Спочатку:
На сторінку книги
У будинку панувала рідкісна тиша.
Аліса сиділа у вітальні, зручно вмостившись на дивані. Поруч був Едвін, а Діана, яка ще недавно мала безліч справ, тепер крутилася неподалік, то щось розповідаючи мамі, то запитуючи тата про речі, які дорослі зазвичай вважали не надто важливими.
— А якщо драконові подарувати пиріг, він перестане палити села? — раптом запитала дівчинка.
Едвін повільно повернув голову до неї.
— Залежить від дракона.
— А якщо з яблуками?
— Тоді, можливо, він спалить лише сусіднє село.
Аліса пирснула сміхом.
— Едвіне!
— Що? Я намагаюся виховувати в доньки реалістичне уявлення про драконів.
Діана замислилася, очевидно, серйозно обмірковуючи можливість укласти мир із вогнедишними створіннями за допомогою випічки.
Саме в цю мить у двері постукали.
— Я відчиню! — вигукнула дівчинка й кинулася до виходу.
— Діано, не біжи! — встигла сказати Аліса.
Звісно, її донька вже зникла за дверима.
За кілька секунд із передпокою долинули радісний вигук і знайомий жіночий сміх.
— АМАРІС!
— ДІАНО!
Аліса заплющила очі.
— Здається, ми щойно втратили дитину.
— Ні, — спокійно відповів Едвін. — Просто тепер у нас дві.
Він підвівся й подав дружині руку.
Коли вони зайшли до передпокою, Амаріс уже присіла перед Діаною, дозволяючи дівчинці обіймати її так міцно, наче вони не бачилися щонайменше кілька років.
— Ти прийшла! — радісно промовила Діана.
— Авжеж, прийшла! Хіба я могла тебе не провідати?
— А ти надовго?
Амаріс усміхнулася.
— Оце вже залежить від того, чи запросить мене твоя мама на чай.
— МАМО! — негайно гукнула Діана. — ЗАПРОСИ ЇЇ НА ЧАЙ!
За спиною Амаріс почувся чоловічий смішок.
Неріон стояв біля дверей, спостерігаючи за сценою з виразом людини, яка чудово знала, що саме так усе й станеться.
— Я ж казав, що нас навіть не запитають, як ми доїхали.
— Тебе запитають, — зауважила Ліветта, заходячи слідом за ним. — Якщо ти принесеш щось смачне.
— Отже, моя цінність у цій родині вимірюється їжею?
— Нарешті ти почав розуміти світ, — відповіла вона.
Аліса не стримала усмішки.
— Неріоне, Ліветто! Які люди!
— Алісо!
Ліветта першою підійшла до неї й міцно обійняла.
— Ти навіть не уявляєш, як я рада тебе бачити.
У цих словах було більше, ніж звичайне привітання. Після всього, що сталося, кожна зустріч із близькими здавалася особливо цінною.
Аліса на мить затримала подругу в обіймах.
— Я теж рада.
Неріон підійшов до Едвіна й потиснув йому руку, а потім обійняв Алісу по-дружньому, без зайвих слів і запитань.
Іноді саме такі зустрічі були найкращими. Коли не потрібно було нічого пояснювати, доводити чи приховувати. Можна було просто відчинити двері й побачити людей, які раді, що ти є.
— Ну що, — промовив Неріон, озирнувшись, — нас запросять до вітальні чи ми так і стоятимемо тут, поки Амаріс виконує обов'язки найкращої подруги року?
— Я все чую! — відгукнулася Амаріс.
— На це й розраховував.
Діана вже вхопила Амаріс за руку.
— Ходімо! Я тобі стільки всього розповім!
— Навіть не сумніваюся.
— А ще покажу свої малюнки! І сукню! І подарунок, який мені мама обіцяла!
Аліса здивовано підняла брови.
— Який ще подарунок?
Діана завмерла.
Амаріс повільно повернула голову до дівчинки.
Неріон зацікавлено схрестив руки на грудях.
— О, — сказав він. — Здається, ми приїхали вчасно.
— Я нічого такого не казала! — швидко заперечила Діана.
— Звісно, сонечко, — лагідно відповіла Аліса. — Ми ще поговоримо про цей загадковий подарунок.
Едвін нахилився до Неріона й тихо промовив:
— Ласкаво просимо. Ви приїхали саме в той день, коли в нашому домі все було спокійно.
— Був спокійним, — виправив Неріон.
І всі засміялися.
А за мить вітальня знову наповнилася голосами, розмовами й теплом. Ліветта розпитувала Алісу про останні події, Неріон сперечався з Едвіном про щось абсолютно неважливе, а Амаріс уже сиділа на килимі разом із Діаною, розглядаючи її малюнки.
Діана щось захоплено пояснювала, розмахуючи руками.
Аліса спостерігала за ними з дивана.
Її донька сміялася.
Її друзі були поруч.
Едвін сидів біля неї, і його рука спокійно лежала на її долоні.
І на якусь мить Аліса дозволила собі забути про всі таємниці, небезпеки й вип
робування, які ще могли чекати попереду.
Бо іноді щастя не потребувало ані магії, ані гучних обіцянок.
Іноді воно просто стукало у двері.
