Раді Вас бачити!

Розділ 14.

«Коні відчувають фальш не гірше за собак. Прораховують миттєво ‒ добро там чи гниль. Вони підкоряються тільки тому, хто сильніший за них. Не грубою силою, а внутрішнім залізом. Якщо він відчує, що ти хоч на йоту слабший за нього ‒ він розірве дистанцію або розтопче. В цьому вони чесніші за людей.»

Адріян Л.

‒ Романенко, Нагірна! Я вам своєю балаканиною не заважаю державні справи вирішувати?

Юліана і Софія вмить притихли. Під холодним, роздратованим поглядом викладача та десятків очей студентів, що до цього мирно дрейфували у світі історії мистецтв, Юліана відчула, як потилицю обпекло знайомим соромом.

‒ Вибачте, Захар Миколайович, ‒ ледь чутно пробурмотіла вона.

На відміну від подруги, яка лише зухвало шкірилася, Юліана терпіти не могла бути мішенню для зауважень.

‒ Та що ви, не варто. Мені зовсім не важко перервати лекцію, якщо те, що ви перетираєте з Софією, настільки архіважливе, що не дотерпить до кінця пари.

Юліана відчула, як щоки заливає гаряча хвиля рум’янцю. Вона не звикла до такого «особливого» ставлення, але з Захаром Миколайовичем це траплялося занадто часто. Часом здавалося, що він навмисно вичікує момент, щоб вжалити саме її. Можливо, через те, що він був молодим і амбітним, а дівчата на задніх партах постійно хихікали, заглядаючись на нього, Юліану ця прискіплива увага напружувала сильніше за іспити.

‒ Продовжуйте, ‒ поблажливо махнула рукою Соня, вальяжно відкинувшись на спинку стільця. В її очах танцювали бісики. ‒ Нам же до смерті цікаво, хто саме зніс голову Ніці Самофракійській.

Аудиторія хмикнула. Юліана з силою штовхнула подругу в бік, щоб та припинила нариватися, але Нагірну вже було не спинити.

‒ Прекрасно. ‒ Викладач відклав книгу, з якої щойно цитував першоджерела. ‒ Раз ви так уважно слухали тему, пані Нагірна, прошу ‒ на моє місце. Закінчіть лекцію самі.

‒ З величезним задоволенням.

Софія підвелася, труснувши розкішною вогняною гривою. Ходою моделі на подіумі вона рушила до катедри. Аудиторія ожила. Всі затамували подих, чекаючи на шоу. Юліана сховала мимовільну посмішку за долонею ‒ тільки Соня могла перетворити серйозний предмет на цирк одного актора.

Руда втупилася прямо у викладача, глузливо піднявши брову. На частку секунди між ними спалахнула німа дуель поглядів ‒ іскра, від якої могло або все спалахнути, або вибухнути. Захар Миколайович стиснув губи й зробив жест рукою: «Прошу, трибуна ваша».

На подив усього курсу, Софія, начепивши маску суворої вчительки, почала карбувати слова:

‒ Скульптура Ніки Самофракійської належить до елліністичного періоду античності. Датується приблизно другим століттям до нашої ери. Знайдена на острові Самотракі. Статую звели родосці в пам'ять про перемогу над флотом сирійського царя.

Це були єдині адекватні факти, які видала Софія, бо далі почався справжній фарс.

‒ У бідолахи немає ні рук, ні голови ‒ мабуть, знесло штормами, бо стояла ця красуня на гострій скелі над морем, а острів’яни не додумалися захистити її від вітру та дощу. І тому, дорогі отроки…

‒ Досить, ‒ голос викладача став тонким і гострим, як лезо бритви.

Він коротким жестом вказав Соні на місце. Аудиторія вже реготала в голос. Софія лише знизала плечима з виглядом ображеної прими й повернулася до Юліани.

‒ Соню, ну навіщо? Нам же йому іспит закривати, ‒ Юліана спробувала ввімкнути голос розуму, але подруга лише відмахнулася.

‒ Та ну, дістав уже, ‒ Софія раптово згасла, обличчя стало кам’яним.

Вона втупилася в підручник так, наче намагалася пропалити в ньому дірку.

‒ Що з тобою коїться? Ти сама не своя останнім часом, ‒ Юліана відчула, як під шкірою пробіг холодок тривоги.

