Раді Вас бачити!

Розділ 12.

«Якщо доля сама швиряла її в його тачку, дурнів не було відмовлятися від такого трофея.»

Думки Северина Л.

Северин владно кивнув на переднє сидіння свого чорного позашляховика. Юліана спробувала було заперечити, але всі її аргументи розлетілися вщент під його важким, непроникним поглядом.

‒ Буде так, як я сказав, ‒ відрізав Левицький, одним рухом відчиняючи перед нею важкі пасажирські дверцята.

Сперечатися з цим типом не було жодних сил. Юліана мовчки забралася в крісло, а Северин обійшов капот, сів за кермо й різко перекинув селектор автомата в режим драйву.

Дорога до міста тонула в глухій мовчанці ‒ важкій, як свинцеве небо над трасою. Салон автівки Левицького пахнув дорогою шкірою, металом та суто його чоловічим ароматом ‒ важким парфумом влади, від якого повітря навколо здавалося занадто густим. Юліана до білих нігтів стиснула пальці в замок. Треба було назвати адресу, але слова застрягли в горлі. Вона почувалася не у своїй тарілці, наче випадковий пасажир у камері смертника, і просто вставилася в лобове скло. Єдина думка, що давала сили дихати: скоро цей кошмар закінчиться. Дім, гарячий душ і повне забуття. Весь цей божевільний день мав стертися з пам'яті, як поганий сон.

За кілька хвилин позашляховик завмер біля елітної багатоповерхівки. Северин обернувся до сестри:

‒ Виходь.

‒ А ми хіба не додому? ‒ тихо запитала Карина.

‒ Ні. Сьогодні побудеш у мене. А завтра отримаєш по сраці ще й від батьків. Ремінь ніхто не скасовував, я просто відтермінував задоволення.

‒ Може, я в тебе поживу трохи? Ну, день-два... все життя? Поки вони не охолонуть?

‒ Навіть не мрій, ‒ Левицький шкірив зуби в жорсткій усмішці.

Дверцята з боку дівчинки відчинилися. На вулиці вже чекали двоє «шаф» у чорному. Один із них простягнув Карині руку.

‒ Виходь. Хлопці проведуть до дверей квартири. Щоб знову кудись не втекла.

‒ А Юліана? ‒ Карина розгублено зиркнула на нову знайому.

Сама Юліана теж хотіла б знати відповідь.

‒ Я відвезу її додому, не хвилюйся, ‒ запевнив Северин.

‒ Добре, бувай, - І Карина заспокоїлася.

Вона вірила кожному слову брата. Беззастережно. На відміну від Юліани, у якої всередині все стислося від недоброго передчуття.

‒ Бувай, Карино, ‒ кивнула Юліана.

Усмішка злетіла з її обличчя в ту ж мить, коли важкі двері авто захлопнулися.

Машина рушила. Левицький мовчав. Жодних пояснень. Коли вони проскочили поворот до її району, Юліана не витримала:

‒ А адресу мою дізнатися не хочеш?

‒ Скажеш пізніше, ‒ кинув Северин, крутячи кермо з такою байдужістю, ніби вони просто їхали на прогулянку.

Але коли автівка вилетіла на об’їзну, Юліану накрило хвилею паніки. Вона виразно відчула: у цього психа в голові свої плани, і навряд чи вони їй сподобаються.

‒ Куди ми їдемо?

‒ Та ось, везу тебе до найближчої лісосмуги, ‒ кинув він з кривим оскалом.

Северин повернув голову, щоб на повну ввібрати її реакцію. У неї були неймовірні очі ‒ глибокі, сині, як штормове море, в якому хочеться втопитися. Він бачив, як блідне її шкіра, як тремтять вії. Пташка в пастці. Серце, мабуть, молотить у ребра, як навіжене. Треба б заспокоїти малу, а то ще впаде йому в ноги непритомна. А йому треба, щоб вона була при тямі. Подобалося йому, як вона дивилася.

‒ Жартую. Розслабся, ‒ Северин прочинив вікно.

Клацання запальнички. Різкий запах тютюну. Сизий дим виривався в ніч, розрізану холодним повітрям.

‒ Треба заїхати в одне місце. Складеш компанію. Через витівку Карини мої справи зсунулися на «пізніше».

