Раді Вас бачити!

Розділ 36

«Я не хочу бути твоєю, Северине. Я хочу своє колишнє, нормальне життя. Без тебе!»

Юліана Р.

А Северин замість того, щоб піти за нею, тупо стирчав посеред цих довбаних «авторитетів» і робив вигляд, що його гребуть батькові бізнес-схеми. Ну хто, блядь, придумав на весіллях терти за бабки? Левицького вже тупо нудило від цього збіговиська. Тут розважалися тільки молодята та дегенеративні мажори — нащадки цих нікчемних старих царьків, батькових партнерів.

— Вали вже. Однаково з тебе зараз користі, як з мертвого, — кинув Адріян, незадоволено фіксуючи, як сина перекошує від люті. — Розважайся. Але завтра о десятій чекаю в офісі. Без запізнень.

Северин мазнув по батькові здивованим поглядом. Він це серйозно? Завтра?

— Весілля ж не у тебе, — сухо додав старий. — Завтра підписуємо контракт із Гаєвським. Це не обговорюється.

Северин хижо вишкірився, відчуваючи, як кулаки самі просяться в діло. Він уже збирався піти геть, коли батько зупинив його фразою, що влетіла в спину, наче заточене лезо під лопатку.

— Не тупи, сину. Бізнес — це цифри, а не гормони. Ця дівчина подобається не лише тобі. І не смій через спідницю пускати під укіс мою справу.

— Це як розуміти? — Северин різко розвернувся. — Я чогось не знаю?

Губи Адріяна Дмитровича стиснулися в тонку, безкровну лінію. Старий павук почав випускати павутину, і Северину це дуже не подобалося.

— Хочеш йому мізки випустити через дівку? — прогарчав батько, подаючись уперед, щоб окрім сина ця розмова не торкнулась зайвих вух. — Охолонь! Гаєвський — це вхід у велику гру. Він з ней танцює, а не трахає у всих на очах. Але якби було й так, за для його підпису — ти будеш стояти поруч і посміхатися. Зрозумів?

— Чорта лисого, — виплюнув Северин, і його голос став схожим на низький рик звіра, якого заганяють у кут. — Вона моя.

— Ти патякаєш, як сопливе цуценя, а не як чоловік, що претендує на владу, — голос батька став металевим. — Твій мозок має бути холодним, як лід у морзі. Мало на світі таких Юліан? Однією більше, однією менше — активи дорожчі за будь-яке м’ясо.

— Заткнись, або я клянуся — я тебе вдарю, — Северин навис над батьком, ігноруючи ієрархію. — Вона ж тобі подобалася. Схаменися, вона витягла твою доньку з пекла! І ти хочеш за її рахунок поповнити колекцію цього психопата?

Адріян Левицький лише тонко посміхнувся, дивлячись на конвульсії синівської люті. Йому було смішно, бляха. А от Северину було не до жартів. Гаєвський був гірший за будь-якого серійника. Левицький надто добре пам’ятав долю тієї «посилки», яку повернув Артему. Дівчина зрадила свого покровителя, і той влаштував її у свій найбрудніший елітний притон, особисто відбираючи для неї найбільш збочених клієнтів щодня. Хворий сучий син.

— Вона мені справді симпатична, але не втрачай голови, сину. Хочеш пику йому начистити за те, що криво дихає на цю дівчину? — батько зробив паузу, розправляючи манжети. — Ну, начистиш. А завтра він вийде з угоди, і ми втратимо порти. Вартість твоїх кулаків — кілька сотень мільйонів. Вона того варта?

— Та пішов ти! — виплюнув він у обличчя батькові.

— Якщо через це зірветься контракт... — попереджувально відрізав Левицький-батько, і в його погляді промайнула обіцянка розправи, від якої зазвичай хололо в жилах. — Ти станеш ніким. Я розмажу тебе швидше, ніж ти встигнеш зняти з неї сукню.

— Не переживай, тату. Не зірветься, — кинув Северин через плече, розвертаючись.

Він рушив крізь натовп, розштовхуючи гостей ліктями. Його погляд нишпорив залою, виловлюючи синій шовк серед чорно-білого маскараду.

— Ви були занадто різкі з ним, — Біс клацнув запальничкою. — Він охолоне до неї, щойно трахне. Для Северина це просто азарт. Полювання на витривалість.

