Раді Вас бачити!

Розділ 23

«Сама йдеш стопами матусі. Чи думаєш, я сліпий? Не бачу, хто тебе підвозить і що навколо коїться?»

Ігор Д.

— Ви добре подумали, Юліано? — Голос Захара Миколайовича прозвучав надто близько.

Він навис зі спини, вдаючи, що перевіряє записи в її конспектах, але Юліана відчувала спиною його важке, нерівне дихання. Дівчина заціпеніла. Серце зробило важкий удар і провалилося кудись униз. Треба було йти з усіма, зникнути в коридорах факультету, але він особисто попросив її затриматися «на пару слів».

Та коли він озвучив ціну за сесію — чітко, без натяків, брудно — Юліана ледь не засміялася. Це був істеричний сміх, який застряг у горлі не виказаними прокльонами. Ніколи!

— Дайте пройти, — Юліана намагалася, щоб голос не тремтів, але він звучав глухо. — Я піду в деканат.

— І що ти їм скажеш? — мужчина оскалився, перекриваючи їй шлях. — Що викладач чіпляється до тебе заради оцінки? Тебе навіть слухати не стануть без доказів. Не ускладнюй собі життя, Юліано. Один залік, і все.

Він різко викинув руку вперед і перехопив її зап'ястя. Юліана сіпнулася, намагаючись вирватися, але препод тримав намертво, жорстко впиваючись пальцями в шкіру й залишаючи багряні, почервонілі сліди.

— Будеш рипатися ‒ вилетиш звідси з тріском, — просичав він їй прямо в обличчя, нависаючи всією вагою. — Я особисто влаштую тобі таке відрахування, що жоден інститут у цьому місті тебе не прийме. Подумай мізками, дівчинко.

Юліана заціпеніла від огиди й люті, дивлячись йому прямо в очі. Захар кілька секунд впивався її безсилим опором, а потім гидливо крутанув її руку й різко відпустив, ледь не штовхнувши до виходу. Дівчина відчайдушно рванула ручку дверей і вискочила в коридор.

— Біжи, біжи! — полетіло їй навздогін — глузливо й самовпевнено. — Сама ж прийдеш під час сесії. Прийдеш і на коліна встанеш, щоб я тобі бодай трійку намалював.

Юліана не озиралася. Скажений ритм серця виштовхував її геть із цього коридору. Студенти, що траплялися на шляху, здивовано сахалися в боки. Хтось намагався щось запитати, але для неї вони були лише розмитими плямами на периферії зору.

Вона бігла, не розбираючи дороги, прагнучи лише одного — опинитися якомога далі від цих стін. На першому ж повороті вона на повній швидкості влетіла в когось. Це було схоже на зіткнення з глухою стіною, яка несподівано виявилася живою. Сильні руки миттєво перехопили її за талію, не даючи впасти чи відштовхнутися.

Северин нетерпляче постукував пальцями по керму, раз по раз кидаючи погляд на вхідні двері академії.

— Вона точно ще там?

— Та точно, у них сьогодні консультація з історії мистецтв. Я дзвонила їй перед парою. Там вона, не смикайся, — відгукнулася Софія з заднього сидіння.

Северин витягнув шию, вдивляючись у вхідні двері що відчинились. Порожньо. Знову не вона. Терпіння вигорало. Що, в біса, можна так довго робити в цій довбаній академії? Вона там ночувати зібралася чи що? На задньому сидінні Владислав із Софією розвели сюсюкання — дратувало неймовірно.

— Зараз буду, — кинув він коротко і вискочив з машини.

Ідея рудої повечеряти вчотирьох спочатку здалася непоганою. Він розраховував, що поряд із подругою Юліана нарешті прибере свої колючки. Як тоді, після викрадення Соні. Тієї ночі вона була справжньою. Доки він не заскочив її на кухні. Чи вона його — вже не важливо.

Він зайшов у старе приміщення академії, від якого тхнуло пилом і фарбою. Розклад знайшов одразу — номер групи закарбувався в пам’яті ще минулого разу. Другий поверх.

