Раді Вас бачити!

Розділ 15.

«Якщо я вирішу, що ти моя ‒ ти будеш моєю. І повір, це буде найнебезпечніше, що з тобою коли-небудь траплялося.»

Северин Л.

Знову він. Власною персоною, без жодного запиту на дозвіл у простору. Юліана не ворухнулася, але шкірою відчула, як повітря навколо згустилося від його самовпевненої присутності. Цікаво, його попередили, чи він справді «випадково» проїзджав повз?

Северин підійшов до столу, ігноруючи вільні стільці, і вмостився прямо навпроти неї. На губах застигла та сама зухвала посмішка, наче весь цей маєток, цей парк, небо і вона сама вже належали йому за правом сильнішого. Він дивився так, ніби вже роздягнув її, а Юліана намагалася сховати раптове замішання за порцеляновою чашкою. Але, не знайшовши кращого виходу, змусила себе витримати цей удар і подивитися у відповідь. Це був німий поєдинок, де програє той, хто першим відведе погляд.

«І де ж ти вештався в такому вигляді?» ‒ промайнуло в голові, коли вона почала вивчати його неохайний вигляд: ніби він щойно зі стрільбища. Спортивну сіру куртку він скинув, залишившись у чорній футболці, яка липла до тіла, наче друга шкіра, підкреслюючи монументальну статуру. Міцні, треновані м’язи перекочувалися під атласною шкірою, коли він потягнувся за печивом, але їсти не став ‒ лише тримав його, продовжуючи свердлити її поглядом.

Северин хмикнув, задумливо погладжуючи підборіддя вільною рукою. Юліана в німому питанні ледь підняла одну брову, і посмішка на його губах стала ще ширшою, хижішою. Непробивний. Хоча б для годиться звернув увагу на батька чи сестру. Але Северин ігнорував їх існування. Вони теж розважливо мовчали, спостерігаючи за цією дуеллю поглядів.

‒ Север, хочеш чаю? ‒ Юліана першою здалася, відвівши погляд у бік Карини.

Дівчинка сиділа на невеликому канапе, підібгавши під себе ноги й обхопивши коліна долонями. Перед нею стояла чашка вже захололого чаю, про яку вона геть забула. Хитрі іскри в очах Карини красномовно свідчили: вона вже зробила власні висновки. Це напружило Юліану ще дужче. Схоже, тут усі без винятку вважали, що вона набагато ближча до Северина, ніж намагається вдати.

Глибоко вдихнувши, щоб зберегти зовнішню незворушність, Юліана опустила очі й втупилася у візерунок скатертини. Вона вирішила розіграти байдужість, ніби його присутність не мала на неї жодного впливу.

‒ Ні, Карино, не хочу, ‒ кинув він.

«Я б чимось іншим поласував би зараз» - промайнуло на думці.

Він відкусив шматок випічки, і його очі, наче приклеєні, знову повернулися до неї. Спостерігати за Юліаною було суцільною насолодою, навіть коли вона вперто уникала його погляду. Дівчина вивчала скатертину так прискіпливо, ніби там була викарбувана мапа для втечі. Захопливе видовище.

А Юліана непогано вписалася в цей їхній закритий «сімейний» тераріум. Каринка аж засяяла, та й батько... Батько посміхався цією своєю фірмовою хитрою посмішкою, за якою зазвичай ховалася або витончена страта, або велика шахова партія.

Северин мазнув поглядом по профілю старого, намагаючись вирахувати, що там, під черепом. Адріян, схоже, дав «добро», але що він думав насправді ‒ хрін ти вгадаєш. Його схвалення ніколи не було безкоштовним подарунком. Старий явно побачив у ній не просто апетитну ляльку, а й мізки ‒ те, що підмітив і сам Северин. Левицький-старший мав звичку препарувати людей поглядом, вивертаючи нутрощі назовні, і Юліана цей іспит пройшла.

Батько вже точно пробив по ній усе. Кожне лайно в родоводі до третього коліна, кожен скелет у шафі та кожну дитячу болячку. Старий не пускав у свій дім випадкових перехожих; якщо вона тут ‒ значить, перевірена вздовж і впоперек, і Адріян виніс свій вердикт.

А отже ‒ тепер тут, завжди і в будь-який час, Юліані будуть раді. Її вписали в коло недоторканних. Повагу Левицького-старшого не випрошують ‒ її виривають із м’ясом, і за це право деякі пси роками рвали жили й дохли на амбразурах, але так і лишалися вічними аутсайдерами в передпокої. А тут якесь дівчисько. Дівчисько, з яким Северину хотілося зовсім не чаї розпивати, а притиснути до стіни й відчути, як у неї перехоплює подих від його близькості.

