Раді Вас бачити!

Розділ 25

«Завжди буде так, як хоче він. І навіть чорти з пекла не в силах йому завадити.»

Думки Северина Л.

Юліана з гуркотом зачинила двері квартири й швидко збігла сходами, подумки сиплячи прокляття в бік вітчима. В голові пульсувала одна єдина думка: скільки ще триватиме це пекло? Вдома знову був скандал. Довгаль, розлючений через власну нікчемність, звично зривався на матір і на неї. Не бажаючи слухати цей бруд, Юліана просто затисла вуха й вискочила з під'їзду, мріючи лише про те, щоб їм нарешті дали спокій.

На вулиці різкий порив вітру відразу вдарив у обличчя. Попри літо, погода стояла паршива — безкінечні дощі останніх днів вимили все тепло, залишивши тільки вогкість і сірий туман. Вітер шумів у кронах дерев. Юліана обхопила себе руками, миттєво пошкодувавши, що вибігла в одній футболці. Але повертатися назад, у ту задуху, де кожен куток просяк вітчимом, хотілося найменше. Хоча повертатися все одно доведеться — ночівля на лавці була слабкою альтернативою домашньому пеклу.

Вона йшла навмання, аби тільки рухатися. Їй просто треба було побути наодинці й подихати нормальним повітрям.

З гіркотою згадала: сьогодні мало б бути побачення. Вона його скасує. Однозначно. Юліана намагалася заспокоїтися й тверезо оцінити ситуацію. «Нічого, — переконувала вона себе, — рано чи пізно йому набридне цей затяжний опір. Він просто знайде собі легшу здобич і викреслить мене зі свого життя, як прикру помилку».

В голові, наче заїжджена плівка, крутилися обривки фраз із коридору про Захара. Зламані пальці. «Тіні», що не залишають слідів.

Чоловік під вдаваною маскою виклада, звісно був мерзотником — це факт. Він заслуговував на покарання, на професійний крах, на ганьбу... але чи на таку звірячу розправу? Юліана відчувала, як у шлунку згортається важкий, холодний вузол. 

Чи варто взагалі йти на зустріч із чоловіком, який вирішує проблеми виключно зламаними кістками? Сьогодні препод-збоченець отримав за свою нахабність, а завтра вона сама може стати тією, кого переламають через коліно за будь-який неправильний крок. Тепер це було не побачення — це був іспит на виживання поруч із хижаком, який не знає слова «ні».

Хмари над головою зовсім потемніли, стаючи брудно-сірими. Юліана зробила ще кілька кроків у бік підземного переходу, щоб сховатися від цієї вогкості. Але поруч раптом почулося знайоме, глухе гарчання потужного двигуна. Вона застигла на місці, коли біля самого тротуару безшумно притормозив вугільно-чорний позашляховик.

— Не зрозумів, — процідив крізь зуби Севрин.

Він якраз вийшов із крамниці неподалік її будинку, купуючи чергову пачку сигарет, коли в полі зору виникла знайома постать. 

М-да, схоже, хтось вирішив кинути його цього вечора. Судячи з її вигляду — розхрістана, з диким поглядом зацькованого звірка — вона взагалі не планувала сьогодні нікуди йти. Просто біда, як весело. Чиста комедія з присмаком заліза. Невже до неї ще не дійшло? Простіше зрушити з місця бетонну брилу, ніж Левицького, коли він уже вбив собі щось у голову. Його рішучість — це іржавий капкан: якщо потрапив, вирвешся тільки з м’ясом.

— Ну що, втекти надумала? — Його голос прозвучав різко й коротко, змусивши її здригнутися.

Він виріс перед нею нізвідки, перекриваючи дорогу і витісняючи собою весь інший світ.

— Северин? Ти... — вона затнулася, піднімаючи на нього сповнені розгубленості очі. — Я, ем… сьогодні, мабуть, нічого не вийде.

— Так, зрозуміло, — Северин не збирався слухати ці кволі спроби виправдатися.

Він зробив крок у її особистий простір, ламаючи дистанцію. Жорстко, але з дивною, майже лякаючою акуратністю перехопив її лікоть. Ігноруючи слабкий опір і німі протести, Левицький просто направив її до позашляховика. Перед тим як зачинити важкі дверцята, додав:

— Слухай сюди, бунтарко. По-перше, я вже приїхав. По-друге, ти вже сидиш у моєму авто. По-третє, я голодний. Якщо ти — ні, це твої проблеми. Ми їдемо в ресторан. Крапка. 

Його тішило, що вона бодай усвідомлювала свою провину. Он як очі відвела, як почервоніла, закушуючи нижню губу до білого рубця. На всьому білому світі не було іншої такої — справжньої, не зламаної до кінця. Це підстьобувало Северина, розпалюючи всередині темний, солодкий азарт мисливця. Хотілося торкнутися її шкіри, провести великим пальцем по цих губах, наказати перестати їх кусати.

Він уже заніс руку, щоб торкнутися її обличчя, але недовірливий погляд і насуплені брови зупинили цей жест у сантиметрі від цілі.

«Не зараз, Левицький. Злякаєш раніше, ніж клацне центральний замок,» — прохрипів внутрішній голос. Северин змушений був погодитися.

Двері захлопнулися з глухим, вакуумним звуком, відсікаючи будь-які заперечення. Але щойно він зайняв водійське місце, тиша в салоні вибухнула її обуренням.

