Раді Вас бачити!

Розділ 18

«Ти хоч знаєш, що це таке – бути комусь потрібним не через бабло, статус чи вигоду, а просто тому, що ти – це клятий центр всесвіту для іншої людини?»

Владислав Л.

Травень, кількома тижнями пізніше після описуваних вище подій

Северин завмер у правосторонній стійці. Кулаки, туго стягнуті еластичними бинтами, нагадували зведені курки, готові до розрядки. Жодних рукавичок – тільки сухе тертя тканини об шкіру, тільки чесне відчуття роздроблених кісток. Він рухався пружинисто, по-котячому, вимірюючи кроками простір навколо Марка. Біс стояв навпроти, дзеркально повторюючи позу. Два хижаки вивчали вразливі зони під азартний свист пацанів, що зібралися подивитися, як ці двоє викрешують іскри з м'яса.

– Тобі як пику підлатати, щеня? – оскалився Марк, роблячи блискавичний пробний випад. – Обидва ока розмалювати чи для початку одного вистачить?

Северин м’яко пішов убік, пропускаючи кулак за міліметр від щелепи. Повітря розрізало зі свистом, обдавши шкіру холодом.

– З ліхтарями звідси виповзеш ти, – Левицький пірнув під наступний замах, маятником обходячи суперника. – Я думав, ми битися будемо, Бісе, а ти, я бачу, вальсувати зі мною надумав?

– Вальсувати? На, ковтни, паскудо!

Удар гомілкою в бік був коротким і важким, як удар ломом. Северин відчув, як вибило повітря з легень, а ребра видали загрозливий, сухий хрускіт. Світ на мить звузився до червоної плями.

– Сучий син... – процідив він крізь зуби, спльовуючи в'язку слину під задоволений регіт друга.

– Не розслабляй булки, – Марк зневажливо заблокував зустрічний випад Левицького, перехоплюючи його передпліччям, наче сталевим засувом. – Про що ти мариш? Удар м’який, наче ляпас в панночки на балу. Зберися, бляха, бо наступним винесеш двері власною спиною.

Северин витер піт із лоба зашмугляним бинтом. У його погляді спалахнуло те саме хиже світло, яке зазвичай не обіцяло супернику нічого, крім лікарняної катки та запаху антисептиків.

Він глухо, по-звірячому загарчав і кинувся в атаку. Не розпилявся на порожні замахи – знав, що Марк зріже їх чисто, як бритва. Біс був його наставником ще з тих часів, коли Левицький вперше ступив на ринг сопливим підлітком. Скориставшись моментом, коли Зорич виставив руку вперед, важко вліпивши йому в щелепу, Северин прийняв удар, вмиваючись власною юшкою, але миттєво вистрілив акцентованим гаком по корпусу.

Марк на мить захлинувся повітрям, його легені згорнулися всередині, змусивши відступити. «Пожертвуй малим, щоб вирвати шматок більший» — цей урок Левицький зазубрив назавжди, наче клеймо на підкірці.

Суперники знову почали свій повільний, смертоносний танець по колу. Очі в очі. Кожен візуально промацував слабкі зони іншого, де броня дала тріщину, де м'язи зрадили.

– З тобою стає прісно, Левицький. Ти став передбачуваним, як траєкторія кулі в тирі, – прохрипів Марк, спльовуючи під ноги кривавий згусток.

– А ти старієш, Біс. Я вже намагаюся бити впівсили, щоб не розсипати твої трухляві кістки завчасно.

– Дивись, щоб ці «кістки» не переламали тобі хребет першими.

Посипалася нова серія ударів – важких, м'ясистих, від яких нудило. Боки обох уже палали сизими гематомами, по спинах струменів солоний піт, заїдаючи роздерту шкіру, а зап'ястя нили так люто, що хотілося зірвати ці бинти під три чорти разом із м'ясом.

– Так не цікаво, бляха, – Северин ухилився від перехресного випаду і затиснув рухи Марка в короткому, задушливому клинчі, навалившись усією масою, відчуваючи хрускіт чужих ребер крізь власні груди. – Може, зробимо ставки? За приз цікавіше ламати один одному носи, ніж просто так м'ясо псувати.

– Можна, – усміхнувся Марк, важко, із сипом ловлячи ротом повітря, змішане з пилом залу.

Він коротко, караюче вдарив Северина по руках, розриваючи захват, і вони розійшлися в різні боки, наче поранені звірі.

– Приз – це вже інша справа.

– Є ідея? Тільки чур – баб не вплутувати.