Старий не просто так посміхається. Він знає про неї більше, ніж вона сама. Але Северину було плювати на її минуле ‒ йому потрібна вона сама. Жива, гостра, з цією невидимою сталю всередині, яка так дражнила його терпіння.

Дідько, через цих відморозків він згаяв дорогоцінний час, поки Влад, як голодний кобель, вився за її подружкою. Потрібно переходити до активної фази. Брюнетка надто розслабилася, вирішила, що вона в безпеці під крилом його родини. Наївна.

Треба «віддячити». Северин не терпів почуття боргу ‒ воно свербіло під шкірою, як інфекція. Він сам не пам'ятав тих хвилин на узбіччі, темрява поглинула його занадто швидко, але сухі факти звіту і порожня обойма говорили самі за себе. Звідки в цієї малої взялося стільки хребта? Взяти ствол ‒ це одне, а натиснути на гачок, коли перед тобою шматок м'яса, що дихає, зовсім інша ліга. Вона не кинула його там і він це оцінив.

Подяка буде швидкою і невідворотною ‒ він забере її собі, і жодного «ні» не прийме. Вона може впиратися, маленька вперта дикунка, але це лише розпалює апетит. Чим сильніший опір, тим солодшою буде його особиста перемога.

‒ Дякую за гостинність, але мені вже час, ‒ Юліана посміхнулася і, розгладжуючи невидимі складки на джинсах, підвелася.

Карина синхронно повторила її рух, наче за командою.

‒ Може, ще трохи затримаєшся? Я ж тобі екскурсію будинком так і не провела, ‒ дівчинка вхопилася за останній шанс.

‒ Не можу, Карино, у мене сьогодні ще заняття зі скульптури. Справді час, вибач, ‒ Юліана м’яко погладила дівчину по руці, коли та взяла її під лікоть.

‒ Гаразд, ‒ приречено видихнула сестра, крокуючи поруч із новою подругою. ‒ Тоді наступного разу покажеш мені свої роботи, домовилися?

‒ Згода, ‒ кивнула брюнетка.

‒ Северин підвезе вас додому, ‒ голос Левицького-старшого пролунав вагомо, не залишаючи простору для маневрів.

Северин уже приготувався до чергової порції відмовок та дівочих протестів, якими Юліана так полюбляла виставляти кордони, але вона знову його здивувала. Жодного заперечення. Схоже, батьків тон подійшов на неї саме так, як і на всіх інших ‒ придушив волю до опору в зародку. Хоча Северин не почув у зверненні батька звичних командних ноток, Юліана, вочевидь, була надто розумною, аби перечити людині такого калібру. Вона лише подякувала йому за вечір і, жодного разу не глянувши в бік Северина, рушила з Кариною до воріт.

Сестричка ледь не плакала через такий швидкий фінал їхнього дівич-вечора, але Северин знав: наступна зустріч не змусить себе чекати. Карина вчепилася в Юліану мертвою хваткою, а відпускати те, що подобається, у їхній родині було не прийнято.

‒ Затримайся, Северине, ‒ покликав батько, коли той уже збирався йти слідом за дівчатами. ‒ Хочу дещо спитати.

Северин завмер. У голосі старого проковзнуло щось таке, що змусило м’язи на спині миттєво напружитися. Це не буде просто запитання ‒ це буде початок іншої розмови, де кожне слово могло мати подвійне дно.

‒ Сподіваюся, ми скоро побачимося? ‒ кинула на прощання Карина біля самих воріт і поривчасто обійняла Юліану.

Один з охоронців, що стояв неподалік, тримав на короткому повідці величезну німецьку вівчарку. Юліана не без іронії подумала, що це не маєток, а якийсь Форт Нокс, де кожен крок контролюється.

‒ Обов’язково, ‒ кивнула вона, вивільняючись з обіймів. ‒ Якщо захочеш, можу якось показати тобі майстерню, де я працюю. Мій викладач не буде проти, він і його дружина тобі сподобаються.

‒ Ой, а це зручно? ‒ стрепенулася Карина, але Юліана помітила, що з нею дівчинка повністю розслабилася.

Вона забула про свої шрами і про те, що їх потрібно ховати від усього світу. Даремно вона так переживає. Ці рани не настільки страшні, щоб через них так нервувати. Принаймні, вмілий макіяж міг би приховати більшу частину, і не треба було б боятися, що хтось жахнеться, побачивши їх. Особисто Юліана не помічала цього дефекту. Їй Карина здавалася чудовою юною дівчиною ‒ трохи балакучою, як і Софія, але дуже відкритою. Ну й цікава не в міру: чого варте одне лише її питання про Северина, задане так невчасно. Слава Богу, на відповіді ніхто не наполіг. Принаймні, поки що, адже їм із Северином ще доведеться терпіти одне одного щонайменше пів години.

