Раді Вас бачити!

«А діти, як відомо, завжди розплачуються за гріхи батьків.»

Валентин С.

— Навіщо ти її притягла? — голос Вала пролунав глухо, але в ньому чітко відчувалася неприязнь.

Карина завмерла біля входу в намет, який студенти спорудили для своєї вечірки. Тут, серед глиняних макетів та металевих конструкцій, панував густий запах вогкої землі та творчого хаосу. Валентин привів Юліану сюди, щоб поговорити без зайвих вух, залишивши Левицьку з загальною компанією. Але та не витримала — пішла слідом, і, як виявилося, не дарма. Щойно її прізвище пролунало в розмові, дівчинка перетворилася на невидиму тінь за важкою тканиною імпровізованих дверей.

— Вал, Карина хороша дівчинка, не треба так, — м'яко заперечила Юліана.

— Ти хоч уявляєш, що її братик-м’ясник нам влаштує, коли вистежить її тут? — голос Сагаля був наповнений жовчю.

— Влад дозволив їй їхати зі мною.

— А другий — той поранений на всю голову — Северин?

— Думаю, йому байдуже, — з ледь помітною затримкою відповіла Юліана.

При згадці цього імені всередині все скрутилося в тугий, болючий вузол, наче зашморг на шиї.

— Щось я дуже сумніваюся.

— Вал, ну будь із нею м'якшим. До того ж... ти їй подобаєшся.

Хлопець лише криво усміхнувся, кинувши відповідь, яку Карина вже не розчула — образа застелила очі гарячим, солоним маревом. Вона вискочила на галявину, де світ здавався занадто яскравим, занадто живим для її вразливого юного серденька. Погляд миттєво вчепився в мольберт. Ще кілька хвилин тому Вал малював її портрет, намагаючись розважити дівчинку — легко, невимушено, просто щоб підняти їй настрій. Тепер, не тямлячи себе від люті, Карина штовхнула триногу. Конструкція накренилася і під вагою полотен з глухим, мокрим звуком упала обличчям у багнюку.

Левицька миттєво пошкодувала. Закусила губу до крові, відчуваючи знайомий металевий присмак на язиці, а потім кинулася бігти. Байдуже куди, аби тільки подалі від цього місця. Хтось гукнув її наздогін, але вона не озирнулася, ковтаючи пекучі сльози приниження, що випікали шрами на душі глибше, ніж на щоці.

— Ти до неї несправедливий, — уперто повторила Юліана всередині намету. — Чим вона завинила?

— Вона — Левицька, і цим усе сказано, — відмахнувся Вал і, схрестивши руки на грудях, сердито втупився у дівчину.

— У тебе якась маніакальна ненависть до них, — Юліана відступила в кут намету, вдаючи, що вивчає роботи хлопців, полишені тут на доопрацювання.

— А ти що, раптом перейнялася до них особливою симпатією? — голос молодого чоловіка став гострим, як лезо.

Його бісило, що цей покидьок підібрався до Юліани аж так близько. «Чому батько мовчав? Він же знає, з яким виродком вона зв'язалася.»

Юліана невдоволено підтиснула губи, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти зрадницьким, гарячковим рум'янцем. Їй здавалося, варто лише обернутися — і Валентин усе зрозуміє. Прочитає по очах, по збитому диханню, що між нею та Левицьким щось сталося. Вона пустила його у своє життя, і це важке відчуття чужого впливу тепер розливалося тілом, не залишаючи від її колишньої впевненості й сліду.

— Між нами нічого немає і бути не може, — здушено вимовила вона, намагаючись надати голосу сталевої твердості, якої насправді не мала. — Северин Левицький — це помилка, яка вже виправлена. Забудь.

Але в глибині душі вона знала: забути Северина — це як спробувати вирвати власне серце. Він не був помилкою. Він став її особистою отрутою, що вже розійшлася венами, і лють Вала була лише черговим нагадуванням про те, у чию пастку вона добровільно ступила.

— Гаразд, я здаюся, — Юліана підняла долоні вгору, визнаючи капітуляцію. Вона приїхала сюди не за черговою порцією моралей. — Не хочу сперечатися. Ти все одно не розкажеш, у чому корінь вашої ворожнечі.

— Це не моя таємниця і не моє право втаємничувати тебе в неї. Левицький…

— О, Вал, якщо ти зараз почнеш про те, яка він жахлива та небезпечна людина і що мені треба триматися від нього за милю — не турбуйся. Я й сама це знаю. — Не було сенсу заперечувати очевидне. Юліана не збиралася більше його бачити, тож повчання були зайвими.

— Прекрасно. Я й не збирався. І раз ти все це знаєш — як довго ще дозволятимеш цьому покидьку крутитися біля тебе?

