Раді Вас бачити!

«Тварини нападають, тільки захищаючись. А я розчавлю і навіть не озирнуся»

Северин Л.

Тон Северина не віщував нічого, окрім розправи. Широко розставлені ноги, нерухома, кам’яна постава й сигарета, що тліла між пальцями, мов ґніт, піднесений до бочки з порохом. Він повільно випустив у повітря сизий, отруйний дим і, не дивлячись, відкинув недопалок на узбіччя. Його хижі очі, затягнуті темною пеленою ярості, були прикуті до Юліани, що здавалося весь світ навколо перестав існувати. Навіть Карина, здригнувшись, помітила, як з обличчя дівчини миттєво змило всі фарби.

«Ти мала знати, що так все і скінчиться», — прошипів внутрішній голос, що пахнув поразкою.

— Пробач, це я Матвію подзвонила, — винувато пробубніла Карина, ховаючи обличчя за пасмом волосся. — Я не думала... не знала, що з ним приїде Северин. Пробач.

— Не страшно, — кинула Юліана, хоча по її шкірі пробіг крижаний озноб, попри спеку.

Кожна клітина її тіла вібрувала від напруги, передчуваючи зіткнення з цією первісною, невблаганною силою.

Коли вони зійшли з мотоцикла, тиша стала майже відчутною на дотик. Ніхто не наважувався зробити перший крок до розгніваного чоловіка. Те, що Левицький був на межі від вибуху, не викликало сумнівів: його поза була напружена, як зведена пружина капкана, а кулаки раз у раз стискалися, наче він уже відчував на пальцях чужу хрустку шию.

— Карино, в машину. Живо! — скомандував він, і в цьому низькому голосі почулося гарчання хижака, якому набридло чекати. Він продовжував пропалювати Юліану поглядом, від якого хотілося тікати світ за очі. — І ти, Юліано, теж.

Карина підкорилася миттєво, наче загнане звірятко. Вона пішла в бік брата дрібними кроками, але навіть наблизитися до нього не наважилася — зупинилася за кілька метрів, озираючись на Юліану з німим благанням у погляді. Чекала, що та піде слідом, але дівчина застигла на місці. Її серце гатило в ребра так, ніби намагалося проломити кістки й втекти. Чому вона досі стоїть?

— Юліано? — Северин ледь помітно повів бровою, і в цьому жесті було стільки концентрованої люті, що повітря навколо завібрувало від озону.

Вона лише випрямила спину, наче натягнута до крику струна, сховала тремтячі долоні за спиною і повільно, з відчайдушною впертістю, похитала головою.

— Я нікуди з тобою не поїду, Северине.

— Не випробуй мого терпіння, крихітко. Воно не безмежне, — він говорив тихо, майже лагідно, але в кожному слові відчувався холод хірургічної сталі.

Це була не пропозиція — це була остання милість перед розправою.

Господи, та що йому ще треба від неї?! Награвся в бога — і досить. Нехай шукає собі нову жертву для своїх хтивих ігор, а з неї вистачило Северина Левицького на десять життів наперед.

— Ні! — її голос розрізав тишу, мов лезо.

Северин викривив губи в хижій, безжальній ухмилці, повільно похитав головою і зробив крок назустріч. Потім ще один. З кожним його рухом простір навколо Юліани вигоряв. Левицький підійшов майже впритул, нависаючи над нею, як грозова стіна. Їй довелося закинути голову, щоб зустрітися з його поглядом. О, які жорстокі муки обіцяли їй ці очі, затягнуті чорним, ненаситним голодом.

— Поїхали. Я вимагаю пояснень, і у твоїх інтересах бути дуже переконливою, Юліано. Бо зараз мені менш за все хочеться бути з тобою делікатним.

— Я. З тобою. Нікуди. Не поїду, — вона чеканила кожне слово, намагаючись вбити в його голову свою відмову, наче цвях.

— Сядь у цю кляту машину! — гаркнув він так, що земля під ногами, здавалося, здригнулася.