Северин тільки встиг звернути за ріг, як у нього хтось влетів. На повній швидкості. Від удару об груди дівчина ледь не відлетіла, але він мертвою хваткою вчепився їй у талію. Відчув пальцями вигини тіла і мимоволі всміхнувся. Юліана. Його маленька бунтівниця.

— Тихо. Я завжди знав, що студенти сплять і бачать, як би швидше злиняти з пар, — але посмішка злетіла з губ Северина миттєво.

Він розгледів її стан. Бліда, налякана, очі скляні — ось-ось зірветься на істерику.

— Гей, ти чого? Мала, ти в порядку?

Юліана лише негативно захитала головою, але Северин не повірив жодному руху. У неї з грудей вирвалося придушене зітхнення. Шок від цієї мерзенної розмови нарешті відступав, залишаючи місце дикій злості та приниженню. Їй просто в очі запропонували переспати за залік, наче вона якась дешевка. В очах запекло від образи. Дівчина заціпеніла, сама не помічаючи, як мертвою хваткою вчепилася в руку Северина, намагаючись стримати тремтіння й не розридатися прямо тут.

— Пішли, — він не став допитуватися.

Просто закинув руку їй на плечі, щоб повести до виходу. Юліана різко сіпнулася, звільняючись від непроханих обійм. Погляд зацькований, дикий. Северин напружився, зціпив зуби. Щось було не так. Дуже не так.

Дівчина мовчала. Це напружувало найбільше. Йшла поруч, не питаючи, якого біса він тут забув. Тільки сахалася кожного разу, коли він намагався доторкнутися. Це починало його бісити. Біля воріт академії їх вже чекала Софія з сяючою посмішкою. Владислав стояв трохи осторонь, втиснувши слухавку в вухо, вирішував якісь справи.

— Юльчик! А ми вирішили тебе забрати, пообідаємо десь разом, — Соня кинулася обіймати подругу, ще не викупивши, що повітря навколо них заряджене свинцем. — Правда, класна ідея?

— Так, Соню, дуже, — голос Юліани був порожнім, відстороненим. – Але… мабуть не сьогодні.

Усмішка рудою зів'яла моментально. І тепер вже й вона помітила геть усе: лихоманковий рум'янець на щоках і яскраві червоні відмітини на зап'ястях Юліани.

— Так, стоп. Це що таке? — Софія перехопила її руки, піднесла ближче. — Вони ж свіжі. Юлько, хто це зробив?

— Нічого. Софія, все нормально, — Юліана різко вирвала руки і сховала їх за спину.

— Цей виродок знову до тебе чіплявся? — голос Софії здригнувся від здогадки.

— Заспокойся. Не тут. Будь ласка, — процідила Юліана, кинувши тривожний погляд на Северина.

Менше за все вона хотіла, щоб він це чув. На сьогодні пригод вистачило. Софія впіймала цей благальний погляд. Вона все зрозуміла миттєво — кивнула і мовчки відчинила дверцята машини, пропускаючи подругу на заднє сидіння.

— Поїхали. Підвеземо тебе додому, — коротко кинула вона, переводячи тему. – Цим навчанням ти себе доведеш…

Та чим більше обурювалася Нагірна, тим похмурішим ставав Северин. Юліана відчувала, як від нього виходить хвиля холодної люті. Вона вперто дивилася в вікно, боячись зустрітися з ним поглядом.

Перш ніж завести двигун, Северин ще раз мазнув поглядом по дзеркалу. Софія щось торохтіла про те, що не варто так убиватися на навчанні, але він її не чув. Він препарував поглядом кожен сантиметр Юліани. Виснажена. Тіні під очима, червоні білки — хронічний недосип. Але справжню лють викликало інше. Червоні, набряклі смуги на зап’ястях.

Усередині Северина щось клацнуло. Це був звук зведеного курка. Людина, яка залишила ці мітки, щойно підписала собі вирок. Левицький уже чув цей солодкий хрускіт хрящів під своїми пальцями. Підняти руку на беззахисну жінку — це справа останньої мразоти. А от вижити після того, як Северин дізнається ім’я, — це вже з розряду неможливого.

