Раді Вас бачити!

Розділ 24

«Він нюхом чув: це дівчисько не принесе Левицькому нічого, крім попелу.»

Роздуми Марк’ян З.

— О, дивіться, які люди в Голлівуді! Новоспечений весільний батько на горизонті, — Марк кивнув у бік Нагірного, випльовуючи слова, наче лушпиння від насіння.

Той саме виходив із кабінету Адріяна. Поруч, як тінь, терся Микола — вірна шістка Михайла Івановича. Северин скривився. Від одного вигляду цієї компанії в роті ставало гірко, як від дешевого тютюну.

— Яка нелегка принесла? — Голос був низьким, небезпечним, як гарчання пса перед кидком.

— Ясно яка — весілля скоро. — Зауважив Зорич, додаючи дров у вогонь.

— Ага. Вирішив під шумок угоду на Близькому Сході пропхати. Поєднує приємне з вигідним, — Северин підійшов ближче, зміривши гостей важким, хижацьким поглядом, від якого мороз ішов по шкірі. — Михайле Івановичу.

Нагірний розтягнув губи в посмішці. Фальшивій, як китайський годинник, і такій же ламаній. Очі при цьому лишалися мертвими — холодний розрахунок і нічого більше. Цей сучий син уже відчув запах великих грошей і ліз без мила в кожну щілину, намагаючись відкусити жирний шматок.

— А ми тут з батьком твоїм обговорювали перспективи... — Нагірний зробив паузу, смакуючи кожне слово, — …злиття наших підприємств на сході. Тепер, коли ми майже одна сім’я…

— Те, що ваша донька і мій брат сплять в одному ліжку, не робить нас партнерами, — Северин різав кожне слово, безжально вганяючи його Нагірному під шкіру.

Голос був тихим, але в коридорі миттєво поважчало повітря, наче перед грозою. Так говорить людина, яка вже прийняла рішення і не збиралася його змінювати. Син свого батька — істинний Левицький.

— Жодних злиттів. Жодних спільних тем. Можете не чекати. Тут ви прорахувалися, дорогий Михайле Івановичу. Ваш комерційний союз мені і моїй родині на хрін не здався. У дупу собі засуньте ці перспективи. Владислав у наших справах — нуль, порожнє місце. Тож не сподівайтеся, що через Софію ви зможете хоч якось тиснути на мене чи на батька. Крапка. І не дай боже, я дізнаюся, що ви намагаєтеся щось мутити за моєю спиною... Втоплю в найближчому болоті разом із вашими перспективами.

Нагірний застиг. Посмішка сповзла з обличчя, оголивши справжню гниль, що ховалася за маскою доброзичливості. Його очі звузилися, наповнилися тихою люттю. Северин бачив це і не збирався відступати ні на міліметр.

— Нічого подібного я не планував. Пропозиція була чисто спонтанною, — процідив чоловік крізь зчеплені зуби.

Його обличчя перекосило. Він метнув у Северина погляд, повний обіцяної розправи, і розвернувся до Левицького-старшого. Але той лише криво всміхнувся — було очевидно, що батько задоволений кожним словом свого спадкоємця. Нагірний жовчно кинув: «Усього найкращого», і майже вилетів із приймальні.

— Непогано, Север. — Батько важко ляснув сина по плечу, стиснувши в коротких обіймах. — Заходьте до кабінету. Обидва.

Марк’ян мовчки рушив слідом. Северин сів у крісло, витягнувши ноги.

— Батьку, якщо ти збирався погодитись на цей непотріб…

— Нічого я не збирався, — відрізав старший Левицький, зачиняючи двері. — На всі його заходи відповів прямо: вирішувати тобі, а я підтримаю будь-який твій вибір. От і все. Ти мене не розчарував, сину. Вдарив точно під дих.

Северин коротко кивнув.

Весілля весіллям, а бізнес — це війна. Нічого особистого. Тільки територія, яку він не збирався ділити з пацюками на кшталт Нагірного.

— Шмаркач... Він мені ще вказуватиме, що робити, а що ні? — Нагірний ледь не з м'ясом рвонув ручку дверцят, застрибуючи в салон. — Чи не загралося цуценя? Зуби ще не виросли на мене гавкати.

Він кляв Левицького-молодшого на чому світ стоїть, вгативши кулаком у шкіряне сидіння. Лють застилала очі багрянцем.

— Михайле Івановичу, то, може, ну його? Скасуйте весілля, — подав голос Микола, втискаючись у куток на задньому сидінні. — Ви ж батько, врешті-решт. Ваше слово — закон.