Він грубо, до хрускоту в суглобах, вхопив її за лікоть, і його лють миттєво перетекла в неї, паралізуючи волю. Вона відчувала цю злість шкірою — вона пекла, в’їдалася, нагадуючи, хто тут справжній власник.

— Ти озвірів, Левицький! — Вал, який досі мовчки спостерігав за цією сценою, більше не міг терпіти його скажену лють. Він вклиннився між Северином і Юліаною, з силою відштовхнувши того в груди. — Вона сказала — ні! Забирай своїх псів і забирайся геть!

— Ти... — і в цю мить тонкий ланцюг, що стримував звіра всередині Северина, луснув із металевим дзвоном. — Ти, шмаркачу, сам напросився.

Різкий, короткий удар у сонячне сплетіння вибив із Вала весь кисень. Хлопець зігнувся навпіл, судомно хапаючи ротом гаряче повітря, що вмить стало в’язким, як розпечений бетон.

Юліана перелякано скрикнула. Валентин важко дихав, намагаючись випростатись. Зчепивши зуби, він згрупувався й з усієї дурі врізав Северину в щелепу. А далі почалося справжнє пекло.

І це була не бійка — це була кривава розправа. Левицький бив чітко й методично, з холодною люттю, не даючи супернику жодного шансу зорієнтуватися. Другий удар обрушився зверху, збиваючи того на асфальт. Неподалік розпачливо, до хрипу закричала Карина, але цербери Северина стримали порив дівчини підбігти до них. Вони не ворухнулися б, навіть якби небо впало на землю — наказ господаря був вищим за закони моралі.

Левицький бив чітко, з професійною точністю, вкладаючи в кожен замах усю ту жовч і роздратування, що ще зранку бродили в його крові. Вибити з цього пройдисвіта дух, змішуючи зухвале обличчя з брудом, — це був його спосіб затамувати внутрішню лють, яка не знала ситості.

— Перестань! — верещала Юліана, гатячи чоловіка по спині своїми маленькими, безсилими кулаками.

Вона намагалася стати стіною між цим клятим звіром і його жертвою, але Северин, засліплений некерованою люттю, лише відмахнувся від неї, як від набридливої мухи.

— Припини ж бо! Схаменися! — дівчина відчайдушно вчепилася в його зап’ястя, плювавши на ризик потрапити під гарячу руку.

На його кулаках проступила червона юшка, і Юліана з жахом розуміла: це не його кров. Северин залишався цілим і неушкодженим — він просто спокійно й методично добивав людину.

Вал лежав у пилу, навіть не намагаючись піднятися. Він лише хрипів, випльовуючи згустки крові прямо на розпечений асфальт. Северин міг його вбити. Просто тут, під байдужим поглядом полудневого сонця.

— Припини! Боже, ти вб’єш його! Він ні в чому не винен! Ну зупиніть же його хто-небудь! Благаю! — кричала вона тепер охоронцям, але ті застигли нерухомими тінями, наче її взагалі не існувало.

Один короткий наказ — і навіть Матвій, який ще вчора здавався їй людиною, без жодних роздумів всадив би Валентину кулю в лоб лише за те, що той смів дихати одним повітрям з нею.

— Та припини ти... тварино! Псих! — Юліані було байдуже, що вона робить.

Головне — перервати цей акт звірячої наруги.

І він спинився. Повільно розправив плечі, залишаючи на землі понівечене, стогнуче тіло. Повернувся до дівчини, і Юліана мимоволі скрикнула, вражена тим, що побачила в його погляді. Там була безжальна, крижана порожнеча. У цих чорних глибинах не залишилося нічого людського — лише вічна мерзлота, запах сірки та морок порожнечі.

— Та ні, мила, — оскалився він, грізно насуваючись на неї.

Юліана почала задкувала.

— Тварини нападають, тільки захищаючись. А я розчавлю і навіть не озирнуся. Мені плювати, що ти зараз про мене думаєш. Цей сучий син сам надто довго випробовував долю.

— Ти гірший за звіра, Левицький, — виплюнула вона йому в обличчя, намагаючись не чути плачу Карини.

— Будь ласка, Юлю, замовкни! Роби, що він каже! — кричала дівчинка.