— А тепер кажи, — голос Северина став низьким, позбавленим будь-яких емоцій, щойно Юліана зникла у під’їзді. — Що це за викладач і якого біса йому треба від твоєї подруги?

— Того ж, що й тобі, — кинула Софія, приправивши слова парою міцних епітетів. — Любить, коли студентки за оцінки розраховуються натурою. Такий собі мачо на міні малках. От і на Юліану тисне, чекає, поки зламається. Виродок, одним словом. А вона мовчить, партизанка, нічого мені не каже.

— А батьки?

— Та які там батьки… У матері серце хворе, а вітчим — алкаш кінчений. За пляшку рідну матір здасть. Нема кому за неї вписатися.

— Ясно, — коротко відрізав Северин.

Він перехопив у дзеркалі погляд Владислава. Очі брата були такими ж серйозними, як і його власні. Вони обидва знали, що буде далі.

— Гаразд. Буде у вас із Владиславом романтична вечеря. Самі впораєтеся. А мені треба з Бісом зустрітися.

***

Юліана не очікувала, що повернеться додому настільки розлюченою. Всередині все випалювала злість, змішана з відголосками страху. Пальці досі дрібно тремтіли, а місця, де цей покидьок вчепився особливо міцно, пекли живою раною.

Зустріч із Северином була невчасною. Софія-тріщалка точно все вивалить, можна навіть не сумніватися. Ну й нехай. Думати ще й про його реакцію не було сил. Від Левицького можна чекати чого завгодно, і те, що він не залишить цей випадок просто так, Юліана відчувала шкірою.

Вона безшумно скинула взуття. У коридорі було порожньо, але важка атмосфера в квартирі тиснула на плечі. Довгаль був удома — рідкісна і погана прикмета для такого часу.

Юліана зазирнула в прочинені двері кухні. Вітчим сидів за столом, втупившись у порожнечу перед собою. Жодних пляшок, жодного смороду перегару. На диво тверезий, і від того ще більш озлоблений. Матері вдома не було, інакше стіни вже дрижали б від чергового скандалу.

Вона спробувала прослизнути мимо, сподіваючись, що на сьогодні ліміт нервів вичерпано. Але він таки відчув її присутність.

— З’явилася нарешті, — голос відчима прозвучав сухо і владно.

Він штовхнув двері кухні, перекриваючи їй шлях. Погляд був чітким, важким і колючим, а ще вивчаючим. І це злило ще більше.

— Заходь, — скомандував він, перегороджуючи шлях. — Жерти мені приготуєш. Повна хата баб, а ніхрена не робите. Тільки й знаєте, що десь вештатися.

«Звісно, — подумала Юліана, зціпивши зуби. — Зазирнути в холодильник — заважка місія». Передчуття підказувало: їжа — лише привід. Йому хотілося сутички.

— Вам треба, ви й готуйте, — кинула вона через плече, намагаючись швидше зникнути у своїй кімнаті.

— Дивись, яка борза стала. Пішла, кажу!

Він грубо смикнув її за руку. Пальці впилися рівно в ті місця, де до цього тиснув Захар. Юліана ледь не заскиглила — біль прошив передпліччя, став нестерпним.

— Ніжна яка, — виплюнув Довгаль, затягуючи її на кухню.

Він відпустив дівчину лише біля плити. Змірив падчерку важким поглядом, підійшов до шафи й дістав звідти пляшку. Що ж тверезість в ньому жила не довго. Повернувшись за стіл, він мовчки хлюпнув у чарку прозору рідину.

— Будеш? — він підсунув їй іншу склянку. Юліана навіть не глянула в її бік. — Не будеш, — хмикнув вітчим і одним махом перекинув вміст у себе. — Ну, чого стала, як статуя? Жерти давай.

Юліана мовчки дістала з холодильника каструлю з картоплею та м’ясом. Насипала порцію, сунула в мікрохвильовку. Таймер почав відраховувати секунди в глухій тиші.

— Сподіваюся, дістати самі зможете, — кинула вона і рушила до дверей, але наступні слова Довгаля змусили її застигти на порозі.

— Що, гидуєш мною? Досі не в’їдеш, чому твоя матуся зі мною живе?