– О-о-о, так не по-людськи, братан. Відправити тебе в нокаут через гарне личко – чиста насолода. – Біс вишкірився, оголюючи закривавлені ясна, чим заслужив похмурий, убивчий погляд друга.

– Ти на когось конкретного зараз натякаєш, чи просто язиком плещеш?

– Та хоч про твою малу рятівницю, – зареготав Марк, звук виходив глухим і бридким. Він блискавично пішов вліво від кулака Северина, який мав знести йому голову, потім вправо. – О, бачу, і без призу азарт прокинувся!

– Йди нахер, падло, – проричав Левицький.

Він дав знак про коротку перерву, бо лють застилала очі, заважаючи думати. Підійшов до краю рингу, важко дихаючи. Схопив пляшку з мінералкою, зробив кілька жадібних ковтків, відчуваючи, як вода обпікає горло, а залишок крижаної рідини вилив собі на голову. Намагався загасити пожежу, яку розпалили слова Біса, але всередині все одно клекотала отрута.

– Та не пінься ти так, – Марк підняв руки вгору, ніби йдучи на мирову, але в його очах палав відвертий, масний глум. – Тільки б ти бачив свою пику зараз. Ось що стається з мужиком, коли його реально чіпляє та, яка не дає і, судячи з твого вигляду, навряд чи дасть, будь ти хоч останнім самцем на цій грьобаній планеті.

– Ти і далі повітря крізь зуби цідитимеш, чи продовжимо ламати один одному щелепи? – Северин відчув, як жовна на обличчі заходили ходором.

Він не мав жодного бажання роздмухувати цю тему. Згадка про блакитнооку брюнетку і так випалювала йому мозок, наче розпечене тавро. Він би й радий був вирвати ці марення з корінням, але Біс зі своїми кпинами підливав мастила у вогонь, перетворюючи роздратування на чисту, некеровану лють. Пара точних ударів у зуби – ось що зараз могло б стерти цей безглуздий вишкір із задоволеної пики наставника.

Суперники знову зійшлися в центрі рингу. Короткий кивок, бойова стійка, і повітря навколо наелектризувалося так, що, здавалося, шкіра от-от трісне від напруги.

– Що з Даном? Чисто спрацювали? – кинув Марк між серіями ударів. – Передпліччя рівніше тримай, бо хрусне рука, – він замкнув зап'ястя Северина у жорсткий захват, демонструючи механіку перелому.

– Усе добре. Ледньов підписав папери.

– Мої люди кажуть, він зібрав манатки, вивіз сім’ю і вшився чартером в Європу.

– Не здивований, – Северин пішов у наступ, вкладаючи вагу в кожну підсічку. – Накивав п'ятами, як щур із корабля, що йде на дно.

– Тільки корабель не тоне. Його партнер – темна лошадка, лишився у тіні. Ледньов – лише дрібна пішка, щоб налити нам солі на хвіст. Гра тільки починається, Северине.

– От лайно! – вилаявся Северин, спльовуючи на підлогу в’язку, солону юшку.

– Краще й не скажеш, – погодився Біс, ледь встигнувши хитнути головою, коли прямо над його вухом пронісся кулак друга, обдавши шкіру гарячим вітром. – Що робити будемо, стратегу довбаний?

Северин охнув від короткого, підлого удару по пресу. Хватка ослабла, легені знову згорнулися в тугий вузол.

– А от я тобі зараз дупу надеру, тоді й буду думати, – процідив він крізь зуби.

– Молоко на губах не обсохло, Левицький, – усміхнувся Марк.

Хук правою, потім лівою – важкі, наче удари молота по ковадлу. Біс відштовхнув від себе Северина на метр, зосередившись на його випадах, а потім, коли той замахнувся для прямого аперкоту, неочікуваним, рваним ударом розбив Северину губу.

– Гей, мені моя пика і такою подобалася, паскудо, – жартівливо обурився той, витираючи кров тильною стороною долоні. Бинти миттєво стали багряними.

– Боїшся, що дівки давати перестануть? Повір, шрами прикрашають чоловіка не просто так. Це клеймо тих, хто вижив.

– Не боюсь, дівки були, є і будуть. Просто не хочеться світити розквашеною пикою перед серйозними людьми.

– На сьогодні все. Северине, на тебе чекає батько, – до рингу підійшов тренер. – Нам’яли ви сьогодні боки старанно, хлоп’ята. Марш у душ, поки не зацвіли тут від поту.

