Раді Вас бачити!

Розділ 30

«Удача — вона, знаєш, сука мінлива. Сьогодні підморгує тобі, а завтра випльовує твої зуби на асфальт.»

Марк’ян Зорич

— Які гості! Знав би, що ви вирішите нас провідати, надіслав би іменне запрошення зі стрічкою. — Фальшива усмішка Северина була гострішою за бритву, а тон — отруйно-люб’язним.

Та Фурсу це не зачіпало. Полковник ненавидів чоловіка перед собою так само сильно, як бруд під власним взуттям. Для нього Левицький був лише черговим покидьком у дорогому піджаку, таким самим, як і ті недоноски, яких він роками заштовхував у бетонні мішки. Цьому виродку було місце саме там — на шконці, а не серед кришталю та елітних повій.

— Не блазнюй, Левицький, — скривився Фурса і з огидою сплюнув прямо на лакований паркет «Данте».

— Чим зобов’язані... лейтенанту Фурсі? — Северин навмисно зрізав йому звання, присмачуючи кожне слово цинізмом.

— Я полковник! — люто вигукнув той, відчуваючи, як цей покидьок намагається витерти об нього ноги своєю «ввічливістю». — Якщо не помиляюся, власником тут значиться Зорич Марк’ян. Саме його я й хочу бачити. У мене є орієнтування та ордер на обшук. Тож із тобою, Левицький, говорити мені нема про що.

— Ну чому ж? — Северин зробив крок уперед, нависаючи над ним і вмикаючи режим хижака. Від веселості не залишилося й сліду. — Біс мені, як брат. До того ж у мене сьогодні свято. І раз уже ви з хлопцями ввалилися без квитка, то будьте ласкаві пояснити: якого біса ви тут усе загадили своїми берцями?

Левицький похмуро вгвинчував свій погляд у зіниці полковника, випалюючи в них залишки впевненості.

— Що ж. У мене є перевірені дані, що в підвалах цієї будівлі ми знайдемо дещо вельми «заряджене». Те, що допоможе всю вашу довбану сімейку надійно прилаштувати на державне утримання. Років на п'ятнадцять.

— Боюся, ваші потуги марні, Миколо Федорович. На неприємності ви натрапите значно швидше, ніж на те, що шукаєте. Моя порада: не рийте там, де земля занадто тверда для ваших нігтів.

— Не будуй із себе незайману сироту, Левицький. Залякувати мене — марна трата повітря. Але якщо я знайду хоч грам гидоти в офіціантів, сам знаєш, чим це обернеться для твого друга. І для тебе персонально.

— Ну, то ласкаво просимо. Наші двері завжди відкриті для... специфічних клієнтів. Сподіваюся, вам принесе особливу насолоду заглядати в дупи моїх офіціантів, Миколо Федоровичу. Візьміть ліхтарик, там темно.

— Та пішов ти... — прохрипів Фурса. — Семене, давай собак!

Йому набридло молоти язиком. Треба було брати їх за горло зараз, бо якщо ці гади знову вислизнуть, керівництво управління зніме з нього шкіру наживо разом з погонами.

Але попри всі залізні сподівання та дві години тотальної облоги — пошуки закінчилися нічим. Люди Фурси вивернули «Данте» навиворіт, заглянули в кожну щілину, де міг би сховатися бодай грам компромату, але заклади Левицького вміли чистити кінці швидше, ніж пси встигали взяти слід.

Розлючений полковник вилетів із ресторану у супроводі крижаного, тріумфального погляду Северина.

— Я ж казав: даремна праця, полковнику. Але ваші вибачення я готовий прийняти. Сьогодні я добрий, — голос Левицького був просякнутий отруйним спокоєм.

— Слухай сюди, — Фурса скривився так, наче щойно проковтнув скло. — Я тебе дістану, Левицький. Не зараз, то пізніше. Викопаю з-під землі.

— Мріяти не заборонено, Миколо Федоровичу. Не забудьте витерти піт, — Северин спостерігав, як полковник з огидою застрибує у службову автівку.

Рейд провалився. Наведення виявилося «липою», і Фурсу це бісило. Полковник із силою вгатив кулаком по панелі, випускаючи лють, і гаркнув водієві:

— Жени!

Щойно хвіст колонни зник за поворотом, торжествуюча маска злетіла з обличчя Северина. Його очі перетворилися на два шматки замерзлої ртуті. Якась гнида їх злила. Якийсь сучий син вирішив зіпсувати йому власне свято, і Левицький уже прикидав, як саме він буде виривати йому серце.

— Северине Адріяновичу! — до нього підскочив Матвій, один із бійців.

Хлопець ледь не тремтів від переляку. Вісникам поганих новин у цьому колі зазвичай проламували череп, а шеф зараз нагадував зведений капкан.

