Спочатку:
На сторінку книги
Глава 29 — Чотири метелики
Останнім часом метелики до мене не прилітали.
Спочатку я навіть не звертала на це уваги. Після всього, що відбувалося останнім часом, було приємно хоча б кілька днів пожити спокійно.
Без загадкових листів.
Без людей, які стоять на порозі й кажуть: «Тільки ти можеш мені допомогти».
Без необхідності кудись бігти.
Я вже навіть почала думати, що метелики про мене забули.
Очевидно, я рано раділа.
Я саме сиділа за столом із чашкою чаю, коли на підвіконня сів знайомий метелик.
Я повільно поставила чашку.
— Ні.
Метелик ворухнув крильцями.
— Навіть не думай.
Він перелетів на стіл.
Я подивилася на нього.
Він подивився на мене.
— Добре, — зітхнула я. — Давай.
На його крильцях проступили слова.
«Ти знаєш іноземні мови? Мені сьогодні треба скласти іспит. Допоможи, будь ласка».
Я кілька секунд мовчала.
— Це... усе?
Метелик кружляв над столом.
— Я думала, зараз буде щось на кшталт «врятуй королівство» або «зупини древнє прокляття».
Він знову ворухнув крильцями.
— Іспит?
Метелик сів мені на палець.
Я не змогла стримати усмішку.
— Гаразд. Іспит так іспит.
За годину я вже сиділа поруч із дівчиною, яка нервово переглядала свої записи.
— Я нічого не запам'ятаю, — простогнала вона.
— Запам'ятаєш.
— А якщо ні?
— Тоді я змушу тебе запам'ятати.
Вона підняла голову.
— Як?
— Дуже просто. Я буду повторювати це стільки разів, поки ти не почнеш чути ці слова навіть уві сні.
Вона засміялася.
За кілька годин ми закінчили.
Вона подякувала мені, а я вже збиралася повернутися додому.
Але на вулиці мене чекав другий метелик.
Я глянула на нього з підозрою.
— Серйозно?
Він показав повідомлення.
«Сьогодні треба здати звіти. Допоможи їх зробити».
Я прикрила очі.
— Я щойно допомогла людині скласти іспит.
Метелик завис у повітрі.
— Добре. Звіти.
— Я ненавиджу звіти, — сказала я, дивлячись на купу паперів.
— Я теж.
— Тоді чому ти їх не зробила раніше?
— Я сподівалася, що вони зникнуть.
Я задумалася.
— Справедлива стратегія.
Ми сіли працювати.
Через кілька годин звіти були готові.
Я встала.
— Все.
— Ти врятувала мене.
— Не перебільшуй.
— Ні, серйозно. Я вже думала, що доведеться тікати з міста.
— Через звіти?
— Саме так.
Я засміялася.
І саме тоді у вікно залетів третій метелик.
Цього разу я одразу посміхнулася.
— Ну?
На його крильцях з'явилося:
«Дитина хоче тебе побачити».
Я перестала усміхатися.
— Дитина?
Метелик полетів уперед.
Я пішла за ним.
Дівчинка стояла біля будинку й нервово стискала рукави сукні.
Коли вона мене побачила, її очі стали величезними.
— Ви... Аліса?
Я присіла перед нею.
— Так.
— Справжня?
— Начебто.
Вона широко усміхнулася.
— Я стільки про вас чула!
— Сподіваюся, хорошого.
— Дуже хорошого!
Вона трохи помовчала.
— А ви можете навчити мене магії?
Я завмерла.
Чомусь саме це питання змусило мене усміхнутися.
— А ти справді хочеш навчитися?
Вона енергійно кивнула.
— Тоді почнемо з найважливішого.
— З якого заклинання?
— З того, що магія — це не тільки заклинання.
Вона уважно слухала.
Я показала їй найпростіші речі, які знала сама. Нічого небезпечного. Лише маленькі вправи, щоб вона відчула власну силу.
Коли в її долонях нарешті з'явилося крихітне світло, вона ледь не підстрибнула від радості.
— У мене вийшло!
— Я ж казала.
Вона подивилася на мене так, ніби я щойно зробила щось неймовірне.
І на якусь мить я забула про всі свої проблеми.
Було приємно просто комусь допомогти.
Не врятувати світ.
Не битися.
Не розгадувати таємниці.
Просто допомогти.
Я вже збиралася попрощатися, коли побачила четвертого метелика.
— О ні...
Він сів мені на плече.
«Потрібна допомога в городі».
Я подивилася на нього.
Потім на небо.
— Ну нарешті.
Я усміхнулася.
— Це справа для мене.
Спочатку все було прекрасно.
Я справді люблю працювати в городі.
Земля, рослини, свіже повітря — у цьому є щось заспокійливе.
Проблема була лише в одному.
Город був не один.
Перший — на іншому кінці міста.
Другий — майже біля річки.
Третій — біля самого лісу.
А четвертий...
Я навіть не хочу згадувати, де він був.
— Ви серйозно? — запитала я, стоячи посеред чергового городу.
Жінка кивнула.
— Нам треба тільки трохи допомогти.
Я подивилася на поле.
— Звісно.
«Трохи».
Я працювала до обіду.
Потім використала силу переміщення й опинилася в іншій частині міста.
Після другого городу я вже перестала рахувати, скільки разів переміщувалася.
Після третього перестала відчувати спину.
Після четвертого перестала відчувати взагалі все.
— Я більше ніколи не скаржитимусь на звичайні прогулянки, — пробурмотіла я, переміщуючись додому.
Коли я нарешті опинилася у своїй кімнаті, сил залишилося рівно на те, щоб зробити кілька кроків.
Я відкрила двері.
Побачила ліжко.
Побачила Сейбл, яка мирно спала на ньому.
І більше мене нічого не цікавило.
Я впала поруч із нею.
Сейбл навіть не прокинулася.
— Ніколи... більше... — прошепотіла я.
Вона сонно повернулася на інший бік.
Я заплющила очі.
На підвіконні тихо сів метелик.
Я навіть не відкрила очей.
— Якщо ти зараз принесеш мені ще одну справу...
Метелик завмер.
— ...я тебе з'їм.
Він одразу полетів геть.
Я задоволено усміхнулася.
І вперше за весь день дозволила собі просто заснути.