— Пізно вже, бляха! — люто виплюнув Нагірний і різко кивнув водієві, щоб той рвав із місця. — Я не збираюся наживати собі ворога в особі старого Левицького та його знавіснілого виродка. Сонька підклала татусеві таку свиню, що до смерті не відмиєшся, — він гірко вишкірився, дивлячись у вікно на обриси офісу. — Що там Соломатін?

— Сказав, що ваші канали на схід тепер перекриті. Глухо, як у танку.

— Не здохнемо, — відповів Нагірний, смикаючи вузол краватки. — Як доберемося до активів Левицьких, нам такі шлюзи відкриються — мало не здасться. Заллємося баблом по саму глотку.

— Софія дзвонила, — Микола нервово зашелестів паперами, витягуючи потрібну теку.

— Та невже? І чого хотіла ця невдячна стерво? — Нагірний зневажливо скривився.

— Зустрітися.

Михайло вишкірився. Донька надумала з татком миритися? Які ж ці баби все-таки дурепи. Думає, пару разів поплаче — і він розтане?

— Наші партнери трохи не в захваті від того, як розгортаються справи… — обережно додав помічник.

— А за це вам із Ренатом треба голови повідривати! — гаркнув Нагірний, обертаючись до Миколи. — Я ж казав: очей із дівки не зводити! А ви що? Мала обвела мене навколо пальця, як пацана, і все пішло псу під хвіст! З Левицьким я поки не можу тягатися, не той ваговий дивізіон. Сука, гаруєш усе життя, зубами вигризаєш місце під сонцем, а все одно лишаєшся другорядним пішаком, об якого ці недоторканні ноги витирають. Тільки тому, що в них прізвище гучніше. Що по Гаєвському? Дізналися щось?

— Він поки не готовий вас прийняти. Каже — зайнятий.

— Трясця твоїй матері! — вилаявся Нагірний. — Як терпило ходжу: то до одного, то до іншого. А ці суки об мене зуби точать. Добре. Зустріч із Гаєвським влаштуй мені обов’язково. Хоч із-під землі його дістань.

— А як бути з Левицьким?

— А що Левицький? Так просто у свою імперію він зайти не дасть, це ясно. Мирним шляхом не вигоріло — що ж, доведеться шукати іншу дірку.

***

На початку іспиту Юліана відчувала лише гіркий осад і глуху тривогу. Останній забіг у Захара Миколайовича міг закінчитися чим завгодно. Вона зубрила всю ніч, знала кожну кому в білетах, але розуміла: цей виродок не дасть їй закрити сесію. Просто не дасть.

Софія з самого ранку щось щебетала про удачу, посміхалася і запевняла, що все буде рівно. Юліана в цьому впевнена не була. Всоте перечитуючи конспекти, вона розуміла — це пуста трата часу. При першій же нагоді її просто зріжуть. Дідько! Юліана з силою захлопнула зошит. Втома навалилася свинцем, змушуючи впустити голову на руки.

— Гей, Романенко, не кисни, — Данило, їхній місцевий відмінник, присів поруч і по-дружньому притиснув її за плече. Вічний веселун, «світла голова» потоку. — Все буде чітко.

— Все добре, — кивнула вона, не піднімаючи очей.

— Правильно. Не завалять же тебе, врешті-решт.

«Еге ж, — подумала Юліана, — знав би ти, як саме мене зараз «не завалять». Але додати нічого не встигла. Пролунав дзвінок, і в авдиторію замість очікуваного ката зайшла... куратор кафедри історії.

— Вітаю, — кивнула вона, суворо оглядаючи ряди. — Оскільки Захар Миколайович сьогодні відсутній, іспит прийматиму я.

Авдиторією пішов шепіт. Серце Юліани спершу завмерло, а потім глухо загепало в ребра, наче намагаючись вирватися. Група помітно скисла — дехто вже встиг розкатати губу на звичні «поблажки», а тепер зрозумів, що халяви не буде. Але для неї це був ковток повітря. Завкафедри прийматиме по совісті, шанси нарешті вирівнялися. Юліана випрямила спину, відчуваючи, як заціпеніння в пальцях поступається місцем холодній рішучості.

— Пані Катерино, а де Захар Миколайович? — підняв руку Данило.

Жінка глянула на нього поверх окулярів, монументально всідаючись за стіл. Тон був такий, що будь-які питання вмирали в зародку.

— Ваш викладач на лікарняному. Тож почнемо.