Софія завжди була вогнем, а зараз перетворювалася на згусток нервів. Зухвалість із викладачами, ці дивні задумливі погляди... Це не було схоже на ту руду фурію, яку Юліана знала роками.

‒ Потім розкажу, ‒ буркнула дівчина, не піднімаючи очей.

‒ Тиша в аудиторії! ‒ гаркнув Захар Миколайович, востаннє мазнувши роздратованим поглядом по дівчатах.

Але щойно він набрав повітря, щоб продовжити лекцію, дзвінок розірвав тишу. Студенти, як за командою, почали згрібати манатки.

‒ Додому вивчіть двадцятий і двадцять перший параграфи! ‒ намагався перекрити гамір препод. ‒ І я все ще чекаю ваші реферати по Рафаелю!

Натовп повалив до виходу. Юліана вже закидала зошити в сумку, коли голос викладача зупинив її, наче невидима розтяжка.

‒ Романенко, затримайтесь на пару хвилин.

‒ До завтра, ‒ Софія підбадьорливо стиснула плече подруги й вийшла, тихо прикривши за собою двері.

Юліана закусила губу. Залишатися сам на сам з викладачем не хотілося ‒ повітря в порожній аудиторії вмить стало густим і несвіжим. Вона не знала, чого він хоче, але цей його погляд... Зовсім не «викладацький». Юліана мимоволі притиснула підручники до грудей, виставляючи перед собою цей паперовий барикад.

‒ Прошу, сідай, ‒ він вказав на стілець біля свого столу, але сам залишився стояти, нависаючи над нею сірою тінню.

Юліані це не сподобалося. Коли над тобою отак стоять, ти автоматично стаєш жертвою. Вона десь чула, що етика вимагає бути на одному рівні, очі в очі. А дивитися знизу вгору ‒ це вже капітуляція.

‒ Дякую, я постою. Ви ж сказали, що це ненадовго.

‒ Гаразд, ‒ кивнув він, засунувши руки в кишені штанів.

Він просто мовчав і дивився. Повільно, нахабно, оглядаючи її з ніг до голови, наче оцінював товар на вітрині. Пауза затягувалася, стаючи непристойною. Юліана відчула, як пальці на обкладинці підручника почали німіти від напруги.

‒ Юліано... Ти ж знаєш, що в цьому семестрі мій предмет ‒ основний для вашого потоку? У червні іспит, і приймати його буду я.

Дівчину пересмикнуло. Це раптове «ти» замість звичного офіційного звертання прозвучало як ляпас. Викладач скорочував дистанцію, і це було схоже на те, як хижак підбирається до жертви.

‒ Знаю, ‒ коротко кинула вона.

‒ Мене дуже непокоїть твоя успішність.

‒ А що з нею не так? ‒ Юліана нахмурилася.

Вона була однією з найкращих, хоча історія мистецтв іноді здавалася їй заплутаним лабіринтом. Вона любила створювати, відчувати форму пальцями, а не зазубрювати сухі дати. Але Захар Миколайович бачив це інакше.

‒ Ти останнім часом витаєш десь не тут. Відволікаєшся на речі, що не стосуються предмета. Останній тест провалено, доповідь по да Вінчі я так і не почув. Що відбувається? Це пані Нагірна на тебе так впливає? Чи, може, хтось інший?

‒ Ні, ‒ Юліана ледве стрималася, щоб не пирхнути.

Не скаже ж вона цьому типу в очі, що він просто тупо до неї чіпляється. Іноді їй навіть на пари йти не хотілося. Вона знала: він обов’язково викличе її, засипле каверзними питаннями, а потім, зітхаючи про «недостатню підготовку», вліпить трійку. Справедливістю тут і не пахло ‒ тільки чистим самодурством.

‒ Як будемо вирішувати проблему? Місяць пролетить ‒ і сесія. Ти ж не хочеш вилетіти з тріском?

‒ Не хочу, ‒ вона заперечно хитнула головою.

Всередині все стислося. Вона згадала, що шепотіли однокурсниці про «додаткові заняття» у Захара. Ті дві дівчини, що залишалися з ним після пар, потім так загадково гигикали, що Юліані ставало млосно. Вона тоді спитала в одної: «І що, допомагає?». Та лише заговорщицьки прошепотіла: «Ще й як! Успішність злітає до небес. Розумієш, про що я?».

