Раді Вас бачити!

Розділ 31

«Вони всі скоти. Усі чоловіки — звірі.»

— Гей, мала, за які гріхи тебе в цей відстійник закинули?

— Що? — Юліана не одразу зрозуміла, що звертаються саме до неї.

Вона заціпеніло втупилася в свою сусідку по камері, де Савенко залишив її до «остаточного з’ясування». Жінка виглядала як наочний посібник із соціального розпаду: пошарпана, з липким брудним волоссям і в подертих панчохах, які вона намагалася натягнути вище під яскраво-червону мініспідницю.

Юліана здригнулася, коли та простягнула руку, щоб торкнутися її сукні. Пальці жінки були жовтими від дешевого тютюну, а нігті — обкусаними до м’яса.

— Ніжна яка, погляньте на неї... Справжній шовк, не синтетичне лайно з ринку. Видно, з елітного кубла висмикнули, — вишкірилася вона, демонструючи порожні ясна замість передніх зубів. — Ще й німа. Що, гидуєш? — вона гучно зареготала, втішаючись реакцією дівчини. — Ти не думай, принцесо, я теж колись була лялькою... а життя — воно таке, пережує і виплюне в помиї. Але в тебе, бачу, дах бетонний. Твій власник поважний такий... Чи то просто сутенер при грошах?

— Я не...

— Що? Не шльондра? Ой, не сміши мої сандалі. Ми тут усі з інституту благородних дівиць. Правда, Анжелко? — жінка ткнула ліктем у бік подруги, що спала на лаві поряд.

У тієї було таке ж неохайне шмаття замість одягу і обличчя, запливле від дешевого пійла. Анжела лише беззв'язно щось прохрипіла, не розплющуючи очей.

— Анжело, вставай, курво! — спробувала розштовхати колегу жінка, але зрозумівши, що та в глибокому ауті, махнула рукою. — Ми сьогодні з нею «корпоратив» відпрацьовували. Жорик, козел, не попередив, що на нас двох там п’ятеро виродків. Потягали нас добряче, ледь ноги переставляємо. То як тебе звати?

Юліана лише міцніше стисла губи. Їй було бридко навіть уявити про ті речі, що казала ця жінка.

— Їй-богу, німа, — хмикнула вона, але навіть вигляду не подала, що її зачепило презирство блакитноокої красуні. — А я Ізольда. А до того, ще в минулому житті, Світланою звали. Тільки Жорик сказав, що клієнти «Свєток» не хочуть. Їм екзотику подавай, шлях би їх трапив. Дідько, як курити хочеться... — мрійливо видихнула вона. — Маєш папіроси?

Коли Юліана ледь помітно хитнула головою, жінка лише сплюнула на цементну підлогу, підвелася і підійшла до іржавих грат, вчепившись у них брудними пальцями.

— Гей, начальнику! — прокричала жінка, вчепившись у метал. — Начальнику, та бодай тебе!

— Чого тобі? — у коридорі з’явився черговий. Він зупинився навпроти, крутячи на пальці брелок із ключами та ліниво перекочуючи в роті жуйку. — Чого горлаєш, курко?

— Начальничку, — награно затягнула Ізольда, маскуючи хрип під кокетство. — Пошкодуй бідну сирітку, дай прикурити. Один разок, га?

— Ти що, зглузду з’їхала?

— Ну, я ж знаю, що в тебе є. Душа диму просить, а я тебе якось віддячу, га? — вона грайливо провела пальцем із обламаним червоним нігтем по ґудзиках його форми.

Офіцер відскочив від неї, наче від прокаженої.

— Сядь на місце, непотріб, бо зараз так вгачу — мало не буде! — він з розмаху стукнув дубинкою по металевих гратах, поціливши жінці по пальцях. Та зойкнула, відсмикуючи руку. — Ще раз щось таке запропонуєш — на п'ятнадцять діб закрию, гнитимеш у карцері, шльондро.

Мент пішов, а Юліана ще сильніше забилася в куток, обхопивши себе руками. Сусідка тихо скиглила, потираючи забите зап’ястя і сиплючи прокльонами.