— Припини. Не називай його так. І він не крутиться. Точніше, відсьогодні більше не буде… не буде крутитися, — пальці зрадницьки затремтіли, і Юліана миттю стиснула їх у кулаки, зціпивши зуби.

Вона завагалася лише на частку секунди, але цього миттєвого збою вистачило, щоб Сагаль усе зрозумів. Його обличчя скам'яніло, а очі потемніли від люті.

— От лайно! Юлю, ти з ним спала?

— З чого ти взяв? Я… — вона не встигла навіть вигадати брехню.

Валентин підлетів до неї так стрімко, що в голові запаморочилося. Вхопив її за плечі й добряче струснув, наче намагався вибити з неї це безумство.

— Та якого біса! Я ж казав тобі! Попереджав! Чому ти не послухала, твою ж матір?!

— Не твоя справа! — Юліана з силою скинула його руки. Тепер закипала вже вона. Гнів був єдиним, що рятувало її від принизливого сорому. — Ти хто мені? Мій сповідник? Мій татусь, щоб мене відчитувати? Здається, я дарма сюди приїхала.

Дівчина різко розвернулася до виходу. Вони були друзями, але це не давало йому права на подібні спалахи агресії. Так, вона на власні очі бачила, наскільки небезпечним є світ Северина. Але все це в минулому. Одна ніч — не привід для драми, тим паче через почуття, якого не існує. Немає ніяких почуттів! Лише дикий, тваринний потяг, який вона випалить із себе до ранку.

Вал, зрозумівши, що перегнув палицю, поспішив заступити їй шлях.

— Гаразд, гаразд. Пробач. Я скипів, не хотів тебе образити. Ти права, я не маю права командувати твоїм життям. Але…

— Ніяких «але», — Юліана зупинилася, змінюючи гнів на холодну милість. Треба розставити крапки над «і» зараз, щоб ніколи не повертатися до цієї теми. — Усе це безглуздо. Або скажи нарешті, чому ти його так ненавидиш, або закриймо цю тему назавжди.

— Добре. Я розповім.

Юліана схрестила руки на грудях, завмерши в очікуванні. Сагаль тихо вилаявся, скуйовдив волосся, збираючись із думками. Він збирався бути максимально чесним, наскільки дозволяло слово, дане батькові. Вона сама мала прийняти рішення. Вал не мав права втручатися, ніхто не мав. Але була надія, що після цієї розмови Юліана погляне на родину Левицьких іншими очима — очима людини, яка побачила бруд за блискучим фасадом їхньої могутності. Надія є завжди. Навіть у цьому пеклі.

— Колись давно мій батько товаришував із Адріяном Левицьким. Вони були не просто партнерами — найкращими друзями, соратниками, — Валентин потер обличчя долонями, наче намагався стерти ці спогади.

У горлі стояв важкий ком. Він був занадто малим, щоб пам’ятати всі деталі тих років, але ненависть до Левицького вбралася в нього з дитинства. Він ненавидів усю їхню гнилу породу.

— Ну, коротше, через певні обставини цій дружбі настав край. Більше того, Левицький вигнав батька з міста. Просто в один день наказав счезнути. Скінчилась дружба — Левицькі вправно можуть викреслювати людей з життя.

Юліана завмерла, слухаючи цей потік слів, що різали повітря. Вал продовжував, злісно випльовуючи кожне речення, сподіваючись, що ця правда зітре у ній будь-які залишки симпатії до Северина.

— Знаєш, що кажуть у вузьких колах? Кажуть, він сам убив свою дружину. З ревнощів. Просто холоднокровно прибрав жінку, яку нібито кохав. І синок у нього такий самий. Яблуко від яблуні, знаєш... Така сама хижа, безпринципна тварюка, яка бачить у людях лише ресурс.

Юліана заціпеніла під цим важким, майже скляним поглядом Вала. У голові здійнявся справжній хаос. Невже батько Северина і справді здатний на таке? Адріян Левицький здався їй приємним, навіть шляхетним чоловіком, і тепер вона слухала розповідь Валентина, наче йшлося про когось зовсім іншого, чужого й темного.

Але якщо Віктор Сагаль товаришував з Левицьким, чи не означало це, що їхній спільний бізнес був так само замішаний на крові та бруді? Чи був батько Вала таким самим, як Северин? Як Адріян?

А найстрашніше — чи міг Левицький-батько справді вбити свою дружину? Це здавалося неймовірним. Вона згадала, як трепетно він дивився на Карину, як по-батьківськи зустрів її, Юліану, у своєму домі. Чи міг Вал брехати? Яку мету він переслідував — просто хотів відвадити Северина від неї, залякавши до смерті? Такими речами не жартують, і, дивлячись на затяте обличчя молодого чоловіка, дівчина розуміла: він не бреше. Його ненависть була надто справжньою, надто вистражданою.

— Я благаю тебе. Тримайся від них подалі. Карина, можливо, і славна дівчинка, але руки її батька по лікті в крові. А діти, як відомо, завжди розплачуються за гріхи батьків.