Тоді Юліана не зрозуміла. Думала ‒ гроші бере. Але зараз, у цій порожній тиші аудиторії, сенс почав доходити до неї огидним усвідомленням.

‒ Юліано... ‒ Чоловік безшумно обійшов її і зупинився за спиною.

Раптово його долоні важко лягли їй на плечі. Юліана здригнулася, наче до неї доторкнулася змія. Крізь шум власного пульсу вона почула, як він втягнув повітря біля її потилиці. Гнида... він що, нюхав її волосся?

‒ То як? ‒ прошепотів він над самим вухом.

‒ А ніяк! ‒ вона різко зробила крок вперед, скидаючи його руки, наче брудну ганчірку. ‒ Доповідь майже готова. Наступної пари да Вінчі буде зданий. І іспит я не завалю, підготуюся так, що питань не виникне.

Захар Миколайович недовірливо хмикнув. Він неквапливо сів на краєчок парти, схрестивши руки на грудях. Його погляд мацав її постать згори донизу.

‒ Всі ви так кажете. А в результаті ‒ знань нуль, хвости тягнуться з минулої сесії, а над головою висне наказ про відрахування.

‒ У мене такого ніколи не було. Я все здаю вчасно.

‒ Подивимося. Чому ж тоді з моїм предметом усе навпаки? Мовчиш?

Юліна справді мовчала. Додаткові заняття? Краще вже піти лісом, ніж залишитися з ним тут ще хоч на хвилину. Він не завалить її просто так, не наважиться. Принаймні, вона хотіла в це вірити.

‒ Що ж, бачу, розмови у нас не вийшло. Подивимося, як ти почнеш виправлятися, Юліано. В іншому випадку... я буду наполягати на додаткових заняттях.

‒ Я можу йти? ‒ її голос звенів, як натягнута струна.

‒ Іди. ‒ Він кивнув, не зводячи з неї очей.

Юліана кулею вилетіла з аудиторії, на ходу витираючи плечі, наче на них залишився липкий слід.

Дівчина майже бігла порожніми коридорами академії. Остання пара закінчилась, студенти розсмокталися по домівках, лишивши по собі лише відлуння кроків та запах старої крейди.

Вона притиснула холодні пальці до щік ‒ ті палали, наче маковий цвіт, контрастуючи з крижаними руками. Додаткові заняття? Дідька лисого! Краще вона ночами не спатиме, зубрячи історію мистецтв від кірки до кірки, ніж знову дозволив цьому типу дихати їй у потилицю. Професор Гальченко, який пішов на пенсію, викликав повагу, а цей... молодий, голодний, з очима, що мацають тебе під одягом. Не дарма про нього шепотілися по кутках. Юліані раніше було байдуже на плітки, але тепер хотілося вимити плечі з хлоркою. Що там такого відбувається на тих «заняттях», після яких у повних нездар успішність злітає до небес?

‒ Гей, куди летиш? ‒ Софія виросла поруч так раптово, що Юліана сахнулася вбік. Серце теленькнуло об ребра. ‒ Юліанко, ти чого така смикана?

‒ Нічого, Соню. Ти хіба ще не поїхала додому?

‒ Та ні, ‒ руда примружилася, скануючи подругу своїм фірмовим рентгеном. ‒ Мій наглядач відійшов на секунду. З тобою точно все рівно? Що від тебе хотів Захар?

‒ Та... про успішність втирав, ‒ розсіяно кинула Юліана, втупившись у підлогу.

Вона хмурилася, і Софія відразу змалювала ситуацію: там діло не чисте. Але розпитати не встигла ‒ до них уже поспішав Ренат. При ньому Юліана не сказала б і слова.

‒ Юліанко, давай на вихідних у мене? Є розмова, ‒ швидко прошепотіла Соня.

‒ Щось сталося? ‒ тепер уже напружилася Юліана.

Софія лише приклала палець до губ. Коли Ренат підійшов упритул, руда швидко цьомнула подругу в щоку і пішла за своїм «хвостом».