Северин на мить відволікся, розслабивши захист – і Марк не проґавив цей шанс. Наступний удар прийшовся точно в сонячне сплетіння, а підніжка вгатила Левицького лопатками об настил. Світ на секунду хитнувся.

– Ну от, я ж казав, що покладу тебе сьогодні на лопатки, – усміхнувся Біс, подаючи другу важку, мозолисту руку.

Продовжуючи підколювати один одного, обмінюючись грубими жартами, чоловіки зникли за дверима роздягальні.

Після душу Северин відчув, як навалюється втома – важка, наче свинцева ковдра. Добряче побиті ребра віддавали в усьому тілі ниючим болем, м’язи, розпалені боєм, гуділи, як високовольтні дроти. Радувало тільки одне: Марк почувався так само паскудно. Друг якраз втирав смердючу мазь від забоїв у правий бік, де вже розлилася фіолетовим брудом величезна гематома.

– Трясця твоїй матері! – лаявся собі під ніс Біс. – Всю красу мені зіпсував, паскуда.

– Може, і другу сторону для симетрії прикрасити? – шкірився Северин, натягуючи футболку через голову, щоразу зціплюючи зуби від болю в ребрах.

– Наступного разу я тебе так прикрашу, що жодна телиця в твій бік навіть не плюне.

– Мрій далі, – відмахнувся Левицький, після чого чоловіки попрямували до кабінету Адріяна.

Батько і справді ощасливив своєю появою боксерський клуб «Полярис», де щойно розминали кістки Северин із Марком. Зараз він сидів на чолі стола, в’їдливо вдивляючись у документацію. Навпроти, заціпеніло вставившись у вікно, примостився Калита Анатолій Степанович – права рука батька. Коли хлопці переступили поріг кабінету, він нарешті відірвався від споглядання панорами й привітав їх ледь помітним, зверхнім кивком.

Северин усміхнувся, по-хазяйськи вмощуючись у сусіднє крісло. Марк натомість залишився стояти, привалившись плечем до книжкової шафи. Він завжди почувався тут трохи зайвим, наче чужорідне тіло в кабінеті Левицького-старшого, хоча той і ставився до нього як до рідного сина.

– Досить підпирати стіни. Сідай, – карбуючи слова, наказав Адріян, навіть на мить не відриваючись від паперів.

Коли Марк нарешті опустився в шкіряне крісло, він відчув знайому напругу між лопатками. Скільки б років не минуло, скільки б спільних справ не було запечатано кров'ю та грошима, він усе одно почувався тут чужаком. Дикою істотою, яку пустили до панського столу, але забули видати право на помилку. Здавалося, до цього холодного затишку неможливо звикнути – його треба було або прийняти як клітку, або зламати.

Він відкинувся на спинку, і в ту ж мить їхні погляди з Северином перетнулися. Жодних слів, жодних дотепів. Лише один короткий, важкий зоровий контакт, у якому відбилося спільне на двох роздратування. Обидва глухо, майже нечутно хмикнули, наче почули ритм одного й того самого таймера. В очах кожного читалося те саме звірине бажання: якомога швидше здиміти з цього задушливого залу.

– Чи є інформація за контейнер з товаром, що так невчасно здимів у всіх підносом? – нарешті Адріян відірвався від паперової тяганини й перейшов до справи.

– Ні, – Северин заперечно мотнув головою, відчуваючи, як пульсує розбита губа. – Тут взагалі неясно, хто до чого і чиїх це рук справа. По камерах тільки тачку вирахували.

– Ну і?

– Тепер вона тільки на брухт згодиться. Кінці у воду сховали майстерно, паскуди. – У розмову втрутився Марк’ян, який, власне, і займався цим питанням.

Адріян невдоволено підібгав губи й спохмурнів. Зараз він скидався на справжнього ділка – холодного, розрахункового і від того смертельно небезпечного. У його погляді не було батьківського тепла, тільки гола математика виживання.

Він чиркнув щось на паперах, ніби виніс вирок, і передав їх у руки Калити. Той мовчки згріб документи в папку і, навіть не кивнувши на прощання, поспішив на вихід з кабінету.

– Займися ділом, Марку. – Левицький-старший виразно подивився на блондина. Його погляд пригнічував, як бетонна плита. – Мені потрібні результати до кінця тижня. Будь-якою ціною.

Біс згідно кивнув і, обмінявшись коротким поглядом із Северином, поспішив вийти слідом за Анатолієм. Левицькому-молодшому навіть здалося, що на обличчі друга промайнуло полегшення – ніхто не хотів лишатися сам на сам із Адріяном, коли той у такому гуморі.

