Раді Вас бачити!

Розділ 13.

«Мені вона теж подобається.

І це не було просто визнанням факту ‒ це було підписанням вироку.»

Северин Л.

Він повертався до тями повільно, наче вигрібав із густого, липкого мазуту. Кожна секунда давалася з боєм, а потилицю і скроні розривав нестерпний набат. У роті пересохло, наче він наковтався розпеченого піску. Хотілося когось прикінчити ‒ просто щоб цей гуркіт у черепі нарешті вщух.

Раптом лоба торкнулося щось прохолодне. Северин різко розплющив очі. Світло настільної лампи вдарило по зіницях яскравим спалахом. Він миттєво зажмурився, проклинаючи все на світі. Розплющував очі обережно: спочатку одне, потім інше. Перед ним виникло обличчя сестри. Карина з ледь помітною усмішкою витирала його лоб чимось вологим та прохолодним, а потім піднесла до губ склянку.

‒ Пий. Це втихомирить звіра в твоїй голові.

Северин не став уточнювати склад. На вигляд ‒ вода, але присмак був хімічним, лайновим.

‒ Розчинне знеболювальне, ‒ пояснила Карина, забираючи порожню склянку. ‒ Ну й дісталося тобі, братику. Міцно приклалися.

‒ Як я тут опинився? ‒ він відкинувся на подушки, закриваючи обличчя долонею.

‒ Твої «красені» привезли. Ти мене ледь до інфаркту не довів. А про Юліану я взагалі мовчу.

‒ Юліану?! ‒ Северин спробував ривком піднятися, але світ крутнувся перед очима, і він знову рухнув назад. Біль прошив мозок розпеченим дротом. ‒ Бляха…

‒ Гей, вибирай вирази. Тут, між іншим, неповнолітні знаходяться.

‒ Де вона? ‒ голос був хрипким, схожим на скрегіт заліза.

‒ Хто? ‒ Карина затримала паузу, насолоджуючись моментом, але зустрівши важкий, налитий люттю погляд брата, здалася. Вона всілася на край ліжка, підібгавши ноги. ‒ Та гаразд, не закипай. Юліана вдома.

‒ Що?! ‒ Северин знову напружився, готовий іти на пошуки прямо зараз, але сестра притиснула долоню до його плеча.

‒ Охолонь. Що ти так підірвався? Юліана у себе, ти у себе. Світ не перевернувся. Твої хлопці вже риють землю, шукають тих виродків.

‒ Як вони нас знайшли?

‒ Юліана відповіла на дзвінок Марка, ‒ Карина подалася вперед, зацікавлено вивчаючи реакцію брата. ‒ Вона пояснила йому, де ви стоїте, і що тебе вирубили. Слухай, я б так не змогла. Вона фактично сама розібралася з тими виродками. І не треба так скалити зуби, я тобі правду кажу.

‒ Цікаво, як? ‒ Северин видавив коротку, цинічну усмішку. ‒ Налякала їх своїм фірмовим поглядом? Чи ці виродки злякалися її гострого язика і вирішили втекти, поки вуха не зів'яли?

‒ Судячи з усього, ти вже випробував на собі і те, і інше, і досі живий, ‒ Карина піднялася, вирішивши залишити брата наодинці з його думками.

‒ Що з Веронікою не поділили? ‒ це питання прозвучало надто різко навіть для його розбитої голови. Северин відчув, як зсередини знову піднімається важка хвиля.

‒ Вона щось бовкнула?

‒ Карино, не випробуй моє терпіння. Відповідай, поки мізки остаточно не витекли через вуха і я ще хоч щось доганяю.

‒ Ну... за останьої нашої зустрічі я випадково перекинула на неї сік. Вона накричала. Мені не сподобалося. Все.

‒ Що вона сказала?

‒ Це не важливо.

‒ Що. Вона. Сказала? ‒ процідив Северин крізь зціплені зуби.

Біль пульсував у скронях розпеченим залізом, але він не збирався відступати.

‒ Що я нікчемне створіння. Що обтяжую всіх навколо... і що таке страховисько, як я, треба тримати якомога далі від людей, щоб ніхто удар не вхопив.

Каріна сховала обличчя в долонях. Северин знав ‒ вона не плаче. Вона просто боялася, що отруйний язик Вероніки злив у повітря правду.

‒ Ти ж знаєш, що це маячня.

‒ Знаю. І я рада, що ти її виставив.

‒ Я теж. А тепер ‒ спати. Завтра зустріч із батьком, готуйся до допиту.