— Що там, Матвій? Фурса вирішив атакувати інші точки? — похмуро всміхнувся Северин, уже дістаючи телефон, щоб набрати Зорича.

— Ні... Северине Адріяновичу, ваша... — боєць закашлявся, намагаючись не відставати від Левицького, що стрімко крокував до машини. — Вашу дівчину і Марк’яна Олексійовича...

— Ну?! — Северин зупинився так різко, що хлопець мало не врізався в його широку спину. Жорстка лінія рота й погляд спідлоба не віщували нічого, крім кривавої бані. — Кажи, твою матір! Не жуй соплі!

— Коли почалася вся ця заваруха... їх пов'язав хтось із людей Фурси. Скрутили біля чорного входу і закинули в машину. Ми не встигли...

— Лайно! — Северин стиснув кулаки до хрускоту суглобів. Фізичне бажання розтрощити комусь обличчя стало нестерпним. — Якого біса мені не доповіли миттєво?!

— Ви були з полковником... ми не хотіли втручатися... до того ж вона з Бісом — Матвій відступив, розуміючи, що зараз він на межі життя і смерті.

— Машину! Швидко! — прогарчав Левицький.

Він вихопив телефон, набираючи знайомий номер. Северин терпіти не міг бути в боргу, особливо перед такими людьми, але обставини вимагали негайного втручання.

У кабінеті було накурено так, що повітря здавалося масним і важким. Юліана відчувала, як їдкий запах дешевого тютюну в’їдається в її шкіру, волосся та м’яку оббивку стільців, на яких вони сиділи вже цілу вічність. Нерви були натягнуті до межі. Жодних звинувачень, жодних пояснень — лише глухі стіни та ці «законники», які виглядали гірше за власну м’яту, несвіжу форму.

Вони нагадували їй вітчима. Коли Юліана спіймала на собі масний погляд одного з оперативників, по тілу пройшов розряд крижаного дрожу. Вона інстинктивно обхопила себе руками, втупившись у брудну підлогу, і лише механічно кивала, коли Марк намагався щось вбити їй у голову.

— Слухай сюди. Говорити буду тільки я. Що б ти не почула, про що б тебе не питали — мовчи. Зрозуміла? — хрипкий голос Зорича над самим вухом звучав, як наказ перед розстрілом.

— Зрозуміла, — витиснула вона, хоча зуби ледь не цокотіли від холоду, що розливався всередині.

— Усе буде нормально, — кинув він.

Дивно, він навіть намагався її заспокоїти, але Юліані це не допомогало. У цьому місці слово «нормально» помирало ще на порозі.

Навпроти них розвалився лейтенант Карпенко. Його крісло жалібно стогнало під вагою огрядного тіла при кожному русі. Чоловік із тупим виразом обличчя розгадував кросворд, повільно вписуючи літери в клітинки й час від часу відпиваючи каламутну рідину з чашки. Ця показова байдужість тиснула сильніше за крики.

За кілька хвилин до кабінету зайшов ще один поліціянт. Він зі звучним ляпасом кинув папку на стіл перед товстим напарником.

— Чуєш, начальнику, довго ми ще будемо насолоджуватися вашою гостинністю? — озвався Марк, зухвало схрестивши руки на грудях. Він був єдиним, хто почувався тут як риба у воді — спокійно і зверхньо. — Будь-яка причина нашого затримання — це просто безглузда помилка.

— Як же, — зловтішно хмикнув Карпенко, підводячись із крісла, яке видало вдячний звук полегшення. — Якщо була облава у вашому лігві, значить, закрили вас за діло. Звідки мені знати, може, ти під дозою? І подружка твоя кокаїном закидалася разом із тобою.

Він підійшов до Юліани впритул. Від нього тхнуло перегаром і старим потом. Чоловік грубо вхопив її за підборіддя, задираючи голову вгору, і вп’явся поглядом у зіниці. Потім рвучко перехопив її руки, перевіряючи вени на проколи. Юліана здригнулася й силою вирвала руки, дивлячись на нього вовком.

— Чиста наче, — вишкірився він, оголюючи жовті зуби. — Може, таблетки ковтала, га, красуне? Кажи, не бійся.

Юліана різко сіпнулася, коли оперативник мазнув пальцями по її щоці. Його дотик залишив по собі відчуття липкого слизу.

— Дивись, яка гонорова. І де ви тільки таких лялечок відкопуєте? — він примостив свій зад на край столу і почав повільно гортати папку, вчитуючись у вміст. — Так-с, Романенко Юліана Вікторівна. Не залучалась… на обліку не перебувала... В інститут не поступила, чи що? Потягнуло на «поганих хлопців» та швидкий адреналін?

