Раді Вас бачити!

Розділ 8.

«Твої роботи — це твої шрами, твоє серце, твій біль. Не дай нікому їх загасити.»

Професор Вагилевич

— Юліано, у тебе надто напружена кисть. Розслабся, інакше твій янгол лишеться без носа, — лагідний, ледь хрипкий голос Івана Савелійовича, як і завжди, діяв не гірше за транквілізатор.

Поправивши окуляри в товстій роговій оправі, він обережно забрав із пальців дівчини дерев’яний стек. Точним, майже хірургічним рухом професор Вагилевич зняв зайвий пласт вологої глини з мініатюрної фігури, повертаючи їй втрачену гармонію.

— Вибачте, — Юліана відступила на крок, нервово витираючи забруднені руки об важкий фартух. — Ця виставка… вона вже завтра. Мене ніби лихоманка б'є.

— Ну, любонько, судячи з того, як тремтять твої пальці, нервуєш ти далеко не «трохи». Ти заціпеніла, наче той мармур. Почекай, я попрошу Марію Семенівну заварити тобі липовий чай. Тобі треба видихнути, поки ти не розкришила власну працю.

— Дякую, — вдячно кивнула дівчина.

Професор, задоволений відповіддю, поспішно ретирувався з майстерні.

Вагилевич колись гримів, як один із найкращих викладачів академії, справжній титан. Тепер, давно вийшовши на пенсію, він перетворив свій дім на святилище, де вчив мистецтву вдихати життя в камінь. Вони познайомилися три роки тому, коли мати Юліани шукала репетитора, здатного виліпити з її доньки майбутню зірку академії. Іван Савелійович одразу розгледів під оболонкою сором’язливої дівчинки той самий «нерв» — справжній, дикий талант. Її перші спроби були майже досконалими, але з роками, під чуйним і водночас суворим наглядом досвідченого наставника, вона відточила майстерність до блиску. Юліана обіцяла стати найкращою — не лише в цьому просякнутому сирістю місті, а й далеко за його межами.

— Ти художник, дівчинко. І пам’ятай: що б не сталося в житті ніколи не закопуй свій дар. Ти не просто людина, яка створює з каменю витвір мистецтва — ти вивертаєш у ньому власну душу. Твої роботи — це твої шрами, твоє серце, твій біль. Не дай нікому їх загасити.

Він вбивав ці слова в її свідомість, наче цвяхи, вибудовуючи фундамент впевненості.

Але сьогодні внутрішній спокій Юліани був безнадійно розладнаний. Навіть тактовна тиша майстерні та настанови професора не повертали їй рівноваги. Усе буквально валилося з рук. Янгол, над яким вона билася вже три дні, застиг у безформному заціпенінні — її власна нервозність передалася глині, позбавляючи фігуру життя.

Юліана обхопила себе руками, намагаючись втихомирити тремтіння, і глибоко вдихнула густий, вологий аромат, що просякнув стіни. У майстерні професора пахло як у алхімічній лабораторії: сира глина і терпкі фарби змішувалися з запахом плавленого воску, холодного металу та пилу старезних фоліантів. Усюди панував той самий творчий хаос, який заворожував: уламки мармуру та гранітна крихта хрустіли під ногами, наче розбиті надії попередніх невдач. На величезному круглому столі в центрі приміщення в дикому безладді валялися ескізи, ватмани й покреслені аркуші.

Стіни були забиті стелажами з книгами від підлоги до самої стелі, створюючи ілюзію додаткової ізоляції від зовнішнього світу. Але найбільше Юліана любила ці вікна — велетенські скляні прорізи, крізь які в кімнату лилося світло. Безжальне, воно оголювало кожну щілину на камені, кожну помилку скульптора. Саме тут, у цьому стерильному сяйві, народжувалося мистецтво, і Юліана досі не могла повірити, що стала частиною цього сакрального процесу.

Коли вона вперше переступила цей поріг, то надовго заціпеніла перед численними статуями, що окупували половину простору. Різних калібрів — від витончених мініатюр до похмурих постатей у людський зріст. Застиглі в мармурі, бронзі та граніті, вони здавалися більш живими, ніж люди на вулицях. Тоді в ній і спалахнуло це небезпечне, жадібне бажання — навчитися створювати так само. Виривати красу з німої порожнечі.

Вона вбирала знання старого професора, як сухий ґрунт вбирає першу зливу. Ловила кожнісіньке слово, ламала пальці об нові техніки, малювала до темряви в очах. І ось — результат. Завтрашній день мав стати її тріумфом. Виставка найкращих студентів академії, де її ім’я стояло в одному списку з тими, хто вже встиг заявити про себе.