— Не в’їду, — відповіла Юліана, не обертаючись.

Вона не пішла. Щось у його голосі підказувало: зараз випливе щось значно брудніше за його п’яні випади.

— А я її змусив, уявляєш? — чоловік шкірився, дивлячись Юліані в спину.

Вона обернулася. Погляд вітчима став липким.

— Думаєш, я зовсім кінчена людина? Так, принцеско? А за це твоїй матусі дякувати треба. Заради неї я закон через коліно ламав. Навіть тебе прийняв, хоча ти могла бути моєю донькою. В’їхала? Моєю! — він гаркнув, вгативши себе кулаком у груди. — Тільки від вас, баб, вдячності ні на копійку.

— Що значить — ви її змусили?

— Те й значить, — буркнув Ігор, наповнюючи чергову чарку. — Марго тобі про твого татуся ніхріна не розкаже, береже твої вушка. А я можу. Хочеш? — він оскалився, спостерігаючи за мовчазною реакцією дівчини. — Тільки він був не кращим за мене, а може, й куди гіршим. У мене на нього стільки справ було відкрито... Та вислизав, змій. Великі бабки роблять дива, людину на святу перетворюють.

Довгаль зробив ковток, витер рот тильною стороною долоні й вп'явся в Юліану важким поглядом.

— Тільки не святий він був. Вбивця і мерзотник. Знаєш, на чому твій «татусь» капітал піднімав? На крові тих, хто ставав йому впоперек дороги. Рейдерство, замовні підпали, вибивання боргів... Він не просто брав гроші, він забирав у людей усе, до останнього подиху, і не моргав. А знаєш, скільки життів він пустив під укіс, щоб ти зараз у гарних сукнях ходила?

На губах вітчима розповзлася посмішка. Гадка, слизька. Після таких слів хотілося вимитися з хлоркою.

— Ви брешете! — Юліана миттєво виставила колючки.

Голос здригнувся, але вона трималася за залишки своєї навної віри в батька. Цього не може бути, мати б їй розказала. Чи не так?

— Я? Навіщо мені це? — він недбало знизав плечима, на мить його погляд став гострим, майже ненависним. — Хочеш, розповім дещо цікаве? По очах бачу, що хочеш. Сідай.

Цього разу Юліана підкорилася. Ноги стали ватяними, вона опустилася на стілець навпроти цього втілення бруду.

— Будеш? — він знову штовхнув у її бік чарку.

Вона лише хитнула головою. Горло стисло спазмом від почутого.

— Ага, — незрозуміло з чим погодився Довгаль і знову випив. — Зустрілися якось хлопець і дівчина. Дружили вічність, поки пацан не в’їхав, що закохався. Вона була така... повітряна, ніжна. Мрія всього життя, — Ігор викривив губи у подобі посмішки. — Пішов служити. Думав, повернеться — зробить пропозицію, вона ж обіцяла чекати. Але не дочекалася, сука. Добрі люди шепнули, що вона стала підстилкою місцевого авторитета, і йому тепер до неї на кривій кобилі не під’їхати. Він прийшов, благав повернутися, а вона... корчила з себе святу невинність, просила вибачення. Сказала, що кохає іншого. А хлопець... він захотів зробити їй так само боляче. Поклявся, що колись вона ще в ногах у нього валятиметься. І знаєш що? Так воно і сталося.

Довгаль хмикнув і осушив ще одну порцію горілки.

— Навіщо ви мені це кажете? — голос Юліани здригнувся.

— А щоб ти нарешті в’їхала, наскільки лайнова штука — життя, — він нахилився майже впритул, обдаючи її обличчя кислим диханням. — Як паскудно, коли тобі в душу плюють. Знаєш, який я кайф ловив, коли Ритка приповзла благати, щоб я вас захистив? Прихистку шукала, дурепа. Щоб ніхто і ніколи не пронюхав, де вона ховається і чиє ти, в біса, поріддя. Я жер її очима і зловтішався. Тебе ненавидів, бо ти — живе клеймо того, як мене кинули через хрін собачий. Ти хоч раз матір за горло брала? Питала, ким був твій батечко? Де він зараз?