Більше вона нічого не пояснювала. Хоча весь викладацький склад досі був на вухах: молодого виклада знайшли сьогодні вранці під власним під’їздом — понівеченого, без свідомості. Його не просто побили — його переламали. Катували професійно, не залишивши жодного живого місця. «Нелюди, — обурювалася про себе жінка, — світ котиться під три чорти, вже на вулицю вийти страшно».

Вона невдоволено хитнула головою, щось бурмочучи під ніс, і скомандувала всім розсістися по місцях. Іспит почався.

— Ти чого? — Зоя штовхнула Юліану в бік, підозріло косячись на її усмішку. — Кажуть, Петрівна ще гірша за Захарчика. Зрізає тільки так.

«Все краще, ніж той виродок», — промайнуло в голові, але вголос Юліана кинула коротко:

— Не важко, якщо вчив.

— Удачі, красуні, — кивнув Данило, піднімаючись, щоб повернутися на своє місце.

— І тобі, — Юліана відповіла вже впевненіше.

Гріх було так відверто радіти чужій біді, тим паче, коли людина в лікарні, але Юліана нічого не могла з собою вдіяти. Тягар, що місяцями тиснув на плечі, нарешті сповз. Полегшення накрило з головою.

За півтори години вона вийшла з авдиторії, притискаючи заліковку до грудей. Вилиці аж зводило від усмішки. Здала. Сама здала! Коли Катерина Петрівна вивела свій розмашистий підпис, Юліана ледь не задихнулася від щастя.

— Вітаю, — сухо кивнула викладачка.

— Дякую! — пальці ледь помітно тремтіли, коли вона забирала заліковку.

Вийшла в коридор, тільки там дозволивши собі нарешті видихнути. Залишилося закрити сесію в деканаті — і все, канікули. Офіційно.

Юліана вже збігала на перший поверх, коли телефон у кишені раптово ожив. Наполеглива вібрація обпалила стегно, вириваючи з ейфорії. Вона різко загальмувала посеред сходів, дістаючи слухавку. На дисплеї блимав невідомий номер.

Серце, що тільки-но заспокоїлося після іспиту, знову збилося з ритму. Секундне вагання, холодний палець над екраном — і вона провела по сенсору, притискаючи слухавку до вуха.

— Алло? — голос прозвучав тихіше, ніж їй хотілося б.

— Ну, вітаю. Здала? — голос у динаміку розрізав шум коридору.

Спокійний, низький, із ледь помітною хрипотою, яка змушувала зосередитися тільки на ньому. Юліана завмерла посеред сходового майданчика, несвідомо стиснувши телефон. По шкірі пройшло легке тремтіння — суміш хвилювання та раптового задоволення. Цей голос вона впізнала б із тисячі.

— Северине? Звідки в тебе мій номер? — вона нахмурилася, намагаючись вгамувати серце, що раптом збилося з ритму.

— Пташка на хвості принесла. Неважливо. Питаю ще раз: іспит закрила?

Він не тиснув, просто констатував цікавість. Юліана майже бачила його зараз: зосереджений погляд, важка щелепа, спокійний рух руки з цигаркою чи кермом.

— Все добре. Навіть краще, ніж я сподівалася, — вона заплющила очі, на мить дозволивши собі видихнути.

Ейфорія від перемоги нарешті взяла гору над утомою.

— Радий чути. Треба відсвяткувати.

— Відсвяткувати? — Юліана розгублено смикнула пасмо волосся, намагаючись повернути голосу рівність. — З тобою?

— А чому б і ні? Завтра о сьомій заїду. Будь готова.

Юліана застигла. Повз пробігали студенти, навколо панував хаос, але для неї світ звузився до цього спокійного голосу в слухавці. Він не наказував грубо, він просто ставив перед фактом, до якого вона вже була готова.

— Тобто моя думка тебе зовсім не цікавить?

— Я її і так знаю.

Юліана прикусила губу, намагаючись знайти в собі сили для холодної відмови — просто щоб збити з нього цю непохитну впевненість. Але слова застрягли в горлі. Десь на межі свідомості майнула тонка іскра недовіри, та вона згасла швидше, ніж Юліана встигла її розгледіти. Ейфорія від успіху та адреналін, що гупав у скронях, не залишали місця для сумнівів. Вона відчувала, як губи мимоволі розтягуються в усмішці. Вона вже знала, що погодиться.

— Невже пан Левицький справді водить дівчат на побачення? — Юліана відчула, як голос мимоволі зм’якшився.

