Раді Вас бачити!

«А ми тут уже зачекалися.»

Северин Л.

Яка ж вона дурна! З грудей Карини вирвався глухий, майже дитячий схлип, і вона перелякано роззирнулася довкола. Навколо — ні душі, лише незнайома, непривітна дорога. Вона поняття не мала, куди її понесло. Здається, вони проїжджали ці пустирі, коли таксі везло їх до Вала — до того самого місця, звідки вона щойно так дурнувато втекла. Десь тут має бути село, але зараз воно здавалося чимось недосяжним.

Її «геніальний» план — вийти на дорогу, зупинити перше-ліпше авто й чкурнути до міста — зараз здавався просто дитячим безглуздям. Тільки повна дурепа стане вештатися цими забутими Богом дорогами наодинці. Навколо — ні душі, лише сухе повітря і тиша, що тисне на барабанні перетинки. До найближчих хат — вічність пішої ходи, а її сили танули з кожним метром. Лють, що штовхала її в спину, випарувалася, лишивши по собі лише липкий, паралізуючий страх. Навіщо? Навіщо вона втекла? Її напевно вже шукають.

З гіркотою згадавши Юліану, Карина аж зуби стиснула. Злість, яка вирувала всередині ще кілька хвилин тому, тепер здавалася дитячою дурістю. Ну як Юліана могла?! Взяти й так легко бовкнути Валу, що він їй подобається! Він же тепер знає. Знає, що вона від нього без тями.

А Вал… З ним усе було ясно з самого початку. Її кришталевий замок розлетівся на друзки під першим же поривом вітру його зневаги. Гірко визнавати поразку, але ще гірше — відчувати себе цілковитою невдахою. Це був апогей її краху. Втім, винити не було кого. Сама напросилася. Сама не могла відвести очей від його рук, від його обличчя. Він був для неї втіленням свободи — тієї самої, якої для неї в родині Левицьких ніколи не існувало. Вітер, метал і вогонь. Сьогодні він малював її портрет. Малював так, наче читав її як розгортнуту книжку. Карину аж лихоманило від того, як близько він стояв, її тягнуло до нього до нестями. Хоча десь у глибині душі дівчинка розуміла: ця його м'яка ввічливість — лише тонка, удавана маска.

Дурна! Вал ніколи б не впустив її у свій світ. Він ненавидить Левицьких на клітинному рівні. А Карина — саме Левицька! Кров не змиєш. Та що ж у них такого, у цих Левицьких? Чому їхнє прізвище пахне сіркою та розпадом для всіх «нормальних» людей? Вони прокляті? Можливо.

Спрага обпікала горло, перетворюючи слину на сухий пісок. Карина спіткнулася і впала на карачки просто на розпечену ґрунтовку. Гострий біль у коліні, солоний присмак крові, брудні від пилу долоні. Вона піднялася, відчуваючи, як очі застилає гаряче марево сліз.

Вона була жалюгідною. Гіршою за сміття, яке викинули на узбіччя життя. Брудна, розпатлана, випотрошена. Вона хотіла їсти, вона хотіла в теплий, золочений полон свого дому. І понад усе — вона хотіла назад, до Вала, нехай він і дивиася на неї як на пусте місце. З ним було безпечно. З ним вона була живою.

Усе. Зупинка. Вона здається. Світ остаточно зімкнувся навколо неї. Вона заблукала не в лісі — вона заблукала у власному житті. Телефон здох, наче остання надія. Вона встигла відправити повідомлення Матвію, назвати адресу… але він приїде в пустку. Карину ніхто не знайде. Її поглине цей ліс, ця спека, це прокляття, що не дає дихати з самого народження.

Озирнувшись на порожнечу навколо, дівчинка безсило опустилася на розпечену ґрунтовку, підібгавши ноги. Світ звузився до стіни лісу та випаленого поля. Сонце в зеніті не просто світило — воно висмоктувало життя, перетворюючи кров на густу патоку. Десь далеко в мареві вчувався розмірений гул техніки, чи це вже була передсмертна фантасмагорія в її голові, породжена фізичним виснаженням та моральним розладом? Карина не знала. Ще мить — і почнуться галюцинації.

Вона впустила голову на тремтячі руки. Хотілося розридатися, захлинутися жалем до себе, але від липкої спеки всі сльози наче випарувалися, лишивши в кутиках очей лише солону сіль. Вона сама скоро перетвориться на мумію, якщо не знайде бодай ковток води. А гул у скронях лише наростав, перетворюючись на важкий рокіт двигуна. Карина не могла навіть підняти голови — шия стала ватяною, чужою. Дівчинка лише щільно затулила вуха долонями, молячись, щоб ці катування нарешті скінчилися. І хтось там, нагорі, у своєму похмурому милосерді таки почув її.

— Карино! — Боже, цей голос прошив її наскрізь, змусивши підскочити на місці.

Шум, що так дратував її розтерзаний слух, виявився не маревом, а реальним рокотом мотоциклетного мотора. Юліана та Вал припаркувалися зовсім поруч, здіймаючи хмару пилу. Карина не вірила власним очам. Посмішка то з’являлася на її обличчі, то завмирала. Наче зляканий звір — вона боялася, що це лише черговий фокус її згасаючого розуму. Дівчинка кинулася до Юліани, буквально влетіла в її обійми й вперше за цю нескінченну годину безвиході розридалася по-справжньому.