Юліана мала представляти виш на своєму першому великому заході. Там зберуться всі: викладацька еліта, імениті майстри, реставратори з холодними очима та меценати з гаманцями замість серця. Вони будуть препарувати твори мистецтва, створені вчорашніми дітьми, які ще вчора й мріяти не наважувалися про таку честь. Або таку відповідальність.

Усе це стало можливим лише завдяки одній людині — Віктору Сагалю. Головний меценат академії, людина з бездонними кишенями й залізною хваткою, він роками тримав виш на плаву, вливаючи в нього безоплатні фінансові ін'єкції.

Раніше Юліана часто ламала голову: навіщо цьому всесильному гравцеві возитися зі студентами? Навіщо інвестувати капітал у тендітні, нікому не потрібні творіння тих, хто ще не навчився тримати удар? Відповідь виявилася простою і брутальною. В академії навчався його син. Особистість, яку Юліана знала занадто добре, щоб почуватися спокійно.

— Усе готово, Юліано. Давай мити руки й ходімо пити чай, — голос професора, що раптово розрізав тишу, змусив її здригнутися.

Вона машинально кивнула, підійшла до старого чавунного умивальника в кутку майстерні й почала змивати з пальців підсохлу глину. Бруд стікав сірими цівками, залишаючи шкіру чистою, але не позбавляючи внутрішнього тягаря.

Марія Семенівна зустріла їх на порозі кухні. Ця жінка була втіленням м’якості, якої так бракувало в холодному місті. Вона сердито глянула на чоловіка, хоча в очах блищали іскри звичної турботи.

— Іване, ну скільки можна катувати дитину в тій майстерні? У мене пиріг уже холонути почав, а ти тільки зараз Юліані чаю запропонував. Де твоя совість?

— Не сваріться, Маріє Семенівно, — заступилася за вчителя дівчина, натягнувши на обличчя втомлену посмішку. — Це я провалилася в роботу. Навіть не помітила, як день згорів.

— Марусю, ну скільки разів я тобі казав — не лізь під руку, коли йде процес! — професор намагався гарчати, але виходило по-дитячому беззахисно.

Юліана любила їх. За ці три роки вони стали для неї чимось більшим, ніж просто вчителями. Вони були тихим притулком, майже сім’єю. Цей великий будинок, просякнутий запахом хвої та старих фотографій, завжди приймав її в обійми, оберігаючи від зовнішньої темряви. Дивлячись на них, вона не могла не посміхатися.

Навіть зараз, через сорок п’ять років спільного життя, вони кохали одне одного з якоюсь відчайдушною щирістю. Спостерігаючи за ними, Юліана ловила себе на думці, що теж хотіла б такої любові — незгасної, абсолютної, яку не зламають ні зради, ні час, ні порожнеча. Тільки на такий обмін вона була згодна. Тільки так — і ніяк інакше.

Коли Юліана сіла за стіл, перед нею з’явилася велика чашка липового чаю. Аромат був таким густим, що здавалося, його можна торкнутися пальцями. Шлунок болісно стиснувся від запаху свіжої випічки — вона згадала, що останній раз їла ще на світанку. Дівчина дозволила собі на мить заплющити очі, розчиняючись у цій ілюзії безпеки.

Та коли останню краплю липового чаю було випито, а старі байки про минуле відлунали в тиші кухні, за вікном розірвався хрипким гавкотом пес Капітан. За мить у двері влупив важкий, самовпевнений стукіт. Марія Семенівна заметушилася, поспішаючи відчинити пізньому гостю, а Юліана кинула швидкий погляд на годинник. Пора було зникати, якщо вона хотіла встигнути на останній автобус і не залишитися сам на сам із нічними тінями передмістя.

— Ваню, подивися, хто до нас завітав! — весело защебетала господиня, впускаючи в дім холодний протяг і чужу, занадто яскраву енергію.

Юліана обернулася, заціпенівши з порожніми чашками в руках. Серце пропустило удар. «А він що тут забув?» — промайнуло в голові, і всередині миттєво здійнялася хвиля глухого протесту.

До кімнати зайшов високий хлопець. Він рухався з тією невимушеною, хижою грацією, яка завжди виділяла його з натовпу. Кивнувши професору, він перевів погляд на Юліану. Прямий, виклично зацікавлений. Дівчина скривилася, побачивши, як на його губах розпливається ця фірмова недбала усмішка — усмішка людини, яка звикла отримувати все, що забажає.