Юліана не стала затримуватися. Їй хотілося вилетіти з академії якнайшвидше. На душі було гидко, наче її облили помиями з відра. Хоча... може, вона сама все накрутила? Може, Захар Миколайович справді переживає за її сесію, а вона малює собі маніяка з підворіття? Фантазія розбушувалася після знайомства з такими типами, як Левицький. Юліана пообіцяла собі, що з сьогоднішнього вечора вгризеться в підручники так, що жодна причепа не підкопається.

Занурена у свої думки, вона вийшла за ворота, навіть не глянувши на чорний позашляховик, що причаївся неподалік. Тільки коли її покликали, вона різко обернулася.

‒ Романенко Юліана Вікторівна? ‒ невисокий, представницький чоловік підійшов до неї з приклеєною привітною посмішкою.

‒ Дивлячись, хто питає, ‒ Юліана недовірливо покосилася на машину.

Біля дверцят стояв бетонний качок у темних окулярах.

Вмить згадалася та ніч, перестрілка, запах пороху і холодний метал у руках. Всередині все похололо. Невже це по її душу приїхали ті, хто хотів помножити на нуль Северина?

‒ Не бійтеся, ‒ чоловік продовжував шкіритися, вказуючи на авто. ‒ Пройдіть зі мною, на вас чекають.

‒ Хто?

‒ Юліано!

Дівчина обернулася, і напруга миттєво злетіла з обличчя, поступаючись місцем щирій посмішці. Назустріч їй із позашляховика випурхнула Карина.

Юліана й не помітила, як позашляховик проглинув кілометри й зупинився біля маєтку Левицьких. Час розчинився в безперервному потоці слів Карини. Здавалося, дівчину довго тримали на голодному пайку без спілкування, а тепер нарешті випустили на волю. Інформація лилася рікою, і Юліана ледве встигала її фільтрувати.

Головне вона зафіксувала: батько дав добро на візит, а Северина вдома немає. Він взагалі рідко з'являвся в садибі, віддаючи перевагу власному барлігу в місті. Саме цей факт став вирішальним ‒ якби Юліана знала, що там буде він, ноги б її в тій машині не було.

Між іншим Карина також поцікавилась, чи підійшов Юліані новий телефон і чи все з ним гаразд. Це питання миттєво повернуло брюнетку в спогади про наступний після сутички ранок. Тоді вона навіть не встигла задуматися, як їй тепер бути без зв'язку, коли на порозі квартири виріс кур'єр. Він мовчки вручив їй фірмовий пакунок, у якому лежав новенький девайс ‒ сучасний, вугільно-чорний, із бездоганно гладким склом і корпусом, що приємно холодив долоню. Першим поривом було категорично відмовитися від такого подарунка й повернути все назад Левицькому, але телефон був потрібен катастрофічно, а Северин, судячи з усього, відмов не приймав за принципом. Довелося змиритися й подумки подякувати за таку оперативність.

Та попри все, Карина дійсно подобалася Юліані. Розумна, не по роках розвинена, трохи кумедна, але з видимим відбитком самотності в очах. Вона все так само ніяково поправляла волосся, намагаючись сховати шрами, але коли захоплювалася розмовою ‒ забувала про все, розслабляючись поруч із Юліаною. Брюнетка за всю дорогу ледве вставила пару слів, і, на диво, страх відступив. Можливо, справа була в Карині ‒ поруч із дитиною світ здавався не таким ворожим. Та й Влад, її брат, крутив роман із Софією. Якщо Северина тут справді немає, можна нарешті видихнути після того бруду, який на неї вилив викладач.

‒ Приїхали! ‒ дівчинка засіпалася на місці й відчинила двері сама, не чекаючи на охорону. ‒ Ти не бійся моїх лисих няньок, вони ручні.

Карина кивнула в бік бритоголового амбала й хихикнула. Юліана теж не втримала посмішку. Цих накачаних «богатирів» вона не боялася ‒ надивилася на таких у Софії вдома. Бентежило інше: опинитися зовсім одній у незнайомому місці, серед чужих людей. Але бачити, як Карина світиться зсередини, наче отримала найдорожчий подарунок у світі, було важливіше за власний комфорт.

