до ночі, ‒ Карина дивилася на нього з такою благальною ніжністю, що він мимоволі стиснув зуби.

Зовсім не боїться, зараза дрібна. Знає, де його слабке місце.

‒ Як ти тут опинилася, якщо з тобою «все гаразд»? ‒ Северин вирішив змінити тему, поки остаточно не зірвався на крик. Треба було забирати її звідси.

‒ Я ж про все Владу розповіла... він що, не передав?

Але по тому, як звелися брови брата, вона зрозуміла: Северин не знає нічого про її сьогоднішні пригоди, які вона встигла коротко переказати Владиславу.

Дівчина глибоко вдихнула, тільки зараз відчуваючи, як свинець втоми розливається по тілу. Занадто багато подій для одного вечора. Напад, страх... і Вал. Карина закусила губу і мимоволі повернула голову в бік свого рятівника. Северин миттєво перехопив цей погляд. Він залишив сестру і з загрозливим виглядом рушив до хлопця.

‒ Це через тебе? ‒ чоловік безцеремонно ткнув пальцем у плече Сагаля.

Художник наїжачився. Попри біль у руці, він гордо випростався, випнув груди і зустрівся з Северином поглядом, у якому не було нічого, крім неприхованої огиди.

‒ Руки прибери, Левицький! ‒ просичав він так люто, що в Карини ледь не відвисла щелепа.

Вал знав її брата?

‒ Тон зміни, шмаркач! ‒ Северин скривився і відступив на крок, але очі його звузилися. ‒ Я тебе вперше бачу.

Він лукавив. Обличчя цього неформала здавалося йому знайомим, десь у темних закутках пам'яті ворушився образ, але він ніяк не міг згадати ‒ де саме.

‒ І якщо ти знаєш, хто я, то маєш розуміти: якщо через тебе моя сестра хоч пальчик подряпала ‒ ти з цієї лікарні вже не вийдеш.

‒ Що, не подобається, коли щось виходить з-під твого контролю? ‒ нахабно випалив Вал, витріщаючись прямо в очі Северину, що звузилися від люті до двох небезпечних щілин.

‒ Та що ти взагалі можеш про мене знати, щеня? ‒ Левицький одним ривком схопив хлопця за шкірянку, змушуючи обох дівчат злякано зойкнути.

У стерильному повітрі лікарні запахло грозою.

‒ Набагато більше, ніж ти можеш собі уявити! ‒ Валентин не відступив ні на йоту, попри те, що ліва рука боліла нестерпно.

«Справжній самогубець», ‒ промайнуло в голові Юліани. Вона бачила, як Карина розпачливо смикає брата за рукав, намагаючись розчепити його залізні пальці. Не знайшовши іншого виходу, дівчинка просто повисла у Северина на руці, намертво вчепившись пальцями в його лікоть, і голосно, на весь коридор, промовила:

— Він мене врятував!

Ці слова в серцях полетіли прямо в обличчя братові, і лише тоді чоловік таки розтиснув свій залізний кулак та повільно обернувся на неї.

Він збирався щось жорстко вичитати сестрі, але застиг на місці. Його погляд перелетів через голову Карини і вперся в Юліану. Карина помітила, як змінилося обличчя брата, але так і не змогла розгадати цей вираз ‒ суміш подиву, темного інтересу та хижого впізнавання. «Чудово, ‒ подумала Карина, ‒ виявляється, вони всі тут знайомі. Який тісний світ виявляється».

‒ А ти... що ти тут робиш? ‒ голос Северина став тихішим, але від того не менш небезпечним.

‒ Севере, мене хотіли викрасти! ‒ Карина знову перехопила увагу на себе, поки Юліана намагалася опанувати дихання. ‒ Юліана і Вал допомогли мені. Випадково опинилися поруч. Вал руку пошкодив, ми чекаємо, щоб перевірити, чи немає перелому. Нас уже поліція опитала...

‒ Так, стоп, ‒ Северин перервав цей потік слів, втомлено розминаючи перенісся. Він замовк, прораховуючи ситуацію. ‒ Схоже, я маю перепросити? Хоча це навряд чи. Максимум, що я зроблю для вас... ‒ він обвів поглядом Вала та Юліану, затримавшись на брюнетці на кілька секунд довше, ніж дозволяла пристойність, ‒ це підвезу вас додому. Про викрадення поговоримо пізніше, Карино. А зараз ‒ ти, ‒ він вказав на Юліану, а потім на Валентина, ‒ і ти. Пішли зі мною.

Це не була пропозиція. Це був наказ, відданий тоном людини, яка не звикла чути «ні». Рішення прийшло до Северина спонтанно, але воно обіцяло цікаву розв'язку його зіпсованого вечора. Він відчув, що ця зустріч може дати йому значно більше, ніж просто повернення втікачки додому.

‒ Обійдемося без твоєї благодійності, ‒ огризнувся Сагаль.

«З цим екземпляром будуть проблеми», ‒ майнуло в голові Северина. Шкода, що руки зв’язані. Пацан наривався на хорошу прочуханку. Северин із насолодою прикрасив би цю нахабну пику парою-трійкою гематом ‒ під колір його екіпіровки.

Що у них спільного з Юліаною? І малявка на нього задивляється. Сподобався чи що? Рано їй ще так на мужиків витріщатися. Хоча… треба визнати: він витяг Карину. Ризикнув собою заради тієї, яку бачив уперше. Не сахнувся від її зовнішності ‒ це вже щось та значило.