Та дівчина продовжувала вперто мовчати, втупившись у стіну. Чоловік роздратовано відкинув папери й кивнув напарнику.

— Добре, Савенко, виведи її. Поки перетремо з паном Зоричем, а там і до дівчинки черга дійде. Подивимося, чи така вона німа, коли почнемо «тиснути».

— Зрозумів, — Савенко миттєво підхопився і залізною хваткою вчепився Юліані в лікоть. — Рушай.

Дівчина піднялася, кинувши швидкий, повний розпачу погляд на Марка. Той ледь помітно кивнув — мовляв, іди, я тримаю контроль. Щойно двері за нею зачинилися, товстун у кріслі мрійливо зітхнув, затягуючись смердючим тютюном.

— Ех, нам такі не по кишені. Слухай, Бісе, а може, ти її залишиш нам на годинку-другу, га? Вам же все одно завтра новеньку привезуть, а нашим хлопцям такі кралі навіть не снилися.

— Ти з бажаннями пригальмуй, начальнику. Не по зубах вона тобі, — голос Марка став схожим на низьке вібруюче ричання пса перед кидком. — Левицький, знаєш, ділитися не любить. Взагалі. Тямиш, чим це для твого здоров’я закінчиться?

— Та ну... — опер скривився і тут же гидливо вишкірився, розвівши руками. — Тільки ніякого Левицького я тут не бачу. Знаю я вас таких грізних. Сьогодні вона розсуває ноги для Левицького, завтра для тебе, післязавтра ще для когось. Чого пику кривиш? Чи пану Зоричу не подобаються мої натяки? Хто вона — шльондра твого боса чи твоя? А може, ви вдвох її трахаєте? Ну, або по черзі?

Мент гучно зареготало, випускаючи хмару їдкого диму прямо в обличчя Марка. Біс навіть бровою не повів, хоча всередині вже прокручував, як саме він буде трощити цьому жирному виродку щелепу. Якби на його місці зараз був Северин, цей кабінет уже був би заляпаний вмістом ментівської черепної коробки.

— Зручно влаштувалися, хлопці. Допомога не потрібна? А то наші орли давно таких чистеньких не бачили. Аж руки сверблять влаштувати їй «огляд» із пристрастю.

Товстун продовжував розважатися, насолоджуючись тимчасовою владою.

— Ну, а ти, Зорич Марк’ян Олексійович, ведеш законослухняний спосіб життя, як я гляну. У нас тут про тебе і твоїх хлопців легенди ходять. Часом старими методами не балуєшся?

— Нема бажання згадувати, — похмуро відрізав Біс, відчуваючи, як кулаки під столом наливаються важким свинцем.

— Ну так, із таким «дахом», як у вас... — хмикнув Карпенко, вмощуючи свій зад у крісло. — Дивись, одні святі кругом. Наркота, злодії в законі, цнотливі повії. Наш полковник уже давно мріє взяти вас за яйця, та, мабуть, вони у вас куленепробивні...

Чоловік раптом захлинувся власним сміхом, зустрівшись із примруженим, ворожим поглядом холодних зелених очей. Регіт застряг у жирному горлі, перетворюючись на гикавку.

— Але нічого, гляди: удача тепер на нашому боці. Знайшлися-таки добрі люди, яким сімейка Левицьких поперек горла стала...

— Удача? Дуже сумніваюся. — Холоднокровно підмітив Марк. — Удача — вона, знаєш, сука мінлива. Сьогодні підморгує тобі, а завтра випльовує твої зуби на асфальт.

Те, що сталося далі, перетворило лейтенанта на купу переляканого м'яса. Він навіть не встиг зрозуміти, як опинився притиснутим до підлоги. Важкий носак туфлі Біса врізався йому в кадик, перекриваючи кисень.

— Ти... що собі дозволяєш, виродку! — прохрипів Карпенко, гарячково тягнучись до кобури, але пальці вхопили порожнечу.

— Загубив щось, га? — Марк підкинув на долоні відібраний ПМ.

— Ти що, озвірів, сучий Біс? — чоловік задер руки вгору, заціпенівши від жаху. — Тебе ж за таке за ґрати запроторять. Схаменися!

— Ось я і думаю, — Біс прибрав ногу з горла лейтенанта, але ствол залишив на рівні його очей. — Ти мені тут забагато питань ставив, начальнику. Тепер твоя черга співати.

— Ти, блядь, при своєму розумі?! Про що співати? Тебе за десять хвилин вперед ногами звідси винесуть!

— Схоже, ти не в тій позі, щоб розкидатися прогнозами. У мене лише одне питання, багато часу це не займе, — Марк присів навпочіпки, кивком дозволяючи лейтенанту піднятися. — Хоча все залежить від того, наскільки правдивою буде відповідь. А то вперед ногами звідси винесуть не мене.