У кабінеті залишилися тільки він і батько. Адріян продовжував вгризатися вже в нові документи – наскільки Северин встиг розгледіти, це були старі договори, укладені ще з Даном.

– Ти пам’ятаєш Сагаля? – раптово запитав Северин.

Голос прозвучав глухо, розрізавши тишу, і змусив Адріяна нарешті відірватися від своєї паперової тяганини. Той здивовано підняв брову і впірився поглядом у сина. Раніше Северин старанно обходив цю тему десятою дорогою, адже ім’я Сагаля назавжди зрослося в його пам’яті з загибеллю матері, наче іржа з металом.

– Та я б і радий забути, та не забувається, – відповів Левицький-старший і відкинувся на спинку крісла. Шкіра меблів рипнула, наче старе дерево. – А що таке?

– Та нічого, – син почав нервово крутити в руках запальничку.

Відчайдушно кортіло затягнутися, але батько терпіти не міг сигаретного смороду у своєму кабінеті.

– Стикнувся з ним нещодавно. Випадково.

– Виходить, уже повернувся з Німеччини. Чому питаєш?

– Та так. Його синок Карину нашу витягнув із лап тих відморозків. І, скажімо так, він був зовсім не в захваті, коли дізнався, хто я такий. – За мовчазною реакцією батька Северин зрозумів: старий уже в курсі, кому зобов’язаний поверненням доньки додому.

– Хм, – Левицький замовк, про щось важко задумавшись.

Він склав долоні будиночком і вперся переніссям у кінчики пальців.

– Ви так жодного разу і не бачилися після того, що сталося?

– Ні, – відрізав Адріян.

Коротка, наче постріл у потилицю, відповідь. Северин бачив, як батько миттєво скам’янів. Згадка про Сагаля подіяла на нього, наче розряд струму, витягуючи з глибин пам’яті щось настільки гниле й отруйне, що повітря в кабінеті, здавалося, стало важчим. Це було їхнє спільне пекло: його, Влада і старого. Мати загинула, і ця порожнеча в домі досі смерділа горілим залізом та старою провиною. Адріян так і не вибачив собі, що не прорахував розклади, що дозволив обвести себе навколо пальця, поки кохана жінка платила за його помилки власним життям.

– Ми втратили маму, – вголос промовив Северин те, що батько роками заштовхував глибше в глотку.

– Так, – Адріян підняв на сина погляд, у якому замість болю спалахнула чиста, нерозбавлена злість. – Втратили. Через чужу блядську брехню та хворобливі ревнощі. Через порожні обіцянки, які Віктор не мав права давати. Особливо твоїй матері.

Старий міцно зчепив пальці, аж кісточки побіліли, наче він наосліп тримав ворога за горло, намагаючись видавити з нього залишки повітря.

– Якщо це так, то чому ти дозволив йому піти? Чому він ще дихає? – голос Северина був низьким, провокативним.

– Він уже отримав те, на що заслужив. Кожен із нас тягне свій хрест за понівечені долі, але Віктор... він сам обрав цей шлях у пекло. Я хотів його стерти, знищити в нуль, і мені це майже вдалося. – Адріян на мить заплющив очі, і на його обличчі проступила гірка маска знемоги. – Але моєї провини в тому, що сталося з Кариною, не менше. Я залишив йому життя в обмін на слово – ніколи більше не стояти в мене на дорозі. Ніколи.

Адріян знову втупився в папери, обриваючи розмову на півслові. У кабінеті знову запанувала тиша, але тепер вона була гострою, як лезо бритви. Северин зрозумів: Сагаль для батька – це не просто колишній друг. Це відкрита рана, яка ніколи не загоїться, поки один із них дихає.

Нічний клуб брата зустрів чоловіків розпеченим бетоном басів, від яких вібрувало в грудях, і задушливим коктейлем із жіночих парфумів та дорогого тютюну. Северин із Марком розсікли натовп, наче два криголами, навіть не дивлячись на тих, хто сахався вбік. Тут, у напівтемряві, пронизаній лезами неону, вони були своїми. Звірами, яких випустили на випас у знайомі хащі.

Вони осіли в кутовому ВІП-секторі, де шкіра диванів пахла новою автівкою та владою. На столі миттєво з’явилася важка карафка з віскі. Бурштинова рідина заповнила склянки, обпікаючи горло рідким вогнем, розчиняючи залишки болю в побитих ребрах.

