Раді Вас бачити!

Розділ 34

«Господи, ну чому все так безпросвітно складно?»

Юліана Р.

Це весілля було інакшим. Грандіознішим, масштабнішим за те, що колись ледь не пов’язало Соню з Соломатіним. Юліана мружилася на сонці, розглядаючи гостей через суцільне скло тераси. Усе навколо — фотографи, вишколена до блиску обслуга, непомітна охорона — працювало як ідеально налагоджений годинниковий механізм. Жодного зайвого руху, жодної випадкової емоції.

Вона вглядалася в обличчя гостей, намагаючись не збитися з рахунку. Різношерста зграя «вершків»: політики з телевізійними посмішками, знаменитості з фальшивим блиском у поглядах. Левицький розщедрився на свято для молодшого сина, перетворивши берег річки на оазу засліплювальної розкоші.

Білосніжні намети під відкритим небом нагадували декорації до казки, яку продають у глянцевих журналах. Усе — від квіткового декору до чотириярусного торта — було втіленням дівочих мрій. Тих самих, якими колись марила Софія.

Адріян Дмитрович обійняв наречену, міцно притискаючи до широких грудей. У цій раптовій тиші, що панувала навколо, його слова прозвучали лише для неї — як тиха печатка на новому житті:

— Ласкаво просимо в родину, доню.

Юліані здалося, що ці слова важили більше за всі обручки світу. Софія тепер не просто невістка — вона стала частиною чогось непорушного, монолітного. Каменем у фундаменті цієї династії. І кожен гість це розумів: Левицькі своїх не відпускають.

Тільки батько нареченої виглядав так, наче щойно проковтнув отруту. Нагірний скупо кивав знайомим, ледь стримуючи роздратування. Донька вислизнула з-під його контролю, обломала вигідну угоду, і Юліана в глибині душі цьому щиро раділа. Влад став для Софії не просто чоловіком, а рятівним колом. Вона більше не була товаром на торгах, де панував лише кривавий розрахунок.

Юліана крадькома перевела погляд на Северина. Левицький, похмуро звівши брови, спостерігав за церемонією так, наче він був не свідком на весіллі, а старшим на кривавій розборці. Сама серйозність, загорнута в дорогий костюм. Вони не розмовляли з тієї самої ночі. Софія, наче відчуваючи небезпеку, не залишала подругу ні на мить, тягаючи її по салонах та прикриваючи від важкого погляду Северина. Сьогодні він лише сухо кинув їй: «Гарно виглядаєш». І все. Жодного кроку назустріч, жодного тиску. Юліана до болю закусила губу, пропускаючи повз вуха солодкі слова реєстратора та клятви наречених. Вона відчувала: цей спокій надто крихкий, щоб бути справжнім. Северин не відступить — він просто вичікує слушної миті.

Господи, ну чому все так безпросвітно складно? Чому вона не одна з тих романтичних дуреп, які тануть від одного вигляду брутальних самців? Чому не летить на цей вогонь, засліплена і вдячна?

Її тіло вже давно виписало акт про капітуляцію — варто було Северину лише торкнутися шкіри. О так, бодай у цьому вона була готова зізнатися самій собі, без прикрас і фальшивої цноти: Юліана хотіла його. Хотіла до тієї самої млосної, пульсуючої важкості між ніг, яка робила її коліна ватяними, а волю — попелом. Це було бажання жінки — чисте, недистильоване, хоча порівнювати їй було ні з ким.

Тепер вона розуміла, чому всі ті ляльки, про яких згадувала Соня, так відчайдушно й засліплено летіли на його вогонь. Северин не просто притягував — він випалював кисень у радіусі кількох метрів, змушуючи дихати лише ним одним. Його темний магнетизм діяв, як наркотик: ти знаєш, що це тебе знищить, що ти згориш дотла, але кожна клітина тіла зрадницьки вимагала своєї дози.

Вона була черговою жертвою цього тяжіння, метеликом, який уже відчув жар розпеченої лампи, але продовжував битися об скло, прагнучи торкнутися джерела своєї загибелі. Це не було кохання — це був первісний інстинкт, проти якого здоровий ґлузд був безсилим.

Юліана ніколи не думала, що бажання може так опікати. У її наївному, кришталево-чистому світосприйнятті все завжди було простіше. Вона все ще вірила в кіношні сюжети про велике кохання. У її голові це працювало класично: спочатку романтика і спорідненість душ, а ліжко було вже логічним і правильним фіналом.