Для переконливості Біс зняв пістолет із запобіжника. Сухе металеве клацання в тиші кабінету пролунало як фінальний акорд. Він вказав стволом на стілець, і Карпенко беззаперечно підкорився, втискаючись у сидіння.

— Добре, не дурій... що ти хочеш знати?

— Отак краще. Бачу, інстинкт самозбереження в тебе ще працює, — усміхнувся Біс, і ця усмішка була страшнішою за постріл. — Отже, у Фурси є інформатор. Хто він?

— Та звідки я знаю! — заверещав опер. — Він тільки хвалився, що хтось злив йому інфу про товар у ресторані. І це не просто плітки, а дуже впливові люди постаралися. Кажуть, за будь-якого розкладу у вас знайдуть наркоту. Підкинуть, утрамбують — без варіантів.

— Цікаво. І як саме?

— Кажуть... — Карпенко нервово ковтнув слину, — ніби людина у них своя є у вашому колі. Та, на яку ви ніколи б і подумати не змогли. Свій щур, прямо під боком у Левицького.

— Щур, значить, завівся. — Біс повільно підвівся, насуваючись на стіл лейтенанта всією своєю масивною фігурою.

Карпенко мимоволі втиснувся в крісло, благаючи всіх богів, щоб його не пристрелили прямо тут, посеред робочого дня. Марк простягнув руку до паперів і підняв перекинуту рамку з фото. Всередині у кабінетного щура все похололо.

— Симпатична мордочка, — він легенько постукав дулом пістолета по склу, прямо по обличчю дівчини на знімку. — Твоя?

— Донька... П’ятнадцять лише... — голос лейтенанта зірвався на хрип.

— П’ятнадцять, гм. — Біс удавано задумався, витримавши паузу, від якої повітря в кабінеті стало густим і задушливим, як сира земля. Потім він цинічно вишкірився. — Знаєш, скільки Нубар дає за такий товар на своїх торгах? Там люблять чистеньких.

— Ти що! Ні... це ж дитина, вона ні до чого! Я просто виконую накази!

— Не розповідай мені казки, начальнику. Я дуже не люблю, коли мені намагаються задурити голову. Хто цей «інформатор»? Кажи, або завтра твоя донька просто не знайде дорогу додому зі школи. Ти мене почув?

— Та не знаю я! Присягаю чим хочеш! Життям її присягаю! Я в ігри Фурси не втаємничений, він тримає деталі при собі! — заверещав Карпенко, здригаючись усім тілом.

Кілька хвилин Біс мовчки роздивлявся цю мізерну руїну в погонах. Скривився, дивлячись на нервовий тік під оком лейтенанта та бліду, пітну шкіру. Потім повільно опустив пістолет. Дістав хустинку, розрядив обойму і ретельно витер рукоятку, стираючи будь-які сліди.

— Зроблю вигляд, що повірив. Але й ти, начальнику, заший собі рота. Почуєш щось корисне — дзвони. — Чоловік дістав із кишені візитку і поклав її на стіл. — І без дурниць, бо я своє слово тримаю. Життям твоєї доньки присягаю.

Він кинув розряджену зброю на стіл. Щойно Марк розслаблено відкинувся на спинку стільця, двері кабінету розлетілися від удару. Увійшов начальник управління Самойленко — владно, важким кроком господаря. Він кивнув Бісу, навіть не глянувши на лейтенанта, який став кольору стіни.

— Що ж ви, Карпе Ігнатовичу, таких поважних людей через порожні дрібниці смикаєте? Вже мізки відсохли? Розум втратили, раз не тямите, кого можна закривати, а кого — зась?

— Ніяк ні, Олегу Павловичу! — пробурмотів переляканий Карпенко, ховаючи тремтячі руки під стіл.

— Тоді чого заціпеніли? Негайно звільніть дівчину і вибачтеся перед Марк’яном Олексійовичем. Живо!

— Зараз... хвилину... — лейтенант почав незграбно борсатися, намагаючись підвестися, чим викликав лише нову хвилю люті у начальника.

— Ну! — Самойленко навис над ним, наче зашморг.

— Приношу вибачення, Марк’яне Олексійовичу, помилився... — вичавив з себе Карпенко, втупившись у стіл. — Зараз дам команду, щоб вашу супутницю відпустили.

— Та вже ж будьте такі люб’язні, — Біс холодно посміхнувся.

Він бачив тваринну ненависть у погляді лейтенанта, але йому було байдуже. Тепер цей мент — його власність. Страх за дитину виявився сильнішим за вірність системі. Якщо не завтра, то дуже скоро вони отримають ім’я того, хто вирішив підставити Левицьких. Щурів треба випалювати разом із норами.