Раді Вас бачити!

Розділ 28

«Вона була на гачку. Його особиста здобич у кольорі свіжої крові.»

Северин Л.

Вечір тільки починався, але ресторан «Данте» вже нагадував вулик, що гуде від напруги.

Юліана вкотре розгладила лляну серветку на колінах, а потім, різко зім’явши її в кулаці, дозволила офіціанту забрати нещасну річ. Нову серветку спіткала та ж сама доля. Дівчина помітно нервувала. Вона хотіла розслабитися, але відчувала себе здобиччю на виставці, приголомшена масштабом того, що відбувалося. Вона розраховувала на зовсім інше. У її планах це було маленьке, затишне свято «для своїх»: тільки Северин, Софія, Влад і вона.

Та тут ціла зграя людей, переважну більшість яких вона бачила вперше в житті, не просто лякала — вона душила. Юліана відчула, як стіни «Данте» стискаються навколо неї, перетворюючи ресторан на золоту клітку, де вона була головним трофеєм. Хотілося розвернутися й втекти, але рука Северина, що владно лягла на її талію, зафіксувала дівчину на місці.

— Звикай, Юліано, — його голос, низький і вібруючий, пройшов розрядом уздовж її хребта. — У моєму світі святкують саме так. Ти тепер частина цього звіринця. Моя частина.

Він підняв келих, але дивився не на гостей, а прямо в її зіниці, наче випивав її опір до останньої краплі.

Дідько, він їй не сказав! Жодного слова, абсолютно нічого. Северин приховав новину про свій день народження з тією ж холоднокровністю, з якою він робив усе інше. Прямо, як і вона. І щойно був проголошений перший тост за «молодого господаря», Юліана буквально заклякла на місці.

Дівчина вихопила серед натовпу очі Софії. Винувате знизування плечима здало зрадницю з потрохами. Виявляється, не вона одна просила подругу мовчати про іменини. Іуда. Руда Іуда у чорному шовку. Дзвін кришталю, що вдарявся один об одного, вивів дівчину зі стану заціпеніння. Коли Северин нарешті присів біля неї, обдавши запахом свого парфуму та ледь відчутним ароматом віскі, Юліана миттєво схилилася до його вуха.

— Чому ти не сказав? — прошепотіла, схилившись так близько, щоб її почув лише він крізь гуркіт вечірки.

— Можу поставити тобі аналогічне запитання, — Северин лукаво підняв одну брову.

— Звідки ти… — почала було Юліана, але вчасно прикусила язика.

Ах, ну звісно. Северин Левицький уже давно знав про неї все, що хотів.

Це було безглуздо — вони обоє вирішили змовчати. Вона — через бажання зайвий раз не опинятися в центрі уваги. Він — через… біс його знає, чим керувався Левицький. Виявляється вони навіть народилися в один день, наче природа від самого початку поставила на них однакове клеймо.

— Це доля, — прошепотів Северин.

Він подивився на неї так, що Юліана вкотре мимоволі перевірила, чи її сукня взагалі ще тримається на тілі, чи він уже розчинив її своєю волею. Щоки спалахнули яскравіше за троянди на столах. Дівчина притиснула холодні долоні до палаючого обличчя, але її руки миттєво перехопив Северин. На відміну від її крижаних пальців, його долоні були сухими й гарячими, наче розпечений камінь.

— У мене є для тебе подарунок, — промовив він, і Юліана зніяковіла ще дужче.

Левицький вкотре за вечір подумав про те, наскільки вона досконала. Щойно переступила поріг «Данте», як миттєво стала об'єктом скануючої уваги. Вона таки вдягла ту саму сукню. Софія — розумниця, слухняно виконала його «прохання», що не могло не тішити його чоловіче самолюбство.

Розпущені темні локони Юліани м’яко падали на плечі, то ховаючи, то знову відкриваючи глибокий виріз на спині, роблячи дівчину ще спокусливішою. На сьогодні лише вона була його персональним десертом, вишуканою вишнею на вершині цього кривавого торта. Юліана заворожувала, вона засліплювала, вибиваючи кисень із легень усіх присутніх тут самців. Але вона належала тільки йому. Нехай він ще не привласнив її остаточно, але це була лише справа часу.

Северин глянув на свій годинник і ледь помітно, майже по-зміїному посміхнувся. Залишилося зовсім недовго.