Юліана гірко всміхнулася — у цій посмішці не було ні краплі веселощів, лише втома й усвідомлення, її власний світ так само далекий від ідеалу, а в родині скелетів у шафах вистачає з головою.

— А мій батько був кримінальним авторитетом. Не вірю, що кажу це вголос і взагалі сприймаю такі поняття всерйоз. Про це навіть Софія не знає. Кажеш, діти розплачуються за гріхи батьків? Але батьків не обирають, Валентине. Моя мати все життя будувала навколо мене ілюзію. Вона сама прожила в цій казці, бо їй забракло духу піти від нелюбого чоловіка. Мені подобалася її вигадка. Тільки це лише красива обгортка. Я ніколи не хотіла повторювати її долю, жити її минулим і її страхами. Занурюватися в самообман я більше не буду.

Вона відвела погляд, розглядаючи шорстку тканину намету.

— Знаєш, це навіть кумедно. Я весь час гадала, ким був мій батько. Чому не повернув нас із мамою? Чи він не кохав її так сильно, як вона його? А він просто злочинець. Як банально. Романтика дев'яностих на крові. І хіба я можу винити маму за слабкість до чоловіка, який був сильнішим за неї, який думав, що йому належить увесь світ... і помилився? Та моя мати вчасно зрозуміла, з ким зв'язалася. Вона обрала безпеку для мене. Можливо, вона все життя шкодувала про цей вибір — ця гіркота відчутна в кожному її слові. Але тепер я впевнена: вона ні за що на світі не хотіла б повернути час назад.

Як дивно. Юліана сама пішла стопами матері. Не хотіла, але звернула з наміченого шляху. Піддалася чоловікові, який не просто думав, що йому належить весь світ — йому і справді він належав. І вона йому належала, нехай і на цей короткий, божевільний термін. Та Юліана дала собі обіцянку і виконає її. Вони з Левицьким — чужі люди з різних всесвітів. Северином рухає лише хіть, хиже бажання володіти забороненим плодом. А тепер вона більше не заборонена, і він миттєво втратив інтерес. Від цієї думки стало по-справжньому нудотно. Вона сама була собі огидною.

— Ти б хотіла з ним зустрітися? Зі своїм батьком?

— Я… не знаю, — вона знизала плечима. Холод правди витісняв залишки дитячих мрій. — Чесно. Донедавна я думала, що знаю про нього все. А виявляється, я навіть власну матір не знаю.

«Ні» — ось була б найточніша відповідь. Коли вона дізналася про справжнє життя батька, у ній ніби щось надломилося. Наче лопнула кулька, у якій вона зберігала ілюзію щастя батьків, а всередині виявилася порожнеча. Обман. Юліана не засуджувала батька, але тепер багато речей стали зрозумілими. Довгаль був для матері щитом, межею, що відділяла їх від того брудного світу. Маргарита сліпо продовжувала кохати тінь і щодня вдягала маску жертви обставин. А може, їм не так уже й чудово жилося з ним? Справжню істину знали тільки вони двоє, але ділитися відповідями з Юліаною ніхто не поспішав.

У повітрі повисла незручна, густа мовчанка. Вал усміхнувся — розуміюче, але в його очах промайнуло щось таке, що змусило дівчину напружитися. Він знав більше, ніж казав. Його роздирало бажання викласти все. Повернути все на свої місця.

— Юліано, з початку семестру я їду в Німеччину, вивчатиму скульптуру там. Хочеш — поїхали зі мною? Батько не буде проти.

Він хотів обійняти її. Втішити. Сказати, що все буде добре. Але Вал не поворухнувся. Боявся сполохати. Боявся, що після такої відвертості вона зрозуміє його неправильно. Ще мить — і він міг зізнатися у всьому.

— Вал, я не знаю… — промовила вона втомлено. Юліана була розчавлена цим шквалом інформації. Вони роз'ятрили минуле одне одного, і хоча на душі стало трохи легше, сили покинули її. — Поки не знаю.

— Не відмовляйся одразу, просто подумай. Обіцяєш?

— Гаразд. Я подумаю. А тепер ходімо, знайду Карину і ми поїдемо. Я не збиралася стирчати тут так довго.

Юліана видавила з себе посмішку. Валентин усміхнувся у відповідь — гармонія між ними майже відновилася.

— Ти не образилася? Вибач за той спалах...

— Ні, все нормально. Дякую, що розповів. Я зараз.

Юліана вийшла з намету, жадібно вдихаючи аромат лісу. Там, позаду, залишилися їхні сповіді, і вона сподівалася більше ніколи не торкатися цих тем. Час повертатися, поки старші брати Карини не схаменулися.

Але ні за п'ять хвилин, ні за десять Юліана так і не знайшла дівчини.