‒ Звісно, зручно. Тільки якщо тобі дозволять поїхати зі мною, ‒ Юліана примружилася, спостерігаючи за реакцією дівчинки.

‒ Дозволять? Пф! ‒ Карина зневажливо махнула рукою, ніби відганяла настирливу муху. ‒ Якщо ти будеш зі мною, мені дозволять усе. Побачиш.

Юліана мимоволі всміхнулася такій самовпевненості. Ця риса ‒ вважати світ своєю власністю ‒ явно була в них сімейною. Генетичний код Левицьких, не інакше.

‒ Юліано, а як... як там Вал? ‒ Карина раптом закусила губу і, піднявши темні брови, вичікувально вп'ялася поглядом у брюнетку.

‒ Юліана, здається, додому поспішала? ‒ втручання Северина було різким, як удар хлиста.

Він виник поруч так вчасно і так недоречно, що Карина спалахнула від люті. Вона метнула в брата попереджувальний погляд, але Северин залишався непохитним, наче скеля. Його цей Вал бісив одним своїм існуванням. Кожна згадка про художника викликала в Северина напад глухого роздратування, хоча Карина вже встигла вилити батькові всю історію про те, як той врятував їй життя. Старий вислухав мовчки, замислився, а потім сам запропонував запросити Юліану. Карина б і Валентина в гості притягла, але розуміла: Северин ляже кістками на порозі. Їй потрібна була допомога, і бажано ‒ когось «свого», але не з клану. Юліана ідеально підходила на роль спільниці.

‒ З ним усе гаразд, ‒ спокійно відповіла Юліана, ігноруючи важкий, майже відчутний фізично погляд Северина. ‒ Поки не малює, але...

‒ Карино! Марш у дім! ‒ Северин не витримав, прикрикнув на сестру, навіть не глянувши на її ображене обличчя.

‒ Ти, Северине, грубіян, ‒ Карина показала йому язика, нашвидку попрощалася з Юліаною і, круто розвернувшись, дрібно затупотіла до будинку.

‒ Сідай, ‒ тон Северина миттєво змінився.

Жорсткість нікуди не зникла, але тепер вона була обгорнута в оксамит удаваної ввічливості. Юліана лише усміхнулася кутиком губ. Суворий цербер раптом став ласкавим? Цікава метаморфоза. Вона відчувала, як він буквально сканує її поглядом, наче намагаючись зрозуміти, скільки в ній лишилося від тієї дівчини з пістолетом, а скільки ‒ від цієї гості в джинсах.

Северин відчинив дверцята автівки, жестом запрошуючи її всередину. Його пальці на мить затрималися на ручці занадто міцно. Він чекав, що вона знову почне вибудовувати стіни, але Юліана мовчки сіла в крісло, дозволяючи йому насолоджуватися своєю маленькою перемогою. Принаймні, поки що.

За п’ять хвилин вони вилетіли на асфальт. Юліана вперто втупилася у вікно, намагаючись розчинитись у пейзажі. Весна тут була іншою ‒ не міською, брудною, а хижою, живою. Сосни в лісопосадці стояли як вартові, а перша трава пробивалася крізь землю з такою силою, ніби хотіла розірвати цей світ навпіл. Тут дихалося легко, але присутність водія перетворювала кисень на розпечений свинець.

Це вже ставало їхнім особистим ритуалом. Він тисне на газ, вона мовчить, але обоє знають: детонатор уже зведений. Буря неминуча, Юліана відчувала це кожною клітиною шкіри. Северин заговорить ‒ це лише питання часу. Цікаво, про що? Брюнетка молилася, щоб це не було те саме ідіотське питання Карини, яке зависло в повітрі отруйним димом.

Вона ледь помітно хмикнула. Як Софія може вважати його ідеалом? Цей чоловік ‒ втілений хаос. Грубий, дикий, необ’їжджений, як ті мустанги, яких його батько тримає у левадах. Він визнавав лише одну форму діалогу ‒ наказ. Його пориви випалювали все навколо, він звик, що світ прогинається під його «так має бути». Це бісило. Виводило з рівноваги. Юліана звикла, що з її думкою рахуються, але для Северина вона була лише об’єктом, який треба підкорити, зламати, привласнити.

Але, як не дивно, страху не було. Ані перед його важкими поглядами, від яких палило щоки, ані перед погрозами, ані навіть перед тим кривавим кошмаром дводенної давнини. Тоді вона злякалася, так. Але не його. Вона боялася за нього... за них обох. А хіба можна боятись того, кому ти, здається, подобаєшся?