‒ А не можна спочатку мене додому? А потім їдь куди хочеш, ‒ Юліана обхопила себе за плечі, намагаючись вгамувати тремтіння.

Дивилася вовком. Але не боялася. Така ж вперта, як і його сестра.

‒ І втратити можливість провести кілька приємних хвилин у твоєму товаристві? ‒ він повільно хитнув головою. ‒ Ні, дитинко.

‒ На мене мама чекає, взагалі-то.

‒ Облиш. Тобі що – п’ть років? Ти вже доросла дівчинка. Час ще дитячий. Не бійся, солдат дитину не скривдить.

‒ Теж мені, ‒ фиркнула Юліана і відвернулася до вікна.

Вона вирішила викреслити його з реальності. Ігнорувати до самого під’їзду. Але Левицький не з тих, хто дозволяє себе не помічати. Його голос розрізав тишу салону, як лезо:

‒ Де ви з Кариною познайомилися?

‒ На набережній.

‒ Де?! ‒ Северин глухо вилаявся крізь зуби. Окурок полетів у ніч, скло з дзижчанням піднялося. ‒ Якого біса вона там забула?

‒ Не знаю. Подзвони і запитай, ‒ Юліана байдуже знизала плечима.

‒ Гаразд. Поставимо питання інакше: що там забула ти?

‒ Я зобов’язана відповідати?

‒ Ні.

‒ От і не буду.

На губах Северина проступила посмішка. Вона його забавляла. Це дівчисько намагалося йому дерзити. Йому. Великому, небезпечному Левицькому, якого кожна собака в цьому місті обходить за кілометр. Дорослі мужики ковтають язики, коли він входить у кімнату, а ця мала язвить і тільки очима своїми невинними лупає.

‒ Ну, досить дутися. Красивим дівчатам це не личить, ‒ у його голосі проковзнули нотки флірту. Він точно знав, як вона спалахне.

‒ Я не дуюся. Я просто не хочу з тобою розмовляти. Чекаю не дочекаюся, коли опинюся вдома.

Левицький усміхнувся вже відверто. Настрій пішов угору. Якщо так триватиме, Карина завтра відбудеться лише суворим попередженням.

‒ Дякую, що допомогла їй, ‒ несподівано кинув він.

Юліана здригнулася і знову повернулася до нього.

‒ Нема за що. Вона хороша дівчинка. Що з нею сталося? Вона так старанно приховує обличчя…

‒ Постраждала під час пожежі в авто, ‒ Северин вмить спохмурнів.

Тіні в салоні згустилися до чорноти. Спогад про вогонь у машині різонув по нервах, але Северин не збирався вивертатися перед дівчиськом. Не її розуму справа. Вона була з іншого замісу, і це, чорт забирай, чіпляло. Смілива. Не дала задню, коли Карину намагалися спакувати. Поки їхав до лікарні, дільничний вже злив розклади. Чиї це шістки ‒ його люди з'ясують до ранку. Родину не залишали в спокої, а безпека близьких для Левицького була законом. Він тиснув на газ, але боковим зором відчував кожен її подих.

Юліана розпустила волосся. Пальці зарилися в темні пасма, розчісуючи їх різкими, втомленими рухами. Сплела косу, відкинула за плече. Завмерла, підперши підборіддя кулаком. Світло нічних ліхтарів сікло її обличчя через скло. Жодної косметики. Чиста шкіра. Справжня. Куди там тим силіконовим лялькам із губами-варениками. Природна краса б'є під дих набагато сильніше за хімію. Левицький бачив перед собою дику квітку ‒ тендітну, але здатну прорости крізь бетон.

Погляд хижака пройшовся по фігурі: біла куртка, джинси в облипку, замшеві чоботи. З виду ‒ звичайна студентка, але потенціал зносив дах. Додати їй отрути в характер і лахи дорожчі ‒ і мужики будуть вити під її вікнами, аби вона дозволила до себе торкнутися.

Хоча, до біса. Якби вона була його ‒ жоден кобель не наблизився б на відстань пострілу. Він би випалив навколо неї пустелю. Але вона не була стервом, і це підкуповувало. Проста коса, терті джинси, чорний лак на нігтях. Вона мовчала. Вперта. Це не було грою в «набивання ціни», як у шльондр, з якими він звик мати справу. Юліана була іншою. Не просто кращою ‒ вона була з іншої ліги.