Валентин Сагаль. От кого вона точно не очікувала тут побачити. Втім, він теж був учнем Вагилевича. Як вона могла про це забути?

Усього на два роки старший за неї, Валентин — або просто Вал, як його пошепки називали в кулуарах академії — був золотим хлопчиком вишу. Його роботи вже давно кочували престижними виставками, а про нагороди, які він згрібав з недбалою легкістю, Юліана могла лише мріяти в найсміливіших снах.

Але з першого дня їхнього знайомства повітря між ними ставало густим і задушливим. І справа була не в заздрощах до його таланту. Навіть не в тому, що цей хлопець виглядав і вдягався так, ніби він сам був викликом суспільству — жодна притомна людина не захотіла б зв'язуватися з цією гримучою сумішшю грошей і зухвалості.

Їхня перша зустріч була катастрофою. Юліана, ще абітурієнтка з наївним блиском в очах, потрапила на заняття до другокурсників. Сагаль, який уже тоді вважався «богом» академії, викладач попросив провести майстер-клас.

О, він був диявольськи вправним! Юліана затамувала подих, спостерігаючи, як під його довгими пальцями безформний шматок бруду ставав шедевром. А потім їм дали волю спробувати самим. Юліана взялася за роботу з дитячим захватом, не знаючи, що за нею вже спостерігають.

Того дня вона випила повну чашу його цинізму. Валентин вилив на неї стільки критичної отрути, скільки не дісталося всім іншим разом узятим. Він препарував її роботу, наче м'ясник, хоча Юліана була впевнена — її техніка була чи не найкращою серед новачків. Та образа вкоренилася в її підсвідомості занадто глибоко. Сагаль знав про це. І хоча вони майже не розмовляли, він ніколи не втрачав нагоди підколоти її, встромити гостре слово під шкіру, наче голку.

Юліана часто дивувалася, як у такого крижаного й манірного Віктора Сагаля міг бути такий син. Валентин був плоттю від плоті свого батька, але, на відміну від старого Сагаля, який визнавав лише ділові костюми та зашморги краваток, Вал віддавав перевагу неформальній свободі. Його вигляд щоразу змушував Юліану напружуватися. Творчі люди — трохи не від світу цього, але Валентин був з іншого світу повністю. Темного, непередбачуваного і занадто привабливого, щоб це не закінчилося бідою.

— Двоє моїх найкращих учнів нарешті в зборі, — добродушно промовив Вагилевич, вириваючи Юліану з оціпеніння. — Валентин, не хочеш чаю? Може, зробиш паузу?

— Ні, дякую, — відрізав той.

Він запустив п’ятірню у своє чорне волосся з агресивно-червоними пасмами, ще більше розкуйовдивши цей хаос на голові. Його рухи були рвучкими, сповненими прихованої сили.

— Я заскочив на хвилину. Треба дещо повернути.

Він простягнув Вагилевичу товстий, обтягнутий старою шкірою фоліант. Юліана мимоволі затримала погляд на його руці — на внутрішньому боці зап’ястя темнів ієрогліф. Татуювання виглядало як клеймо, що дивно контрастувало з витонченими пальцями скульптора.

— О, дякую. Сподіваюся, ти знайшов у ній те, що шукав? — професор забрав книгу, дбайливо торкнувшись палітурки.

— Це вам дякую, професоре. Знайшов… навіть більше, ніж сподівався.

Юліана прикусила губу від цікавості. Що це за книга, яку Сагаль особисто привіз у таку глушину? Але ставити запитання було вище за її гордість. Вона мовчки поставила чашки в раковину й почала прощатися, мріючи лише про одне — розчинитися в сутінках і більше не відчувати на собі його вивченого погляду.

— Вал, може підвезеш Юліану до міста? — запропонував Вагилевич, навіть не намагаючись надати цьому форму запитання. — Ти ж на авто?

— Так, — коротко кивнув хлопець.

Юліана вже відкрила рота, щоб випалити категоричне «ні», але професор випередив її:

— От і добре. Нема чого морозитися на зупинці. Темніє зараз швидко, а в нас останнім часом якось неспокійно в селищі. Так мені буде спокійніше.

Старе подружжя провело їх до хвіртки. Юліана до останнього сподівалася, що Валентин знайде привід відмовитися, але він знову здивував. Мовчки, з якоюсь лінивою ввічливістю, він відчинив дверцята свого спортивного авто й недбалим жестом вказав на пасажирське сидіння.