— Це безглузда ідея… я не вдягнена для ресторану, — Юліана виставила цей аргумент, як останній щит, хоча голос зрадницьки здригнувся. 

Кросівки, прості джинсові шорти та біла футболка — це був її обладунок для втечі, а не для світських виходів.

— Ти що, гола? — Северин мазнув по ній важким, оцінюючим поглядом. — Якби була голою, ми б уже до мене їхали. А так — на тобі достатньо ганчір’я для закладу, де я збираюся вечеряти.

— Ти нестерпний, — нарешті здалася вона, з силою відкинувшись на спинку пасажирського сидіння.

 Схрестила руки на грудях, намагаючись відгородитися від його всепроникної присутності.

— А ти забагато патякаєш. Не за сценарієм, — відрізав Левицький, вбиваючи передачу. 

Він завів мотор, даючи зрозуміти: ліміт його терпіння вичерпано. Сподівався, що дівчині вистачить залишків інстинкту самозбереження не висувати більше безглуздих претензій. У його світі все одно буде так, як він сказав. Крапка.

Позашляховик м’яко рушив, розрізаючи вечірній морок і залишаючи позаду її дім та примарні надії на спокій. Тепер вона була на його території, де правила диктував лише він.

«Якого біса?» — вкотре процідив про себе Северин, заходячи разом із Юліаною в монументальний зал ресторану «Данте». 

Юліана трохи м’ялася позаду, наче підстрелене звірятко, відчуваючи себе занадто оголеною під зливою зацікавлених поглядів, що впивалися в неї, як гачки. Більшість із них були відверто ворожими, особливо жіночі — препаруючі, оцінюючі вартість її джинсових шортів проти їхніх діамантів. «Вище товариство», трясця їхній матері. Стерелізація емоцій та залізні маски приязні, під якими ховалися голодні канібали.

Хоча всі ці люди, як і їхня дешева думка, мало хвилювали Левицького. Йому взагалі було відкрито пофігу, як на них дивляться. Він заходив сюди не як гість, а як власник, що перевіряє свої угіддя.

Але раптом Северин різко зупинився. Його спина наче скам’яніла під дорогою тканиною сорочки. Юліана, простеживши за його застиглим поглядом, побачила пару, що наближалася з глибини залу.

Це вони викликали цей миттєвий шквал люті, що спалахнув в очах її кавалера. Високий, хижо привабливий брюнет приблизно віку самого Северина, вів під руку шикарну блондинку.

Вона була прекрасна, мов світанок. Така, якою Юліані ніколи не бути — виточена з дорогої кістки та шовку. Блондинка сяяла в бездоганній вечірній сукні, яка коштувала більше, ніж усе життя Юліани. Червона помада на губах незнайомки здавалася свіжим порізом на білому полотні, а очі — крижаними лезами, що різали безжально, скануючи дівчину на наявність загроз. Але щойно її погляд упав на Северина, той холод миттєво відступив. Він танув, ставав м’яким, майже покірним. Так дивиться відданий пес, що нарешті знайшов свого господаря в натовпі.

Чоловіки привіталися, обмінявшись рукостисканнями — короткими, жорсткими, наче перевірка на міцність суглобів. Брюнет не зводив зацікавленого, майже масного погляду з Юліани, від чого по шкірі пробіг мороз.

— Не познайомиш, Северине? — голос незнайомця прозвучав із неприхованою насмішкою.

Левицький ледь помітно напружився, його пальці на талії дівчини стиснулися сильніше.

— Обійдешся, — відрізав Северин.

— Ні, то й ні, — легко кивнув брюнет, хоча в його очах промайнув хижий вогник. — Але добре, що я тебе зустрів. Є питання. Справа термінова, Северине. Буквально на пару слів.

Левицький насупився, явно збираючись послати «колегу» за відомою адресою, але той наполягав, ледь помітним кивком вказуючи на затишний куток біля панорамного вікна. Северин завагався лише на секунду. Він повільно повернувся до Юліани, скорочуючи дистанцію до мінімуму.

Чоловік нахилився до її вуха, майже торкаючись губами шкіри. Від його гарячого дихання серце Юліани миттєво збилося з ритму й застукало десь у горлі. Збоку, для всього залу, це виглядало, як максимально інтимний жест — ніби він на секунду притис її до себе перед тим, як відійти, чітко показуючи всім присутнім, що ця дівчина з ним.

— Я на хвилинку, — прошепотів він так низько, що вібрація його голосу пройшлася хребтом дівчини електричним струмом.

Юліана застигла, боячись навіть поворухнутися. Боковим зором вона помітила, як обличчя блондинки миттєво змінилося від гніву. Вся її витримка кудись зникла. Жінка різко відвела погляд і так сильно стиснула ніжку келиха, що аж пальці побіліли. Її буквально перекосило від ревнощів — від колишнього образу холодної й упевненої в собі леді не залишилося й сліду.

Левицький випрямився, кинув на брюнета короткий, важкий погляд і вони відійшли вбік. Юліана залишилася стояти на місці, відчуваючи себе мішенню під прицілом двох холодних пустих очей, що тепер обіцяли їй повільну смерть.

— Думаєш, він надовго? — голос блондинки шипів, сповнений отрути та, на щастя, не смертельної. 