Левицький відчував, як у салоні ставало занадто тісно. Юліана була бісовою спокусою, і тільки мрець не захотів би її привласнити. А він хотів. Всю. Прямо зараз.

Северин злісно прокручував у голові той факт, що сам собі дав чіткий зарок не чіпати цю малу, триматися якомога далі. Але бісів всесвіт ніби навмисно стравлював їх лобами, зводячи знову і знову за найбільш диких обставин. То якого біса він мав досі пручатися? Якщо доля сама швиряла її в його тачку, дурнів не було відмовлятися від такого трофея.

Він дивився, як вона нервово смикає кінчик своєї коси, і м'язи на його щелепі натягувалися до тупого болю. Хотілося притиснути автівку до узбіччя. Жорстко намотати цю чортову косу на кулак, закинути її голову назад і впитися в губи, випиваючи весь її супротив до самого дна. Напевно, вона була солодкою, як сам гріх.

‒ Дідько, ‒ процідив Северин.

Пальці ледь не ламали обід керма. Тіло перетворилося на камінь. Він повів плечима, намагаючись скинути напругу, але в цей момент Юліана повільно провела подушечкою пальця по нижній губі. Левицький стиснув щелепи так, що заскреготіли зуби. В паху розлилася важка, агресивна спека. Давно баб не бачив? Нахрін сауни, нахрін «сервіс» ‒ зараз його випалювало зсередини від одного її руху.

Їх врятувало те, що вони нарешті приїхали. Величезний заміський клуб розрізав ніч кривавим неоном. Місце для тих, хто може дозволити собі будь-який бруд. Повії, казино, закриті номери. Весь спектр послуг, від яких Юліані краще триматися подалі.

‒ Пішли, ‒ кинув Северин, вискакуючи з машини.

Голос пролунав як наказ, що не обговорюється.

‒ Куди? Я тут зачекаю, ‒ Юліана заперечно мотнула головою.

Їй зовсім не посміхалося йти туди, де таких, як Левицький, ціле кубло.

Северин зупинився, опершись рукою на дах авто. В його очах блиснув недобрий вогник.

‒ Ага, зачекає вона. Тримай кишеню ширше. Думаєш, я ідіот? Не хочеш іти сама ‒ пристебну тебе ременями до сидіння, щоб не смикалася. Вибирай, що тобі ближче.

‒ Огидний тип, ‒ процідила Юліана, штовхаючи дверцята.

‒ Дякую за комплімент.

Вони рушили до чорного входу. Северин крокував попереду, карбуючи крок, Юліана відставала на метр, намагаючись не вдихати важкий дух цього місця. Охорона на дверях розступилася перед Левицьким, як перед господарем.

Северин простягнув руку. Юліана вагалася лише мить та зрештою вклала свої пальці в його гарячу руку. Він стиснув її зап'ястя ‒ владно, до легкого болю ‒ і потягнув за собою в напівтемряву коридору.

З глибини будівлі долинав глухий гуркіт басів. Сміх, крики, запах дорогого алкоголю і дешевого збудження. Під сходами Юліана помітила рух. Парочка втиснулася в нішу. Жінка стогнала, впиваючись нігтями в потилицю свого кавалера, він закинув її ногу собі на талію, притискаючи до стіни так, наче хотів розчавити.

Дівчина спалахнула до коренів волосся. Коли вони порівнялися з ними, вона відчула на собі глузливий погляд Северина. Він явно насолоджувався її ніяковістю. Хотілося вирватися, сказати щось їдке або втекти, але вона лише міцніше стиснула зуби і відвернулася.

Другий поверх. VIP-зона. Біля однієї з дверей вишикувалися два громили ‒ копії тих, що були на вході. Северин підвів її до масивного шкіряного дивана, де вже розвалився світловолосий чоловік.

‒ Чекай тут, ‒ наказав Левицький.

Блондин підняв голову і оскалив зуби у вітальному жесті.

‒ А якщо втечу? ‒ Юліана з викликом подивилася на Северина.

‒ Не втечеш, ‒ він усміхнувся, вказуючи на друга. ‒ Біс за тобою пригляне.