— Зазвичай я не марную час на квіти й порожні теревені, — спокійно відгукнувся Северин. У його голосі чулася впевненість людини, яка не звикла щось пояснювати. — Моя «печера» — зазвичай перший і останній пункт призначення. Але для тебе я зроблю виняток.

Юліана затамувала подих. І від цієї раптової відвертості всередині все якось небезпечно стиснулося. Він просто рубив усе як є, без прикрас.

— Щось таке я собі й уявляла, — видихнула вона, намагаючись не видати, як сильно калатає серце.

— Не поспішай із висновками. Фінал вечора все одно залежатиме від того, наскільки цікавою буде розмова, — парирував він.

— Ти хочеш, щоб я передумала?

Боже, невже вона справді погоджується на цю гру? Вона мимоволі обмахнулася заліковкою, відчуваючи, як обличчя обдало раптовим жаром.

— Значить, я правий. Ти згодна, — він навіть не питав. Це була констатація факту.

— Я вже починаю в цьому сумніватися.

Северин видав короткий, ледь чутний смішок. А потім додав уже зовсім іншим тоном — низьким, що не передбачав заперечень:

— Завтра. О сьомій. Не запізнюйся.

Він відключився першим, залишивши в слухавці короткі гудки. Юліана ще мить стояла нерухомо, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. Струсивши заціпеніння, вона нарешті рушила коридором у бік деканату.

Дівчина механічно штовхнула важкі дубові двері приймальні. Подала документи секретарці, щось безбарвно відповідала на запитання про сесію, але все це було як крізь шар каламутного скла. Ручка в пальцях здавалася чужим уламком пластику, а голоси навколо — приглушеним гулом з-під води. Юліана офіційно закривала навчання, отримувала свою омріяну свободу, але думками вже була далеко звідси. У завтрашньому вечорі. Сьома година вечора. Її під’їзд і Северин поруч.

Вона вийшла в коридор, де пахло старим папером і байдужістю. Кроки лунали занадто гучно в спорожнілім приміщенні. Юліана вже збиралася прискоритися, щоб вирватися з цього склепу, коли біля прочинених дверей викладацької її зупинило придушене перешіптування. Обривки фраз полетіли в спину, наче гострі скалки, вириваючи з думок єдине ім’я.

— ...бідолашний Захарчик. Кажуть, пальці зламали просто в м’ясо, — прошипів чийсь знайомий жіночий голос.

— Що за нелюди... куди котиться цей світ? — відгукнувся інший, тремтячий від старечого жаху.

— Каже, навіть нападників не розгледів. Тіні, просто тіні серед білого дня.

— Поліція?

— Та що та поліція... замнуть усе, як завжди. Такі люди не залишають слідів, тільки кров невиних…

У Юліани всередині все не просто похололо — там утворилася вакуумна порожнеча, що висмоктувала залишки повітря. Вона була майже впевнена, що Северин щось запідозрив тоді. Це було просто дике, криваве співпадіння? Чи Северин втрутився?

Перед очима на мить спалахнув спокійний, майже нудний вираз обличчя Левицького, коли він зачиняв дверцята авто. Його руки — доглянуті, сильні, здатні як на ласку, так і на те, щоб перетворити чиїсь кістки на друзки.

Тепер можливість завтрашнього побачення не здавалася просто хвилюючою. Вона пахла кров’ю та іржавим залізом. Йти з ним тепер означало не просто вийти на вечерю — це означало добровільно зробити крок у лігво до звіра, який заради своєї забаганки ламає життя, як сухий хмиз.

Северин не встиг відкласти слухавку після розмови з Юліаною, як двері кабінету ледь не злетіли з петель. Біс ввалився всередину, наче штормовий вітер, заряджений люттю.

— Ти що, зовсім дах втратив? — Левицький лише мазнув поглядом по товаришу — значить Зорич уже в курсі. — Не міг просто на словах пояснити? Навіщо було вчителю ребра ламати? І заради кого? Заради малої, яка тобі навіть до щоки торкнутися не дає.

— Вгамуйся. — Северин відрізав нотації, як зайвий шум. Він зробив те, що вважав за потрібне, і в його системі координат жалю не було місця. — Ти мене ще повчи, як дихати. Покидьок отримав те, на що наривався. Чи ти вже забув, що стало з виродком Вервеги, коли той Яру зґвалтував? А вона тобі була ніхто — просто малолітка з вулиці.