Голосок дівчинки вів її далі, не даючи зануритися в сумніви:

‒ А там у нас оранжереє, та парк за нею. А там ‒ басейн, але він поки закритий, не сезон. А за будинком цілий іподром, батько там тренує своїх скакунів. І ще…

Юліана ледве встигала крутити головою. Те, що показувала Карина, вражало масштабами. Як художник, вона миттєво почала вихоплювати деталі ландшафту: бездоганну перспективу алей, холодну благородну фактуру дикого каменю в оздобленні та витончену симетрію дерев. Тут панувала естетика абсолютного порядку, де навіть тіні падали за суворим графіком.

Біля парадного входу їх зустрів охоронець. Він щось коротко кинув дівчинці, але Юліана не розібрала слів ‒ вона з жадібністю митця вивчала гру світла на масивних колонах та ідеально підстрижений плющ, що обплітав стіни маєтку, наче живий гобелен.

‒ Юліано, ходімо. Тато вже чекає, ‒ Карина смикнула брюнетку за рукав, прискорюючи крок так, що Юліані довелося майже бігти.

‒ Тато?

Цю зустріч хотілося відтягнути на вічність, але доля явно мала інші плани. Якщо Юліано правильно зрозуміла, саме старший Левицький був ініціатором її появи в маєтку. Значить, попереду серйозна розмова.

Дівчата минули головний будинок і той самий парк, який Юліана так і не встигла роздивитися детально, лише зафіксувала боковим зором графічні силуети дерев. Вони наблизилися до масивної дерев’яної споруди за пів сотні метрів від житла. Висока будівля, що розпласталася на величезній площі, миттєво збудила в Юліані непідробну цікавість. Щойно вони переступили поріг стаєнь, у ніс вдарив густий, незвичний коктейль із пахощів свіжоскошеного сіна, кінського гною, вологого ґрунту та дорогої шкіри. Юля вдихнула це на повні груди ‒ запах був чесним, первісним, без домішок міського смогу чи задушливого парфуму викладача.

Вони йшли широким проходом повз денники. Там кипіла робота: конюхи тягали оберемки соломи, дзвеніли відрами, вичищали стійла. Ритм був чітким, злагодженим, наче в добре налаштованому механізмі. На двох дівчат, що зовсім не вписувалися в цей суворий робочий пейзаж, ніхто не звертав уваги. Юліана жадібно вихоплювала поглядом деталі: як грають м’язи на спинах працівників, як сонячне проміння пробивається крізь верхні вікна, лягаючи золотими смугами на підстилку з тирси.

Вийшовши через протилежну браму, вони опинилися на безкраїй леваді. Перед очима розкинувся простір, від якого захопило дух ‒ ідеальна композиція, де весняне небо зливалося з соковитою зеленню горизонту.

У Юліани перехопило подих. По всьому полю, наче живі скульптури, розбрелися коні, мирно вищипуючи першу весняну зелень. Але справжній магнетизм виходив від невеликого загону неподалік. Там саме приборкували гнідого скакуна. Коли жеребець раптом здибився, викрешуючи копитами іскри з повітря, Юліана відчула солодке передчуття роботи. Ось воно. Ось що вона втілить у своїй наступній скульптурі.

Кінська сила, первісна енергетика... дівчина мимоволі стиснула кулаки, відчуваючи звичне поколювання в пучках пальців. Вона ніколи не бачила цих тварин так близько. Можна буде торкнутися? Чи хоча б підійти впритул, щоб відчути жар їхнього дихання?

Карина помітила цей заворожений погляд і задоволено посміхнулася ‒ її гостя була під враженням. Дівчинка махнула рукою батькові. Той, побачивши їх, легко зіскочив із сідла і пустив коня у вільний біг загоном.

‒ Підійдемо ближче? ‒ запропонувала Карина.

‒ Звісно, ‒ на автоматі згодилася Юліана.

‒ Знайомся – це мій батько Адріян Левицький, ‒ гордо промовила дівчинка

‒ Юліано, щиро радий. Карина мені всі вуха про вас продзижчала, ‒ голос Адріяна прозвучав низько, з ледь помітною хрипотою, яка зазвичай буває у людей, звиклих віддавати короткі накази.

Юліана здригнулася під прицілом його сірих очей. Левицький-старший не поспішав. Він повільно, з якоюсь особливою садистською методичністю зняв шкіряні рукавички, кинув їх на дерев’яну перекладину огорожі й лише тоді зробив крок назустріч. Його долоня була сухою та гарячою, а рукостискання ‒ коротким, наче захват капкана.

