Раді Вас бачити!

«Опір закінчився.»

Юліана розплющила очі й одразу відчула, як у череп впивається свинцева важкість. У роті пересохло, наче піску наковталася, а в скронях гупало — справедлива розплата за маленький алкогольний бунт. Вона спробувала поворухнутися, але тіло немов зацементували. Спершу дівчина списала це на важке похмілля, але, коли спробувала смикнути рукою, дійшло: справа не в тому, що вона перебрала. Її просто втиснуло в матрац щось нестерпно важке й гаряче.

Северин.

Після тих п’яних балачок у саду Левицький мовчки повів її в кімнату, без жодних зусиль знайшовши потрібні двері — Юліана навіть не стала питати, звідки в нього ключі. Та попри всі очікування чоловік не спробував її торкнутись, і вона досі не могла вирішити: радіти цій «милості» чи почуватися приниженою. «Не терплю сп’янілих жінок», — треба ж таке.

Після кількох кволих спроб виставити його за поріг, Юліана здалася. Він просто затягнув її на ліжко, влаштував у себе на колінах і щось тихо розповідав, ледаче перебираючи пальцями її темні пасма. Потім почав випитувати про дитинство, про матір, про всякі невинні дрібниці. І дівчина говорила, навіть не тямлячі цікаво йому чи ні. Хміль розв’язав язика, слова лилися безконтрольно, а напівтемрява, що ховала її обличчя, додавала розкутості. Северин умів слухати: іноді щось кидав у відповідь, іноді низько сміявся, і вона сміялася разом із ним, вперше відчуваючи цей дивний, майже хворобливий спокій.

Вони так і заснули — напівлежачи, в одязі. На ній — зім'ята вечірня сукня, Северин — у штанях та сорочці з розхристаним коміром.

А зараз він буквально притис її своїм тілом, накривши важкою ногою, наче вже остаточно присвоїв. «Як по-хазяйськи», — злісно всміхнулася дівчина, знову намагаючись виповзти на волю. Визволитися з його хватки виявилося непросто, тільки з третьої спроби їй вдалося скинути з себе його кінцівку. Обережно, наче сапер на мінному полі, Юліана вислизнула з-під чоловіка і, не озираючись, дременула у ванну.

Скинула зім’яту сукню і пустила воду, ставши під тугі, майже болючі струмені. Прохолодна волога змивала втому, липку спеку літньої ночі та, що найважливіше, відчуття його близькості. Дівчина полегшено видихнула, закинувши голову і підставивши обличчя під удари крапель. Думки нарешті просвітліли, біль у скронях вщух, і вона відчула себе значно живішою, ніж у момент пробудження.

Тісно обгорнувши навколо грудей махровий рушник, Юліана вийшла з душової. Підійшла до великого настінного дзеркала, щоб оцінити «масштаби катастрофи» на обличчі після вчорашнього вечора. Поверхня скла була затягнута щільною парою. Юліана повільно підняла долоню і широким рухом стерла білясту плівку.

У дзеркальному відображенні на неї дивилася скуйовджена дівчина з вологими пасмами волосся та очима, що горіли адреналіном. А прямо за її спиною, притулившись плечем до одвірка, стояв Северин. Юліана перелякано обернулася, і від цього різкого руху ненадійний вузол на рушнику ослаб. Тканина зрадницьки ковзнула вниз, погрожуючи залишити її повнісю голою, і дівчина ледь встигла перехопити її біля самого краю, судомно стиснувши махру на грудях. Серце гахнуло об ребра, як спійманий птах, що б’ється об клітку. Цей тонкий шматок тканини раптом здався жалюгідним, майже неіснуючим захистом проти прицільного, важкого погляду Северина.

— Давно ти... — голос зірвався, і вона просто замовкла, стиснувши губи в тонку лінію.

— Відтоді, як ти вперше спробувала скинути мою ногу, — куточок його вуст сіпнувся у хижій, задоволеній посмішці. — Не спиться?

— Жарко, — кинула Юліана, ще сильніше притискаючи рушник до грудей, наче це могло врятувати її від його скануючого погляду.

— Могла б покликати, я б потер тобі спинку, — у його голосі проковзнула низька, вібруюча нотка іронії. — Як ти почуваєшся?

— Нормально, — вона мимоволі знизала плечима, намагаючись вдавати байдужість, хоча серце вистукувало божевільний ритм об ребра.

— Досі гніваєшся?

— А мала б? — Юліана скинула брову, дивлячись йому прямо в очі.

Вона не знала, що робити далі. Северин не наближався впритул, але й не йшов, перетворюючи простір між ними на натягнутий дріт під напругою.

— Я тебе не поцілував, — пояснив він те, що й так зависло в повітрі між ними ще з саду.

Вона не гнівалася. Навпаки, той факт, що він пригальмував, поки її штормило від хмелю, викликало всередині якесь дивне, незрозуміле відчуття.

— І що? Ти ще не зробив нічого з того, чого я насправді хотіла б, — зухвало відрізала дівчина.

— Ось як... І що, там цілий список? — Він усміхнувся своєю фірмовою хижою усмішкою, і Юліана відчула, як тіло миттєво зрадницьки напружилося.