– Твій брат вміє тримати це кубло в тонусі, – прохрипів Марк, прискіпливо оглядаючи натовп на танцполі. – Дивись, як дригаються. Наче в останній раз.

Северин нічого не відповів. Він повільно цідив віскі, спостерігаючи за тим, як світло софітів вихоплює з темряви спітнілі обличчя, оголені плечі та жадібні погляди. Попри власну волю, він раз за разом просіював цей натовп очима, наче божевільний, шукаючи серед розфарбованих ляльок той самий погляд. Але розум тверезо відрізав: після тієї ночі Юліана тут ніколи не з’явиться. Це місце було для неї надто брудним, а він – надто небезпечним.

Єдине, чого він зараз хотів – це щоб алкоголь нарешті випалив з голови її образ, ці блакитні очі та тихий голос. Йому конче необхідно було забутися, розчинитися в цьому пітному екстазі. Секс зараз здавався єдиним доступним знеболювальним – тупим, тваринним механізмом, який дозволить на кілька годин вимкнути мозок. Йому було плювати на почуття, на імена чи обличчя. Потрібно було просто вбити цю порожнечу всередині чужим тілом, вибити дур з голови ритмічними фрикціями й заснути без сновидінь, де вона знову вислизає від нього.

Минуло заледве кілька хвилин, як біля їхнього столика замиготіли тонкі силуети. Дівчата з’явилися нізвідки, наче нічні метелики на світло розпеченої лампи. Вони не просто знали, хто перед ними – вони відчували запах великих грошей і небезпечної сили, що виходила від цих двох.

Погляд Северина, важкий і застланий імлою алкоголю, зачепився за білявку. Вона звивалася в ритмі музики, наче хижа змія, вигинаючи спину так, що тканина короткої спідниці натягувалася до межі, оголюючи стегна. Софіти вихоплювали з темряви блиск її спітнілої шкіри на плечах, глибоке декольте, що безсоромно виставляло на показ важку ложбинку між грудьми. Вона танцювала не для натовпу. Вона танцювала для нього. Її очі, густо підведені чорним, впилися в його обличчя з німим викликом. Дівчина повільно, провокативно провела язиком по губах, не розриваючи зорового контакту, і її тіло зробило хвилю, що змусила Северина мимоволі стиснути склянку міцніше.

Він не ворушився. Просто ліниво, по-звірячому вивчав її – кожну опуклість, кожну хтиву лінію цього тіла, виставленого на продаж. Саме це йому зараз і було потрібно: щось примітивне, зрозуміле, позбавлене будь-якої ніжності чи дурних почуттів. Бруд, який витіснить інший, більш глибокий бруд.

Дівчина зчитала його німе запрошення і неквапливо підійшла до столика, карбуючи крок стегнами. Вона сміливо опустила чіпку долоню на його плече, відчуваючи під пальцями кам’яний м’яз. Друга дівиця вже примостилася біля Марка, наливаючи віскі з таким виглядом, наче це була її основна професія.

– Бачу, тобі сумно, красунчику? – промуркотіла білявка, зупиняючись так близько, що Северин відчув жар її тіла та важкі парфуми, які на мить забили запах віскі. – Я знаю, як це виправити. Прямо зараз. – Її пальці, довгі й нахабні, опустилися на пах, дряпаючи нігтями цупку тканину джинсів.. - Будь-яке твое бажання...

Северин різко перехопив її руку, здушивши зап’ястя так міцно, що вона зойкнула. Але в її очах спалахнув не страх, а тваринний азарт. Він рвонув її на себе, втискаючи в шкіру дивана, відчуваючи її прискорене дихання на своєму обличчі.

– Подивимось, – прохрипів він їй у самі губи, ігноруючи Марка, який уже щось весело гарчав своїй супутниці на вухо.

– Владислав тут? – кинув він офіціантці, що проходила повз.

– Владислав Адріянович поїхав ще дві години тому.

– Чудово, – Северин вишкірився ще ширше, даючи знак Марку, що він «на вихід».

Левицький потягнув дівчину на другий поверх, у кабінет брата. Та щойно двері важко клацнули, відрізаючи гуркіт клубу, вона накинулася на нього, намагаючись впитися в губи липким, жадібним поцілунком. Але Северин грубо відштовхнув її, пропікаючи важким, порожнім поглядом. Йому хотілося не цього. Не близькості, а забуття через підкорення.

Він повільно підійшов до бару, плеснув собі ще порцію віскі й одним махом перекинув пекучу рідину в горло. Опустився в глибоке крісло, розвалившись у ньому з хижою грацією, поки дівчисько завмерло посеред кімнати, гадаючи, яку гру він затіяв.