‒ Дякую... е-е... дякую, що запросили, ‒ видавила вона, подумки проклинаючи свою раптову недорікуватість.

Зазвичай вона трималася впевненіше, але під цим пронизливим поглядом здавалося, що її сканують на молекулярному рівні. Юліана не втрималася і сама почала вивчати батька Северина. Перед нею стояв чоловік ‒ представницький, харизматичний, із тією особливою поставою, що видає природженого лідера.

Северин був його відбитком. Та сама порода, той самий хижий розворот плечей. Батько хмурився точно так само, мружачись від весняного сонця, і ця деталь миттєво зшила їхні образи в її голові. Але якщо у сина в очах палав відкритий вогонь, то у батька там була арктична пустеля. Він посміхався губами, але очі залишалися скляними, нерухомими. В них не було тепла ‒ лише холодний розрахунок досвідченого гравця, який уже знає всі твої ходи наперед.

Юліана зрозуміла: те добродушшя, яке вона намагалася розгледіти спочатку ‒ лише тонка позолота на сталі. Вона опинилася в лігві старого вовка, який вивчив її ще до того, як вона переступила поріг садиби.

‒ Нема за що, ‒ чоловік перевів погляд на доньку. ‒ Карино, розпорядися, щоб нам подали чай та імбирне печиво на терасу. Ви зголодніли, Юліано?

‒ Трохи, ‒ погодилася вона, раптом відчувши, що шлунок зрадницько порожній. З самого ранку ‒ лише чашка солодкого чаю.

‒ От і чудово. Карино?

‒ Ну, тату... можна я побуду з вами? ‒ заскиглила мала, розуміючи, що зараз почнеться доросла розмова, не призначена для її вух. ‒ Нехай Микола про чай подбає.

‒ Карино. ‒ Юліана помітила, як голос Левицького став твердішим.

Без роздратування, без крику ‒ просто монолітна впевненість, проти якої не попреш. Звісно, дівчинка відразу здалася.

‒ Добре. Юліано, ми пізніше потеревенимо, ‒ Карина підбадьорливо посміхнулася і дрібним кроком рушила до будинку.

‒ Ви зацікавили Карину, ‒ кинув Левицький, неспішно ведучи Юліану вздовж дерев’яної огорожі левади. Його голос був рівним, але в ньому відчувалася вага кожного складу. ‒ Зізнаюся, у неї немає друзів. Брати замінюють їй увесь світ, але понад усіх вона любить Северина. Попри різницю у віці, вони дуже близькі. Немає такої таємниці, яку б вона йому не довірила. Навіть мені чи матері часом нічого не каже, а йому ‒ все. Зазвичай дівчата Северина не викликають у малої жодного інтересу. Вона їх просто не помічає. Але ви для неї подія.

‒ Мені Карина теж подобається, ‒ Юля витримала цей тиск, хоча серце почало збиватися з ритму. ‒ Але я не дівчина вашого сина, ми навіть не друзі. Ми просто дві людини, які випадково опинилися поруч не в той час і не в тому місці. Між нами немає нічого, окрім тієї безглуздої випадковості.

Вона вимовила це сухо, відкарбовуючи кожне слово, наче ставлячи крапку в розмові, яка їй не подобалася. Левицький лише ледь помітно смикнув кутиком рота ‒ не то посмішка, не то оцінка бійця. Ця дівчинка вміла тримати оборону.

‒ Випадковість ‒річ відносна, Юліано, ‒ зауважив він, розвертаючись у бік маєтку. ‒ У нашому світі нічого не стається «просто так».

Адріян не став роздмухувати тему «випадковостей», лише мовчки зафіксував її слова. Юліана відчувала, як це мовчання тисне на плечі ‒ важке, аналітичне. Їй до нудоти не хотілося, щоб у цьому маєтку її таврували, як чергову ляльку з оточення Северина. Вона сподівалася, що цей візит залишиться в тіні й не вилізе їй боком.

Зустріч із Северином не входила в її плани. Вона більше не сприймала його як пряму загрозу, але його наміри все ще тхнули небезпекою. Ці хижі погляди в машині, коли вони їхали разом... Добре, що хоч перестав сипати натяками. А от його «зграя» викликала лише огиду: цей Марк із його сальним скалом та той іноземець-«серцеїд». Юліана чудово зрозуміла, як Северин відрізав їх, назвавши її «своєю». Тоді їй хотілося просто втиснутися в оббивку дивана й випаруватися. А потім ‒ те пекло на дорозі.