‒ Довіряєш? ‒ озвався блондин, обмацуючи дівчину чіпким поглядом.

‒ Пильнуй її, щоб не накивала п'ятами. Мені треба перетерти дещо з нашим інтуристом.

‒ Ока не спущу, ‒ пообіцяв Марк.

Северин ще раз мазнув поглядом по Юліані ‒ так, ніби замикав її на замок ‒ і зник за важкими дубовими дверима. Їй не залишалося нічого іншого, як опуститися на край дивана навпроти блондина. Той не зводив із неї зелених, як болотяна твань, очей. Тип не сподобався їй з першого погляду. До Северина вона наче вже звикла ‒ той був зрозумілою, хоч і небезпечною силою. А цей… Гострі риси обличчя, тонкий ніс із горбинкою, який ламали явно не один раз, і квадратне підборіддя з темною щетиною. Він нагадував худого, жилавого пса, який щойно брав участь у жорстокій бійці.

Якби не діловий костюм і явно дорогий годинник на зап’ясті, його легко можна було б прийняти за якогось вуличного вовка, що промишляє в темних провулках. Юліана намагалася відігнати ці думки. Вона ж зовсім не знала, хто такий Северин насправді. Валентин попереджав: не лізь до нього.

Левицький. Прізвище, що пахло кров’ю та залізом. Хижак, який не знає жалю, наскільки Юліана могла судити з їхніх коротких зустрічей. Дівчина подумки пообіцяла собі розпитати Софію, чим він займається ‒ подруга точно мала щось чути, раз так близько зійшлася з Владиславом. Хоча… яка різниця? Северин їй не цікавий. Якби він силоміць не запхав її в машину, вона б і далі успішно його уникала.

Чоловік навпроти поворухнувся. Він відкинувся на спинку, але погляд залишався чіпким, липким. Здавалося, він розглядає її, як здобич, яку йому дозволили лише потримати в полі зору. Його довгі, жилаві пальці потягнулися до пачки цигарок на столику. Блондин закурив, випускаючи тонкий струмінь диму. Губи розтягнулися в зухвалій посмішці, він подався вперед, скорочуючи дистанцію настільки, що Юліана ледь не зістрибнула з дивана.

‒ Що? ‒ буркнула вона, намагаючись не видати тремтіння в голосі.

‒ Нічого, ‒ посмішка Марк’яна стала ще ширшою, нагадуючи оскал.

‒ «Нічого» ‒ це порожнече місце. А ви в мені зараз дірку пропечете, якщо не перестанете так витріщатися.

‒ Кумедна ти. Тепер ясно, чому Север на тебе запав. Любить він рідкісні екземпляри перед тим, як їх зламати.

Юліана відчула, як до обличчя підлила гаряча кров. Лють виявилася сильнішою за страх.

‒ Кумедні тільки мавпи в цирку. А я людина. І якщо ви думаєте, що можете отак просто мене оцінювати… ‒ вона заткнулася на мить, збираючи всю зневагу в одне слово: ‒ Йдіть до біса. Обоє.

Вона подумки благала Северина поквапитися. Навіть його важка присутність здавалася кращою за цей брудний погляд його друга, чи хто він там був. Краще терпіти Левицького з його грубощами, ніж цього незнайомця з поглядом вуличного вбивці.

І Бог таки почув її молитви. Важкі дубові двері розчинилися, і з кабінету вийшла група людей. Попереду крокував Северин ‒ холодний, зібраний, справжній господар цього хаосу. Поруч із ним йшов чоловік представницького вигляду з кейсом у руках. Вони потиснули один одному руки і заговорили. Юліана не одразу зрозуміла, що саме ріже вухо, поки не дійшло ‒ вони спілкувалися чистою англійською. Левицький тримався так впевнено, наче це було його рідне середовище, де він диктував умови всьому світу.

Юліана не просто слухала ‒ вона вбирала кожне слово і те, що вона почула, змусило її внутрішньо наїжитися. Северин впевнено «закривав» угоду, обіцяючи приборкати якогось Ледньова вже за тиждень. У його голосі звучала непохитна впевненість господаря, який не звик до відмов. Гість, містер Данн, виглядав задоволеним, але коли його погляд зупинився на Юліані, повітря в коридорі згустилося.

