Раді Вас бачити!

Розділ 27

«Вона досить добре знала породу Левицьких: вони не люблять — привласнюють.»

Думки Маргарита Р.

— З днем народження, люба! — Маргарита нахилилася і поцілувала Юліану в щоку, присідаючи на край ліжка.

Що могло бути кращим за таке побажання доброго ранку? Дівчина потягнулася всім тілом, відчуваючи кожною клітинкою м’яке тепло ковдри, і посміхнулася, спросоння мружичись від яскравих сонячних променів, що пробивалися крізь штори.

— Дякую, — чмокнувши матір у відповідь, Юліана сіла.

Це був розкішний ранок, один із тих небагатьох, які вони могли собі дозволити. І хоча традиційного свята з натовпом друзів, горами подарунків і блискучою мішурою в неї ніколи не було, саме сьогодні дівчина передчувала щось незвичайне. Ніщо не могло затьмарити її настрою.

Колись, зовсім маленькою, вона марила клоунами та оберемками надувних кульок, але ті дитячі мрії так і залишилися в минулому. Вона подорослішала — і мамин яблучний пиріг тепер вартував більше за всі солодощі світу.

Рита, загадково посміхаючись, опустила руку в кишеню халата й дістала маленьку оксамитову коробочку.

— Що це? — Юліана вмостилася по-турецьки і прийняла пакунок із рук матері.

— Твій подарунок.

Дівчина закусила губу, крутячи коробочку в руках і намагаючись вгадати, що там всередині.

— Так і будеш намагатися просвердлити в ній поглядом дірку? Чи, можливо, все ж таки відкриєш? — піддражнила мати.

— А що там? — очі заіскрилися цікавістю.

— А ти подивися, — кивнула жінка, і в її погляді на мить промайнув смуток, який вона миттєво приховала за лагідною посмішкою.

Кришка відкинулася з ледь чутним клацанням, і зір Юліани зустрівся з чимось, що змусило її серце заніміти. Це не було банальне сердечко чи витончена ювелірна дрібничка. На чорному оксамиті лежав важкий, старовинний медальйон — масивний золотий диск, трохи потемнілий від часу, покритий химерним, глибоким карбуванням.

Юліана обережно взяла його в руки. Метал був крижаним, незважаючи на тепло кімнати, і приємно обтяжував долоню. Вона піднесла його ближче до очей, розглядаючи візерунок, і раптом відчула, як по спині пробіг морозний електричний розряд.

У центрі диска було зображене стилізоване, грізне сонце з променями, що нагадували леза ножів, а навколо нього сплітався складний рунічний орнамент. Це виглядало архаїчно, потужно і… небезпечно. Але Юліану насторожило не це. Вона вже бачила цей символ.

Ці самі леза-промені, цей самий ламаний ритм рун вона бачила на грудях Северина. Те саме татуювання, що чорнильною міткою в’їлося в його шкіру, тепер тьмяно виблискувало золотом у її руках.

— Що це, мамо? — прошепотіла дівчина, не в силах відірвати погляду від прикраси.

— Це… — мати підняла голову, і в її погляді Юліана побачила тіні, яких раніше не помічала. — Це належало твоєму батькові. Він подарував його мені, коли ми зустрілися. Сказав, що це його оберіг.

Це було вперше, коли дівчина тримала в руках щось від батька. Від цієї дрібнички майже фізично віяло небезпекою — наче метал увібрав у себе запах пороху та застарілого страху її матері.

Що ж це було насправді? Оберіг? Чи мітка приналежності до світу хижаків, таких як Левицький? Він був клеймом минулого, про яке Рита мовчала всі ці роки.

— Чому ти даруєш його мені саме зараз?

— Я просто хотіла, щоб у тебе було щось від нього, — тихо промовила вона голосом сповненим крижаної безнадії.

Юліана знову перевела погляд на медальйон. Важке золото блищало в її долоні, наче око старого хижака, що спостерігає за нею з глибини десятиліть. Відтоді, як вітчим п’яними, брудними натяками привідкрив завісу їхнього минулого, між нею та матір’ю ніби пролягла важка, невидима стіна недовіри. Кожен сніданок, кожна випадкова фраза тепер проходили крізь цей фільтр підозр.