— От скотина, виродок... — вона шмигнула носом і підняла на дівчину очі, повні каламутної ненависті. — Вони всі скоти. Усі чоловіки — звірі. Запам’ятай, принцесо: не встигнеш оком змигнути, як опинишся там само, де і я. У тому самому бруді.

Юліана до болю закусила губу. Жах реальності навалився на плечі з такою силою, що повітря стало не вистачати. Що вона тут робить? Хто вирішив зіграти з нею цей кривавий жарт? На всі питання міг відповісти лише Левицький. Але тепер вона навіть не знала, як на нього дивитися.

Вона ж відчувала, що цей шлях веде в прірву. Вона зовсім не знала Северина. Це була інша, виворітна сторона життя. Куди гірша за пекло в її власній родині.

«Господи, я ж ледь не віддалася йому... на якомусь дивані, у чужому кабінеті». Усе було помилкою. Навіщо вона дала шанс такому, як він? Тому що він не залишив тобі вибору, ідіотко!

Вона піддалася на його владу, на секунду повірила в цю хижу опіку. Дотики, що викликали пожежу всередині, ледь не призвели до повної капітуляції. А він? Пограється і викине. Або ще гірше — вона справді стане лише тінню, як ця жінка поруч. Їй треба тікати. Зникнути. Він не посміє переслідувати її після такого приниження. Наївна. Тупа і наївна.

— Романенко, на вихід! — прогримів бас чергового.

Дівчина здригнулася і підвела очі. І дається, вперше в житті вона була щиро рада бачити Марк’яна. Біс задоволено всміхався. Побачивши, як тремтять її плечі, він мовчки накинув їй на спину свій важкий піджак.

Юліана вийшла на вулицю і глибоко вдихнула нічне повітря, заплющуючи очі. Холодний порив вітру приніс запах дощу та бензину. Хотілося розплакатися, але вона знала — у цьому світі сльози нікого не рятують.

Це був не просто кошмар — це було повне випалення ілюзій. Юліана не знала, як поводитися, коли знову побачить Левицького, але він уже чекав. Завмер біля масивного позашляховика, випускаючи в нічне небо сизий дим. Його погляд сканував її, наче приціл: він вбирав кожну деталь — розпатлане волосся, зім’ятий атлас сукні, згаслий блиск в очах.

Вона рушила вперед, до болю стискаючи краї піджака Марка, наче це був останній щит від цього звіра. Подумки готувалася до оборони, збираючись одним ударом розірвати цей хворобливий вузол.

— Юліано... — Северин відкинув недопалок і простягнув руку, власницьким жестом намагаючись притягнути її до себе. Але вона різко відсахнулася.

— Відвези мене до Софії. Не хочу, щоб мати бачила мене в такому стані, — її голос був сухим і мертвим, наче шелест опалого листя.

— Добре, — Левицький ледь помітно стиснув щелепи.

Він не став сперечатися, що було на нього зовсім не схоже. Юліана пройшла повз, не чекаючи, поки він відчинить дверцята, і застрибнула в салон. Втупилася в бокове скло, поки Северин про щось коротко і жорстко перекидався з Марком.

Самотня сльоза скотилася по щоці, але Юліана миттєво змахнула її, наказуючи собі не розсипатися. Тіло почало бити в лихоманці. М’яка тканина чужого піджака не гріла — вона лише нагадувала про бруд відділку.

— Змерзла? — повернувшись у машину, Северин першим ділом викрутив обігрів на максимум. У середині літа. Це виглядало як знущання.

— Довго збираєшся грати в мовчанку? — запитав він за кілька хвилин, коли авто плавно виїхало на порожню трасу. — Паскудне свято вийшло. Пробач.

Юліані хотілося і кричати, і сміятися одночасно. Він лютував, і навіть не намагався приховати цього роздратування. Але цей гнів був спрямований не на неї — Северин скаженів від того, що ситуація вислизнула з його залізних рук. Напруга між ними натягнулася, як струна перед розривом.

— Я просто хочу переконатися, що ти в нормі, — як міг м’якше промовив Левицький, хоча в його голосі все одно відчувався метал. — Я не знав, що все так обернеться, я...

— Якщо хочеш, щоб я була в нормі — просто залиш мене в спокої. Зникни з мого життя, — відрізала Юліана і зойкнула, коли позашляховик різко вильнув убік. — Ти божевільний!