‒ Север... ‒ тихо покликала сестра вже біля самих дверей.

‒ Що?

‒ Мені сподобалася Юліана. Вона хороша.

‒ Знаю. Мені вона теж подобається, ‒ здивувався сам собі Северин.

І це не було просто визнанням факту ‒ це було підписанням вироку.

‒ Я розбила її телефон. Випадково, чесно.

‒ Вірю. Куплю їй новий. Найкращий.

‒ Було б круто, якби ви порозумілися.

‒ З чого ти взяла, що ми не ладнаємо? ‒ Левицький хмикнув. Карина вміла бити не в брову, а в око.

‒ Ні з чого, ‒ хитро блиснула очима мала і зникла за дверима.

Северин залишився наодинці з темрявою і гулом у черепі. Завтра буде новий день, нове залізо і нові розклади. Юліані пощастило ‒ вона знову вислизнула, отримала своєрідну відстрочку. Але від чого?

Левицький ніколи не грав у піддавки з жінками й не збирався починати зараз. Він звик брати своє ‒ жорстко, без зайвих слів і реверансів. Щойно він розітре в пил шісток Ледньова і закриє питання з бізнесом, він перемкнеться на значно приємнішу здобич.

Ця дівчинка думає, що втекла. Але хижак вже відчув смак її спротиву, і цей смак дурманив сильніше за будь-який алкоголь. Він зажене її в кут, притисне до стіни й забере все ‒ до останнього подиху. Це лише питання часу. А терпіння у Левицького було сталевим.

Підошва берців із чавканням занурювалася в сиру землю. Клятий дощ перетворив ґрунт на місиво, але армійському взуттю було байдуже ‒ воно тримало дорогу так само впевнено, як Северин тримав це місто за горло. Тут, на полігоні його пейнтбольного клубу «Стрілок», чистота взуття хвилювала його найменше. Важливо було лише те, що чекало всередині.

Левицький поправив лямку спортивної сумки на плечі. Попереду виросла сіра туша покинутого ангара ‒ бетонний склеп, який сьогодні служив декорацією для ігор значно дорожчих і кривавіших, ніж звичайний пейнтбол. Охоронці біля залізних воріт витягнулися в струну, коротко кивнувши босу. Важка стулка здригнулася, пропускаючи Северина всередину, і зачинилася за спиною з глухим металевим скреготом, що відлунив під саму стелю.

Всередині пахло іржею, прілим зерном і страхом. Крізь вибиті шибки під дахом пробивалися гострі леза весняного сонця, розрізаючи напівтемряву ангара. Під важкою ходою Левицького хрустіло бите скло ‒ звук був сухим і різким, як постріл.

Северин мазнув поглядом по своїх людях і потиснув руку Бісу. Той перекочував у роті не запалену цигарку, криво посміхаючись і киваючи в бік двох фігур, що сиділи посеред порожнього залу. Руки за спиною, ноги стягнуті пластиковими хомутами. На головах ‒ смердючі мішки.

Левицький ледь помітно кивнув.

Мішки зірвали одним рухом. Полонені примружилися, ковтаючи світло, наче риби повітря. А коли зіниці нарешті сфокусувалися на високій постаті Левицького, Северин з тваринним задоволенням відчув їхній страх. Він чув, як прискорюється їхній пульс. Бачив, як піт миттєво виступив на чолах тих самих виродків, що перестріли Карину, а потім вирішили, що зможуть безкарно проломити голову і йому.

‒ Ну що, орли, побазаримо чи як? ‒ Северин прикурив, затягуючись так, наче висмоктував повітря з легень полонених. Простягнув запальничку Марку. ‒ Хто я такий, знаєте, чи представитись?

‒ Знаємо, ‒ хрипнув той, що з перев’язаною ногою.

Северин мазнув поглядом по брудній пов’язці. Він знав, звідки у цієї мерзоти дірка в м'ясі. На відміну від чорноволосої амазонки, яка так вчасно виписала їм квиток у пекло, Левицький на одній простреленій нозі зупинятися не збирався.

‒ Гаразд, ‒ кивнув він і кинув сумку на іржавий металевий стіл.

Гуркіт заліза відлунив під дахом, мудаки переглянулися, намагаючись розгледіти, що Левицький вивуджує з тельбухів сумки. Охоронці мовчали, лише Марк ледь помітно шкірився, передчуваючи виставу. Він викинув цигарку, навіть не допаливши ‒ зараз буде цікавіше.