— Мені не потрібні твої подарунки, — огризнулася Юліана, різко відвернувшись.

Северин спостерігав за цим із крижаним спокоєм павука. Він бачив, як напружена її тонка шия, як пульсує жилка на скроні. Вона знову зім’яла серветку, що там крутила в своїй голові — можна було лише здогадуватись.

— Дуже шкода. Він би тобі сподобався, — м’яко промовив.

— Сумніваюся, — кинула дівчина, уткнувшись у тарілку.

Вона наївно вважала, що шматок м'яса на її виделці врятує від його присутності? Северин лише вискалив зуби в подобі посмішки, владно накривши її маленьку долоню своєю важкою рукою.

Вже минуло два тижні з того проклятого побачення, коли він одним ривком висмикнув Юліану з її затишного світу і розставив крапки над «ї», вирішивши все за них обох. Два тижні Левицький методично і безжально заповнював її простір собою. Привчав цю дику пташку до себе, до своїх пальців на її зап'ястях, щоб вона більше не відсахнулася, коли йому раптом спадало на думку торкнутися її.

А торкатися її хотілося до одуру. До хрускоту в кулаках. Юліана вивертала його мізки навиворіт, і це було до біса незвично — бути поруч і не брати те, що він міг отримати в будь-яку мить. Вдихати цей коктейль із її страху та квітів — і не трахати так, як хотілось, вибиваючи її опір кожним поштовхом. Скільки разів він ледь не зірвався, щоб просто зім’яти під себе і цілувати кожен сантиметр оголеної шкіри, доки вона не почне хрипіти від захвату чи жаху. Бляха, та він уже забув, коли востаннє спав нормально — крижаний душ став його єдиним другом, але і той ніхера не допомагав.

Сам себе прирік на це пекло, і, що найгірше отримував від процесу майже садистське задоволення. Ця гра в «цивілізованість» була лише прелюдією до повної капітуляції.

І ця його збочена стратегія таки працювала. Юліана поступово сдавала позиції. Звикала до його присутності, до звіриних замашок власника. Тепер вона вже сама, наче загіпнотизована, підставляла губи, коли він брав її за підборіддя. Северин відчував, як відгукується її нутро на його грубу ласку, як вона несвідомо прагне того солодкого болю чи насолоди, які він готовий був їй дати.

Навмисно тримав її на межі: дражнив короткими торканнями, ловив рване дихання і вже бачив білий прапор у її очах. Вона була на гачку. Його особиста здобич у кольорі свіжої крові.

Северина знову відволікли тости — безглуздий набір слів від людей, які посміхалися йому лише тому, що боялися до всирачки. Він підняв чарку для виду, ледь мазнувши губами по крижаному склу, і продовжував стежити за Юліаною. Його погляд був прицілом. Крапка лазера на її скроні.

Вона танцювала з Владом. Брат витягнув її в коло, щоб вона не задихнулася в цьому залі від самотності й чужих поглядів. Дівчина посміхалась, очі блищали, і цей блиск не згас, навіть коли вона взнала, як майстерно він обвів її навколо пальця. Северин знав про її день народження. Знав кожен її крок.

— Вона надзвичайно вродлива, — голос Артема Гаєвського пролунав зовсім поруч.

Він безцеремонно вмостився на стілець Юліани, і погляд ковзнув у тому ж напрямку, що і в іменинника. Северин стиснув зуби так, що щелепи звело в німу судому. Губи перетворилися на білу лінію. Йому не треба було перепитувати, про кого говорить цей хитрий лис. Левицький бачив кожен масний, оцінюючий погляд Гаєвського, яким той препарував Юліану весь вечір. Будь це хтось інший — він би вже захлинався власною кров’ю, збираючи зуби з підлоги. Але Гаєвського доводилося терпіти. Поки що. Він пив багато, але залишався абсолютно, лякаюче тверезим — лише його очі ставали дедалі порожнішими, як у мерця.

— Я знаю, — кивнув Северин.

— Гарні дівчата — слабкість чоловіків, — задумливо промовив Артем. — Найцінніший дар і наше найгірше прокляття.

Северин насупився ще дужче. Він не вірив фальшивій доброзичливості Гаєвського. У цьому світі «слабкість» про яку він згадував — це просто привід нанести удар. Інтуїція підказувала: ця дивна увага до Його Юліани — це професійний інтерес, від якого в Левицького всередині все ставало дибки.