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — Северин вишкірився і до упору вгатив педаль газу в підлогу.

Двигун заревів, наче поранений хижак, і стрілка спідометра стрімко пішла вгору. Вечір переставав бути просто невдалим — він ставав смертельно небезпечним.

До самого будинку, де жили Софія та Влад, вони летіли на шаленій швидкості. Юліана дедалі сильніше втискалася в сидіння, поки Северин впевнено лавірував між автівками, наче грав у смертельні піжмурки. Апатія в її голові змінилася вибуховим адреналіном — єдине, про що вона могла думати, це як не стати заголовком у ранкових новинах про чергову жертву автокатастрофи через безглузду самовпевненість водія.

Вони різко загальмували біля під'їзду, і Юліана кулею вилетіла з машини, ковтаючи нічне повітря.

— Ти хворий на всю голову! — кричала вона, чуючи, як Левицький важко крокує слідом.

Коли його долоня грубо перехопила її лікоть, розгортаючи до себе, дівчина почала вириватися з відчаєм приреченої.

— Облиш, я просто хочу поговорити! — він притиснув її до себе, задихану, злу, розчавлену цим вечором.

Юліана гатила кулаками по його грудях, а Северин лише чекав, поки вона виб'ється із сил. Краще цей первісний бунт, ніж потік сліз, який він не знав би, як спинити.

— І що ти скажеш? Будеш виправдовуватися? Я не хотіла цього бруду, хіба я не казала?! Ти мені не потрібен! Не хочу бути з тобою, особливо після того, що сталося сьогодні. Пусти!

— Я сказав це один раз і повторювати не збираюся, — Северин перехопив її за підборіддя і задер його вгору, змушуючи дивитися прямо в його розпечені зіниці. — Ти будеш зі мною, поки я не вирішу інакше. Забудь усе, що бачила сьогодні. Це не повториться. Обіцяю. Цієї частини мого життя ти ніколи не торкнешся. Тебе ніхто не зачепить, навіть якщо ми розійдемося. Це просто виворіт моєї роботи.

— Ти злочинець! — Юліана спробувала відвернутися, але його пальці стиснули щелепу ще міцніше. До болю.

—Такий мій світ. Він жорстокий, потворний, і таким, як ти, тут не місце. Думаєш, я цього не розумію?

— Значить, я маю просто пливти за течією? Закрити очі на все і бути твоєю іграшкою? Черговою... — вона схлипнула, і голос став тихішим.

Сили остаточно покидали її, ноги підкошувалися, і вона мимоволі вчепилася в його руки, щоб не впасти прямо тут, на холодний асфальт.

— Мені іграшок у дитинстві вистачило, — він притиснувся губами до її губ, натиснув на підборіддя, змушуючи відкритися.

Чоловік несильно прикусив її нижню губу, змушуючи здригнутися, і повільно провів по ній кінчиком язика, злизуючи вологу. Смак її сліз був солоним і гірким — це був чистий, концентрований смак страху, і він Северину не подобався. Йому не потрібна була зламана лялька. Він хотів її колишню: зухвалу, сильну, з синім вогнем у бездоному погляді.

Юліана здалася. Плакала тихо, майже беззвучно, ховаючи очі на його грудях. Северин лякав її своєю абсолютною впевненістю — у цьому світі не було сили, здатної зупинити його, якщо він щось вирішив.

Вперше з моменту їхньої першої зустрічі Юліана відчула крижаний подих приреченості. Вона чітко усвідомила: їй не втекти. Жодні двері не зачиняться достатньо щільно, жодне місто не стане достатньо далеким. Цей хижак не розтисне пазурі, поки не вип’є її до останньої краплі, поки не насититься її опором і не приборкає кожну фібру її душі. Що б він не шепотів зараз, які б ілюзії безпеки не малював — вона була лише здобиччю, загнаною в кут у його великій, жорстокій грі.

— Я не розумію... Чому я? Чому саме я... ? — прошепотіла вона, затихаючи.

Северин повільно гладив її по волоссю, майже ніжно, заспокоюючи не стільки її, скільки самого себе. Він прибрав сплутані пасма з її щоки, торкнувся губами шкіри і, зупинившись біля самого вуха, видихнув:

— Тому що я так хочу.