Жало давно вирвали з коренем, залишилася лише звичка плювати жовчю в порожнечу. Вона навіть не глянула на Юліану. Її немигаючий погляд приріс до Северина, що стояв за кілька метрів. Жінка стежила за кожним його рухом, ловила кожен поворот голови, наче кисень. Юліана відчула, як потилицю обпікає цей фанатичний, хворобливий вогонь чужої відданості.

— Чим ти краща за мене? — шепіт став майже ласкавим, від чого в Юліани по шкірі пробігли дрижаки. — Втім, не відповідай. Невинність спокушає, я знаю. Северин любить іграшки, до яких ще не торкалися чужі руки. Хоча… знаєш, мені навіть шкода тебе.

Блондинка повільно перевела погляд на Юліану. Жінка витонченим рухом поправила ідеальне пасмо волосся, але пальці її ледь помітно тремтіли.

— Це чому ж? — Юліана змусила себе випрямити спину, хоча серце в грудях билося об ребра, як загнаний птах.

Вперше незнайомка повернула голову повністю до неї і дівчина мимоволі здригнулася: там, у глибині зіниць, вирувала лише чорна безодня. Ненависть, змішана з крижаною люттю та пусткою, в якій уже нікого не залишилося. Тільки випалена земля.

— Боляче буде, дівчинко. Не зараз. Потім. Коли він награється. — Білявка зробила крок ближче, обдаючи Юліану ароматом дорогих задушливих парфумів. — Спочатку його пристрасть обпалить твої крила, вип’є тебе до останньої краплі. А потім… він залишить тебе голою, обвугленою і абсолютно спустошеною. Ти дивитимешся в дзеркало і не впізнаватимеш себе. Бо ти вже ніколи не станеш такою, як раніше. Ти станеш мною.

Юліана відчула, як горло стиснув спазм. Слова жінки падали важкими каменями, влучаючи в саму ціль — у ті сумніви щодо її викладача та істинної натури Левицького, які вона намагалася придушити.

— Вероніко! Ходімо, нас чекають, — різкий голос супутника блондинки змусив її повернутися до реальності.

Жінка миттєво змінилася. Маска холодної леді знову приклеїлася до обличчя. Вона кинула останній, майже переможний погляд на Юліану і відійшла, цокаючи підборами, наче відраховуючи секунди до вибуху.

Северин повернувся за секунду, відразу відчувши, як напружилась Юліана. Чоловік просто поклав долоню дівчині на плече. Та від цього жесту їй знову стало не по собі — наче її водночас і захищали, і не збиралися нікуди відпускати.

— Що вона сказала тобі? — Северин примружився, вдивляючись у її зблідле обличчя. 

Його голос став низьким і злим — здавалося, він готовий розірвати кожного, хто просто криво на неї подивиться. 

— Нічого з того, про що я сама не здогадуюсь.

Северину відповідь не сподобалася. Він відчув, як між ними знову почала виростати стіна, замішана на чужих плітках і дівочих страхах. Хто знає, якої отрути встигла впорскнути в її вуха Вероніка? Ображені баби, яких викинули з життя і теплого ліжка, здатні на будь-яку ницість, аби тільки не гнити на самоті.

Він бачив, як Юліана знову замикається, як її погляд стає скляним, відсутнім. Знову забиває голову маячнею. Знову шукає в ньому монстра, замість того, щоб просто прийняти правила гри. Цю дурість треба було вибивати з її голови негайно, поки вона не пустила метастази.

Левицький різко, без попередження, перехопив її підборіддя, змушуючи підняти голову. Його пальці були гарячими й твердими. Він зазирнув їй в очі — глибоко, препаруючи кожну тінь сумніву.

— Послухай мене сюди, мала, — прохрипів він, і його голос вібрував прямо в її грудях. — Мені плювати, що там шепочуть тіні з минулого. Їхній час вийшов, вони — відпрацьований матеріал. А ти зараз тут, зі мною. На моїй території. І для мене важлива лише ти. Викинь з голови о той мотлох, що ти зараз про мене думаєш. Ти мене не знаєш і ми тут для того, аби взнала. Не тікала. Не сумнівалась. І не дивилась, наче кролення перед удавом. Втямила?

Северин не чекав на відповідь. Він просто зафіксував цей момент домінування, вичавлюючи з повітря залишки отрути, що лишила та сучка.

— А тепер ходімо, — відрізав Левицький, відпускаючи її обличчя, але продовжуючи тримати поглядом. — І щоб я більше не бачив цього похоронного виразу. Ми прийшли сюди не помирати, а добре провести час. 

Офіціант, що виник поруч мовчазною тінню, вклонився з тією бездоганною виправкою, яка купується лише за дуже великі чайові. Він жестом запросив пару до їхнього столика, вириваючи Юліану з липкого марева думок.

Так ось як воно — бути в списку «колишніх» Северина Левицького. Відпрацьований матеріал, що захлинається у власній люті. Вони тихо ненавидять ту, яка прийшла на їхнє місце. Ненавидять, заздрять і водночас чекають на фінал, вишкіривши зуби. Бо впевнені: нову ляльку чекає та сама доля — обвуглені крила і порожнеча.

— Їсти хочеш? — голос Северина прозвучав приглушено, коли вони нарешті сіли. Офіціант розгорнув перед ними меню, що пахло дорогою поліграфією та амбіціями. — Тут готують найкращі страви у місті.

— Не дуже, — Юліана зморщила носик, ледь ковзнувши поглядом по переліку страв.