— Забирайся. Я з тобою нікуди не поїду. Ти мені огидний. Ти пахнеш смертю і кров’ю, — вона відштовхнула його руку і заплющилася, чекаючи на удар, який здавався неминучим.

Але Северин не вдарив. Він заніс долоню лише для того, щоб мертвою хваткою вчепитися їй у шию і грубо безцеремонно притягнути до свого обличчя. Його дихання — гаряче, небезпечне, зі смаком нікотину та люті — обпекло її губи.

— Я тобі огидний? — процедив він біля самого її обличчя, обпалюючи шкіру гарячим, отруйним подихом. — Що ти тут забула, дівчино? Не хочеш мені нічого пояснити?

Він божевільний. Юліана вжахнулася, не помічаючи, як щоками котяться пекучі сльози. Його очі метали блискавки, на обличчі застигла неприхована жага крові. Вона до нестями злякалася за Вала й зараз готова була погодитися з кожним його словом. Левицький не просто небезпечний — він некерований, і з ним краще ніколи не перетинатися. Навіть у думках.

— Я не збираюся нічого пояснювати. Просто залиш нас. Залиш мене у спокої!

— Ти поїдеш зі мною. Сядь у машину! — він знову підвищий голос, але цей рев уже не діяв на неї так, як раніше. Гнів витіснив страх.

— Ти гадаєш, після всього цього я хоч на крок до тебе підійду? Я нікуди з тобою не поїду, Левицький! Ні-ку-ди!

— Сядь, я сказав! — він вхопив її за лікоть і так грубо смикнув, що Юліані здалося — він зараз просто вирве їй руку з суглобом.

— Северин! — перед ним виросла Карина. — Прошу тебе, будь ласка! Не треба! Север! — Кілька секунд йому знадобилося, щоб відірвати хижий погляд від Юліани й подивитися на сестру.

Вона була нажахана, розпатлана, очі почервоніли й набрякли від сліз.

Так більше не могло тривати: він або забереться звідси негайно, або справді когось уб’є прямо на цьому розпеченому асфальті. Благання сестри та її присутність трохи остудили його лють, перетворивши її на холодний, концентрований розрахунок. Чоловік криво посміхнувся, приймаючи єдине вірне на той момент рішення.

— Сідай. — Він кивнув сестрі у бік авто. Говорив тихо, але від холоду в його голосі можна було заціпеніти навіть посеред липневої спеки. — З тобою ми вдома поговоримо. По-дорослому.

А потім він повернувся до Юліани. Вона, обхопивши себе руками за плечі, розгублено й зацьковано дивилася на нього. Сльози вже встигли висохнути, а вітер безжально тріпав волосся, кидаючи пасма в обличчя. Северин довго вивчав її, мружив очі, і Юліана не могла збагнути, що означає цей погляд. Почуватися комахою під лінзою було принизливо й страшно. Серце йокнуло й пропустило удар, коли Северин посміхнувся.

Посміхнувся? Ні, це було більше схоже на звірячий оскал. Так посміхається сам диявол, коли готується остаточно розправитися зі своєю жертвою.

— То чого ти там хотіла? Щоб я залишив тебе у спокої?

— Так! Так! Так! — Юля гордо задерла підборіддя, відвернулася й підійшла до Валентина, який лежав непритомний у пилу.

— Ну то й котися під три чорти, — спокійно кинув він їй у спину.

Жоден мускул на його обличчі не здригнувся.

Юліана не обернулася, хоча потилицею відчувала його нищівний, важкий погляд. Чула, як схлипує Карина, як віддаляються їхні кроки. Глухий удар зачинених дверей і рев мотора змусили дівчину знову розплакатися. Авто промчало зовсім поруч, обдавши нещасну пару на дорозі густим клубом придорожнього пилу.

_______________________________________________________________

Кінець першої книги.

Дякую, мої любі, що були зі мною! Якщо вам сподобалась історія Юліани та Северина, не забувайте ставить серденька та залишати відгуки, автору буде дуже приємно))

До зустрічи на сторінках другої книги — Дівчина, що сказала «Можливо»!