Маргарита все так само не хотіла розповідати подробиць. Вона загорталася в свою мовчанку, як у старий, дірявий плед, намагаючись вдавати, що нічого не змінилося. І це злило Юліану найбільше. Це не турбота, а боягузтво, за яким ховалась тінь брехні та старих злочинів.

Дівчина стиснула пальці на холодному металі. Гравіювання впилося в шкіру, нагадуючи про те, що вона не просто донька звичайної медичної сестри, а частина якоїсь іншої, темної історії.

— Дякую, мамусю… це прекрасний подарунок... от тільки, — Юліана відсторонилася, згадавши про ще одну аномалію їхнього такого не простого життя. — А Довгаль вдома?

— Його немає. Пішов з самого ранку. Останім часов він став повертатися за північ. – Знизала плечима Рита, виказавши свою байдужість. — Не турбуйся ні про що, це ж твоє свято. То куди ви збираєтеся? — мати кивнула в бік розкішної червоної сукні, яку Юліана так і не встигла сховати в шафу.

Шовк зухвало блищав на фоні скромної кімнати, наче виклик усьому їхньому тихому побуту.

— Ще не знаю, — знизала плечима Юліана.

Вона підвелася, підійшла до сукні й повільно провела пальцями по прохолодній тканині.

— Ти ж знаєш Соню, вона непередбачувана, коли справа стосується моїх свят.

— А як щодо… кхм… — мати зам’ялася, що змусило дівчину напружитися й повернутися до неї обличчям. — Як щодо твого кавалера?

— Він не… — «Він не мій кавелер», — ледь не зірвалося з губ.

Але який сенс був заперечувати, коли цей самий чоловік вважав з точністю до навпаки? Його привласнювальний погляд, його важкі руки на її талії — усе це вже давно викреслило слово «ні» з їхнього словника.

— Він… він теж прийде.

— Зрозуміло, — Рита уважно спостерігала за кожним жестом доньки, за тим, як та кусає губи й не знаходить собі місця. — Не хочеш розповісти мені про нього?

— А що розповідати? — вона нарешті підняла очі, і в них замість звичної м’якості спалахнув той самий вогник опору, який так подобався Левицькому.

Юліана знову відвернулася, знімаючи сукню з вішака. Вона востаннє погладила струменисту тканину, що під пальцями здавалася живою, і сховала її в шафу.

— Хто він, чим займається?

— Я… ем… — «Чорт, та я б і сама хотіла це знати достеменно». — Він якийсь бізнесмен. Ділова людина, коротше... Володіє кількома розважальними закладами у місті.

«І ще парою пістолетів, які він тримає для самооборони, бо ворогів у нього більше, ніж друзів». Звісно, таку правду люблячій мамі вона відкрити не могла.

— Він тобі подобається?

Юля застигла. Перед очима миттєво постало обличчя Северина — його скануючий примружистий погляд, жорстка лінія підборіддя та оманливий спокій хижака перед кидком.

— Коли не будує з себе всемогутнього ідіота, то… так. Так, він мені подобається.

— Як цікаво, — Маргарита схилила голову набік, уважно розглядаючи доньку.

Рум’янець на щоках Юліани та зніяковіло опущений погляд говорили краще за будь-які зізнання. Цей чоловік, ким би він не був, дійсно проріс в думки її доньки. Проте Маргарита відчувала: за цим «подобається» стоїть щось набагато вагоміше.

— Пам’ятаю, ти казала, що він як бульдозер? — тихо нагадала мати. — Зносить усе на своєму шляху, не питаючи дозволу. То ти вже встигла передумати?

Юліана приречено застогнала, згадавши свої ж слова про «бульдозер», а Рита лише сумно посміхнулася. Щоб не бентежити доньку своїм пильним поглядом, жінка почала переглядати малюнки, що донька лишила на тумбочці. Її постійна звичка — малювати перед сном.