‒ Коротше, бляха, розмова буде швидкою. Або ви, сука, викладаєте все як на сповіді ‒ і я, так і бува, відпускаю вас із миром... ‒ Северин зробив коротку паузу, даючи їхнім тупим мізкам прокрутити цю ілюзію порятунку, а потім хижо оскалився: ‒ Ну, як із миром. По кумполу ви мені, підраси, вгатили знатно, так що хуй я цей борг просто так спишу.

Біс іронічно підняв брову, побачивши, чим саме «споряджається» бос.

‒ Якщо почнете виляти ‒ хлопці, на хрін, прикопають вас у найближчій лісосмузі. А вашому шефу я відправлю ваші пальці як сувенір. Може, наступного разу цей гандон тричі подумає, перш ніж відкривати свою пащу на мою територію.

Северин стояв до них спиною, методично збираючи щось біля столу. У полонених всередині все похололо. Шеф, звісно, помилки не пробачить, але Левицький... Левицький був псом, який косив під матерого вовка, і зараз він готувався кусати. Ледньов казав ‒ «виведіть сучого сина з гри, але акуратно без мокрухи», а вилилося в те, що через добу цей сучий син стоїть над ними в ролі ката.

Нарешті Северин розвернувся. Хлопці засіпалися, втискаючись у бетон, коли побачили в його руках важку гвинтівку. Чорна сталь виблискувала в променях сонця, що пробивалися крізь пил.

‒ Хм, я що, китайською з вами розмовляю? Чого баньки витріщили? Базарити будемо чи мені відразу почати дирявити ваші туші?

‒ Т-так... ‒ енергійно закивав один, не зводячи очей зі стволів.

Посипалося все. Про те, як Ледньов давно точить ікла на Левицького. Про те, що той сказився, коли англієць поклав око на завод, на який у Ледньова вже був свій клієнт. Ділитися він не збирався, йти на поступки ‒ тим паче. Найняв їх, щоб вони його трохи порихтували ‒ лишили пару гематом на пам’ять і, бляха, вказали на його місце.

Северин слухав це зі свинцевим спокоєм. Жоден мускул на обличчі не здригнувся, наче й не його ледь не відправили на той світ пару днів тому. Карина ходила за ним набридливим хвостом, нила про струс мозку і про те, що він за кермом «вимкнеться».

‒ Хто клієнт? ‒ Северин цідив слова, як отруту.

Він знав: Ледньов ‒ щур обережний, просто так на завод, обіцяний Левицькому, не рипнувся б. Хтось заніс бабло. Багато бабла.

‒ Не знаю. Присягаюся. Чим хочеш. В такі подробиці нас не посв’ячували.

Северин повільно перевів погляд на шісток. Свою роль вони відіграли. Він підняв руку з гвинтівкою. Полонений застиг, по щоці скотилася крапля поту, змішуючись із запеченою кров'ю.

‒ Ви... ви ж казали, що відпустите... ‒ прохрипів він, втискаючись у стілець.

‒ Піф-паф, ‒ сухо кинув Северин і натиснув на гачок.

Синя фарба ляпнула мудаку в груди. Охоронці вибухнули реготом, дивлячись, як той ледь не впісявся від іграшкового пострілу. Северин теж криво посміхнувся, але в наступну секунду маркер полетів у куток.

Він дістав із сумки іншу зброю. Важка, матова сталь. Справжня. Без іграшок. В ангарі миттєво стало тихо. Так тихо, що було чути, як сонце смажить пил у повітрі.Різкий замах. Ствол уперся в лоб тому, що з діркою в нозі. Громовий постріл розірвав тишу. Куля не залишила шансів ‒ голова виродка сіпнулася, малюючи на бетоні позаду кривавий віяло.

Другий полонений закричав, але звук захлинувся. Під його стільцем миттєво розпливлася смердюча калюжа. Він дивився на мізки напарника і хрипів, не в силах навіть моргнути.

Северин підійшов до нього впритул. Запах пороху змішався зі смородом страху.

‒ Ну що? Це був фінальний акорд, ‒ Северин дістав цигарку, крутячи її в пальцях. Крижаний спокій ката. ‒ А тепер про головне. Дівку, що була зі мною того вечора, пам'ятаєш?

‒ Пам... ‒ договорити йому не дали.

Короткий, професійний удар у сонячне сплетіння вибив із нього залишки повітря. Той склався навпіл, наскільки дозволяли мотузки, намагаючись бодай ковтнути кисню. На обличчі проступила смертельна блідість.