– Кажеш, бажання виконуєш? – голос Северина став низьким, небезпечним, наче рик звіра перед кидком. – Ставай на коліна.

Вона лише грайливо усміхнулася, підійшла ближче. Широко розвела його ноги в боки, опускаючись на підлогу. Блондинка нахилилася, дозволяючи йому грубо зірвати топ на своїх грудях, і лише хмикнула, коли його важка долоня владно зім’яла її груди. Вона знову потягнулася за поцілунком, намагаючись вхопити бодай крихту його уваги, але Левицький зупинив її. Він перехопив її зап'ястя і впевнено поклав жіночу долонь на тугий бугор під джинсами. Якщо не дурна – зрозуміє, що йому зараз потрібно її повна покора.

Дівчина дурною не була. Вона миттєво зчитала цей небезпечний, ламаний ритм, що йшов від нього хвилями, і почала діяти. Тонкі пальці з хижою вправністю рвонули блискавку, вивільняючи з полону одягу пульсуючий член.

Северин відкинувся на спинку дивана, дозволяючи собі цей короткий передих, це ілюзорне розслаблення. Він відчував, як її вологі вуста обпікли його, наче розплавлений свинець, як гарячий язик виписує на шкірі хтиві візерунки, а долоні з силою втискають його в цей вир.

Так, тільки так – через тваринне, гостре, майже болісне бажання. Тільки через цей первісний інстинкт можна було випалити з мізків усе інше. Він заплющив очі, закидаючи голову назад, відчуваючи, як кожна клітина тіла кричить від напруги.

Він уже знав, чим скінчиться цей вечір. Згодом він візьме її тіло тут, прямо на більярдному столі. Трахатиме її так, як ніхто ніколи в житті її не трахав – грубо, жадібно, вичавлюючи з неї стогони, наче останню кров. Але це буде потім… потім.

– Не зупиняйся, – прохрипів він, і в цьому наказі було більше хіті, ніж пристрасті до неї.

Він дивився на нікчемну ляльку поруч, але бачив лише перешкоду. Чому на її місці не могла опинитися та сама темноволоса дикунка? Та, що вміла жалити словами, як розпеченим залізом, і кусати до крові, коли її притискали до стіни.

Його хвора уява, наче скажений пес, зірвалася з ланцюга. Замість піддатливої, безхребетної блондинки він малював іншу – норовисту, дику, ту, що дряпала б йому душу навіть крізь заплющені повіки. Северин ледь стримував жовч, уявляючи, як закрив би їй рота прямо тут, жорстко і безжально, аби приборкати цей зухвалий дух. Збудження накрило новою хвилею, важкою і брудною, наче штормова вода, що змиває останні крихти його самовладання.

Северин грубо, до хрусту в пальцях, намотав волосся дівчини на кулак, позбавляючи її будь-якого шансу відсторонитися. Це не було ласкою – це був захват здобичі. Він різко, по-звірячому штовхнув стегнами вперед, вбиваючи в неї все, що в ньому кипіло.

Очі заплющилися самі собою, відсікаючи реальність кабінету. З губ зірвалося хрипке гарчання. І він виплеснув усе що дратувало його останні тижні: усю свою хворобливу пристрасть, усю лють – прямо в гарячі надра вологого рота блондинки.

Та вони навіть до тями прийти не встигли, як у замковій щілині скреготнув ключ, і наступної миті до кабінету увірвався оскаженілий Влад.

Блондинка зойкнула і різко підскочила, гарячково поправляючи топ на грудях.

– Якого дідька ти тут забув! – вибухнув Северин, рвучко застібаючи джинси.

Влад навіть не повів оком у їхній бік. Він метнувся до бару і, схопивши першу-ліпшу пляшку, почав глушити її вміст прямо з горла, наче намагався втопити в спирті якусь внутрішню пожежу.

– Вільна, – коротко кинув він блондинці, і та, не чекаючи на друге запрошення, поспішила зникнути за дверима.

– Бляха! – вилаявся Влад і важко рухнув у своє крісло біля письмового стола.

– Ну, і що сталося?

– Та якого біса ти в мій кабінет усяких шльондр тягнеш?

– Тебе не було, – стенувши плечима, відповів Северин і дістав сигарету. – Не думав, що сьогодні припхаєшся.

Він затягнувся і повільно видихнув дим, відчуваючи всередині лише їдку порожнечу. Задоволення так і не прийшло – воно лишилося десь за бортом, хоча дівка старалася на совість. Северин присів на край столу і прискіпливо втупився в брата.

