Спочатку:
На сторінку книги
Анабет притискала Алісу до себе, ніби не вірила, що вона справді помирає.
Ніби ще сподівалася почути від неї хоч слово.
Її все тіло здригалося від сліз.
Вона бігла до нього.
Не знала, куди ще бігти.
Як не як — дідусь.
Але Валтер уже знав.
Він сам біг їм назустріч.
Побачивши Анабет, яка бігла до нього, він прискорився.
Та вона не добігла.
Безсило впала на землю просто посеред дороги, тримаючи Алісу на руках.
— В неї не б'ється серце! — крикнула вона крізь сльози.
Валтер опустився перед нею на коліна.
Обережно забрав Алісу з її рук.
Притиснув до себе.
І саме тоді почав падати дощ.
Спочатку поодинокі краплі.
А за декілька секунд небо прорвало зливою.
Вода стікала по обличчю Валтера, змішуючись зі сльозами.
Змивала кров із його рук.
А він навіть не помічав цього.
Бо тримав Алісу.
І вперше за дуже багато років Валтер боявся втратити когось більше, ніж самого себе.
Едвін важко впав на коліна.
Він довго не міг підняти голови. У грудях палало, руки тремтіли, а перед очима ще стояли уривки тієї боротьби.
Він був упевнений, що бився з прокляттям.
З тим, що стільки років жило в ньому.
З тим, що намагалося забрати контроль.
А потім почув кроки.
Едвін підняв голову.
Перед ним стояв він сам.
Та сама зовнішність.
Та сама сила в погляді.
Та сама присутність, яку він усе життя намагався придушити.
Його друга форма.
Едвін завмер.
— Ти...
Вона простягнула йому руку.
— Тепер поговоримо.
Едвін кілька секунд просто дивився на неї.
А потім зрозумів.
Він не переміг прокляття.
Прокляття тут узагалі ні до чого не було.
Він увесь цей час бився із частиною самого себе.
Едвін ще не встиг нічого сказати.
В одну секунду його серце завмерло.
Він підняв погляд на свою другу форму.
Та лише тихо промовила:
— Серце Аліси більше не б'ється.
Едвін застиг.
Усі думки зникли.
Він більше не чув нічого навколо.
Лише ці слова.
Серце Аліси більше не б'ється.