«Перед тим, як торкнутися тіла, торкнись душі», — ця фраза здавалася їй аксіомою, єдино можливим сценарієм. А виявляється, реальність має зовсім інший смак. Гіркий, терпкий і такий п'янкий, що від нього паморочиться голова.

Виявляється, потяг тіла може бути сильнішим за будь-яку логіку, за всі вибудувані принципи та дівочі мрії. Він не питає дозволу, не чекає на «правильний момент» чи «спорідненість душ». Він просто приходить — дикий, первісний, наче лісова пожежа, і спалює все на своєму шляху. Спалює її наївність, її акуратні плани на майбутнє, її уявлення про себе саму.

Вона відчувала це зараз кожною клітиною свого тіла. Це не було те лагідне, світле почуття з її фантазій. Це було щось темне, владне, щось, що змушувало її серце калатати, як шалене, а дихання збиватися. Її тягнуло до Северина з такою силою, що всі раціональні думки розчинялися, як цукор у гарячій воді. Вона хотіла цього дотику, цього жару, цієї небезпеки, навіть якщо це означало зруйнувати все, у що вона вірила.

І це лякало її найбільше. Те, що вона, така правильна і принципова, виявилася такою беззахисною перед звичайною фізичною хімією. Перед силою, яка не мала нічого спільного з романтикою, але мала все спільне з життям — брудним, справжнім і неймовірно диким. Небезпечним.

І вона вже не могла чинити опір, як на самому початку, бо сама дозволяла Левицькому цілувати себе, дозволяла цим важким долоням досліджувати власні вигини.

Особливо пекло соромом за той вечір, їхній спільний день народження. Ще жодному чоловікові не вдавалося зайти з нею так далеко, розмити кордони й зламати захист. Справа була навіть не в бруді його світу та його можливих наслідках тієї ночі. Їй просто набридло воювати, набридло здригатися від страху й постійно втікати. Северин майстерно підводив її до самої межі, і вона вже була готова здатися. Але щоразу в останній момент щось крижане змушувало її відступати назад. Наче якась глуха стіна щоразу виростала між ними, блокуючи будь-який рух уперед.

Юліана підвела голову, і дихання миттєво перехопило. Северин дивився прямо на неї. Він не відривав цього важкого, свинцевого погляду, від якого по шкірі пробіглися гострі мурашки. Холодок тонкими голками прошивав хребет, хоча навколо панувала липна задуха. Липень, розпал літа, а вона відчувала, як усередині все береться кригою під цим рентгенівським зором чоловіка, який не намить не вислизає із її думок.

Про що він думав? О, про це краще не знати. Юліана витримала цей погляд стійко, не відвернулася, лише ледь підняла брову в німому питанні. Северин усміхнувся — повільно, хижо. Його повні губи розтягнулися, оголивши білосніжні зуби. У голові, наче іржаве свердло, крутилися його слова: «Ти будеш зі мною, поки я не вирішу інакше». Северин окреслив термін придатності її свободи своїм власним егоїстичним нутром. Він не просив — він констатував факт володіння. І від цього ставало не просто страшно. Ставало нудотно від усвідомлення власної безпорадності. Бо такі чоловіки, як Северин, приходять як шторм: руйнують усе до фундаменту і зникають, залишаючи по собі лише запах пороху та присмак попелу на губах.

— Віднині ви чоловік і дружина! — оголосив реєстратор, і під гучні овації натовпу Влад поцілував Софію.

Урочиста частина закінчилася. Гості, наче зграя яскравих екзотичних птахів, галасливо посунули слідом за молодятами в глибину парку, де під білосніжними шатрами вже чекала жива музика та крижане шампанське. Юліана мимоволі сповільнила крок, очікуючи, що Северин от-от наздожене її, владно візьме під лікоть і знову затягне у свій силовий захват.

Вона обернулася, шукаючи його поглядом у натовпі. Він стояв біля кам'яної балюстради, занурений у розмову з високою, довгоногою блондинкою.

Вона була вдягнена у чорну сукню — на диво стриману, глуху, яка не оголювала нічого зайвого, але облягала тіло, наче друга шкіра. З тих жінок, чий вік неможливо вгадати з першого погляду: ідеально застигле обличчя, порцелянова прозорість шкіри та крижаний спокій у кожному русі. Вона була явно старшою за Северина, і ця зрілість лише додавала їй ваги, роблячи її схожою на дорогу антикварну зброю — витончену, вбивчу і неймовірно дорогу.