— Ти справді в це віриш, Марк’яне? — Адріян скептично звів брову. Зорич не витримав цього погляду — опустив очі, як відданий пес, що відчував перевагу свого господаря. — Мені це не подобається. Я не вірю жодному її вдиху. Вона — міна уповільненої дії, закладена прямо під наш фундамент.

— Ну, вона ж може й не знати... — Біс випустив струмінь сизого диму. — Ви самі казали, що дівчисько вам подбається.

— Її батько теж мені подобався, — голос Левицького став глухим, наче з-під землі, просякнутим давньою, як світ, отрутою. — Поки через його слабкість я не втратив найдорожче. Вона — лише відлуння того бруду. Гниле насіння не дає добрих сходів.

Старий різко розвернувся до своїх «друзів-хижаків», натягуючи на обличчя маску привітного господаря. Марк лише з досадою подивився вслід Северину, який уже зник у тінях саду.

Северин прошивав натовп, не обходячи гостей, а змушуючи їх розступатися самим лише рухом плеча. Тільки-но вислизнувши від Гаєвського, Юліана намагалася перевести подих і вкотре за вечір потягнулася за черговою порцією ігристого.

Та вона навіть не встигла піднести кришталь до губ. Долоня Левицького, гаряча й важка, перехопила її тонку кисть. Іншою рукою він миттєво вихопив келих, наче небезпечну іграшку з рук дитини, і без жодного слова поставив його назад, ледь не перекинувши тацю.

— По-моєму, тобі вже досить. Ходімо.

Юліана не встигла навіть обуритися. Северин м'яко, але непохитно взяв її під лікоть і повів геть із залу, в глибину парку, де сутінки вже почали ковтати обриси білих шатрів. Його пальці впивалися в ніжну шкіру з такою силою, що дівчина мимоволі прикусила губу.

Лють на Гаєвського — те брудне, слизьке падло, що сміло торкатися його власності — ще пульсувала в скронях Северина червоними спалахами. Він крокував швидко, по-армійськи розмашисто, зовсім забувши, що на Юліані підбори, а її синя сукня сковує рухи.

Він сповільнився лише тоді, коли почув її збите, панічне дихання і те, як підбори зрадницьки скребнули по гравію — дівчина ледь не влетіла йому в спину, втративши рівновагу.

Вони зупинилися біля білосніжної античної статуї, що холодним німим свідком височіла серед пострижених кущів. Тут, у тіні мармуру, повітря було іншим — густим від пахощів квітучих нічних рослин і наелектризованим до тріскоту.

Юліана різко висмикнула руку. Біль від його хватки миттєво змінився гнівом, що спалахнув у її синіх очах.

— Ти з глузду з'їхав? — прошипіла вона, потираючи почервонілий лікоть. — Я тобі не собака, щоб мене так тягати за собою! Що трапилось?

Він не відповів. Лише мовчки впивався поглядом у її очі — хмільні, розфокусовані, але все ще бунтівні. Алкоголь уже зробив свою справу: Юліана розслабилася, і хоча в кутиках її вуст ще тремтіло незадоволення, колишня затятість танула, як лід у склянці з міцним віскі.

— Поводишся, як печерна людина, — процідила вона, намагаючись надати голосу твердості, але слова виходили занадто м'якими, обволікаючими. — Я тільки почала розважатися. Навіщо ми пішли?

«Розважалася вона, блять!» — промайнуло в голові Северина. Він стиснув щелепи так, що на вилицях заграли жовна.

— З тебе досить розваг на сьогодні. Тобі треба проспатися. Ходімо, я відведу тебе до кімнати.

— Який ти сердитий... Що, вже не терпиться затягнути мене в ліжко? Ой!

Юліана зробила необережний крок, але гравій під підборами зрадницьки поповз. Вона на мить втратила опору, світ навколо хитнувся, і дівчина здригнулася, відчуваючи, як падає в порожнечу.

Северин зреагував миттєво. Його руки, наче сталеві лещата, перехопили її за талію, ривком втискаючи у своє тіло. Юліана лише хихикнула, вважаючи власну безпорадність чимось страшенно дотепним. Весело їй, бісова лялька. Вона закинула голову, заглядаючи йому прямо в очі. Очі хижака — ненаситні, темні — випалювали в ній діру. Його пальці на її спині стиснулися занадто владно, а губи мимоволі розтягнулися в задоволеній, майже звірячій посмішці. Клятий алкоголь прибрав усі фільтри, залишивши тільки голий нерв.

— Я п’яна, — видихнула вона йому в самі губи.