Його погляд повільно ковзнув по її оголених плечах, затримуючись на вузлі рушника, який вона так відчайдушно стискала.

— Сережки з діамантами, хутра, тачки та ресторани? Одне твоє слово — і все це буде біля твоїх ніг. Тільки скажи.

— Ти серйозно? — Юліана на мить заклякла від несподіванки. Він що, справді думає, що її можна купити стандартним набором для утриманок? — Мені нічого з цього не потрібно.

Левицький завмер, так і не наблизившись. Між ними залишалося півтора метра порожнечі, але вона була заряджена сильніше за грозову хмару.

— І я тобі не потрібен. Яка іронія, — куточок його вуст сіпнувся у холодній посмішці.

Северин пішов, тихо причинивши за собою двері, але його присутність нікуди не зникла. Юліана залишилася стояти посеред кімнати, вчепившись пальцями в мокру махру рушника. Її все ще тіпало — чи то від нічної прохолоди, чи то від того електричного розряду, що прошив повітря між ними.

Піддавшись раптовому, майже хворобливому імпульсу, Юліана підійшла до дверей і притиснулася обличчям до вузької шпарини.

У сусідній кімнаті панувала напівтемрява, розбавлена лише блідим сяйвом нічника на тумбочці. Северин уже встиг остаточно позбутися сорочки. Він розкрив навстіж скляні двері на балкон, впускаючи всередину сире нічне повітря, і звичним рухом дістав із пачки сигарету.

Юліана затамувала подих, боячись навіть поворухнутись. Чоловік стояв до неї напівпрофілем. Світло ліхтаря з вулиці окреслювало кожен рельєф його тіла — м’язи під шкірою перекочувалися з лінивою силою хижака.

Северин клацнув запальничкою. Вогник на мить вихопив із темряви його суворе обличчя, загострюючи вилиці та лінію щелепи. Він глибоко затягнувся, і Юліана побачила, як напружилися його широкі груди, як здійнялися легені, наповнюючись димом. Це було заворожуюче і водночас лякаюче інтимно — бачити його таким, коли він думав, що ніхто не дивиться.

Чоловік повільно закинув голову назад, відкриваючи сильну шию, і випустив густу хмару диму прямо в чорне небо.

Юліана спостерігала крізь шпарину, затамувавши подих. Рушник на грудях тільки заважав, а шорстка тканина подразнювала шкіру. Всередині все стислося, в голові панував хаос. Вона думала про те, як це — бути з ним. Не просто терпіти його нахабство чи нестерпну владність, а відчувати цей жар на собі без жодних перешкод. Провести пальцями по химерному орнаменту татуюваннь на грудях, відчути тверді м’язи під шкірою. Як це — піти назустріч чомусь первісному і небезпечному.

Ці думки були зайвими, інтимними. Тіло тупо зраджувало її, відгукуючись на кожен рух Северина за дверима. Юліана відчувала, як по спині пробігають сироти, і це був не холод. Це було передчуття можливої катастрофи, та все ж…

Северин випустив чергову хмару диму, і його силует у світлі ліхтаря знову здригнувся від глибокого вдиху. У цьому тихому русі було стільки брутальної, спокійної сили, що Юліані раптом перехопило повітря. Вона зрозуміла: він не просто небезпечний. Він — наркотик, на який вона вже встигла підсісти, сама того не усвідомлюючи.

Стояти далі й просто витріщатися було безглуздо. Юліана заплющила очі на мить, змушуючи себе дихати рівніше, і прийняла рішення. Вона вийде до нього. Зараз. Бо боятися його близькості — це одне, але так і не дізнатися, що насправді криється за цією жагою й важким поглядом, здавалося ще більшою дурістю.

Коли вона нарешті наважилася й відчинила двері, Северин якраз повертався з балкона. Вона зробила лише крок усередину, а він уже вихопив її поглядом — прицільним, важким, без жодного шансу непомітно здати назад.

Він мовчав. І це мовчання тиснуло на мізки сильніше за будь-які слова. Юліана застигла, відчуваючи, як ноги стають ватяними, і вся її така відчайдушна рішучість тане під важким прискіпливим поглядом. Його спокій вибивав повітря з легень, змушуючи серце гатити в ребра з божевільною частотою. Вона зробила крок, потім ще один, поки не підійшла майже впритул. Довелося задерти голову, щоб зустрітися з ним очима.

Левицький навіть не поворухнувся. Не простягнув руки, щоб доторкнутись до того, що так відчайдушно бажав усі ці дні і ночі. Він просто спостерігав, випалюючи в ній останні залишки сумнівів. В погляді лише гола, неприхована влада й вичікування, коли вона зробить перший хід.

Дівчина судомно вдихнула наелектризоване повітря і повільно видихнула, розчіпляючи затерплі пальці на вузлі рушника. Тканина ковзнула вниз і з глухим, м’яким звуком упала на підлогу, наче кинутий білий прапор. Опір закінчився. Тепер між ними не залишилося жодних перепон — лише її прискорене дихання і його нестерпний жар.