Юліана відчула, як під ребрами гостро кольнуло. Северин не просто стояв поруч — він слухав. Слухав, ледь нахиливши голову, з тією рідкісною, концентрованою увагою, яку він зазвичай вмикав для вирішення стратегічних планів або серйозної небезпеки. Ця жінка випромінювала впевненість, яку не купиш за гроші, лише за досвід. Здавалося, вона знає про цей світ набагато більше, ніж усі присутні «ляльки» разом узяті.

Проте напруга Юліани трохи спала, коли до пари підійшов Марк’ян. Він владно, по-господарськи обійняв блондинку за талію, притягуючи до себе. Здається, вона прийшла сюди саме з ним, і цей жест розставив крапки над «і», проте осад від того, як Северин дивився на цю жінку, залишився гірким присмаком на губах Юліани.

— Юлю, ходімо, допоможемо нареченій з сукнею! — несподівано Карина схопила її за руку, задиркувато всміхаючись і виблискуючи карими очима.

Сьогодні дівчинка перевтілелася. Юліана з Софією чаклували над її макіяжем кілька годин, і тепер шрами на щоці стали майже непомітними тінями. Карина сяяла, як найяскравіший сонячний промінь, і Юліана щиро сподівалася, що їй вдасться позбутися своїх внутрішніх демонів, якими б ікластими вони не були.

— Соню, я така рада за вас, — Юліана обійняла подругу, і вони закрутилися в обіймах так, що вона ледь не заплуталася в метрах білосніжного фатину.

— Ми тепер одна родина, — Софія перехопила її долоні, дивлячись прямо в очі, наче намагалася передати частину свого щастя як антидот проти Левицького. — Залишилися тільки ви з Северином.

— Не верзи дурниць, — відмахнулася Юліана, відчуваючи, як серце збилося з ритму.

— Чому? — втрутилася невгамовна Карина. — У мене нарешті є сестра, і було б круто, якби Северин одружився з тобою.

Абсурд. Дика, неможлива нісенітниця, від якої ставало водночас смішно і смертельно страшно.

— Карино, не думаю, що до цього колись дійде, — голос Юліани прозвучав сухіше, ніж їй хотілося б.

— Чому? Северин класний. Ви посварилися, так? — не вщухала мала.

Юліана безпорадно глянула на Софію, але та лише смикнула плечем. Мовляв, що візьмеш із дитини, яка виросла в цьому вовчому лігві.

— Щось на кшталт того.

— Ну, він той ще засранець, це факт, — Карина по-дорослому примружилася. — До нього іноді доходить, як до жирафа. Гальмує на поворотах.

— Карино! — пожурила її Соня, хоча в душі аплодувала кожному слову. — Ідеальний опис Левицького.

— А що? Це правда. Але він надійний. Слухай, мене вже реально нудило від тих його пластикових Барбі, що крутилися тут до тебе. Будували з себе неперевершених королев, хоча самі — просто одноразовий непотріб. Навіть дивитися на них було стрьомно. Ой, пробач, не варто було про них, — Карина винувато опустила очі, помітивши, як спохмурніла Юліана.

— Та облиш, дівчинко, про репутацію твого брата і його смаки на дешевий силікон знає все місто, — Софія незворушно вивчала своє відображення, підправляючи помаду. — Ти бачила ту Вероніку?

— Ага, болонка фарбована, — погодилася дівчина.

Юліана з огидою спостерігала за цією бесідою. Кумедна сімейка вимальовується: обговорювати колишніх підстилок Северина прямо перед дзеркалом, де причепурюють наречену.

— Значить, не все з твоїм братом втрачено, раз вчасно увімкнув мізки і виставив її за поріг.

— Гей, я вам не заважаю? — Юліана здалося, що повітря в кімнаті стало затхлим.

Обговорювати, з ким спав Северин, було фізично боляче. Вона нервово смикнула поділ довгої вечірньої сукні, намагаючись не думати про те, скільки таких «Веронік» пройшло крізь його руки.

— Юль, вибач, — Софія з Кариною перезирнулися, миттєво згорнувши тему.