Вона сіла. Грати в скромність перед викладачами було незручно, та й додому хотілося дістатися якнайшвидше. Сагаль сів за кермо. Двигун відгукнувся низьким, ситим ричанням, і машина м’яко рушила з місця, розрізаючи фарами густу синь вечора.

Майже всю дорогу вони їхали в тиші. Це з одного боку тішило, а з іншого — змушувало Юліану гостро відчувати кожен його рух. Вона вперше була так близько до нього в обмеженому просторі. Від Валентина пахло дорогим парфумом, металом і ледь помітно — сигаретним димом.

Він був неординарним до біса. Діамантові сережки у вухах холодно блищали в світлі приладів. Червоні пасма на скронях здавалися кривавими розчерками на фоні чорного волосся — майже під колір кузова його авто. Юліана мимоволі замислилася: попри весь цей викличний вигляд — рвані джинси, білу футболку зі сріблястими черепами під розстебнутою шкірянкою — у Сагаля була та сама породиста краса, яку неможливо приховати навіть під лахами. От тільки пихатість і важкий характер зводили цю привабливість нанівець.

— А що це за книгу ти повернув професору? — несподівано для самої себе запитала вона.

Цікавість виявилася сильнішою за неприязнь. Валентин здивовано вигнув темну брову, на мить повернувши голову до неї. Світло від панелі вихопило його гострі вилиці.

— Значить, ми нарешті вирішили перервати обітницю мовчання? — на його губах з’явилася та сама саркастична усмішка.

— Просто цікаво, — Юліана знизала плечима й відвернулася до вікна, вже пошкодувавши про свою слабкість.

Проте за кілька хвилин він заговорив, руйнуючи гнітючу тишу в салоні. Його голос звучав низько, майже вібрував у повітрі.

— Це була енциклопедія різьблення по дереву. Старе видання.

— Ти вирішив змінити профіль? — вона не втрималася від легкої іронії.

— Я вже працюю з ним. Але дерево… воно надто м’яке. Піддатливе. Для мене це як дитяча забавка. Мені більше до душі опір металу.

— Зрозуміло, — кивнула Юліана.

Вона була вражена — виявляється, вони могли розмовляти без взаємних укусів. Принаймні, перші п’ять хвилин.

У салоні знову запанувала тиша, яку розрізав лише низький, вібруючий рев двигуна. Відстань від дачного селища Вагилевича до міста вони подолали за лічені хвилини — Сагаль вів машину так само, як ліпив: агресивно, впевнено, не залишаючи шансу на помилку. Коли авто зупинилося біля її будинку, сутінки вже остаточно здалися нічній темряві, що важкою ковдрою накрила спальний район.

— Дякую, Валентин, — кинула Юліана, вже простягаючи руку до ручки дверцят, аби якомога швидше втекти з цього замкненого простору, просякнутого його присутністю.

— Гей, — його голос, низький і на диво позбавлений звичного сарказму, змусив її заціпеніти.

Юліана завмерла, не озираючись. Серце звично прискорило ритм, чекаючи на чергову порцію критики, яка б вибила її з колії перед завтрашнім днем.

— Я бачив твою роботу. Ту, що для виставки.

— І? — вона внутрішньо напружилася, готуючись до удару. Пальці міцніше стиснули ручку сумки.

— Вітаю. Ти перевершила саму себе. Це… дійсно красиво.

Юліана відчула, як по тілу прокотилася хвиля розгубленості. Від Сагаля можна було чекати зневаги, повчань чи байдужості, але не визнання. Вона зніяковіла, втупившись у приладову панель, не знаючи, куди подіти погляд. Цей короткий комплімент важив більше, ніж сотні похвал від викладачів.

— Дякую, — прошепотіла вона, нарешті відчиняючи дверцята.

Вже виходячи на прохолодне нічне повітря, вона почула кинуті навздогін слова, що прозвучали майже як наказ:

— До речі, можеш називати мене Вал. Не терплю своє ім’я. Прізвисько мені пасує більше.

— Як скажеш… Вал, — Юліана коротко кивнула, зачиняючи дверцята.

Вона рушила до під’їзду, відчуваючи спиною важкий погляд, що проводжав її до самих дверей. На губах мимоволі з’явилася легка усмішка. Вона вже уявляла, як витягнеться від подиву обличчя Софії, коли та дізнається, що вони з Сагалем не просто не перегризли одне одному горлянки, а, здається, нарешті знайшли спільну мову.