Минув тиждень, а її все ще підкидало серед ночі в холодному поту. Серце гатило в ребра, наче загнаний звір. Підсвідомість просто випльовувала її в реальність, де страх змішувався з уявою в отруйний коктейль.

‒ Ви любите коней, Юліано? ‒ спокійний, майже металевий голос Левицького висмикнув її з цього заціпеніння.

‒ Не випадало з ними стикатися, ‒ вона знизала плечима, не зводячи очей із гнідого красеня в загоні.

‒ Це надзвичайно розумні створіння, ‒ продовжував Адріян.

Його тон діяв дивно ‒ напруга почала спадати, поступаючись місцем професійному інтересу митця.

‒ Часом їх важко зламати й приручити. Але щойно кінь відчуває над собою сильну, тверду руку вершника ‒ він підкорюється. У них безодня сили та грації, первісна енергія. Він величний, чи не так?

‒ Так. Дуже.

Кінь був не просто красивим ‒ він був досконалим. Юліана заворожено спостерігала, як під лискучою, наче полакованою, гнідою шкірою перекочуються тугі вузли м’язів, готові кожної миті вибухнути шаленою швидкістю. Чорна, як ніч, грива розвивалася на вітрі, підкреслюючи крутий вигин потужної шиї. В кожному його русі, в кожному повороті голови відчувалася дика, необуздана воля, яку якимось дивом вдалося загнати в рамки цього загону. Це була жива стихія, втілена в плоті та крові, видовище, від якого у Юліани солодко защеміло в грудях від бажання вхопити цей рух, цю застиглу мить тріумфу життя.

‒ Знаєте, Юліано, вони відчувають фальш не гірше за собак. Прораховують миттєво ‒ добро там чи гниль. Вони підкоряються тільки тому, хто сильніший за них. Не грубою силою, а внутрішнім залізом. Якщо він відчує, що ти хоч на йоту слабший за нього ‒ він розірве дистанцію або розтопче. В цьому вони чесніші за людей.

Левицький ледь помітно кивнув одному зі своїх людей. Той підвів до них статного гнідого жеребця. Кінь гарцював, виклично трусячи гривою, і Юліана мимоволі посміхнулася, заворожено спостерігаючи за цією живою стихією.

‒ Це Зевс. Найкращий у моїх стайнях.

‒ Він неймовірний... ‒ прошепотіла Юліана.

‒ Хочете торкнутися його?

‒ А... можна?

Юліана зробила крок до тварини, нерішуче витягнувши руку вперед. Коні з дитинства заворожували її ‒ ще з тих часів, коли в зоопарку вони здавалися їй величними в’язнями за ґратами. Тоді маленькій Юліані хотілося випустити їх усіх на волю, а ще більше ‒ хоча б на мить опинитися в сідлі. Але мати лише посміялася з тих дитячих поривів, віддавши кілька купюр чоловікові, щоб той прокатав доньку на поні. Принизливий компроміс, який не мав нічого спільного з тією силою, що вона бачила зараз.

‒ Сміливіше. Він не кусається, ‒ голос Левицького пролунав надто спокійно, майже сухо.

Юліана зробила ще крок. Зевс сам штовхнув мокрим носом її долоню, і дівчина мимоволі засміялася. Під пальцями була жива, гаряча шкіра з короткою жорсткою шерстю.

‒ Ти красень, Зевсе, ‒ тихо прошепотіла вона, розглядаючи ідеальну лінію його голови.

Кінь змахнув гривою, наче погоджуючись, і повів вухами, відчувши наближення господаря.

‒ Він у нас полюбляє жіночу увагу. І ви йому цілком до вподоби, Юліано.

‒ Зізнаюся, це взаємно.

‒ Я вдячний вам, Юліано, ‒ Адріян заклав руки за спину, його погляд став важким, наче свинець. ‒ Така тендітна дівчина ‒ і змогла прийти на допомогу моїм дітям. Двічі за вечір. Цей вчинок межує з героїзмом, якого зараз мало в кому знайдеш.