А він їй? Та ні за що. Він їй не подобався. Крапка.

Раптовий поштовх вирвав її з думок. Авто різко завмерло на узбіччі біля якоїсь глухої галявини. Юліана здригнулася. Невже пальне? Навряд чи така машина могла просто «заглохнути» посеред порожньої траси.

‒ Чому ми зупинилися? ‒ вона повернулася до Северина.

Він уже вимкнув двигун і повільно, з якоюсь левовою грацією, розвернувся до неї. На його обличчі розцвіла одна з тих усмішок, які зазвичай обіцяють або рай, або падіння в безодню. Якби не їхній бекграунд, Юліана б назвала цей вираз обличчя «хижо-милим», але до Северина це слово клеїлося, як пластир до відкритої рани. У його погляді читався хлоп’ячий азарт, змішаний з чимось значно темнішим і голоднішим.

‒ Поговорити хочу, ‒ відрізав Северин і вийшов з машини, впустивши в салон різку хвилю холодного повітря, просякнутого хвоєю та смолою. ‒ У ліс від мене все одно не втечеш. Я ж тобі ще не віддячив.

«Віддячив»? Юліана спостерігала крізь скло, як він обходить капот ‒ хижак, що окреслює межі своєї території. Та вже ж віддячив, хіба ні? І взагалі ‒ її чекає скульптура, глина, реальне життя, а не цей застиглий посеред траси сюрреалізм.

‒ Виходь, ‒ він відчинив її дверцята, наче клітку. ‒ Тут краєвид непоганий.

‒ Тільки не кажи, що вирішив нарвати мені квіточки, ‒ Юліана кивнула на сині острівці щільного рясту, що пробивався крізь торішнє листя на галявині.

‒ Дідько, ти мене розкусила, ‒ Северин шкірився, явно забавляючись її колючістю.

Який, до біса, романтизм? Северин Левицький не розтрачав себе на безглузді букети чи дешеві жести. Квіти дохнуть, слова вивітрюються, а от реальний вплив і смак того, що ти нарешті привласнив, ‒ це єдине, що мало вагу. Всі ці польові квіточки були лише декорацією до його справжнього наміру. Його цинізм підказував: кожна жінка має свою ціну, але Юліана була з тих рідкісних екземплярів, за яку він був готовий платити готівкою свого терпіння. Поки що.

Але варто було Юліані вийти й грюкнути дверцятами, як простір навколо неї стиснувся до розмірів його грудної клітки. Северин зробив крок, відрізаючи шлях до відступу, і втиснув її в холодний метал автівки. Впритул. Так, що навіть крізь шари одягу він відчував кожен її вигин, кожен прискорений удар серця. Він був близько ‒ так, як марив останні тижні. Близько до цієї шкіри, до цієї іскри, яка випалювала йому мізки щоразу, як вона з’являлася в полі зору.

Один короткий спалах нерозуміння в її синіх очах і Северин перехопив ініціативу. Двома пальцями він жорстко стиснув її підборіддя, а іншу руку поклав на потилицю, заплутавши пальці у волоссі, щоб не дати їй жодного шансу ухилитися. Перш ніж Юліана встигла вимовити бодай слово протесту, він накрив її рот важким, вимогливим поцілунком.

Він не був ніжним. Северин взагалі не знав, що це за звір такий ‒ ніжність. Він просто брав своє. Він зминав її неслухняні губи, які спочатку вперто не хотіли піддаватися, вимагаючи від неї такої ж повної віддачі, як і та куля, що врятувала йому життя. Він прихопив зубами її нижню губу, злегка потягнув, змушуючи розімкнути рот, і провів язиком по ніжній шкірі, випалюючи всередині неї все повітря.

Це було дико. Гостро. Саме так, як йому хотілося всі ці дні ‒ відчути її супротив, а потім те, як вона починає плавитися під його натиском. Йому було до біса добре від цього усвідомлення, від близькості, яка нарешті стала відчутною. Він не шукав згоди, він диктував умови. Кожен рух його губ був як клеймо. Нехай знає, з ким має справу. Без прелюдій, без зайвих слів ‒ тільки цей смак озону, сталі та її власного збентеження, що змішувалося з його темним задоволенням.

Його зараз нереально зносило. Дах рвало вщент. Від цих бездонних, темних очей, в яких потонув увесь світ, від запаху волосся, заплетеного в тугу косу, від губ, які виявилися нестерпно м’якими й солодкими. Бісів Earl Grey ‒ улюблений чай Карини, присмак якого ще зберігали губи брюнетки, ‒ тепер став смаком його особистого пекла.