– Наступного разу трахай своїх телиць деінде! Це мій кабінет, а не прохідний двір для твоїх хтивих марафонів! – ревів Владисав.

Він буквально випльовував слова, наче вони пекли йому горло сильніше за спирт. Северин бачив: брата дратувала не перервана ідилія в його кабінеті. Це була лише іскра, що впала в бочку з бензином. Всередині Влада щось рвалося, хрустіло й сипалося скляним пилом, і цей крик був просто спробою не захлинутися власною жовчю.

– Треба ж, який грізний, – Северин видавив криву усмішку, хоча в його власних очах гусла холодна, мертва темрява. – Викладай, що стряслося?

– Ні хріна не стряслося! – відрізав Влад і знову припав до пляшки.

Він пив так жадібно, наче це була не горілка, а єдиний антидот від отрути, що розтікалася венами. Його обличчя перекосило, наче від різкого зубного болю, а пальці, що стискали скло, побіліли від напруги.

– І тому ти вирішив нажертися у дрова? – процідив Северин, повільно випускаючи дим крізь ніздрі. – Напевно, дійсно «у Багдаді все спокійно». Тільки смердить горілим за версту.

Владислав замовк. Його погляд став засклянілим, порожнім, він дивився кудись крізь стіну кабінету – туди, де руйнувався його власний картковий будиночок.

– Вона заміж виходить, – похмуро прохрипів він, і цей звук був схожий на хрускіт сухого гілля під ногами.

– Хто? – Северин на мить завис, не розуміючи про що йдеться, але раптом збагнув. – Софа твоя, чи що? Ну, а чого ти чекав, Владе? У малої вітер у голові гуляє такий, що дахи зносить.

Северин не встиг навіть змигнути, коли пляшка, яку Влад щойно стискав у пальцях, полетіла в стіну, розбиваючись на тисячу скляних лез. Наступної миті брат накинувся на нього, вчепившись мертвою хваткою в комір, наче намагався вирвати з м’ясом шматок.

– Ти за язиком стеж! – Прогарчав Влад, і його кулак із глухим хрускотом врізався в зацементовану щелепу Северина, так що розбита губа знов почала кровоточити.

Цей удар був першим і останнім, який він спромігся завдати. Северин зреагував миттєво. Знаючи, що брат зараз – це просто клубок оголених нервів та спирту, він увімкнув власну масу. Зі звірячою легкістю Северин повалив Влада на підлогу, втискаючи його обличчям у жорсткий, колючий ковролін. Він заламав йому ліву руку за спину, а ліктем придавив голову брата до підлоги, не даючи тому навіть виплюнути прокляття.

– Чого рипаєшся, недоумку? – процідив Северин прямо йому в потилицю, відчуваючи, як під пальцями дрижить чужа лють. – Соньку з-під носа поцупили, а ти тут шмарклі розвісив, як малолітній вишкребок?

– Я нічого не розвісив! Пусти, падлюка! – приглушено заборсався Влад, намагаючись скинути з себе цю живу гору м’язів.

Але Северин навіть не поворухнувся, втискаючи його в підлогу ще сильніше.

– Ти кого це падлюкою назвав, шмаркач? – у голосі старшого брата почулася небезпечна, вібруюча погроза.

– Пусти!

– Пущу, коли остигнеш. І коли ж це «знаменне» свято?

– Через два дні... Пусти, – вихрипів Влад, і в цьому короткому «через два дні» було стільки випаленої землі, що Северину на мить стало майже огидно від чужого розпачу.

Старший коротко свиснув крізь зуби, послаблюючи захват. Що ж, руда бестія знала, коли піднести коханому приємні новини.

— То ти тепер ці два дні збираєшся хлебтати пійло, як остання худоба, і пускати шмарклі над розбитим коханням? — Северин нарешті розтиснув пальці й відсторонився.

Він звівся на ноги, розправляючи плечі, й кинув братові руку – швидше як подачку, щоб той не борсався на підлозі, наче підбитий звір.

– Ти б на дієту сів, чи що? Тонну, мабуть, важиш, мало не розчавив, гад! – Влад важко підвівся, обтріпуючи піджак від пилу й ковролінових ворсинок, намагаючись повернути собі бодай залишки гідності.

– А не хер на старших руку піднімати, шмаркач! – Северин вишкірився, злизуючи з розбитої губи присмак заліза.