— Ви знали його? — голос Юліани ледь пробився крізь спазм.

— Краще за твою матір. І я ні грама не шкодую про те, що зробив, аби втримати цю суку біля себе. Оце — кохання, справжнє, з м'ясом. А не ті шмарклі, що вона розмазувала по морді, оплакуючи свою розвалену сім'ю.

— Ви... ви...

Юліана підхопилася, стілець із гуркотом відлетів назад. На язику пекли прокльони, але в легенях замість повітря був свинець. Світ навколо стискався до розмірів цієї брудної кухні.

— Ну, я, — Довгаль теж підвівся, нависаючи над нею.

Однією рукою він жорстко перехопив її за шию, іншою — сперся на стільницю.

— Чого так витріщилася? Сама йдеш стопами матусі. Чи думаєш, я сліпий? Не бачу, хто тебе підвозить і що навколо коїться?

— Пустіть, ви п’яний! — Юліана вперлася долонями в його груди, але це було все одно що штовхати бетонну стіну.

Довгаль хоч і хитався, але був у рази сильнішим. Його пальці на її шиї стиснулися міцніше.

— Так, я п’яний, і що з того? У мене, може, душа горить. Вам, сукам, цього не вдуплити. І знаєш ще що? — він грубо вхопив її за волосся, смикнув назад, змушуючи дивитися йому прямо в порожні очі. — Якщо я захочу, принцеско, то і тобі життя зламаю…

— Що тут відбувається?

Стривожений голос Маргарити змусив чоловіка розтиснути пальці. Юліана різко розвернулася до матері, ловлячи її питальний погляд.

— О, а ось і наша мати Тереза! Риточко, а я тут доні про татка розповідаю. Казочки на ніч.

Юліана побачила, як при цих словах з обличчя матері зникли останні краплі крові. Вона зблідла так, наче її вдарили під дих. Невже все, що верз цей виродок, було правдою? Юліана відмовлялася вірити, але коли Рита кинула на неї винуватий, розбитий погляд і тихо попросила вийти — всередині щось остаточно обірвалося. Стало паскудно і нудотно, ніби її виваляли в багнюці, і зробив це зовсім не препод.

— Мамо, я…

— Юлю, ми трохи пізніше про все поговоримо. Йди у свою кімнату. Добре?

Голос матері був занадто спокійним, якимось мертвим. Вона відвела очі, втупившись у чоловіка. Юліана не стала чекати другого запрошення. Вона тінню проскочила повз вітчима і зачинилася у себе.

— Навіщо ти розпатякався? — Рита обхопила себе за плечі, намагаючись не здригатися під його поглядом. В очах — суміш ненависті та чистого презирства. — Сам же хотів, щоб вона нічого не знала.

— Усе таємне рано чи пізно вилазить боком, — Довгаль шкірився, підходячи впритул. — Хай твоя квіточка знає, яким лайном був її татусь.

— Не смій! — вона з силою відштовхнула його руку, коли той спробував мазнути пальцями по її щоці. — Не смій їй більше нічого плести. Завдяки тобі вони ніколи не зустрінуться. А якщо й перетнуться — хай сама вирішує, хто він.

— Завдяки мені – ти ще дихаєш, люба дружино, - нагадав він тихо, з металевим присмаком у голосі. – Подякуй, що я не почав їй розповідати, якою продажною сукою була ти насправді.

— Припини! Ми домовились — ти отримав усе, що хотів. Залиш дівчину в спокої.

— Тоді хай не дивиться на мене, як на бруд під підошвою. Батько її ще та гнида, хай знає, принцеса: що вона з болота, і місце її в болоті. Поруч зі мною

— Заткнися! – прошипіла Маргарита, зціпивши зуби так, що заходили жовна.

Довгаль раптом зареготав — дико, до хрипу. А потім різко замовк і рвонув жінку до себе, затиснувши її лікті.

— Ти забула? Ти мені вина. По життю винна. Тож навчи малу ввічливості, а то занадто борза стала. Язика розпустила, розперезалися ви тут без мене. По струнці ходитимете, зрозуміла? І давай… жерти неси. З голоду здохнути можна, поки ви тут соплі жуєте.