Втім, до біса честь. Вони більше не побачаться, Северин про це подбає особисто. За сестру подякує, Левицький не боржник, а потім нехай цей Вал котиться під три чорти. У малого на нього зуб. Питання ‒ чому? Перейшов дорогу чи зачепив когось із його близьких, сам того не знаючи? Зрештою, яка різниця. У їхньому світі незадоволені стирчать на кожному кроці. На всіх зациклюватися ‒ життя не вистачить.

‒ Ти можеш не їхати. Дівчата втомилися, їх чекають вдома, ‒ відрізав Северин, на мить мазнувши важким поглядом по Юліані.

Вона навіть не здригнулася. Дівчина, як і Вал, не збиралася нікуди їхати з цим типом. Навіть якщо він брат цієї чудової малої, що зараз так довірливо тулилася до нього. Як це взагалі можливо? Така сестра ‒ і такий нестерпний мужлан, що вміє лише відштовхувати грубістю.

Коли Юліана його побачила, першою думкою було: «Не вірю». Карина і цей… брат і сестра? Доля зіштовхує їх занадто часто. Наче хтось зверху вирішив поекспериментувати з її витримкою.

‒ Можеш забирати сестру. Як бачиш, вона ціла. Ми доберемося самі, — заявив Валентин.

Юліана подумки видихнула: добре, що він не відступає. Хоча Северин теж не з тих, хто пасує.

‒ Дуже сумніваюся. Вже одинадцята.

‒ Я викличу таксі.

‒ Валяй, ‒ погодився Левицький, але вказав пальцем на Юліану: ‒ Вона їде зі мною. У тебе ж сьогодні немає «вайпера», щоб викрасти її в мене, як минулого разу?

Ну да, Северин згадав цього вискочку. Того вечора він тільки-но почав входити в азарт, кайфуючи від їхньої «милої» бесіди, коли цей фарбований неформал нахабно увів у нього з-під носа брюнетку. Малий і тоді намагався дивитися вовком. Северину було начхати на нього тоді ‒ абсолютно фіолетово й зараз. Він би, може, й не став тиснути, закривши питання виключно на безпеці сестри, але йому, бляха, кинули виклик. Хто? Жовторотий пацан, який ще життя не нюхав. Северина взагалі не гребло, чого там хоче чи не хоче Юліана. Її думка для нього важила повний нуль. Головне ‒ вона зараз сяде в ЙОГО тачку. А далі він сам вирішить, що з нею робити.

‒ Гей, я взагалі-то тут стою. Мою думку запитати не хочете? ‒ Юліана розуміла: волати до цих двох ‒ марна справа.

‒ Ні, ‒ в один голос відрубали Вал та Северин.

‒ Ну от, вони вже знайшли спільну мову, ‒ буркнула Карина, не зводячи очей з «дуелянтів».

Здається, братик геть забув і про те, що збирався тягти її додому, і про обіцяний ремінь.

‒ Та що ж це коїться, ‒ прошипіла Юліана. ‒ Я взагалі ні з ким із вас їхати не хочу!

Її голос потонув у тиші. Двоє чоловіків вчепилися один в одного поглядами. Напружені, як зведені курки. Майже одного зросту, але різна вагова категорія. Северин масивніший, старший, і Карина надто добре знала: зв’язуватися з ним ‒ самогубство. Вона бачила його в боксерському клубі, але то була лише верхівка айсберга. Про те, що Левицький робив зі своїми ворогами насправді, вона боялася навіть думати. А у Валентина ще й рука… Якщо дійде до бійки, він ‒ труп.

‒ Юліана. Залишиться. Зі мною, ‒ вицідив Сагаль, вкарбовуючи кожне слово в простір.

‒ І хто мені завадить? Ти? Дуже сумніваюся.

‒ Ти нариваєшся, Левицький.

Юліана відчула, як всередині закипає лють. Ще однієї розбірки вона не витримає. Северин з самого початку шукав привід для вибуху. Чорт. Доведеться поступитися. Не заради себе ‒ заради Валентина. Бійка посеред лікарні ‒ це останнє, що їм зараз потрібно.

‒ Карино, ходімо, ‒ вона схопила дівчину за руку і потягла в протилежний бік. ‒ Хай самі розбираються.

‒ А якщо Вал постраждає? Я ж знаю свого брата, він неконтрольований, ‒ завагалася Карина.

‒ Не постраждає, ‒ впевнено кинула Юліана, озирнувшись через плече.

Як вона і розрахувала: чоловіки, помітивши «втечу», заткнулися і рушили слідом.

На виході Валентина перехопила медсестра. Результати рентгену, інструкції, папери. Слава Богу, без перелому. Тільки розтягнення, але руку треба берегти. Це означало одне: про скульптуру на найближчі тижні можна забути.

‒ Я поїду з ним, ‒ тихо прошепотіла Юліана, щойно вони переступили поріг і в обличчя вдарила вечірня сирість.

Вал не просто здивувався ‒ він оскаженів. Його випалювало те, як легко Левицький домігся свого. А він же міг би… міг би вчепитися в горлянку цьому вовкові, попри тупий, пронизливий біль, що прошивав руку від ліктя до кінчиків пальців.

‒ Тобі треба відпочити. Бережи руку, ‒ продовжувала Юліана, не помічаючи, як темніє його обличчя. ‒ Зрештою, з нами Карина. Він мені нічого не зробить.

Вона спробувала посміхнутися, але вийшло криво. Вони розійшлися. Прощалася тільки Юліана ‒ Валентин так і залишився стояти біля східців приймального відділення. Кам’яна статуя в нічному світлі. Він нічого не сказав, але дав собі клятву: якщо Левицький хоча б пальцем її торкнеться ‒ йому не зносити голови.