Вони відчули, як повітря навколо подруги раптом стало колючим і холодним. Юліана лише мовчки кивнула, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

Дівчата вийшли на терасу, жваво щось обговорюючи. Сміх Карини та Софії танув десь удалині, на садовій стежці, залишаючи Юліану наодинці з відлунням власного панічного ритму серця. Вона зупинилася біля скляного столика. Хтось із офіціянтів, певно, забув тут тацю — на ній сиротливо виблискували кілька наповнених бокалів. Юліана схопила один, майже хижо пригубила ігристе. Колючі бульбашки обпалили язик, на мить заглушивши внутрішню тривогу.

Вона різко розвернулася, збираючись наздогнати подруг, і в цей момент налетіла на когось позаду. Зіткнення було жорстким, наче вона втислась у бетонну стіну. Дзвін кришталю на таці боляче різанув по вухах — Юліана ледь не збила з ніг чоловіка, що так зненацька виник прямо перед нею. Він не помітив її, зосереджений на своїй ноші: у кожній руці він важко тримав по дві пляшки шампанського, наче снаряди, готові до бою.

— Ой! Пробачте... я не помітила вас. Ви не забилися? — Юліана заклякла на порозі, відчуваючи, як серце пропускає удар.

Перед нею виросла постать високого хлопця. Один із охорони — про це свідчив увесь його вигляд: чорна жилетка поверх білосніжної сорочки, тонкий дріт навушника у вусі та цей специфічний, скануючий погляд, який миттєво препарував простір навколо.

Побачивши Юліану, хлопець на мить зніяковів. Уся його професійна витримка миттєво злетіла, оголюючи звичайне людське здивування.

— Е-е... ні, все гаразд. Живий, — він спробував усміхнутися. — Я Матвій.

Він зробив крок назустріч, і Юліана мимоволі розслабилася. Він виглядав справжнім, живим на фоні тих застиглих мумій у дорогих піджаках, що заповнили банкетну залу.

— Приємно. Я Юліана.

— Я... взагалі-то знаю, — Матвій ніяково посміхнувся у відповідь.

Юліана вже хотіла відповісти усмішкою, але під розстебнутим полом його жилетки, прямо біля ребер, визирнула воронована сталь кобури. Чорне залізо пістолета миттєво протверезило, нагадуючи, де вона знаходиться і хто цей хлопець насправді. Не просто Матвій. Гвинтик у машині Северина.

— Проблеми? — голос Левицького розрізав повітря, як удар батога по спині.

Обоє здригнулися, розвертаючись на звук. Северин стояв за кілька кроків, виглядаючи як втілення холодної загрози.

— Ні, Северине Адріяновичу, — усмішка Матвія миттєво випарувалася.

Хлопець витягнувся в струнку, наче солдат перед розстрільною командою. Юліану це навіть різонуло: яка ж тут панує звірина дисципліна.

— У тебе справ немає, Матвій? — Северин не питав, він наказував.

— Є. Я вже йду. Ще раз вибачте, Юліано Вікторівно.

Вона здивовано підняла брови. «Юліано Вікторівно?» — треба ж...

— Любиш командувати? — кинула вона Левицькому, спостерігаючи, як він повільно, по-котячому наближається до неї.

— Не приховуватиму, маю такий гріх. Це приносить особливе, збочене задоволення. Особливо, коли мене слухаються без зайвого писку.

Северин зупинився впритул. Підняв руку і вперся нею в стіну прямо біля її обличчя, блокуючи будь-який шлях до відступу. Юліана відчула спиною холодний бетон. Чоловік дивився на неї — у її бездоні сині очі, на губи, які він уже встиг помітити власним смаком, на груди, що важко здіймалися під синім шовком. Вона ідеально йому підходила — чиста, беззахисна, готова підкоритися кожному його капризу.

— А якщо тебе хтось не послухається? Що тоді? — Юля підборіддям вказала на двері, за якими зник охоронець.

— Тоді за непослух прийде розплата. Логічно, чи не так? — Северин не питав, він констатував закон свого світу. Він відсторонився, але лише для того, щоб перехопити її тонку долоню своєю важкою рукою. — Потанцюємо?

— Ти ж наче не танцюєш? — щиро здивувалася дівчина, відчуваючи, як від його дотику по шкірі розливається тривожне тепло.

— Не танцюю. Але статус змушує грати в цю комедію. Ходімо, на нас чекають, — він повів її за собою, не даючи жодного шансу на заперечення.