Влад проігнорував кпини. Трохи охолонувши, він знову підійшов до бару. Цього разу рух був повільним, майже ритуальним. Він розлив віскі у два келихи – для себе і брата, наче цей бурштиновий яд міг склеїти його розбиту вщент реальність.

– Я, здається, кохаю її... – голос Влада прозвучав глухо, наче з-під завалів обваленого будинку.

– Для того, щоб відбити суку в іншого кобеля, треба бути трохи впевненішим, ніж це твоє сопливе «здається», – Северин прийняв келих, прискіпливо вивчаючи колір напою на світлі софітів, наче шукав там відповіді на всі питання.

– Я кохаю її! – твердо, майже з викликом випалив брат.

Северин лише скривився – цей вогонь у погляді Влада викликав у нього лише роздратування.

– Виходить, це вона тебе злила? Виставила за поріг, як набридливого цуцика, що занадто гучно скавучав про почуття?

– Багато ти розумієш... Соня не така, як усі ці твої шльондри, яких ти трахаєш на кожному розі за дозу уваги. Я в ній упевнений, розумієш? Вірю їй, як самому собі. Ти хоч знаєш, що це таке – бути комусь потрібним не через бабло, статус чи вигоду, а просто тому, що ти – це клятий центр всесвіту для іншої людини?

– Завалися, Владе, а то мене зараз знудить прямо на твій дорогий стіл, — Северин відставив келих, відчуваючи, як під кожним словом брата всередині закипає холодна лють. ­– Пиздець, бля. Дівка просто якісно розважилася, мало в неї таких наївних ідіотів, як ти? Погралася в «космічну єдність», поки їй було нудно, і пішла до того, хто запропонував надійніший контракт. Це ринок, братику. Тут або ти купуєш, або тебе продають. А твої «центри всесвіту» існують тільки в дешевих романах для самотніх домогосподарок. Звикай до запаху реальності – він смердить не трояндами, а холодним розрахунком.

– Пішов ти... – виплюнув Владислав, стискаючи келих із такою силою, що кришталь жалібно зарипів, готовий розлетітися скляним пилом прямо в його долоні. Цього разу він не кинувся в бійку – лють перегоріла, залишивши по собі лише смердючий попіл і порожнечу. – Не було в неї нікого. Хоча це не твоє собаче діло…

– То тобі дах зносить лише тому, що ти перший, перед ким вона розсунула ноги? – Северин видав короткий, мертвий смішок. – Не думав, що ти настільки наївний, братику. Чому ж твоя «непорочна» мовчала про весілля до останнього? Дочекатися фіналу – це дуже зручна стратегія. Може, їй просто не терпиться вискочити заміж, і абсолютно похрін, під чиїм тілом стогнати, аби чек був жирнішим.

– Вона моя, зрозумів? – Влад підвів на нього погляд, у якому закипала справжня, нерозбавлена отрута. – І тобі краще за інших знати, як смердять такі справи. Ти сам щойно сказав: або ти купуєш, або тебе продають. От і її продають, як шматок свіжого м’яса на базарному гаку. Заради прибутку, заради зв’язків, заради клятого статусу в цьому гнилому гадюшнику! Такі шлюби в нашому світі – буденна м'ясорубка. Чи ти забув, куди мітила Вероніка? Сподівалася, що татусеві зв'язки затягнуть тебе в зашморг силоміць.

– Вероніка – дурепа. Звичайна пуста лялька.

– А Софія – ні.

– Хто б сумнівався... – процідив Северин.

В його голові вже почав вимальовуватися хижий, холодний план. Він прокручував варіанти, наче барабан револьвера в «російській рулетці».

– І треба ж було тобі вляпатися в доньку Нагірного... Батько буде в захваті, – Северин на мить замовк, приміряючи ситуацію до реальності. – То за кого вона хоч заміж виходить? Хто цей щасливчик, що купив собі таку породисту іграшку?

– Я не знаю... за якогось покидька.

– З цим не посперечаєшся. Добре, братику, досить цідити це пійло, від нього тільки мізки розкисають. Нам потрібна твереза злість. Будемо твою жінку від нежаданих шлюбних кайданів звільняти. Вирвемо її з м'ясом із того вівтаря.

Северин криво всміхнувся, нарешті допиваючи віскі. Смак обпік горло, наче рідкий свинець. Він поставив келих на стіл і попрямував до виходу, з хрипкою насмішкою, промугикав собі під ніс стару мелодію:

– Ой, поїдем, Галю, з нами козаками. Краще тобі буде чим у рідної мами…