‒ Спроба номер два. Питаю востаннє ‒ дівку пам'ятаєш, суко? ‒ проричав Северин прямо у вухо.

‒ Ні... Северине Адріяновичу... не пам'ятаю... нікого не бачив... клянусь... ‒ він мотав головою так, наче хотів її відірвати. Сльози змішувалися з потом на брудному обличчі.

‒ Оце вже краще. Дивись мені. Якщо пам'ять повернеться ‒ я її тобі вкорочу разом із хребтом. Будеш кормом для раків на дні річки. Ти ж знаєш, я слів на вітер не кидаю.

Северин випрямився, кинувши презирливий погляд на обмоченого бранця.

‒ Шефу своєму привіт передавай. І скажи, нехай за сином своїм приглядає, а то мало що в житті буває. Цегельний завод ‒ штука небезпечна. Впаде щось на голову ‒ і поминай як звали.

«Тепер можна і додому», ‒ подумав Левицький. Справа закрита, пацани знають, як прибрати сміття. У скронях знову почало гатити ‒ постріл відгукнувся тупим болем у потилиці. Клята травма. Він потер скроні, кивнув Бісу, і вони вийшли з ангара в сиру весняну прохолоду.

‒ Що, голова знову тріщить? ‒ кинув Марк’ян, коли вони зупинилися біля позашляховика Левицького.

‒ Так. Сідай за кермо, не хочу ризикувати, ‒ Северин простягнув йому ключі й важко опустився на пасажирське сидіння.

‒ Куди тиснемо?

‒ Треба дотиснути Ледньова. Там усе на мазі?

‒ Ображаєш, пане отамане, ‒ Марк криво посміхнувся, перевіряючи дзеркала. ‒ Я особисто все проконтролював.

‒ Гаразд. За скільки впораєтеся?

‒ За дві години. Так що готуйся, скоро наш «батечко» отримає свій сувенір і відразу вийде на зв'язок. Почне вити, як недорізаний.

‒ Треба б інфу щодо клієнта пробити. Що за фраєр такий, що Ледньов вирішив аж так ризикувати.

Марк ледь помітно кивнув, заводячи мотор. Хрипкий звук двигуна заповнив кабіну.

‒ Рятівниці своїй дякувати збираєшся? ‒ Біс різко змінив тему. ‒ Дівка все-таки життям ризикувала.

‒ А як інакше? Коли це я боргами розкидався?

‒ Ну-ну. Тільки дама вже надто норовиста виявилася, ‒ Марк’ян оскалився, вже передчуваючи, як Юліана винесе другу мізки.

«А мала нічогенька, бляха, породиста», ‒ процідив про себе чоловік, міцніше стискаючи кермо. Але він ні на гріш не вірив, що цей «неооброблений діамант» вартий хоч якихось зусиль. Раніше Северин дихав до неї рівно, як і до будь-якої іншої симпатичної шкурки на одну ніч, а тепер... Тепер у Левицького в очах спалахнув азарт. Він чекав на гру, яка виходила за межі звичного «прийшов, побачив, нагнув».

Хоча, якщо без базару, Юліана виявилася міцнішим горішком, ніж він розраховував. Звичайні телиці у таких замісах відразу впадають в істерику, пускають шмарклі або просто відключаються від страху. А ця... ця не розгубилася. Коли на них налетіли ці пси, вона не забилася під сидіння. Швидко зорієнтувалася, вихопила ствол і вліпила кулю в м'ясо. Це, бляха, не просто везіння ‒ це інстинкт. У неї всередині сидить якийсь холодний звір, про якого вона, походу, і сама не здогадується. Не схожа вона на тих ляльок, що вештаються по клубах у пошуках папіка. У неї в погляді заліза більше, ніж у деяких їхніх бійців.

Але Марк все одно був певен: дівчисько просто професійно ламається. Сука чекає зручного моменту, щоб затягнути Северина у свої тенета й затиснути яйця в кулак. Можливо, вона просто грає в «не таку», бо знає, що Левицький ласий на опір. Але звісно Северин не лох, і шансів у малої нуль, якщо вона розраховує знайти в ньому щедрого спонсора. Усі вони одним миром мазані, і їхня «любов» має чіткий цінник: у когось дешевше, у когось дорожче. І це він зараз не про придорожніх шльондр, а про отаких от «чистих» студенток.