Северин не знав, чи пробирало Юліану так само до самих кісток, але його власна кров перетворилася на розплавлений свинець. Це був не просто кайф ‒ це було дике, майже первісне торжество. Навіть цей короткий, украдений дотик до її губ змушував звіра всередині шкіритися, вимагаючи зірватися з ланцюга прямо тут і зараз.

Її тіло тріпотіло під ним, наче загнана в пастку пташка, а долоні з відчаєм тиснули в його груди, намагаючись відштовхнути, вирватися на волю. Але хіба можна зрушити з місця гранітну брилу? Навряд чи. Тим паче, коли ця брила вже відчула смак здобичі та йшла напролом, не залишаючи шансів на порятунок.

Тільки от дівчисько ніяк не бажало здавати позиції. Вона не збиралася коритися, не хотіла прогинатися під владним натиском його губ. Северин не звик до такого супротиву, як і до того, що сам завівся з півоберта. Або він стрімко втрачав хватку, або ця Юліана й справді була тією «вибуховою сумішшю», яку він відчув у ній з першої ж секунди. Її потрібно було розшевелити, витягнути на світло той вогонь, що зазвичай палав у її очах під час їхніх суперечок.

У жилах вирувала кров, вимагаючи діяти, вимагаючи отримати те, що мало належати йому. Чоловік сильніше натиснув пальцями на її підборіддя, примушуючи розімкнути губи, відкрити їх, аби нарешті поглибити поцілунок і зрозуміти: чи варта ця мала того, щоб йому так виносили мозок?

Але тільки-но його язик проник у манку глибину її рота, як різкий, нестерпний біль опалив рецептори.

‒ Якого біса! ‒ прогарчав, різко відсторонившись.

Маленьке стерво, ледь язик йому не відкусила. Дика кішка. Виявилося, у неї не тільки кігті є, а й ікла завжди напоготові. Северин торкнувся губ, відчуваючи металевий присмак власної крові, і в його погляді, замість очікуваної люті, спалахнуло темне, майже первісне захоплення.

Вона не просто дика. Вона небезпечна. І це робить її в сто разів бажанішою. Вона не піддалася. Вона відповіла війною на війну.

‒ Я те саме можу спитати! ‒ виплюнула Юліана, демонстративно витираючи рот тильною стороною долоні, наче стираючи саму згадку про його дотик.

Але наступної миті вона вся стиснулася. Северин діяв блискавично. Його рука зметнулася до її потилиці, пальці грубо вплелися в косу, намотуючи її, як тугий канат. Він смикнув, змушуючи Юліану закинути голову, відкриваючи шию та впираючись поглядом прямо в його розпечені зіниці. Жодних поблажок. Він не збирався прощати їй цю витівку.

Северин готувався побачити в синіх глибинах що завгодно: крижане презирство, лють, навіть тваринний страх. Але те, що він там прочитав, змусило його гнів миттєво змінити вектор, перетворюючи роздратування на голодне тяжіння. О-па... Виявляється, ця дівчинка далеко не така холодна, якою намагається здаватися. Під кригою виявилася розпечена лава, що чекала лише на один поштовх, аби вирватися назовні.

‒ Ти що... зовсім уже, га? Простим «дякую» відбутися не міг? ‒ процідила вона крізь зуби, і її гаряче дихання обпекло його губи.

Вона була надто близько. Спокуса повторити атаку була майже непереборною, але Северин вчасно ввімкнув холодний розрахунок. Власний язик був йому дорожчий за сумнівне задоволення ще раз спробувати на смак цю розлючену тигрицю. Поки що.

‒ Ні. Мені цей спосіб більше до вподоби, ‒ він розслабив хватку і відпустив її волосся, дозволяючи дівчині нарешті вдихнути. ‒ Я тільки так звик дякувати. Особливо за порятунок свого життя.

‒ Що, і охоронців своїх цілуєш? Вони ж, по ідеї, мають рятувати тебе щодня, ‒ у її голосі проскочив чистий яд.

Северин розреготався. Ця дівчина мала зуби, і це збуджувало більше, ніж будь-яка покірність. Він нахилився до неї, майже невагомо провів пальцем по її щоці. На його подив, Юліана не відсахнулася, лише продовжувала свердлити його поглядом, у якому обіцяла йому всі муки пекла.

‒ Ще раз таке зробиш ‒ зубів не дорахуєшся, ‒ попередила вона з абсолютною серйозністю.

‒ А могла б просто ляпаса дати, як усі нормальні баби. Мало шматок язика не відтяпала, зараза!

‒ А не треба його пхати, куди не кликали!

‒ Бляха... У мене такого ще не було, ‒ Северин знову засміявся, закинувши голову до неба. Його переповнював дикий, первісний драйв.

Юліані ж було не до сміху. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, чекаючи, поки цей напад веселощів мине. Їй цей «жарт» видавався максимально несмішним.