— Пробачте мені… я не мала… я не хотіла… — захлинаючись від істерики, Левицька мертвою хваткою стиснула талію дівчини.

Вона боялася, що Юліана і Валентин — це лише міраж, який ось-ось розчиниться в гарячому повітрі, лишивши її наодинці зі смертю.

— Ти в порядку? — Юліана, не менш налякана, гарячково гладила її по волоссю, швидко промацувала руки та плечі, намагаючись переконатися, що з дівчинкою все гаразд і вона ціла й неушкоджена.

Господи, наче важка залізна плита нарешті зсунулася з грудей.

— Так, — кивнула Карина, трохи вгамувавши ридання.

Вона все ще здригалася від схлипів, але вже посміхалася крізь бруд і сльози, дивлячись на Юліану, як на єдину святиню.

— Зі мною все добре. Тепер — добре.

— Ти налякала нас до смерті, — це був Вал.

Він стояв так близько, що вона відчувала запах його спітнілого тіла й металу. В очах читалося виразне полегшення. Він і справді всерйоз перелякався, що вона загубилася чи вскочила в халепу.

— Куди ти зникла? Ми перевернули все догори дригом, шукаючи тебе.

— Мені просто захотілося прогулятися, — різко відрізала Карина, гучно шмигнувши носом.

Вона люто витерла сльози й ще міцніше притислася до Юліани, ніби намагаючись закритися нею від його пронизливого холоду.

— Не хвилюйся, скоро я поїду, і тобі більше не доведеться страждати, терплячи мою присутність у своєму ідеальному світі.

Валентин і Юліана багатозначно переглянулися. Молодий чоловік нічого не відповів на цей жовчний випад, але Карина чітко розчула його глухе: «Прокляття!». Так, нехай знає, що вона все чула. Нехай це слово пече йому совість за те, що він дозволив їй загубитися в цьому пеклі.

— Пий, — Юліана протягнула пляшку з водою, і Левицька жадібно припала до неї, відчуваючи майже благоговійне полегшення.

Крижана волога розтікалася всередині, вимиваючи залишки жаху. Тепер можна було не боятися… принаймні, найближчу годину.

— Поїхали додому. Я нагулялася, — жалібно попросила Карина.

— Так, звісно. — Юліана взяла її за руку, стиснувши пальці так міцно, ніби боялася, що дівчинка знову розчиниться в лісових тінях.

Карина вмостилася на вузькому сидінні важкого байка, затиснута між Валом і Юліаною, усім своїм виглядом випромінюючи колюче невдоволення. Хлопець відчув, як її долоні несміливо, майже невагомо торкнулися його талії. Вона рухалася сковано, наче змушувала себе до цього дотику і мимовільне роздратування прокотилася його тілом. Ця маленька вискочка ще сміє демонструвати характер? Після того, як вони ледь не виплюнули легені, прочісуючи кожен кущ у пошуках її сліду? Він підняв усіх своїх хлопців, відправив групу в сусіднє селище, поки ця дурепа, не знаючи дороги, просто звернула в інший бік.

Ну, припустимо, вона підслухала його розмову з Юліаною. Припустимо, правда обпекла її сильніше за сонце. Але це взагалі не привід викоблучуватися й чинити такі дурості! Треба було негайно позбутися цього «скарбу» — віддати дівчинку назад у її золочену клітку, поки її старший братик не завітав на криваві розбірки.

Рев мотора оглушував, розрізаючи тишу лісу, але навіть цей агресивний звук діяв на Карину як заспокійливе. Вона жива. Її знайшли. Зовсім скоро вона повернеться в безпечну порожнечу свого дому. З неї досить ілюзій про свободу. Краще сидіти під холодним наглядом батькових церберів, ніж ще раз відчути цей липкий, смертельний жах покинутості, який випив її сьогодні до дна.

За кілька хвилин шини знову вилетіли на асфальт головної дороги. Попереду вже маячили залізні ворота турбази, але Валентин раптово вдарив по гальмах, не доїхавши лише кілька метрів. Дорогу їм перекрив масивний чорний позашляховик. Двоє охоронців по обидва боки від машини своїм нерухомим, професійним виглядом не віщували нічого, крім розправи.

— Що там? — Карина першою визирнула з-за широкої спини Вала.

Вона ледь помітно посміхнулася, впізнавши в одному з чоловіків Матвія.

— Здається, все обійшлося... пронесло.

— Схоже, що ні, — процідив Вал крізь зуби.

Під її пальцями напружилося міцне чоловіче тіло, перетворюючись на камінь, готовий до удару. Валентин затамував подих, коли задні двері авто повільно відчинилися, і на розпечений асфальт ступив Северин Левицький. Він виглядав як сама неминучість — холодний, зібраний і смертельно небезпечний.

— Довго ж ви вештаєтеся, — голос Северина розрізав повітря, наче батіг. — А ми тут уже зачекалися.