Її долоня лягла на його сорочку, відчуваючи, як під тонкою бавовною шалено, збиваючи ритм, калатає серце.

— Ти п’яна, — сухо констатував він.

Просто факт, не більше. Юліана повільно закусила губу, і цей жест знову змусив його зіниці звузитися до межі.

— Я ніколи так багато не пила.

— Не варто було й починати. Терпіти не можу сп’янілих жінок.

— Я теж, — Юліана посміхнулася, і в цій посмішці було стільки наївної, небезпечної відвертості, що Северину перехопило подих. — Ти дивний. Наче справжній.

— Та невже? — щиро здивувавшись, він не зміг стримати у відповідь коротку, жорстку посмішку.

Хотілося бути суворим, нагадати їй, що така поведінка в його світі — це слабкість, якою скористаються миттєво. Але він не міг. Такою він її ще не знав. Вона стояла, втиснута в його груди, дивилася знизу вгору і просто посміхалася. Жодної спроби вирватися чи вгатити йому по обличчю.

— Навіщо ти так надудлилася, га?

— Хоробрості набиралася, — чесно випалила дівчина, дивлячись на нього затуманеним поглядом.

— Це помітно. Ну і як, допомогло?

— Не знаю... Ой! — Юліана гикнула, миттєво прикривши рот долонею, і тут же розсміялася, остаточно одурманена нічним повітрям і його близькістю.

— Схоже, набралася ти зовсім не того, чого збиралася, — Северин обійняв її ще міцніше, відчуваючи, як її жар проникає крізь усі шари одягу прямо до його шкіри. — Ти й без того відчайдушна дівчинка, Юліано. Навіщо тобі зайвий допінг?

Юліана лише знизала плечима.

— Вибач, я не хотіла, щоб цей вечір закінчився ось так. І поводитися так не хотіла… просто… просто в мене в голові все обертом! — вона майже вигукнула це йому в обличчя, задихаючись від власної сміливості. — Ти бентежиш мене, змушуєш відчувати дивні, лякаючі речі. Я вже сама в собі не впевнена. Ти постійно твердиш, що хочеш мене, але при цьому навіть не намагаєшся дізнатися, чого хочу я! Тобі здається, що ти пізнав у цьому житті все, але про мене ти не знаєш анічогісінько!

Слова вилітали з неї рваним, гарячим потоком, наче вона намагалася виплеснути разом із ними весь той отруйний коктейль із шампанського, страху та адреналіну, що вирував у крові. Юліана не могла зупинитися. Її груди важко здіймалися, синій шовк сукні натягувався при кожному різкому вдиху. Северин мовчав. Ця тиша була важчою за будь-який удар. Він лише сильніше стискав її талію, вбираючи кожну інтонацію її зірваного голосу, відчуваючи, як її жар просочується крізь його одяг.

— Моя мати все життя страждала через нерозділене кохання до батька. Це нищило її тоді й нищить досі. А я навіть правди про нього не знаю! Я не хочу бути твоєю, Северине. Я хочу своє колишнє, нормальне життя. Без тебе! — вона штовхнула його в груди, але він навіть не поворухнувся, застиглий, наче камінь. — Де мені ніхто не вказував, як жити і чого прагнути. Твій друг постійно торочить мені, щоб я трималася від тебе подалі. Але ти не відпускаєш… Ти — останнє, про що я могла б мріяти у цьому клятому світі!

Він повільно підняв її обличчя за підборіддя, грубо обриваючи цей відчайдушний потік. Юліана. Така, як вона, була лише одна на мільйон — справжня, гостра, як лезо, не розбавлена фальшем. Зараз, із сп’янілими, палаючими очима, вона подобалася йому до нестями.

— Ну, то чого ж ти хочеш насправді, дівчинко? — його голос прозвучав низько, вібруючи десь у неї в животі, змушуючи кожну клітину тіла заціпеніти.

Юліана вагалася лише секунду. Вона вдивлялася в його темні, ненаситні омути. Очі не брехали — у них палахкотіло те саме багаття, в якому вона зараз добровільно згорала. Її дихання стало зовсім коротким, серце гатило в ребра, як полонений звір. Северин стояв так близько, що вона відчувала запах його парфуму, міцного віскі та сигарет. Світ навколо мармурових статуй перестав існувати.

Для нього її відповідь стала несподіванкою, для неї самої — вироком усій колишній свободі.

— Поцілуй мене.