‒ Ні, серйозно, дякую. Я справді винен тобі життя, ‒ промовив він за хвилину, і в його голосі вперше за вечір прозвучали серйозні, майже сталеві ноти.

‒ Проїхали. Вважай, що ми квити. Поїхали вже, га?

‒ У якому сенсі ­­‒ квити? ‒ Северин напружився, миттєво втрачаючи грайливий настрій.

‒ У прямому. Ти і Влад допомогли нам із Софією в клубі, я випадково допомогла тобі. Рахунок закритий. Ти мені нічим не зобов’язаний.

Юліана різко відвернулася, ставлячи жирну крапку в розмові. Вона поклала руку на ручку дверцят, збираючись сховатися в салоні від цього божевілля. Але Северин мав інші плани. Коли його важка, гаряча долоня лягла поверх її пальців, Юліана вперше відчула дивну, неконтрольоване тремтіння у всьому тілі.

Він накрив її руку своєю, притискаючи до металу, і це було гірше за поцілунок. Це було мовчазне твердження: він не збирається її відпускати. Юля стиснула зуби, молячись лише про одне ‒ щоб він не помітив, як сильно її зараз штормить.

‒ Ти або неймовірна скромниця, або й справді хитра лисиця, яка майстерно вдає овечку, ‒ видихнув він, ривком розвертаючи її до себе обличчям. ‒ Хоча біс його знає, що в тобі чіпляє мене найбільше.

Северин схилився до її вуха, мазнувши гарячим диханням по чутливій шкірі шиї.

‒ Я хочу, щоб ти була моєю, ‒ викарбував Северин, і в цьому не було ні краплі романтики. Тільки сухий, металевий присмак власності.

Юліана на мить заціпеніла, а потім на її губах з'явилася тонка, отруйна усмішка.

‒ Твоєю? Це типу як запальничка? Кинув у кишеню і дістаєш, коли треба прикурити?

Настрій Северина зіпсувався миттєво. Веселі іскри в очах згасли, залишивши по собі глуху, небезпечну темряву. Він не терпів, коли його слова препарували з таким цинізмом.

‒ Послухай, а тобі не спадало на думку, що було б, якби я злякалася? Ну тоді, коли на тебе напали ‒ Юліана сіпнулася вбік, фізично розриваючи ту липку напругу, що тяглася між ними. ‒ Якби того пістолета не опинилося в бардачку? Що тоді? Нас би вдвох закопали в тому лісі під соснами? Чи ти гадаєш, твої вороги стали б розбиратися, хто я така?

Вона важко дихала, і Северин бачив, як пульсує жилка на її тонкій шиї.

‒ Мені таке «щастя» не потрібно. У мене своє життя. Нехай прісне, нехай нудне, зате моє. На що я маю це проміняти? На сумнівну репутацію підстилки на ніч? Чи на кулю, яка призначалася тобі, а дістанеться мені просто за компанію? Мрія всього життя, справді.

Северин мовчки дістав пачку. Клацання запальнички прозвучало як постріл. Він глибоко затягнувся, дивлячись кудись крізь неї. Він зважував кожне її слово на терезах своєї внутрішньої люті.

‒ Ти все сказала? ‒ кинув він через плече, випускаючи густий дим.

‒ Ні, не все! Твої розбірки чи що ви там робите, коли поганим хлопикам стає нудно ‒ це бруд, який мене не стосується. Якщо тебе можуть пристрелити на дорозі, то це твій вибір. Тільки от тобі не я потрібна, Северине. Просто лялька збунтувалася, і це вдарило по твоєму его. Великий завойовник не зміг прогнути малолітку з першого разу? Сміх та й годі.

Северин нарешті повернув до неї голову. Холод у його погляді був майже відчутним фізично.

‒ Досить. Почула себе? ‒ він не зробив ні кроку, просто стояв і випалював її очима. ‒ Ти мелеш якусь хрінь, дівчинко, абсолютно не тямлячи, чим пахне справжнє життя. Ти вляпалася в реальність, де за зухвалість платять не відпрацюванням, а життям. Тож не сміши мене своїми балачками про его. Якщо я вирішу, що ти моя ‒ ти будеш моєю. І повір, це буде найнебезпечніше, що з тобою коли-небудь траплялося.

‒ Мені не треба знати твоїх «істин». Самовпевнених грубіянів я бачу здалеку, ‒ Юліана відчувала, як всередині все стискається, але відступати було нікуди – позаду лише прірва його гніву.

‒ Знаєш, я міг би взяти своє силою. Прямо тут. І хрін би мені хто завадив, ‒ він відкинув недопалок, який дотлів до самого фільтра. ‒ Що мовчиш? Перевіримо, наскільки я «страшний» у ділі?