 Вона залишилася абсолютно байдужою до французьких назв, що більше нагадували заклинання, та цін, від яких перехоплювало подих. 

— А якби хотіла, то що б обрала? — Северин відклав своє меню, схиливши голову набік. 

Його погляд став препаруючим, важким. Він вивчав її реакцію, наче ентомолог рідкісну комаху, яка відмовляється летіти на світло.

— Морозиво, — тихо відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. – Вишневе.

— І все? — Левицький ледь підняв брову, і в цьому жесті було стільки ж подиву, скільки й прихованої іронії.

— І все, — кивнула Юліана, вперто стиснувши губи.

— Ну, морозиво, так морозиво, — погодився він і владним жестом підкликав офіціанта.

В принципі, він був готовий до чергового демаршу. Пляшка елітного шампанського, що вже томилася в льоду, і фірмова страва дня, замовлені заздалегідь, мали стати сюрпризом. Северин хотів вразити її, але з цією дівчиною ніколи не виходило «за сценарієм». Вона ламала його плани з такою ж легкістю, з якою він ламав людей. І це, попри роздратування, змушувало кров пульсувати швидше.

Офіціант зник, залишивши їх у важкому коконі тиші, яку розрізав лише далекий дзвін кришталю. Юліана стиснула пальці під столом так, що нігті впилися в долоні. Вона зібрала залишки волі в один тугий вузол і підняла очі на Северина.

— Це ти зробив? — Вона промовила це ледь чутно, не зводячи з нього очей — пильно стежила, як він сприйме її слова. — Мій викладач сьогодні не з’явився на останній екзамен. В академії кажуть… йому зламали пальці.

Северин навіть не здригнувся. Він повільно прокрутив в пальцях срібну запальничку, і в її тьмяному блиску Юліана побачила власне відображення — перелякане й бліде.

— Я, — відповів він чесно, без жодної тіні каяття. Голос був абсолютно рівним. — Він занадто часто дозволяв собі торкатися того, що йому не належить. Я просто допоміг йому запам’ятати правила дистанції. Тепер він навряд чи зможе навіть тримати ручку, не те що розпускати руки.

Юліана відчула, як у шлунку все згорнулося в крижану грудку. Приголомшена, вона відкрила рот, щоб щось сказати — про закон, про жорстокість, про те, що так не можна — але Северин не дав їй зануритися в цей безлад думок. 

— Не здумай ліпити мені всі гріхи цього світу, Юліано. Ти ж знаєш, що я слів на вітер не кидаю. Я вмію стояти за своє і захищати свою територію. Чи, може, ти хотіла погодитися на його пропозицію? Смазливі викладачі з їхніми слизькими обіцянками, звісно, кращий варіант за чоловіка, який бере своє, коли заманеться. Так ти думаєш? Тобі більше до смаку тиха огида, ніж чесна сила?

Юліана застигла, приголомшена його прямотою. Він не виправдовувався. Він ставив її перед фактом: світ, у який вона потрапила, пахне не трояндами, а кров’ю та порохом.

— Він… він міг поскаржитися в поліцію, — витиснула вона з себе.

— Поліція не лікує від хамства, Юліано. А я — лікую. І повір, він був мені за це вдячний, бо міг би взагалі не піти з тієї зустрічі на своїх двох.

Він відкинувся на спинку стільця, і його обличчя знову стало непроникною маскою.

— Що з тобою сталось, Юліано? — Його погляд знову пройшовся по її розпатланому волоссю, по зім’ятій футболці, яка зовсім не пасувала до кришталевого блиску «Данте». — Чому ти в такому вигляді, коли ще вчора сама дала згоду на цю зустріч? 

— Зі мною все гаразд. — Вона спробувала кинути це з викликом, але голос зрадницьки здригнувся на останньому слові.

Ага, ще й як гаразд. Северин примружився, препаруючи її брехню. Йому зовсім не хотілося думати, що вона все ще пережовує той інцидент із домаганнями свого викладача. Зрештою, тому виродку так нічого й не вдалося з нею зробити — він вчасно виставив рахунок. А в іншому… Юліана сильна дівчинка. Переживе. Це Левицький знав напевно, бо бачив у її очах той самий вогник, що палав і в ньому самому.

Чоловік припинив подальші розпитування. Зрештою, він привів її сюди не для сповіді. У нього була зовсім інша мета. Час припиняти ці ігри в коти-мишки, де вона вдає жертву, а він — терплячого мисливця. Його терпіння мало чіткий термін придатності, і він щойно закінчився.

— Послухай мене, — Северин схилився ближче, і Юліана мимоволі втиснулася в крісло. — Або з сьогоднішнього дня ти належиш мені — повністю, без цих дитячих хованок і виправдань. Або…

Він не договорив, бо інші варіанти Левицького просто не влаштовували. У його системі координат не існувало поразки. Він не збирався ділити її з її минулим, з її страхами чи з кимось іншим.

— Ти вже в моїй машині, за моїм столом і під моїм захистом, — він повільно провів пальцем по краю столу, наче окреслював кордон. — Вибір ілюзорний, Юліано. Ти вже зробила його, там, на моїй кухні. Тепер питання лише в тому, як швидко ти це визнаєш.

Він замовк, даючи тиші зробити свою справу. 