Та свої висновки Марк’ян тримав при собі ‒ нехай Северин сам розгрібає це лайно. Він знав друга не перший рік, тож у брюнетки було лише два шляхи: або швидше розсунути ноги, або піти лісом раніше, ніж її туди відправить сам Левицький. Марк не пам’ятав жодної баби, яка б зачепила Северина настільки, щоб той почав за нею «залицятися». Тьху, паскудне слово, аж нудить. Ні, усі ці квіточки, побачення та зітхання на лавках ‒ це точно не про їхню контору. «Все і відразу, і раком» ‒ ось це звучить правильно. По-чоловічому.

Северин тим часом, навіть не здогадуючись, які помиї прокручує в голові друг, дістав мобільний. Він не втаємничував батька в те, як саме зачищав дорогу до цілі та скільки крові при цьому пролилося, але завжди давав знати, коли питання закрите.

Пальці Левицького впевнено набрали номер.

‒ Слухаю, ‒ прохрипів слухавка. На фоні голосу Адріяна чітко чулося іржання коней та різкий свист хлиста об перекладину. ‒ Усе зачистив, Северине?

Батько знову на стайнях. Останнім часом розбірки з місцевими шістками його не колисали ‒ він скинув увесь цей бруд на плечі сина, методично вкатуючи наступника в крісло господаря. І Северин справлявся з цією роллю бездоганно.

‒ Так, батьку. Все на мазі. Скоро Ледньов підмахне потрібні папірці, і Данн закине свої бакси на общак.

‒ Чудово. Іншого й не чекав, ‒ голос батька був сухим, як порох.

Це і була вся його похвала ‒ коротке «добре» або «чудово», наче констатація факту. Жодних емоцій, жодних соплів. Скільки Северин себе пам’ятав, старий ніколи не видавав більше почуттів, ніж того вимагав розклад. Іноді Левицький-молодший ловив себе на думці, що і сам став таким же бетонним блоком. Генетика ‒ сука вперта.

‒ За пів години буду в тебе. Ми з Марком уже звалюємо з полігона.

‒ Добре. Заодно і відвезеш нашу гостю додому.

‒ Гостю? ‒ Северин скривився, наче розкусив лимон.

Тільки зайвого баласту йому зараз не вистачало. У нього на цей вечір були зовсім інші плани, і вони ніяк не перетиналися з роллю таксиста.

‒ Так. Чарівна дівчина, скажу я тобі, ‒ старий почав сипати загадками, що зовсім на нього не було схоже.

«От, бляха. Що ще за курка?» ‒ промайнуло в голові. Невже доця якогось чергового партнера, перед якою треба крутити хвостом і зображати джентльмена? Вистачило з нього Вероніки, по саме горло.

‒ Хто там у тебе застряг? Не пригадую, щоб ти розкидався компліментами протилежній статі.

‒ Давай, Северине, не тягни гуму. Ми з Юліаною тебе почекаємо.

Юліаною? Стоп. Юліаною?! Тією самою? Ну, ні хрена собі розклад! Яким це макаром вона опинилася у садибі батька?

‒ Скоро буду, ‒ відрізав Северин і відключився.

‒ Що трапилося? ‒ Марк, який весь час грів вуха, кинув на нього швидкий погляд.

‒ Нічого.

‒ Угу, бачу я це «нічого». Посмішка ‒ як у кота біля сметани. Колися, чим батяня ощасливив?

‒ А ось хрін тобі, не скажу, ‒ Северин раптово розреготався, хряснувши друга по плечу.

Ще одна випадкова зустріч... хоча ні, якщо тут замішаний старий Левицький, то випадковістю тут і не пахне. Всесвіт просто втомився пручатися й сам приніс йому цей трофей на тарілочці.

Вже за кілька хвилин він знову зіткнеться з цією норовистою дівчиною. Побачить цей крижаний супротив у синіх очах, від якого в паху все зводило важким, звірячим напруженням. І, що найсолодше, цього разу — без жодного тиску чи примусу з його боку. Вона сама прийде до нього в руки. Сама сяде в його тачку, під схвальним поглядом батька. Це додавало грі особливого, вишуканого смаку.

Блять, та чого його так штирить? Навіть довбаний біль у потилиці відступив, наче його і не було, щойно думка про синьооку брюнетку прошила мізки. Посмішка Левицького була хижою, але цілком задоволеною ‒ вона не сходила з обличчя до самого в’їзду в маєток.

«Ну що, Юліано... Спробуємо зайти з іншого флангу. Побачимо, як ти триматимеш оборону на моїй території».