Містер Данн пригальмував прямо навпроти дивана. Його погляд, маслянистий і занадто цікавий, пройшовся по Юліані, як сканер.

‒ Oh, and is this your sister, for which you so hastily abandoned us? ‒ англієць ледь помітно кивнув у її бік. ‒ Needless to say, Slavic girls are very beautiful. Miss?

Юліана закам’яніла. Вона зрозуміла все: і про «сестру», заради якої Левицький кинув переговори, і сумнівний комплімент слов’янській красі. Вона продовжувала дивитися прямо перед собою, тримаючи обличчя-маску. Нехай думають, що вона не розуміє ні слова. Так безпечніше.

‒ No, it's not my sister, ‒ голос Северина став на октаву нижчим.

У ньому почувся скрегіт металу об метал. Він насупився, і Юліана відчула, як від нього виходить хвиля роздратування. Йому не подобалася ця увага. Категорично.

‒ Girlfriend? I see that it is so, ‒ Данн не вгамовувався, розтягуючи губи в тонкій посмішці. ‒ Your men are the owners when it comes to their women.

‒ But you are not? ‒ кинув Левицький, не зводячи з нього очей.

‒ No, we are more free… ‒ Данн почав щось розводити про європейську незалежність і свободу жінок, але Юліана відчувала ‒ це лише ширма. Його наступна фраза вдарила під дих: ‒ So is this girl not busy? I would like to get to know her better.

Він хотів познайомитися ближче. Прямо тут, на очах у Северина. Біс на сусідньому дивані ледь помітно напружився, як хорт перед стрибком.

‒ She's mine, ‒ відрізав Северин.

Два слова. Короткі, як постріл. Вони влупили по барабанних перетинках Юліани сильніше за будь-яку образу. «Вона моя». Не «моя дівчина», не «моя супутниця». Просто власність. Об’єкт. Територія, позначена вожаком.

Северин і Данн зіткнулися поглядами. Кілька секунд німої дуелі, де повітря тріщало від напруги, а потім англієць відступив, розпливаючись у фальшивій посмішці.

‒ You have an excellent taste, Severin! ‒ він знову подивився на Юліану, порівнюючи її з екзотичною квіткою з берегів Амазонки. Солодкі слова, від яких нудило. ‒ She is also exotic.

‒ You are a romantic, Richard! ‒ Северин вдавано розслабив плечі, але Юліана бачила: його пальці все ще стиснуті в кулаки. Це була гра. Небезпечна гра хижаків.

‒ Good day, miss! ‒ Данн нахилився.

Раніше, ніж Юліана встигла зреагувати, він підхопив її руку і притиснувся губами до шкіри. Холодний, липкий дотик. Їй захотілося миттєво відсмикнути руку, витерти її об джинси, змити цей слід. Данн глянув на неї спідлоба, одарив лукавим оскалом і, нарешті, рушив до виходу.

Юліана залишилася сидіти, відчуваючи, як місце дотику на руці продовжує пульсувати. «Вона моя». Так сказав Левицький. І тепер їй доведеться з цим щось робити.

‒ Поїхали, ‒ кинув Северин, коли Данн зі своєю свитою зник у глибині коридору.

‒ Так, ‒ Юліана підірвалася з дивана швидше, ніж він встиг договорити.

‒ Чого це вона? ‒ Северин мазнув поглядом по Марку.

‒ Боялася, що перегризу горлянку, ‒ Зорич з усмішкою вбив недопалок у попільничку.

Северин лише коротко кивнув і рушив слідом за дівчиною. Вона не озиралася. Пряма спина, швидкий крок ‒ майже бігла до машини. Левицький дістав ключі, клацнув сигналізацією. Чорний лакований борт джипа відбив світло ліхтарів.

‒ Спокійної ночі, Северине Адріяновичу, ‒ хтось із охорони підніс вогник до його обличчя.

— Ага, і тобі не кашляти.

Северин затягнувся, випалюючи цигарку до самого фільтра. Гіркий дим осідав у легенях, але в голові все одно було парко. Як тільки Данн забрався під три чорти, Левицького перемкнуло. Всі думки, всі інстинкти збилися в одну точку ‒ на малу брюнетку, що чекала в машині.