Офіціант поставив перед нею десерт. Юліана подивилася на вазочку з морозивом. Білосніжні кульки та яскраво-червона вишня тепер здавалися їй чимось непристойним, майже карикатурним у цьому храмі розкоші та насилля. Вона повільно підняла очі на Северина.

— А якщо я скажу, що не хочу нікому належати? — голос її прозвучав чітко, розрізаючи наелектризоване повітря. — Що буде тоді, Северине? Ти теж зламаєш мені пальці, щоб я краще запам’ятала правила твоєї гри?

Левицький не відповів відразу. Він повільно, майже ліниво, простягнув руку через стіл. Юліана хотіла відсмикнути долоню, але тіло наче зрадило її, прикуте до місця його важким, немигаючим поглядом.

Він накрив її долоню своєю — гарячою, мозолистою і такою великою, що її кисть просто сховалася під нею. Северин ледь стиснув пальці, просто показуючи, що повністю контролює ситуацію, і Юліана відчула, як її рука аж заніміла від цього тиску.

— Тобі не потрібно ламати пальці, Юлю, — прохрипів він, і в його очах спалахнуло темні небезпечні іскри. — Тобі достатньо просто зрозуміти одну річ: життя ламає таких тендітних, і ламає боляче. Ти замислювалася над тим, що б робила, якби я не втрутився? Думаєш, він би зупинився? А як щодо інших дівчат, які теж не хотіли б розсувати ноги за оцінки, але боялися все втратити? Для багатьох із них це єдиний шанс вибитися в люди й здобути освіту. Я зробив цьому світу послугу. І ти вже під моїм захистом, хочеш того чи ні. Я тепер твоя єдина реальність.

Він нахилився ще ближче, так що запах його дорогого тютюну та впевненості став її єдиним киснем. Його палець повільно провів по її зап’ястку, там, де шкіра була найтоншою, а пульс бився, як загнаний звір.

— А я не збираюся тебе ламати. Я збираюся тебе забрати. І ти сама цього хочеш, просто боїшся зізнатися. Ти хочеш відчувати цю силу, бо тільки вона здатна зупинити твій внутрішній шторм.

Він різко відпустив її руку, але відчуття його важкої долоні залишилося на шкірі пекучим клеймом.

— Їж своє морозиво, — відрізав Левицький, знову стаючи непроникним. — Бо воно розтане. Так само швидко, як і твій опір.

Юліана тремтячою рукою взяла ложку. Метал звякнув об кришталь — звук здався їй занадто гучним, майже істеричним. Вона відчувала на собі його погляд, відчувала, як кожна секунда цієї вечері затягує вузол на її шиї все тугіше.

— Ти помиляєшся, Северине, — почала вона, і її голос, попри внутрішнє тремтіння, прозвучав несподівано твердо. — Я не боюся твоєї сили. До сили в цьому місті звикаєш швидко, вона тут замість повітря. Я боюся іншого. Боюся того, що ти зробиш, коли я перестану бути для тебе новою іграшкою. Коли цей азарт мисливця вщухне, а я залишуся просто людиною зі своїми слабкостями. Що тоді? Ти позбудешся мене просто від нудьги, як цю блондинку, що дивилася на тебе очами вірного пса? Чи викинеш на узбіччя, як використану гільзу?

Северин застиг. Його обличчя перетворилося на непроникну маску, але в глибині зіниць спалахнуло щось небезпечне — темне, первісне. Він повільно відкинувся на спинку крісла, не зводячи з неї очей. Цей виклик був настільки зухвалим, що між ними на секунду повисла повна тиша.

— Іграшкою? — тихо запитав він. — Ти справді думаєш, що я витрачаю стільки часу й сил на якісь іграшки? Іграшки купують і викидають, Юліано. А за рідкісні екземпляри, які стають частиною твого життя, вбивають. Ти для мене — не розвага на вечір. Ти — аномалія, яку я не збираюся відпускати.

Він простягнув руку і цього разу не накрив її долоню, а ледь торкнувся кінчиками пальців її підборіддя, змушуючи дивитися прямо в його персональне пекло.

— Коли ти перестанеш бути «новою», ти станеш «моєю». Безповоротно. І якщо ти думаєш, що я можу охолонути — ти погано мене знаєш. Левицькі не кидають те, що вросло їм під шкіру. А ти вже там, мала. Глибоко. Так що забудь про «узбіччя». Твій єдиний шлях —поруч зі мною. 

Він відпустив її, і Юліана відчула, як уся її впевненість кудись зникає. Його слова тиснули, не залишаючи простору для суперечок. Всередині все тремтіло — не від холоду, а від того, з якою затятою серйозністю він це говорив.

Вона підняла на нього очі.

— А як же… кохання? — голос її зірвався на шепіт, майже беззвучний у гуркоті залу. — Хіба ти не хочеш бути щасливим? Просто щасливим, без цієї вічної напруги і страху? Без ворогів і зламаних пальців?

Юліана намагалася знайти в ньому бодай щось людське й звичне. Її уявлення про нормальне, спокійне життя поруч із людиною, яка не намагатиметься підім'яти її під себе, зараз просто тріщали по швах під його важким поглядом. Кохання в його світі було не дарунком, а слабкістю, яку він не міг собі дозволити.