‒ Це дрібниці, та й я була не сама, ‒ відмахнулася вона, хоча холодок по спині нагадав, що тієї ночі «дрібницями» і не пахло.

‒ Життя та здоров’я моїх дітей ‒ не дрібниці для мене.

‒ Ну що ви... На моєму місці так вчинив би кожен... напевно...

‒ Дуже сумніваюся, ‒ чоловік ледь помітно звузив очі. Посмішка на його обличчі була лише маскою, за якою ховався холодний розрахунок. ‒ Люди ‒ егоїсти. Більшість просто відвернеться, щоб не замазати руки. Мій син не та людина, поруч із якою безпечно, і ті типи на дорозі збиралися не розмови з вами вести. Ви це розумієте?

‒ Здогадалася, ‒ сухо кинула Юліана.

Вона не хотіла заглиблюватися в деталі того, що з ними трапилось тієї ночі.

‒ Не турбуйтеся про наслідки. Северин закрив це питання. Жодних хвостів не залишилося.

‒ Добре, ‒ дівчина кивнула, але на серці стало ще важче.

Вона розуміла: «закрити питання» в їхньому світі означає поставити остаточну, часто криваву крапку. Перед очима на мить спалахнули вогні пострілів, але вона силою волі заштовхала цей спогад у найнайглухший кут свідомості.

‒ Ходімо. Карина, мабуть, уже зачекалася нас на терасі.

Юліана востаннє провела рукою по шиї Зевса. Їй було шкода покидати леваду. Вона б із задоволенням залишилася тут на години, підмічаючи кожну деталь руху скакуна, щоб потім, у тиші майстерні, виплеснути цю енергію в глину чи камінь. Але господар уже розвернувся, і їй нічого не залишалося, як іти слідом у пастку вишуканого чаювання.

Завдяки теплій погоді, особливо після дощу, сидіти на терасі в глибокому кріслі було б майже приємно, якби не густа напруга, що розлилася в повітрі. Карина, не замовкаючи ні на мить, продовжувала висипати на Юліану купу новин, а Адріян мовчки спостерігав за ними, зрідка вставляючи в бесіду сухі, вагомі репліки.

‒ Юліано, а тобі подобається Северин? ‒ це питання, кинуте з дитячою безпосередністю, влучило точно в ціль.

Юліана леть не поперхнулася чаєм. Обговорювати настільки слизьку тему тут і зараз, та ще й під прицілом батька Северина ‒ сумнівне задоволення.

‒ Я... ну... ‒ завагалася вона, відчуваючи, як щоки починають горіти.

Але Левицький миттєво позбавив потреби відповідати, хоча його голос не обіцяв м’якості ‒ лише залізну дисципліну.

‒ Карино, досить. Не став гостю в незручне становище, ‒ батько стримав доньку коротким, ледь помітним рухом пальців.

Дівчинка вмить почервоніла, миттєво зчитавши настрій батька. Юліана намагалася перетравити почуте. Вона розуміла, що розмова рано чи пізно вийде на постать Северина, але не очікувала настільки прямого лобового зіткнення.

‒ Юліано, не зважайте, ‒ чоловік ледь помітно всміхнувся, але очі лишилися холодними. Він повільно підніс чашку до губ. ‒ Симпатія ‒ річ тонка, її не витиснеш наказом. Це приватна територія. Проте мій син явно втратив хватку, якщо досі не зміг зацікавити таку дівчину, як ви. Це його великий прорахунок.

Юліана не знала, як на це реагувати. Вона мала власну, залізобетонну думку про Северина і змінювати її не збиралася. Навіть під тиском цього ввічливого, але нищівного батьківського авторитету.

‒ Приємно знати, батьку, що ти так високо оцінюєш мої шанси.

Чашка в руках Юліани різко приземлилася на стіл. Ложечка гучно дзвякнула об білий фарфор, наче гонг, що сповіщає про початок нового раунду.

Скільки було відсотків зі ста, що Северин з’явиться тут саме зараз? Яка ймовірність того, що він матеріалізується «випадково»? І який мізерний відсоток припадав на те, що Юліана зможе покинути цю терасу, не ставши об’єктом його важкого, хижого погляду?

Вона не обернулася, але шкірою відчула, як за спиною згустилося повітря від його присутності. Холодний протяг, що прийшов разом із ним, змусив волоски на руках піднятися дибки.