«Дика квіточка», ‒ згадав він слова англійця. Северин ледь не зламав щелепу, стримуючи бажання вгатити партнера за той сальний погляд, яким він мацав Юліану. Але інтурист мав рацію в одному: дівчисько було диким. Необ’їждженим.

Приручити таку ‒ це не квіточки дарувати. Це полювання. Лицарська маячня про зірки з неба давно здохла в каналізації разом із тими, хто в неї вірив. Левицький не збирався грати в благородство. Йому хотілося побачити, як цей бастіон трісне під його вагою, як вона зламається і нарешті впустить його всередину. Це вартувало кожної секунди вичікування. Результат мав бути солодким ‒ він вже відчував цей смак на губах. Левицький хижо шкірився на її силует за склом.

Він подумки вилаяв себе. Дорослий мужик, який звик брати будь-яку за першим клацанням пальців, раптом зациклився на студентці. Захотів, щоб була його. Не на ніч, не для розваги, а просто ‒ його. Територія, куди закритий вхід усім іншим кобелям міста.

«Маячня», ‒ процідив він про себе. Треба просто завезти її додому, викреслити з пам’яті й поїхати з Бісом «знімати напругу» до перевірених ляльок. Тільки от біда ‒ жодна з тих ляльок не мала таких синіх очей, що дивилися б на нього з такою чистою, неприхованою зневагою.

‒ Я думала, ви там примерзли до східців. Чому так довго? Мене мама чекає, ‒ випалила Юліана, як тільки він сів у крісло.

‒ Зараз доставлю тебе до матусі, не смикайся.

Двигун прокинувся з глухим гарчанням. За кілька хвилин на горизонті замиготіли вогні міста. Юліана помітно розслабилася, вирішивши, що пекло на сьогодні скінчилося. Дарма.

Ні Северин, ні дівчина не звернули уваги на сріблястий позашляховик, що обійшов їх на швидкості. Машина попереду кілька разів різко скидала хід, змушуючи Левицького бити по гальмах. Він глухо вилаявся, готуючись до обгону, але «срібло» перерізало йому шлях.

‒ Що за хрінь? ‒ Северин відчув, як всередині прокидається звір.

Юліана напружилася. Вона відчувала шкірою: це не випадковість. Позашляховик ще пару хвилин виляв перед капотом Левицького, а потім різко рвонув уперед.

‒ І що це було? ‒ Северин процідив крізь зуби, витягаючи мобільний.

Він тільки почав набирати номер, як срібляста тінь знову виросла на дорозі. Тепер авто стояло попереду, повністю перекривши трасу поперек.

‒ Чим далі, тим цікавіше, ‒ буркнув Левицький і штовхнув дверцята.

‒ Може, не треба? ‒ Юліана вчепилася в його лікоть. Їй було по-справжньому страшно.

‒ Не бійся, мала. Мені лестить звісно, що ти за мене переймаєшся, але я вже великий хлопчик. Сам розберуся, кому вибивати зуби.

Хотілося крикнути йому в спину: «Пішов ти до біса, самовпевнений виродку!». Але слова застрягли в горлі. Юліана лише до болю закусила губу, будь-яка в’їдливість розчинилася в липкому передчутті біди. Вона сама не помітила, як втиснулася в лобове скло, майже прилипнувши до нього обличчям. Очі боліли від напруги, фіксуючи кожен рух Северина.

З темряви назустріч Левицькому виринула постать. Повітря розітнув хрипкий оскал ‒ вони зіткнулися посеред траси, як два ланцюгові пси. Северин стояв непохитно, повністю зосереджений на ворогу перед собою.

І в цей момент від густої тіні за його спиною відшарувався ще один. Безшумний, як смерть.

Северин не озирався. Він занадто впевнено тримав під прицілом першого. Юліана затиснула рот долонями, щоб не закричати. В руках верзили блиснув важкий метал. Вбивчий замах розітнув ніч. Глухий, м’ясистий удар об череп пролунав у тиші кабіни наче вибух.

Левицький рухнув. Не впав, не похитнувся ‒ він просто обвалився на асфальт, як підкошений дуб. Важко. Остаточно. Юліана відчула, як її власне серце зупинилося разом із цим глухим звуком падіння.