— Кохання, щастя… Це гарні слова, Юліано, але в реальному житті все працює інакше, — спокійно відповів він. — У моєму світі тримаються на силі та лояльності. Інше не працює. Моє життя — це війна. Щодня. І якщо ти станеш моєю, ти станеш частиною цієї війни. Твоє «нудне» життя згорить у першу ж секунду, як суха гільза. Тобі просто доведеться звикнути що правила гри міняються. — Він зробив паузу, даючи їй відчути всю вагу своєї правди. — Чи ти справді гадаєш, що я дам тобі просто піти після того, як ти відчула смак моєї крові?

Левицький не пропонував їй казку — він пропонував життя, де за кожну хвилину спокою доводиться платити жорстоку ціну. І найстрашніше було те, що Юліана розуміла: він не бреше. Це була його реальність, яка тепер мала стати й її реальністю, якщо вона погодиться.

Хоча, здається, її згоди вже ніхто й не питав.

— Я хочу піти звідси, — тихо, але карбуючи кожне слово, промовила вона. 

Северин не виявив жодних емоцій. Він лише на мить затримав на ній свій важкий погляд, ніби прораховував щось у голові. Потім, без жодного слова, витяг із внутрішньої кишені піджака пачку купюр і, не рахуючи, кинув на скатертину. Гроші впали м'яко, але для Юліани цей жест став крапкою в усьому, що було «до».

Він підвівся, потягнув її за собою, змушуючи встати, і міцно обхопив за талію, знову пальцями даючи зрозуміти: тепер вона належить йому.

Коли вони йшли до виходу через розкішний зал «Данте», світ навколо Юліани стрімко викривлявся. Тепер, після одкровень Северина, вона бачила людей інакше. Завіса фальшивого блиску та витончених манер впала, оголюючи хижу анатомію цього елітного стійла.

Замість поважних бізнесменів та світських леді, Юліана тепер бачила звірів. У кожного був свій вискал, своя тактика облоги, свій голод. Кожен скануючий примружистий погляд, кожен жест, кожна усмішка — усе це було частиною великої м’ясорубки, частиною війни, про яку говорив Северин. Вони всі жили в цьому закритому звіринці, де закон сильнішого був єдиною істиною. І вона, Юліана, тепер стала частиною цього ланцюга живлення. Вона була рідкісним трофеєм головного хижака, і погляди, що впивалися в неї, як розпечені голки, випромінювали чисту, нерозбавлену ненависть.

Але найстрашніше проростало всередині, отруюючи думки липким, чорним усвідомленням. Лише нещодавно завіса над її минулим почала підніматися, відкриваючи не світло, а сморід старих відкритих ран. Брудні натяки вітчима, кинуті з п’яною зловтіхою, тепер випалювали в її пам’яті чіткий візерунок.

Так, вона і досі не знала усієї правди — лише обривки, що мазали її матір брудом, а рідного батька — сажею. Але тепер, стоячи поруч із Северином, відчуваючи його важку долоню на своєму плечі, Юліана почала «бачити» те, про що мовчала Маргарита.

Батько. Він теж був частиною цього звіринця? Злочинцем, чиї руки були по лікті занурені у владу та метал смертельної зброї, як руки Левицького? Холодний жах стиснув серце Юліани в лещата. Невже вона, сама того не знаючи, крок за кроком іде тією самою стежкою, яка колись розтерзала життя матері?

Мамо... Вона ж теж колись повелася на цю силу. І що вона отримала натомість? Поламану долю, вічний страх у зіницях і доньку, яка зараз добровільно дозволяє іншому чоловіку диктувати свої правила. Маргарита поклала себе на жертовний вівтар власної… власної нерозсудливості? Власної слабкості? Чи власної відчайдушної любові до людини, яку варто було обходити десятою дорогою? І цим вибором вона зрештою перекреслила і своє життя, і майбутнє Юліани, лишивши її сам на сам із таким же фіналом.

Дівчина відчула, як остаточно втрачає опору. Пастка захлопнулася не в ресторані — вона ніби чекала на неї завжди. Северин Левицький не просто з’явився в її житті; він став втіленням її спадкового прокляття, повертаючи туди, де кохання неможливе без присмаку пороху.

Северин вивів її на вулицю. Нічне місто дихнуло в обличчя сирістю та запахом дощу. Він зачинив за собою важкі двері ресторану, відсікаючи їх від цього вишуканого пекла, але Юліана вже розуміла: вороття назад немає. 

Левицький несподівано перехопив її руку. Його долоня, гаряча й суха, миттєво відчула дрібне, лихоманкове тремтіння, що прошивало пальці Юліани. Вітер, що зірвався з-за рогу, приніс із собою важкий, прибитий пилом запах дощу й озону.

— Ти змерзла, — голос чоловіка прозвучав не як питання, а як констатація факту.

— Ні, тобі здалося, — відрізала вона, намагаючись висмикнути руку.

Але він не відпустив. Що вона робить? Що він із нею робить? Це було поза межами здорового глузду, на самому краї прірви. Северин різко зупинив її, змушуючи розвернутися. Він тримав її за передпліччя так міцно, що поворухнутися було неможливо, а його важкий, затятий погляд тримав на місці краще за будь-які слова.

— У мене є кілька умов... — видихнула Юліана, збираючи в кулак залишки власної гідності. 

Це була відчайдушна спроба виставити межі, побудувати хоча б примарну барикаду проти цього чоловіка, який щойно пообіцяв їй пекло. Вона хотіла окреслити простір, де вона все ще належала б собі, але Северин не дав їй закінчити.