— Дякую за запрошення, Северине. — Гаєвський раптом підвівся, закинувши в рот пігулку, яку непомітно дістав з кишені. — Мені вже час.

— Як скажеш, — полегшено кивнув Левицький, супроводжуючи гостя до виходу.

Він ішов за Гаєвським, але потилицею відчував, як Юліана сміється там, у залі, під руками його брата. Артем зупинився біля масивних дверей «Данте», востаннє озирнувся на Юліану й ледь помітно всміхнувся — так, ніби він уже розгледів у ній щось таке, про що сам Северин лише здогадувався.

— Бережи її, Северине, — кинув він через плече. — Прекрасна жінка. Сподіваюся, ти гідно оціниш подарунок, який піднесла тобі доля?

Запитуючи це, Гаєвський вп’явся Левицькому прямо в очі. Його погляд був холодним і скануючим, наче рентгенівський промінь, що шукає слабке місце в броні.

— Так, доля рідко буває щедрою на справжні подарунки. Було б дурістю їх не цінувати, — відрізав Северин.

Його відповідь, схожа на клацання затвора, здалося, припала Артему до душі. Він ледь помітно всміхнувся — тією самою посмішкою, від якої у підлеглих хололо в жилах.

— Це добре, друже мій. Це правильно, — він міцно потиснув Северину руку. — З днем народження ще раз. Побачимося завтра.

— До завтра, — кивнув той, не відводячи погляду.

Северин залишився на ганку наодинці з ніччю. Він ще деякий час дивився в той бік, де зникли габаритні вогні автомобіля Гаєвського, відчуваючи на долоні липкий присмак чужої сили. Артем випромінював приховану за посмішкою погрозу. Северин відчував це власним хребтом, а такі сигнали в їхньому світі не ігнорують.

«Чортів псих», — подумки вилаявся Левицький.

Він розвернувся і штовхнув важкі двері ресторану. Йому терміново потрібно було побачити Юліану. Не просто побачити — торкнутися, переконатися, що вона все ще тут, поруч і що більше ніхто, окрім нього не вправі так на неї дивитися.

Вечір невблаганно добігав кінця. Гості поступово розходилися, залишаючи по собі стійкий запах алкоголю, тютюну та вичавлених емоцій. Зал порожнів. Для всіх усе вже закінчилося, крім них двох.

Левицький окинув приміщення довгим, скануючим поглядом хижака, що перевіряє свої володіння, і знову нахмурився. Тієї, кого він шукав, ніде не було. Куди, в біса, вона поділася? Невже його полохлива дівчинка вирішила втекти під шумок, скориставшись метушнею? Відповісти на це змогла Софія. Вони з Владом якраз збиралися додому і вишукували Северина, щоб попрощатися.

— Я відправила її в кабінет, — оголосила руда, пропалюючи Левицького своїм фірмовим хитрющим поглядом. — Вона втомилася від цього вашого звіринця і захотіла побути на самоті.

— Дякую, — коротко кинув Северин.

Він уже мав намір пройти повз, коли Софія приголомшила його неочікуваною заявою:

— Якщо наважишся образити її — клянуся, я перетворю твою чоловічу гідність на яєчню.

Северин зупинився і повільно розвернувся до неї. В його очах блиснула небезпечна іскра, але він лише криво всміхнувся.

— Не забувайся, крихітко. Сподіваюся, Влад знайде для тебе куди цікавіше заняття, ніж роздуми про мої яйця, — відрізав він, кинувши на брата багатозначний погляд.

— Боже, він просто нестерпний! Владе, ти це чув? — Обурені вигуки майбутньої невістки залишилися позаду.

Левицький повернув у протилежний бік, швидко йдучи напівтемним коридором. Він заглиблювався в ту частину будівлі, де закінчувався блиск ресторану і починалася їхня справжня територія. Северин володів цим місцем нарівні з Марком і знав тут кожен куток та кожен таємний вихід.

З кожним кроком посмішка на його губах ставала дедалі ширшою, набуваючи хижих обрисів. У коридорі, де пахло дорогим деревом та шкірою, він уже чітко відчував її присутність. Цей запах неможливо було сплутати: тонка суміш її страху, квіткових парфумів та розігрітого тілом червоного атласу.

Северин безшумно увійшов до кімнати, передбачливо повернувши ключ у замку. Сухий металевий звук фіксатора пролунав у тиші кабінету, як остаточний вирок.