Паніка накрила крижаною хвилею, але мозок продовжував працювати, як налагоджений механізм. Юліана гарячково порпалася в салоні. Телефон ущент ‒ допомоги чекати нізвідки. Проти двох звірів у неї не було шансів, хіба що знайти вагомий аргумент.

Вона рвонула бардачок. Під купою паперів пальці наткнулися на щось важке і холодне. Шкіру обпекло сталлю. Пістолет. Справжній, воронований, з густим запахом збройового мастила. Юліана відсахнулася, але тут же до білих кісточок стиснула руків’я. Вага металу відгукнулася в пам’яті різким спалахом: сильні руки вітчима, запах тиру і сухе клацання запобіжника. «Тримай міцніше, мала. Плавний натиск, не смикай...»

Вона врубила фари. Дальнє світло розрізало ніч, засліплюючи виродків. Ті зажмурилися, прикриваючись долонями. Юліана вийшла з машини, змушуючи себе дихати рівно, хоча серце вибивало чечітку об ребра. Зараз або ніколи.

‒ Залиште його! ‒ голос пролунав напрочуд сухо, майже безживно.

Тіні заворушилися. Двоє рушили на неї, вальяжно, з усмішкою.

‒ Гей, лялечко, не дурій. Ти ж його навіть не втримаєш.

Один говорив м’яко, заговорюючи зуби, як бродячому собаці. Але вага в руці давала Юліані іншу впевненість. Вона знала: якщо натисне, то не випадково.

‒ Перевіримо? ‒ постріл у повітря розірвав тишу, як удар батога.

Оглушливий хлопок, запах гару. Чоловіки вросли в асфальт. Віддача боляче штовхнула в зап’ястя, але дівчина не повела бровою. Головне ‒ вони не бачать, як тремтять її пальці.

‒ Тупа курва, кинь ствол! Завалиш когось! ‒ гавкнув той, що ближче.

‒ Забирайтеся, поки цілі. Наступна куля буде не в небо.

‒ Та ти охрініла! ‒ другий рвонув до неї.

Юліана вистрілила знову. Куля вдарила в асфальт, висікаючи іскри. Рикошет. Глухий стогін, і нападник рухнув на коліна, хапаючись за ногу. Кров поштовхами замастила дорогу. Дівчину затрясло. У голові пульсувало: «Це кінець». Але вона продовжувала тримати мушку на другому.

‒ Сука, ти мені ногу прострелила! ‒ вив поранений, бруднячи руки в червоному.

‒ І другу прострелю, якщо не звалите, ‒ сталь у голосі була майже відчутною на дотик. ‒ Забирай свого друга, що скиглить, і пішли геть, поки я не передумала!

Вона говорила як у дешевому бойовику, але це спрацювало. Десь далеко на трасі вже виднілися вогні фар зустрічного авто, яке от-от мало порівнятися з ними. Громили гарячково перезирнулися: вони чудово розуміли ‒ ця глуха дорога кишить людьми Левицьких, і якщо вони зараз забаряться й спробують дістати власні стволи — просто не встигнуть дожити до ранку. До того ж дівчисько перед ними зараз на межі, і їй абсолютно плювати на наслідки.

‒ Спокійно, мала, спокійно... ‒ другий підхопив напарника під пахви.

‒ Буду спокійна, коли зникнете з очей. Живо!

Вони потягли один одного до позашляховика, обходячи нерухомого Северина. Поранений обернувся, випльовуючи слова разом із жовчю:

‒ Я тебе запам’ятав, суко! Ми ще зустрінемося.

Двері захлопнулися, шини заверещали по асфальту. Коли габарити їхньої машини розчинилися в темряві, Юліана випустила пістолет. Метал дзвякнув об дорогу. Ноги підкосилися, вона осіла на землю, хапаючи ротом повітря. До горла підкотила нудота, тіло била велика дрож. Вона ніколи не хотіла стріляти в людей. Але результат лежав прямо перед нею ‒ Северин був живий.

Юліана підповзла до нього. Пальці торкнулися шиї ‒ вена пульсувала, важка, жива. Дихає. На потилиці вже надулася величезна гуля, але він був тут, з нею.

У тиші траси раптово загорлав телефон. Звук ішов із внутрішньої кишені куртки Северина. Юліана, не роздумуючи, витягла слухавку і натиснула на прийом.