— Я згоден, — глухо кинув він, і цей короткий, різкий тон миттєво обірвав її слова.

З чим саме він погодився — з її умовами, чи з тим, що вона приречена — Юліана не встигла навіть усвідомити. Бо світ раптово зник, звузившись до його обличчя. Його губи, важкі, вимогливі й розпечені, владно заволоділи її ротом, ставлячи остаточну крапку в будь-яких переговорах.

Северин не питав дозволу. Він не залишав простору для маневру. Він брав своє так само, як брав усе в цьому житті — жорстко, безповоротно, випалюючи кисень навколо них. Його язик легко розтрощив її хитку оборону, вриваючись у солодкий, паралізований морок її рота, зливаючись із її власним у єдиному, рваному, дикому ритмі. На долю секунди Юліана завмерла, прикута до місця цією раптовою атакою, а потім… щось усередині, щось, що відповідало за розум і логіку, просто зламалося під тиском первісної, руйнівної сили.

Можливо, спрацював ефект несподіванки. Можливо — свинцева втома, що вичавлювала з неї життя весь цей клятий день, і вона просто не мала сил боротися. А можливо — і це було найстрашніше усвідомлення — вона сама жадала цього дотику не менше за нього.

Юліана відповіла на поцілунок. Її хлодні пальці спочатку невпевнено, а потім усе міцніше обхопили його шию, ніби вона намагалася за щось утриматися. Вона ледь не скрикнула, коли Левицький відчув це й притис її до себе так сильно, що перехопило подих. Навколо ніби все зникло — залишився тільки цей гарячий, шалений напір, попри пронизливий вітер. Поцілунок став жадібним і некерованим, наче обох раптово зірвало з гальм.

Коли з неба нарешті хлинули перші важкі краплі, ні Северин, ні Юліана навіть не ворухнулися. Вода стікала по обличчях, одязі, але це вже нічого не могло змінити. Вона чітко зрозуміла: це початок чогось небезпечного, і цю першу сутичку вона повністю програла.

Северин відсторонився лише тоді, коли відчув, що дівчина в його руках починає дрібно тремтіти від холоду. Навколо вже стіною лупив проливний дощ.

Юліана часто закліпала мокрими віями й інстинктивно обхопила себе руками. Промоклий одяг миттєво став важким і крижаним, а від різкого вітру шкіру пробирало до кісток. Левицький одним рухом зняв машину з сигналізації, швидко посадив її на пасажирське сидіння й різко захлопнув дверцята, відрізаючи від негоди.

— Дідько, твоя мати мені голову відірве, якщо ти захворієш, — хрипко кинув він, вмикаючи пічку на повну потужність, ніби це дійсно те, чого він міг боятися

Салон почав наповнюватися запахом гарячого повітря та вологої тканини.

— Йди до мене.

Тільки зараз Юліана зрозуміла, наскільки вона промерзла. Поки Северин цілував її, світ зник, залишивши лише його смак і жар його тіла. Це було марево, солодкий дурман, що вимкнув усі інстинкти самозбереження. Коли він притягнув її до себе, укутуючи в цупкий плед, що так вчасно опинився під рукою, Юліана на мить застигла. Вона була впевнена: він продовжить.

Про це надто промовисто свідчило його важке, неритмічне дихання та відчутна твердість під тонкою тканиною його штанів, що впиралася їй прямо в стегно. Левицький хотів її дико, по-звірячому. Юліана навіть не могла уявити, яких титанічних зусиль йому вартувало зараз просто тримати її, а не зірвати цей мокрий одяг.

Северин міцно стиснув дівчину в обіймах, намагаючись дихати глибше, втамовуючи шалену пульсацію власної крові. Спокуса була гострою, як лезо ножа біля горла — один невірний рух, і все полетить у прірву. Дівчисько тремтіло у нього в руках, і він розумів: ще трохи, і вона підхопить застуду. Треба було негайно везти її додому.

Але слово «додому» в його мозку раптом набуло зовсім іншого значення. Вперше за довгі роки Левицький відчув, як звичні схеми дають тріщину. Зазвичай він не замислювався: готельний номер на ніч або орендована квартира десь на околиці — зручне стійло, куди він міг прийти, коли бажання трахати піддатливе жіноче тіло ставало сильнішим за залишки самоконтролю. Тримати своїх дівок у межах досяжності, але за межами свого життя — це було залізне правило. Жодних свідків, жодних зайвих запахів у його власному лігві.

Проте з Юліаною ця схема не працювала. Чомусь думка про готельні простирадла викликала огиду. Йому не хотілося знімати для неї чергову клітку. Йому хотілося привезти її до себе. Туди, де панував його запах, його правила, його тиша. Завести її за свій залізний заслін, щоб вона просочилася його простором, стала невід’ємною частиною його приватної фортеці.

Він хотів провести цю ніч разом. І справа була не тільки в сексі — йому хотілося бачити, як вона засинає на його ліжку, як її мокре волосся сохне на його подушці. Це було небезпечно схоже на зацикленість, але Северин уже не збирався себе гальмувати.

Ні, він не повезе її до себе. Не сьогодні. Ця раптова, майже тваринна спокуса завести її в своє лігво була надто небезпечною. Левицький звик прораховувати кожен крок, і зараз його інстинкт мисливця підказував інше. Вона повинна була перетравити все почуте, пережувати цей гіркий присмак його правди та змиритися.