— За Яру я відповідав головою, так само як за кожного зі своїх хлопців, — Марк недобре блиснув очима. Згадка про події п’ятирічної давності змусила його кулаки стиснутися до хрускоту. — А хто тобі ця дівка, Левицький? Якби трахнув хоч раз — я б зрозумів ціну питання. А так ти виставив нас під удар через порожнечу. Викладач міг зафіксувати твою фізіономію і здати ментам. Скажи «дякую», що батько ще не в курсі твого лицарства.

Северин вишкірився, і в цьому русі губ було більше від звіра, ніж від людини.

— Методи наші ти знаєш не гірше за мене. Таке сміття треба вичищати одразу, щоб не смерділо. Я з ним ще по-людськи обійшовся — лише ребра перерахував. Міг би й хребет, як суху гілку переламати.

— Ти через цю спідницю скоро береги втратиш, Левицький! Це не методи, це самосуд, який вилізе нам боком.

— Це зачистка поля, — Северин відкинувся в кріслі, і в його погляді застигла крижана, небезпечна впевненість. — Будь-хто, хто посміє простягнути свої брудні лапи до того, що я вважаю своїм, залишиться без рук. Це мій закон. А закон, як ти знаєш, зворотної сили не має.

— І що далі? Чекаєш, що вона впаде в обійми своєму шляхетному лицарю? — Зорич з огидою виплюнув недопалок у бік і вилаявся, не добираючи слів. — Скільки ще дров треба наламати, щоб дівчисько розсунуло перед тобою ноги? Це стає схожим на дешевий фарс, Северине.

— Заткнися! — гаркнув він. — Це вже не твого розуму справа. Не лізь туди, куди тебе не кликали.

— Молоко на губах не обсохло мені рота затикати, — огризнувся Біс, і в його погляді промайнула небезпечна іскра. — Дивись, щоб твоє «лицарство» не перетворилося на твій же зашморг. У нашому світі за благородство платять кулями, а не вдячністю між простирадлами.

Марк не завжди дозволяв собі такий тон із Северином, але вік і кілька зайвих шрамів давали йому право на застереження. Це була лише дещиця того, що він міг зробити для людей, які замінили йому сім'ю.

Він нюхом чув: це дівчисько не принесе Левицькому нічого, крім попелу. Зачепила вона його не по-дитячому, не так, як усі інші одноразові ляльки. Знаючи вибуховий темперамент друга, Марк підозрював, що через неї скоро почнеться справжня бійня. Йому зі сторони було видніше — він, на відміну від Северина, зараз думав головою, а не членом. А Левицький носивсь із нею, наче з кришталевою вазою на мінному полі. Справжній маразм.

Тільки не вистачало, щоб десь випливло його «авторство» над розбитими ребрами викладача. Будь-яка мерзота вхопиться за це миттєво. І хоча Левицькі, як і сам Марк’ян, ніколи не були законослухняними громадянами, вони завжди грали за своїми правилами з такими ж, як самі. А тут — цивільний. Хто там буде рознюхувати, ґвалтівник той викладач чи ні, коли доказів нуль? Для ментів це виглядатиме, як напад на ні в чому не винну людину. Похрін, що той вчитель — гнида, яка заслуговує на кулю. Багато хто гострить зуби на них усіх. Просто чекаючи моменту, щоб встромити ніж у спину, і ця історія з академією — ідеальний шанс для удару.

Зорич мовчки свердлив поглядом Левицького. Той дихав рівно, зовні — майже спокійний, але Марк знав: перше враження у випадку з Северином — це квиток в один кінець. Занадто імпульсивний, занадто розпечений зсередини. Навіть Біс, який бачив пекло зсередини, не міг прорахувати, на що здатний цей звір, якщо зірветься з ланцюга.

І ця дівка… Краще б вони розминулися в різних світах. Якщо Левицький в’їсться в неї остаточно — перетворить її життя на випалену землю. Зламає хребет її волі, розтопче під своїм диким, хворим бажанням володіти кожною клітиною її тіла. Марк вже бачив цей маршрут: зламані долі, потрощені ребра й океани сліз. Її сліз, Юліани. Северин — власник. Такі, як вона, мали б триматися від нього за милі, щоб просто вижити.

— Нащо пальці йому викрутив? — Марк кинув це сухо, протягуючи пачку.

— Зайві органи, — відрізав Северин. — Використовував не за призначенням. Геть не за призначенням.

Він затягнувся, примруживши очі, і Біс зрозумів: Левицький уже не тут. Він там, де блакитні очі й запах страху, змішаний із покорою.

— З преподом будуть хвости?

— Чисто, — Северин помітно розслабився. — Поїхали. Треба випити. Одним виродком на цій планеті стало менше. Світ став чистішим.