Він ривком схопив її за передпліччя і смикнув на себе з такою силою, що Юліана ледь не врізалася в його груди. Довелося встати на носочки, щоб не втратити рівновагу. Його обличчя було за міліметр ‒ вона відчувала жар його дихання, змішаний із запахом дорогого тютюну. Жодної гри, жодного натяку на ніжність ‒ тільки дика, первісна лють і голодне бажання.

‒ Що, нарешті доперло? Страшно? ‒ прошипів він їй у губи. ‒ У моєму світі все просто. Я отримую те, що хочу. Будь-яким шляхом. А щодо тебе... це лише питання часу. Звикай до цієї думки, дівчинко. Вона тепер твій єдиний супутник.

Северин відпустив її так само різко, як і схопив, наче вона обпекла його своєю непокорою. Його настрій був остаточно зіпсований, а всередині зяяла випалена пустка. Вона не просто чинила опір ‒ вона висміювала його саму суть, ставила під сумнів його право на владу.

‒ Ти настільки в собі впевнений? ‒ Юліана кинула це йому в обличчя, наче виклик, хоча всередині все ходило ходором, а серце вибивало чечітку об ребра.

‒ А має бути інакше? ‒ Северин навіть не змигнув.

‒ Ти нестерпний. І чому, власне, я? Хіба мало інших навколо? Навряд чи хтось із них тобі б відмовив.

Северин замовк. Його погляд перетворився на скальпель ‒ він повільно, шар за шаром, препарував її, намагаючись випалити відповідь у самій глибині її зіниць. Навколо нього завжди вистачало зручних, усміхнених ляльок, готових підстелитися під нього ще до того, як він встигне озвучити наказ. А він вчепився саме в цю. Відьма, не інакше. Пролізла під шкіру, оселилася в самому кровотоці. І тепер він стояв тут, як пацан, безсилий переступити через власну закривавлену гордість.

Він ледь помітно стенув плечима, наче випльовував на асфальт непотрібне, брудне зізнання.

‒ Та біс його знає. Закохався, може, ‒ він вимовив це з таким отруйним цинізмом, наче пробував на смак дешеве пійло, від якого одразу хочеться вимити рот.

Брехати він вмів філігранно, але Юліана і тут не піддалася. Їй не потрібна була його «кохання», якого, власне, і не існувало в його системі координат. Як і він сам не потрібен.

‒ Щось я дуже сумніваюся, що ти взагалі знаєш значення цього слова.

‒ А ти знаєш? Чи, по-твоєму, я просто бездушне хтиве створіння, у якого прошитий тільки інстинкт до парування? ‒ Северин примружився, і в його голосі пролунав небезпечний метал.

‒ Певною мірою.

‒ Шкода розчаровувати тебе, мала, але це далеко не так. Думаєш, ти тут одна така розумна знайшлася? Що ти взагалі тямиш у житті? Мазюкати свої закарлючки в академії? Прокинься. Життя ‒ це жорстка реальність, і чим швидше ти це вбереш, тим менше кісток тобі переламають. Якщо чоловік чесно каже, що хоче жінку, ‒ це не привід ліпити з нього виродка. Це привід бути чесною з собою.

‒ Твоя так звана «жорстка реальність» зустрічає мене щодня, ‒ Юліана мимоволі обхопила себе руками, згадуючи пекло з вітчимом. ‒ Чи те, що ти весь із себе такий крутий, і тобі щодня голову проломити хочуть, робить тебе особливим? Ти грубіян, яких світ не бачив. Куди взагалі дивилася твоя мати, коли тебе виховувала?

Обличчя Северина змінилося миттєво. Наче на сонце насунулася важка грозова хмара. Тінь, що лягла на його риси, була такою густою, що Юліана відразу зрозуміла ‒ вона перейшла межу. Ступила на міну, яка вже почала відлік.

‒ Моя мати померла, ‒ крижаний тон, яким були сказані ці три слова, змусив дівчину здригнутися, наче від різкого протягу. ‒ Не було кому ліпити з мене благородного джентльмена.

Северин розвернувся, не чекаючи на її реакцію. Його рухи стали механічними, позбавленими будь-яких емоцій, крім холодної люті.

‒ Сідай! ‒ скомандував він, навіть не озирнувшись, і попрямував до водійського місця.

Повітря в машині стало настільки густим від невисловленої напруги, що здавалося ‒ черкни сірником, і все злетить у повітря. Северин стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він більше не грав.

Ось і все. Розмова захлинулася власною отрутою. На веселій ноті, матір її за ногу.