Бо щоб вона не казала про межі та умови, а її дівоче, зрадливе тіло прагнуло того, що дасть їй тільки він і ніхто інший. Він бачив це в її зіницях, чув у її рваному диханні, відчував у тому, як вона обвивала його шию.

Северин коротко й зло усміхнувся в темряву салону. В цьому русі губ не було нічого від пристрасті — лише чиста, холодна жорсткість. Він так вирішив. Він змусить її чекати. Змусить її власну уяву малювати картини їхньої наступної зустрічі, поки жадання не стане нестерпним, як тортура.

Врешті-решт вона сама прийде. Без жодного примусу чи погроз. Постукає в його двері, переступить поріг і сама скине одяг. Вона попросить його про це, просто тому, що більше не зможе терпіти ту напругу, яку він так ретельно роздмухуватиме у ній з кожною зустріччю, кожним поглядом і випадковим дотиком.

Він отримає все, що хоче, до останнього стогону, до останньої краплі її опору. Але вона дасть згоду. Сама. Притиснута до стіни не його руками, а власним жаданням. Він змусить її хотіти цього так само сильно, як хоче він. Це була правильна гра, де фінальний приз — не просто перепих на одну ніч, а її повне, добровільне підкорення. І він не збирався задовольнятися меншим.

— Я відвезу тебе додому, — прохрипів Северин, і в цьому низькому голосі Юліані почувся не стільки дозвіл, скільки вирок.

На мить у неї перехопило подих, а в горлі став тугий клубок. Вона була впевнена: «додому» в його розумінні — це його лігво. Прямо зараз. Без зайвих розмов і реверансів. Вона вже приготувалася побачити за вікном вулиці закритого елітного кварталу й уявила, як за ними остаточно захлопнуться масивні двері в його життя.

Яке ж було її здивування, коли позашляховик м’яко повернув у добре знайомий, сірий район, де вона прожила все життя. Кожна тріщина на асфальті, кожен вицвілий ліхтар здавалися зараз примарами з іншої реальності. Юліана мимоволі видихнула, полегшення накотило хвилею, змиваючи заціпеніння.

Вона не знала, чому він зупинився. Чому цей хижак, який звик брати своє без жодних вагань, раптом відступив на самій межі. Дівчина шкірою відчувала, як повітря в салоні вібрує від його жадання. Він хотів її. Ой як сильно. Цей електричний розряд між ними був настільки потужним, що здавалося, варто торкнутися обшивки — і посипляться іскри.

Але Левицький мовчав. Його обличчя в напівтемряві салону залишалося абсолютно спокійним і зосередженим. Він не став тиснути й брати своє просто зараз. І ця холодна витримка лякала Юліану навіть більше, ніж його відверта агресія. 

Він зупинив машину біля її під’їзду, але не поспішав розблокувати двері. Його жорсткі пальці грубо вхопили її за підборіддя, змушуючи розвернутися. Він зафіксував її голову, не залишаючи шансу уникнути його погляду.

— Тільки запам’ятай одне — я не пробачаю зради. Особливо від жінок. Я швидше вб’ю тебе, ніж дозволю комусь іншому торкнутися того, що належить мені. Ти моя. Так буде. 

Його голос, позбавлений будь-яких емоцій, крім холодної рішучості, бив прямо в ціль. Він не погрожував — він констатував правила виживання у своєму світі.

— На добраніч, — Юліана спробувала вислизнути, але Северин не збирався відпускати її так просто.

Він перехопив її, обрушуючи поцілунок, наче цунамі. Обеззброююча суміш пристрасті та несподіваної ніжності, що вибивала кисень із легень. Левицький умів змушувати забути про все на світі. Його пальці, що щойно стискали її підборіддя, ослабли, перемістилися на плечі, притягуючи дівчину ще ближче. Юліана вчепилася в його руки, несвідомо дряпаючи шкіру — чи то намагаючись відштовхнути, чи то боячись, що він відпустить.

— Поїхали до мене, — прошепотів він їй прямо в губи, грайливо, але боляче прикусивши нижню губу. 

Юліана відчула, як усе тіло напружилося від цього електричного розряду.

Дощ почав стихати. Шум крапель по лобовому склу ставав дедалі тихішим, але стукіт її серця був гучнішим за грозу. Марево поступово спадало. Дівчина зніяковіла, накривши своєю долонею його руку, що все ще лежала на її стегні. Дихати поруч із ним було нестерпно важко. Він знову зробив це — змусив її втратити голову, забути про всі барикади.

— Северине, я… — вона злегка відсторонилася.

— Йди, — хрипко кинув він, різко відкинувшись на спинку водійського крісла.

Цим одним словом він миттєво обірвав усю напругу, яка щойно буквально висіла в салоні. Юліана бачила, як на його щелепі ходять жовна, а пальці, які секунду тому гладили її волосся, тепер до білих кісточок стискають кермо. Чекати й терпіти він явно не вмів. Северин дивився кудись у дощову темряву подвір'я, впритул ігноруючи її погляд.

Дівчина не стала випробовувати долю. Скинула плед і прожогом вискочила з авто в нічну вогкість.

— Ось і чудово. Я знав, що ти в мене кмітлива дівчинка, — прошепотів Левицький.

Але наступної секунди задоволена, майже зміїна посмішка торкнулася його губ. Він домігся свого. Завжди буде так, як хоче він. І навіть чорти з пекла не в силах йому завадити.