— Своєї думки я не змінила. Северину Левицькому немає рівних у досягненні цілей. Мам?

Побачивши, як мати раптом заціпеніла, Юліана злякалася. Маргариту наче вдарило струмом — напади останнім часом ставали дедалі частішими, і кожен такий момент здавався передвісником катастрофи.

— Матусю, що з тобою? — дівчина підскочила до неї, відчуваючи, як у самої серце гепнуло в п'яти.

Жінка впустила аркуші, що розлетілися підлогою, наче білі пелюстки на місці страти. Рука судомно стиснула тканину халата в районі серця.

— Як ти сказала? — важко дихаючи, перепитала вона. Голос став чужим, надтріснутим. — Як? Левицький?

— Так… Северин Левицький.

Маргарита заплющила очі, і в ту ж мить минуле, яке вона роками старанно замуровувала в найтемніших кутках пам’яті, вдерлося в її свідомість давлячим болем у скронях, присмаком заліза й горілого диму.

Найбільший дикий страх, який вона роками намагалась придушити, нарешті втілився в життя: їх знайшли. Повітря в кімнаті раптом стало важким і застояним, наче в підвалі для допитів. Невже за нею прийдуть люди Адріяна? Чи він і досі не знає всієї правди, і цей хижий інтерес Северина — лише сліпий фатум? Сподіватися на останній варіант хотілося до болю в зубах, але Рита знала: у їхньому світі випадковостей не існує.

«Чи знає про це Віктор?» — наступна думка змусила її серце стиснутися. Вона сама була занадто слабкою і виснаженою цим вічним переховуванням, щоб дати відсіч Левицьким. Але він врешті решт батько… Віктор точно зможе. У нього вистачить і сил, і тієї жорсткої рішучості, щоб захистити доньку.

Господи, невже дітям справді судилося розплачуватися за гріхи батьків? Якщо Юліаною зацікавився такий чоловік, як Левицький, її життя перетвориться на суцільне пекло — це Маргарита знала напевно.

Син Адріяна та Карини обрав її доньку — і це точно не було випадковістю. Такі люди не з’являються просто так. Це було запізніле покарання за минуле, за їхню втечу та спробу побудувати нормальне життя всупереч усьому? Або ж — останній шанс спокутувати старі борги? Але ціна цієї спокути могла виявитися занадто високою — вона могла просто зламати Юліану.

Жінка відчула, як холодний піт проступає на лобі. Вона знову глянула на доньку, яка з такою тривогою дивилася на неї, і побачила не просто іменинницю, а маріонетку в руках ляльковода, чиє прізвище примушує здригатися цілі міста.

— Мам? Ти зблідла... — голос Юліани долинав наче крізь шар вати. — Може, лікаря?

Вона вже тягнулася до мобільного, коли Маргарита зупинила її владним, хоч і слабким жестом.

— Ні-ні, все вже минуло. Просто голова закрутилася, втомилася трішки, — видихнула жінка, намагаючись повернути обличчю маску спокою.

Юліана дуже сумнівалася в цих словах. Вона бачила наляканий погляд матері, і її відверта брехня їй не подобалась.

— Хочеш, я сьогодні нікуди не піду? Залишуся з тобою, а святкування на потім перенесемо?

— Дурниці, — мати рішуче похитала головою, хоча в очах все ще стояв туман минулого. — Твій день народження сьогодні, і нічого ми переносити не будемо. Тим паче, на тебе чекатиме твій кавалер. А в цій сукні… ти просто зведеш його з розуму.

«Схоже, це з ним сталося і без цієї сукні», — похмуро всміхнулася про себе Юліана. Вона згадала вчорашній погляд Северина — пильний, наче в думках уже давно зняв з неї цей червоний атлас, щоб нарешті взяти своє.

Маргарита дивилася на доньку, і її серце огортав справжній, дикий страх. Вона досить добре знала породу Левицьких: вони не люблять — привласнюють. І якщо Северин, хоч в половину такий самий, як його батько, то червоний атлас цієї сукні дуже скоро міг стати кольором справжньої біди.