Спочатку:
На сторінку книги
Гостя на обід
Після всього, що сталося останніми днями, Аліса нарешті звикла до думки, що поспішати їй нікуди.
Навіть якщо дуже хотілося.
Лікарі наполягали на спокої. Тіло вже майже повністю відновилося, але магія все ще вимагала часу.
Тому цього ранку Аліса сиділа на кухні, загорнувшись у теплий кардиган, і читала книгу, поки на плиті тихо булькав суп.
Сейбл лежала на підвіконні, ліниво спостерігаючи за вулицею.
— Не дивись на мене так, — пробурмотіла Аліса, перегортаючи сторінку.
Кішка навіть не ворухнулася.
— Я не збираюся нікуди йти.
Сейбл повільно моргнула.
— От і домовилися.
Аліса усміхнулася й повернулася до книги.
За кілька хвилин у двері постукали.
Сейбл одразу підняла голову.
Аліса теж прислухалася.
— Цікаво, кого принесло...
Вона вже хотіла підвестися, але Сейбл швидко зіскочила з підвіконня й побігла до дверей.
— Не поспішай ти так.
Аліса все ж піднялася сама й обережно дійшла до входу.
На порозі стояла жінка.
Вона мала спокійний, трохи загадковий вигляд. Її усмішка була теплою, але в очах читалося щось таке, чого Аліса не могла пояснити.
— Добрий день.
— Добрий, — відповіла Аліса. — Ви до когось?
Жінка ледь усміхнулася.
— До тебе.
— До мене?
— Мене звати Равелія. Селіан казав, що ти тепер відновлюєшся вдома.
Аліса на мить задумалася.
— Ви... його родичка?
— Двоюрідна тітка, — спокійно відповіла Равелія.
Аліса одразу відступила, пропускаючи її всередину.
— Тоді заходьте. Я чомусь думала, що Селіан перебільшував, коли розповідав про свою родину.
— Він багато про мене розповідав?
— Достатньо, щоб я вже не дивувалася нічому.
Равелія тихо засміялася.
— Це на нього схоже.
Сейбл тим часом сіла посеред коридору й уважно дивилася на гостю.
Равелія зустрілася з нею поглядом.
На секунду її усмішка стала трохи ширшою.
— А це, мабуть, Сейбл.
Кішка примружила очі.
Аліса здивовано подивилася на неї.
— Селіан розповідав?
— Так.
— Ясно.
Равелія зняла пальто.
— Сподіваюся, я не надто невчасно.
— Ні. Я саме готувала обід.
— Тоді я прийшла дуже вчасно.
Аліса засміялася.
— Ви навіть не запитали, що я готую.
— Мені не потрібно.
— Чому?
— У тебе дуже приємно пахне.
— Це аргумент.
Вони пройшли на кухню.
Равелія сіла за стіл, а Аліса повернулася до плити.
— Ви будете чай?
— Буду.
— З цукром?
— Дві ложки.
Аліса зупинилася.
— Дві?
— А що?
— Просто Селіан казав, що ви любите солодке.
— Він добре мене знає.
— Це вже помітно.
Аліса поставила перед нею чашку.
Равелія зробила ковток і задоволено усміхнулася.
— У тебе тут затишно.
— Дякую.
Її погляд ковзнув по кухні, книжках, вазі зі свіжими квітами й маленькому горщику з зеленню.
— Ти сама це все виростила?
— Частину.
— І досі думаєш про інших, навіть коли сама ледве можеш нормально ходити.
Аліса знизала плечима.
— Це ж просто зелень.
— Для тебе — можливо.
На кухні на кілька секунд запала тиша.
Аліса поставила перед Равелією тарілку.
— Спробуйте.
Равелія скуштувала.
І завмерла.
Аліса насторожено подивилася на неї.
— Щось не так?
— Ні.
Ще один шматочок.
— Навпаки.
— Тоді чому ви так дивитесь?
— Я думаю.
— Про що?
Равелія подивилася на неї абсолютно серйозно.
— Чи можна попросити рецепт.
Аліса розсміялася.
— Звичайно.
— А ще...
— Що?
— У тебе є ті пончики, про які Селіан розповідав?
Аліса здивовано кліпнула.
— Ви прийшли саме за пончиками?
— Я прийшла провідати тебе.
Пауза.
— Але якщо пончики є...
Сейбл тихо нявкнула.
Аліса подивилася на неї.
— Не смійся. Я бачу, що ти думаєш.
Кішка відвернулася.
Равелія засміялася.
Обід пройшов напрочуд легко.
Без розмов про великі таємниці.
Без запитань про прокляття.
Без жалості.
Равелія поводилася так, ніби просто прийшла до родички на обід.
І це Алісі подобалося.
Коли вони вже закінчили їсти, Равелія дістала з кишені невелику коробочку.
— Це тобі.
— Мені?
— Так.
Аліса відкрила її.
Всередині лежала маленька срібна шпилька у формі метелика.
— Яка красива...
— Вона не просто прикраса.
Аліса обережно взяла її.
— Що вона робить?
— Допомагає знайти дорогу, коли ти сама не знаєш, куди йти.
Аліса задумливо подивилася на метелика.
— Звучить корисно.
— Саме тому я її й принесла.
Сейбл підійшла ближче й понюхала шпильку.
Равелія подивилася на неї.
— Їй теж подобається.
— Сейбл подобаються всі речі, які не можна чіпати.
— Тоді вона дуже розумна.
Аліса усміхнулася.
Вона ще раз подивилася на шпильку.
Дивне відчуття.
Наче вона вже колись бачила щось подібне.
Але де саме — згадати не могла.
Равелія підвелася.
— Я, мабуть, уже піду.
— Ви можете залишитися ще.
— Наступного разу.
Аліса кивнула.
— Тоді наступного разу я зроблю більше пончиків.
— Домовилися.
Равелія вже взялася за ручку дверей, коли Аліса раптом запитала:
— Равеліє?
— Так?
— А Селіан часто про мене розповідає?
На обличчі жінки з'явилася загадкова усмішка.
— Частіше, ніж ти думаєш.
І вона вийшла.
Аліса ще кілька секунд стояла біля дверей.
— Дивна жінка.
Сейбл сіла поруч.
— Але приємна, — додала Аліса.
Кішка подивилася на неї так, ніби була з цим твердженням не зовсім згодна.
Аліса повернулася на кухню й поклала шпильку на стіл.
За вікном пролетів метелик.
Зовсім звичайний.
Принаймні, на перший погляд.