Юліана слухняно залізла в салон, і всю дорогу до міста повітря в машині можна було різати ножем. Северин лютував ‒ вона бачила це по кожному його руху, по жовнах, що ходили під шкірою, наче під нею перекочувалося каміння. На лобі пролягла гостра зморшка, та сама мітка гніву, яку він навіть не намагався приховати. Він стискав кермо так, ніби хотів розчавити цей шкіряний обід, вичавити з нього все життя.

Дівчина ж намагалася зібрати себе докупи. Хотілося вибачитися ‒ слова вже пекли горло, але вона вчасно прикусила язик. Левицький не з тих, хто приймає каяття. Він сприйме це як слабкість, як чергову тріщину в її обороні. Ті звинувачення, якими вони щойно плювали один одному в обличчя, тепер здавалися абсурдним маренням. Вони не знали одне про одного нічого. Абсолютно.

Юліана не мала уявлення, у яких пеклах загартовувався Северин і чому в його очах стільки випаленої пустки. А він... він ніколи б не повірив, що її «спокійне» життя ‒ це щоденна втеча від пастки на яку її прирекла рідна мати, живучи з чоловіком якого ненавиділа. Від того липкого сорому, коли бачиш матір поруч із цією вічно п’яною пикою, і знаєш: сьогодні знову будуть «гості» і знову буде гидко дихати.

У кожного своя правда. Обидві ‒ з присмаком попелу.

А потім думки зрадницьки повернулися до поцілунку. У грудях знову збурився той темний, некерований вихор. Вона впиралася в його груди так, що пальці от-от мали хруснути під залізними м'язами. Шалений ритм серця ‒ її чи його? ‒ заглушав залишки здорового глузду.

Це не було схоже на ті невмілі, боязкі спроби з однокласниками. Тоді все було прісно: незграбні дотики, вологі цьомки в під’їздах, спроби вдати, що ти відчуваєш тих самих «метеликів», про яких пишуть у дешевих романах. У шістнадцять Юліана чекала на вибух, а отримувала лише розчарування. Хлопці, з якими вона зустрічалася, самі були налякані власною фізіологією, дбаючи лише про те, як не виглядати дурнями.

Северин був з іншої ліги. Він не просив ‒ він забирав. Його поцілунок був вимогою, актом привласнення. У ньому не було ніжності, до якої звикли «нормальні баби», але в цій грубості було стільки тваринної іскри, що в Юліані підкошувалися ноги. Він знав, що робить. Кожен рух його губ, кожен дотик язика був прорахований і нищівний. Він був досвідченим хижаком, і цей досвід випалював її зсередини, змушуючи кров кипіти так, як ніколи раніше.

Северин кинув на неї швидкий, важкий погляд. Він відчував її збентеження, відчував, як вона намагається закритися. Але він уже знав смак її супротиву, і цей смак йому бісово подобався.

Вона не була наївною дурепою. Знала, на що полює чоловік, коли дивиться так, наче хоче здерти шкіру поглядом. Знала, чого прагне Северин. Десять хвилин тому вона відчувала це стегном ‒ твердий, безжальний тиск його плоті, який не залишав ілюзій.

А найгіршим було те, що її власне тіло зрадило, відгукнувшись на цей дикий поклик. Вона намагалася переконати себе, що це лише адреналін, той самий липкий кайф, який відчуваєш перед автокатастрофою. Поруч із ним серце перетворювалося на загнаного звіра: то падало в прірву, то билося об ребра, вимагаючи свободи. Лють змішувалася з первісним інстинктом підкорення, але в останній момент гордість виявилася сильнішою. Юліана вдарила першою. Покарала його за зухвалість, за те, що він вирішив, ніби вона вже належить йому.

Дражнити хижака в стані афекту ‒ чисте самогубство. Але вона ризикнула. Левицький проковтнув цей укус мовчки, і ця тиша була гострішою за лезо. Вона залізла йому під панцир, вирвала шматок його самолюбства. Це мало стати кінцем. Фінальним аккордом їхньої короткої і хворобливої історії.

‒ Приїхали.

Голос Северина прозвучав як удар об метал. Юліана отямилася, з подивом впізнаючи знайомий під’їзд. Вона була так глибоко у своєму внутрішньому пеклі, що проґавила дорогу.

‒ Дякую, ‒ випалила вона, не дивлячись у його бік.

Вискочила з салону, наче з камери тортур. Вона майже відчувала на своїй спині його важкий, обпікаючий погляд. За спиною звискнули шини, Северин рвонув з місця так, ніби хотів розірвати асфальт на шматки. Бабусі на лавках щось сичали вслід, але для Юліани світ звузився до однієї думки: вона втекла. Але чому тоді на губах досі палахкотить смак озону та його крові?